yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 - 1939)

История Украины и её государственности

УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 - 1939)

Визвольні змагання 1917-1921 рр. сприяли підвищенню національної свідомості українців, соборності наших земель, появі політичної та війсь­кової еліти, у ці роки набуто досвід боротьби за свободу і незалежність держави. Події в Україні привернули увагу світової громадськості, мали вплив на політичне життя в Європі та світі. Українська революція розкрила великий потенціал української нації, повернувши її в ряди державних народів світової спільноти, з чим змушені були рахуватися наші противники.

Відтоді, незважаючи на поразку і розчленування території України, питання державності стало основним у сучасній українській історії. У лекціях цієї теми простежено хід подій на українських землях у міжвоєнний період, розкрито національно-визвольну боротьбу українського народу проти чужоземного поневолення, показано діяльність національних політичних сил за відновлення Української самостійної соборної держави.

Лекція 1.    Україна в умовах більшовицького тоталітарного режиму

1. Утвердження більшовицької влади на східноукраїнських землях на початку 20-х років.

Протягом 1917-1920 рр. відбулися три спроби встановлення більшо­вицької влади в Україні, які супроводжувалися військовою інтервенцією Радянської Росії. Лідери російських більшовиків відкрито заявляли, що без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Л. Троцький змушений був визнати: "Радянська влада протрималась на Україні до сих пір (і протрималась нелегко) в основному силою Москви, великоруських кому­ністів і Червоної Армії". Опір українського народу московсько-більшо­вицькій експансії зірвав плани експорту комуністичної революції на Захід, наслідком українсько-польсько-радянської війни стало те, що у 1920 р. більшовики готові були віддати і пів-України за мир, бо, за словами російської делегації в Ризі А. Йоффе, "не могли воювати з цілим світом".

У результаті Ризького договору (18 березня 1921 р.) радянській Росії вдалося залишити під своїм контролем 767 тис. км української території, на якій проживало 26млн. українців, 80% від загальної кількості жителів УРСР (до 1937 р. - УСРР). За роки війни Україна втратила близько 4 млн. осіб,

Господарство було зруйноване: вартість карбованця зменшилася в декілька тисяч разів, а валовий збір зерна становив 25% довоєнного. Видобуток ву­гілля скоротився у 6 разів, виплавка чавуну в 170, сталі та заліза у 36, вироб­ництво цукру в 21 раз, солі в 3 рази. Із 10 773 підприємств важкої та легкої промисловості в цей період з величезними перебоями і недовантаженнями діяло 4060.

Незважаючи на завершення війни, більшовики продовжували насаджу­вати в Україні політику т. зв. "воєнного комунізму". Вона передбачала націо­налізацію великих маєтків і промисловості, примусову мобілізацію робочої сили, нормування продовольства і товарів урядом, експропріацію зерна в селян, постачаючи його для потреб Червоної армії та голодного міста. "Воєн­ний комунізм" був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і то­варно-грошових відносин.

Російська   компартія   більшовиків,   встановивши   радянську   владу   в Україні,   підпорядкувала   всі   органи   державного   управління   республіки московському центру. Згідно з рішенням IX з'їзду РКП(б) уряд УРСР почав активно застосовувати позаекономічний примус до населення.  У серпні 1920 р. було створено відділ примусових робіт при НКВС республіки, який мав у своєму розпорядженні 2 концтабори. До кінця жовтня в Україні вже працювало 9 підрозділів примусових робіт і 7 концтаборів. Розгортала свою діяльність й Укртрудармія, до якої в січні 1921 р. вже входило понад 30 тис. чоловік. Основна її діяльність була зосереджена в Донбасі, де в травні 1920 р. трудармійці виконали майже 40% усіх вантажних робіт. Проте ефективність праці була низькою, настрої пролетаріату України - антибільшовицькі.

Продрозверстка викликала невдоволення в селян. При підтримці війсь­кових підрозділів уповноважені більшовиків конфісковували в селян зерно для потреб уряду. Селянам-одноосібникам дозволяли залишити для спо­живання близько 30 фунтів зерна на місяць. Для допомоги в конфіскаціях партія утворила комнеземи (комітети незаможних селян), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і отримували 10-25% від   конфіскованого.   Село   відповіло   хвилею   антирадянських   виступів, значним   скороченням   посівів   і   натуралізацією   господарства.   Тому   з запланованих на лютий-березень 1920 р. 40 млн. пудів зерна продоргани заготували лише 2. До весни 1921 р. в Україні вдвічі скоротилися площі під посіви зернових.

Відхід від розширених форм виробництва вів не лише до економічного регресу, відчуження між містом і селом, але й був дуже небезпечним сам по собі, оскільки ставив селянське господарство у пряму залежність від примх природи. Перший тривожний сигнал пролунав вже у 1920 р. У центральних губерніях Росії озимі вимерзли, а ярові згоріли від посухи. Серед населення Московської,  Тульської,  Брянської,  Калузької,  Рязанської,  Орловської й Урської губерній прокотилася хвиля паніки й страху перед реальним голо дом, що наближався. Вона зумовила стихійну масову міграцію населення на південь, в Україну. Там це горе спіткало наступного 1921 р., з тією лише різницею, що українцям бігти було нікуди.

У 1921 р. глава російського уряду В. Ленін вимагав щоденно відправляти

3 України до Москви 40-60 вагонів хліба. Протягом 1921-1922 рр. до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Водночас хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн пудів. У 1922 р. Росія починає навіть експортувати хліб.

Унаслідок грабіжницької колонізаційної політики більшовиків у респуб­ліці почався голод. З'явилися випадки таких жахливих явищ, як канібалізм і торгівля людським м'ясом, які майже ніколи не простежувалися в Україні. У грудні 1921 р. голодувало 12% населення, січні 1922- 20%, травні 1923 р. -48%. Голод 1921-1923 рр. коштував Україні, за приблизними підрахунками до 2 млн жертв - ціна, яку сплатила УРСР за те, що не стала незалежною державою.

Бойовий загін російських більшовиків в Україні - КП(б)У вживала всіх заходів, щоб приховати свою злочинну політику в республіці. Зокрема,

4 серпня   1921   р.   політбюро   ЦК  КП(б)У  ухвалило  резолюцію,   в  якій пояснювалося: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, мала бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами". Тому всю внутрішню та іноземну допомогу голодуючим скеровували переважно в Росію, а не в Україну. В 1922 р. іноземні організації допомогли завести в УРСР близько 263 млн пудів продовольства, що становило тільки 8% від того що надійшло.

Незважаючи на перепони, які створював більшовицький уряд, міжна­родна громадськість, урядові та приватні організації широко відгукнулися на допомогу голодуючим. Першим колективом, який надав допомогу голодую­чим України, була організація американських менонітів. Вони завезли 50 тракторів. До серпня 1922 р. американські та голландські меноніти годували ЗО тис. голодуючих у Запорізькій та Миколаївській губерніях. Американська організація "Форварде" щомісяця протягом 1922 р. скеровувала на адресу УРСР не менш як 10 тис. посилок. До липня 1922 р. з 943,5 тис. дітей півдня України, які одержали допомогу, 517,6 тис. харчувалися в їдальнях іноземних організацій. Лише в серпні 1922 р. Міжнародний комітет робітничої допо­моги доправив в Україну 20 тис. пудів рису та какао. Місія Нансена дос­тавила 315 тис. пудів продовольства, медикаментів на суму 140 тис. доларів. Загалом внутрішню та іноземну допомогу одержали 58,4% голодного населення. Зазначені факти розвіюють вигадки про те, що міжнародний імпе­ріалізм "кістлявою рукою голоду" бажав "придушити" радянську владу.

У той же час уряд використав голод у боротьбі з церквою. В. Ленін в "суворо таємному" листі, адресованому партійному функціонерові В. Молотову, для членів політбюро ЦК РКП(б) писав: "Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і, не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору..., чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати". Нібито для того, щоб закупити зерно за кордоном, 8 березня 1922 р. ВУЦВК ухвалив постанову: "Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голо­дуючим". Національні святині - Києво-Печерська лавра, Софіївський собор, інші українські храми були пограбовані. Митрополичі мітри, оздоблені коштовними каменями та розшиті перлами, орнаментовані платиною, золо­том, сріблом, плити і лампади, інші церковні цінності, які століттями збері­галися, що були подаровані українськими князями, гетьманами, вірними, заз­нали реквізиції. При цьому малярські твори, церковне начиння розкрадали або просто знищували.

Водночас більшовицька влада застосовувала терор голодом для того, щоб знищити майже 100-тисячний повстанський рух. Адже у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загонів, які налічували в кожному від 20 до 500 бойовиків. Репресивні органи вели безжалісну боротьбу з т. зв. "контрреволюцією". Зокрема, у 1921 р. в Києві чекісти щомісяця розстрілю­вали щонайменше 432 людей. У секретному циркулярі ДПУ (правонаступник ЧК) до переліку ворожих груп і організацій в Україні увійшло близько 20 категорій населення - всі хто був вище пролетарського походження. Також одним із чинників, що призвели до вибуху Кронштадського повстання у березні 1921 р., було те, що близько 10 тис. новобранців з України, Кубані й Дону було призвано на Балтійський флот. Лідерами збройного виступу стали українці: Петриченко, Яковенко, Ярчук. Повстання відбувалося під анти­більшовицькими гаслами. Вірні режиму війська жорстоко його придушили. Без суду і слідства було знищено 15 тис. повстанців Кронштадта.

З перших років окупації російська більшовицька влада чинила жорсто­кий терор проти українського населення. У той же час у країні вводили політику спецпайків для партійних, профспілкових і радянських працівників, хоч  лютував  голод,   проводили  масові  репресії,   населення  зазнавало нестатків і злиднів, багато хто з представників влади сприймав як належне своє переважне, першочергове право на спецпостачання, санітарно-курортне устаткування, медичне обслуговування, проїзд у вагонах міжнародного класу і м. Гобто, утворився привілейований клан партійно-номенклатурних діячів,

безроздільно,   за  допомогою   каральних   органів,   почали   управляти Державою.

Штучно вибудувана політика надзвичайних заходів не знайшла в своїх ах місця для існування не лише класу буржуазії як організатора виробництва, але й широким верствам інтелігенції з їх прихильністю до загально­людських норм моралі і культурних здобутків. "Воєнно-комуністична" система вступила в суперечність з економічними інтересами селянства, у наскрізь деформованому суспільстві під загрозою повної декларації опинився й робітничий клас. З "воєнним комунізмом" виросла низка негативних явищ, які наклали відбиток на всю подальшу історію українського народу: це абсо­лютизація ролі держави (її апарату), з приматом її інтересів над інтересами класів, соціальних груп та індивідів; нехтування економічними законами розвитку, підміна їх декретивним адмініструванням, згортанням інститутів демократії, бюрократизацією партійного і радянського апаратів; розгляд розвитку суспільства через призму класової боротьби; застосування всіляких методів примусу і т.ін. Все це було глибоко чужим і ненависним укра­їнському селянину, робітникові й інтелігентові.

Велика хвиля незадоволення, що набрала форм збройних заколотів, І масових робітничих страйків, численних селянських повстань, налякала правлячу компартійну верхівку. Більшовики змушені були піти на поступки, насамперед у розвитку економіки, та розробити т. зв. нову економічну політику (неп). Декретом ВУЦВК від 27 березня 1921 р. продрозвертку було замінено продподатком, який визначали напередодні посівної, й був удвічі меншим, ніж розмір продрозвертки, передбаченої на 1921 р. Головною рисою непу стала спроба умиротворити селянство і спонукати його до збільшення виробництва. Замість реквізиції зерна уряд обклав селян поміркованим податком, після сплати якого вони могли продати надлишки сільськогос­подарської продукції за ринковими цінами. Бідняки взагалі не сплачували податку. Політику створення колективних господарств також було скасовано. Дрібних товаровиробників заохочували до створення кооперативів, до оренди землі та можливістю використовувати найманих робітників.

Нова економічна політика передбачала децентралізацію управління промисловістю: дрібні та середні підприємства поверталися попереднім власникам, підприємства могли об'єднуватися в трести, скасовано обов'язко­ву трудову повинність. Створювали умови для формування ринку робочої сили, дозволяли залучення іноземного капіталу до участі у відбудові й піднесенні промислового виробництва у вигляді концесій. Формували державну, кооперативну і приватну форми підприємства та торгівлі. Вводили єдину систему податків, створювали ощадні каси і банки. Протягом 1922— 1924 рр. червонець, що дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвер­тованою валютою. Загалом неп сприяв пожвавленню товарно-грошових відносин, забезпечував порівняно швидку відбудову народного господарства. Також створювали передумови для активізації суспільного життя.

У цей час постало питання про юридичний статус України. Більшовики постійно підкреслювали, що вони розбили тюрму народів - Російську ім­перію, тим самим принесли свободу національним республікам. У це повіри­ли деякі наївні, недалекоглядні українські політики. Зокрема, в травні 1920 р. в Україну повернувся В. Винниченко. Після переговорів з керівництвом РКП(б) він був призначений заступником Голови Ради народних комісарів та народним комісаром закордонних справ УРСР. Використовуючи свій авто­ритет, Винниченко хотів надихнути українських комуністів на справу побу­дови Української Держави. Але за декілька місяців свого перебування в Україні він переконався у нездійсненності цих мрій. Зокрема восени 1920 р. у листі до членів ЦК КП(б)У В. Винниченко писав: "Вважається, що УСРР -самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в дек­лараціях. Насправді ж політика абсолютного централізму вождів революції звела нанівець не тільки державну самостійність України, а навіть її само­діяльність". У жовтні 1920 р. він виїхав за кордон вже назавжди.

Керівництво КП(б)У і республіканського уряду, апелюючи до централь­ної більшовицької влади, вимагало надання більших повноважень на місцях. Тоді ЦК РКП(б) 7 грудня 1920 р. створив комісію для урегулювання міжна­родних і правових відносин між РСФРР і УРСР, результатом праці якої був "союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР". 28 грудня його підписали уповноважені цих республік - голова РНК В. Ленін і народний комісар у закордонних справах Г. Чичерін від РСФРР і болгарин (?!) X. Раковський від УРСР, який займав обидві відповідні посади в уряді Укра­їни. З метою втримання України за Росією за цим договором об'єднувалися наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, Вищі ради народного господарства. До складу Раднаркому УРСР увійшли на правах членів уряду уповноважені наркоматів РСФРР. ВУЦВК і Раднарком УРСР поширили на території республіки чинність низки законодавчих актів ВЦВК та уряду РСФРР. За цим договором фактично встановлювали автономію УРСР у складі Ро­сійської Федерації. Союзний договір мав бути ратифікований V Всеукраїнсь­ким з'їздом Рад. Під час обговорення договору укапісти та представники українських лівих есерів запропонували свій проект резолюції, у якому вимагали "повного відокремлення і відмежування" УРСР від РСФРР. Однак цей проект було відхилено і договір ратифіковано 2 березня 1921 р.

Досить швидко різні комісаріати, установи та відомства РСФРР почали поширювати свою діяльність на Україну, не маючи на те законного права та порушуючи суверенітет республіки, сам договір. Державною мовою ставала російська. Цьому сприяв той факт, що цією мовою спілкувалися члени уряду і партії. Адже у 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54% становили росіяни, 14% - євреї, 23% - українці. Згідно з переписом 1 квітня 1922 р. своєю розмовною мовою назвали російську - 79,4% членів КП(б)У, а українську - лише 11,3%. В урядовому апараті українців працювало лише 35%. Але незважаючи на засилля чужинців в керівництві УРСР, для успішного функціонування всіх органів влади об'єктивно потрібна була більша децентралізація управління. В Умовах тиску української національної стихії багато більшовицьких діячів пройшли еволюцію поглядів. Так глава уряду X. Раковський, який раніше вороже ставився до української мови й українську націю називав "вигадкою кількох інтелігентів", згодом, у своїх інтересах, одним з перших зняв тривогу у зв'язку з обмеженням суверенітету України, критикував наркома націо­нальностей РСФРР Й. Сталіна за втручання у внутрішні та зовнішні справи УРСР.

Політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. поставило перед ЦК РКП(б) питання про радикальне вдосконалення взаємовідносин республік у зв'язку з численними порушеннями договору. Була створена спеціальна комісія на чолі з М. Фрунзе (у той час - член ВУЦВК і політбюро ЦК КП(б)У, заступник голови Раднаркому України, головнокомандувач військ України та Криму), до якої ввійшли Й. Сталін, М. Скрипник, Д. Мануїльський та ін. Незважаючи на те, що комісія рекомендувала відповідним відомствам керуватися у своїх діях договором, питання залишилося відкритим. 10 серпня 1922 р. політбюро ЦК РКП(б) створило нову комісію того разу на чолі з Й. Сталіним. Сталін зігнорував усі досягнення попередньої комісії і повів курс на автономізацію радянських республік. У вересні 1922 р. Сталін у листі до Леніна писав: "... ми встигли виховати серед комуністів, помимо своєї волі, справжніх і послідовних соціал-незалежників, що вимагають справжньої незалежності у всіх сенсах і розцінюють втручання ЦК РКП як обман і лицемірство з боку Москви ... молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення у життя літери конституції незалежних республік".

Для того, щоб уникнути сутички з революційним рухом пригноблених народів, В. Ленін запропонував створити федерацію республік. Він це пояс­нював так: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не знищували їх незалежність, а створювали ще новий поверх, федерацію рів­ноправних республік". У результаті ЦК РКП(б) видала таємний указ ("дирек­тиву"), згідно з яким український уряд повинен був виступити з ініціативою серед неросійських республік про добровільну відмову від незалежності за! створення СРСР. Так конспіративно, під партійним примусом був нав'язаний Україні союзний договір, який позбавляв її незалежності. У грудні 1922 р. після довгих дебатів VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу, щоправда, делегатів-українців на ньому було лише 362 із 782.

Офіційно СРСР було створено ЗО грудня 1922 р., до нього увійшли РСФРР, УРСР, БРСР, ЗФСРР. Московському центру були віддані основні атрибути держави: армію і флот, закордонні та фінансові справи, зв'язок і транспорт. Уряд УРСР теоретично мав юрисдикцію над внутрішніми справами, правосуддям, сільським господарством, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням тощо. Союзний договір 1922 р. так і не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, у 1924 р. було прийнято внутрішньодержавний акт - Конституцію СРСР. Формально представлені конституційні повноваження республік і навіть право виходу із Союзу не були суттєвими в умовах диктатури єдиної партії, що безроздільно правила за допомогою репресивних органів. Генеральний секретар РКП(б) Й. Сталін визнавав: "За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали".

Як бачимо, утворення СРСР було певним компромісом між російським більшовизмом й українським національним рухом. Але по суті статус УРСР дедалі більше нагадував колоніальний. Адже більшовизм відверто проявляв свою суть багатовікового великодержавного московського імперіалізму, який під курсом на світову революцію вів до гегемонії росіян у світі.

 

38