yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2. Діяльність національних сил у боротьбі за суверенітет Української республіки

История Украины и её государственности

2. Діяльність національних сил у боротьбі за суверенітет Української республіки

Наприкінці 1920 р. українська армія, відступаючи перед переважаючими силами російської Червоної армії, не капітулювала, а разом з урядом перейшла р. Збруч на територію, окуповану поляками. Військовики були інтерновані в таборах Польщі: Петриків, Ланцут, Вадовиця, Олександер, Стрілків, Каліш та ін. Урядові установи УНР осіли в Тарнові та Ченстохові. Директорія УНР 12 листопада 1920 р. затвердила ухвалений Радою народних міністрів закон про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР. Був створений Державний Центр (ДЦ) УНР на чолі з президентом С. Петлюрою. В еміграції керівництво УНР вело активну політичну діяльність. Тривав пошук шляхів зближення з Заходом. Українське питання ставиться на всіх рівнях: в Лізі Націй, на наукових конференціях, з'їздах комбатантів, інженерів, жіночих громад тощо. З ініціативи С. Петлюри була споряджена капела О. Кошиця, яка з пропагандивною метою здійснила тріумфальну подорож по країнах Європи та Америки.

Разом з тим не втрачалася надія на продовження збройної боротьби. Зокрема у Львові був створений Партизансько-повстанський штаб (ППШ). Він мав очолити діяльність підпільних організацій та партизанських загонів, які діяли на території Східної України. ППШ підготував Другий зимовий похід військ УНР, що мало стимулювати антибільшовицьке повстання в Україні. 4 листопада 1921 р. 1 500 вояків під командою генерала Ю. Тютюн­ника, розбитих на три групи, вийшли на Волинь, Поділля і Київщину. Похід був погано підготовлений, у керівництва не було достатньої інформації про кількість і дислокацію більшовицьких військ. Наступ військ не був узгодже­ний з повстанцями в Україні. Чекістам вдалося успішно дезінформувати ППШ. До того ж вояки були погано озброєні, не споряджені необхідною амуніцією, одягом, взуттям, а вже випав сніг і наспіли зимові морози. Незва­жаючи на це, українське військо здійснило 700 км марш. Група полковника Палія прорвалася з боями аж під Київ. Було захоплено м. Коростень, випущено людей з більшовицьких тюрем, хліб із збіжжевого збірного пункту повертали селянам. Населення радо вітало визволителів і всіляко їм сприяло. Але переважаючі сили Червоної армії розбили українські війська. Полонених було жорстоко знищено. Так, 22 листопада під м. Базар розстріляно 359 воїнів армії УНР. Герої вмирали, співаючи національний гімн "Ще не вмерла Україна". Вони поповнили пантеон слави полеглих за волю України.

Налякана збройним походом більшовицька влада наполегливо вимагала від Польщі видати найбільшого ворога комуністичної Росії С. Петлюру. Він жив нелегально у Варшаві, а в 1923 р. змушений виїхати через Відень, Будапешт, Женеву до Парижа, в якому остаточно оселився восени 1924 р. На початку 1925 р. Петлюра організував видання тижневика "Тризуб", який став офіціозом УНР. У той час уряд УНР був поділений і його члени перебували в місцях найбільшого скупчення української еміграції: Варшаві, Празі, Парижі. Декілька разів на рік міністри нелегально з'їжджалися й накреслювали план подальшої діяльності. На кожній міжнародній конференції (Генуї, Каннах Женеві) і засіданнях Ліги Націй були представники українського уряду, подаючи від УНР відповідні меморандуми і заяви. Але західні політики принесли в жертву Україну задля загальноєвропейського спокою.

Під безпосереднім керівництвом С. Петлюри був створений інформа­тивно-пропагандистський центр українців в Європі. Петлюра запропонував ідею створення організації, що об'єднує всі поневолені росіянами народи. Так постала організація "Прометей", центр якої перенесли згодом до Варшави. 20 років потому цю ідею взяла на озброєння ОУН, створивши Антибільшовицький блок народів (АБН).

Вся діяльність ДЦ УНР в еміграції відбувалася під гаслом: "Хоче того Європа чи ні, але вільна і незалежна Україна таки буде!" Сам С. Петлюра в 1926 р. писав: "Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілося би, але буде". Воістину пророчі слова.

Діяльність української еміграції в Європі непокоїла Москву, що вирі­шила розправитися з її керівництвом. Більшовицький агент Самуїл (Шелом) Шварцбарт застрелив С. Петлюру 25 травня 1926 р. у Парижі. Симон Петлюра назавжди залишився в нашій пам'яті як творець епохи, будівничий і символ української державності.

Після цієї трагічної втрати ДЦ УНР очолив А. Лівицький, на чолі Ради Міністрів був В. Прокопович, міністром військових справ - В. Сальський. Як бачимо ДЦ УНР надалі залишався речником української державності. Але з ходом історичних подій еміграційний уряд поступово втратив зв'язки з Україною, які були відновлені тільки з початком Другої світової війни. Тому в Україні всіх самостійників, патріотів, націоналістів називали петлюрівцями, як за часів царизму - мазепинцями. У цьому вбачається наступність поколінь у боротьбі за державу.

Тим часом на Східній Україні національно-визвольна боротьба українсь­кого народу проти російсько-більшовицької окупаційної влади продовжу­валася. Очолювали діяльність численних повстанчих загонів підпільні організації: Національна козача рада, Центральний революційний комітет,

Військова організація січових стрільців та ін. По багатьох містах існували таємні революційні гуртки. Найбільше повстань проти більшовицького режиму відбулося на Київщині, Херсонщині, Харківщині, Поділлі. Тільки влітку 1921 р. ДПУ ліквідувало по Україні 6 тис. повстанських груп. Українськими партизанами була створена Холодноярівська республіка, яка довгий час повністю контролювала ситуацію на Чигиринщині. Успішно діяли загони під керівництвом отаманів Хмари, Крука, Заболотного, Іви, Чуприни, Лиха, Гризла, Чорного Ворона, Чучупаки, Дерещука, Кравченка та ін. Але відсутність єдиного керівного центру, розгул т. зв. "отаманщини", втрата надії на допомогу ззовні, переважаючі сили Червоної армії, жорстокі каральні заходи чекістів не дали розгорнутися всенародному повстанню. Партизанська боротьба в Україні продовжувалася майже до кінця 20-х років.

За цих умов, щоб не допустити єдності руху опору, більшовицька влада змушена була піти на співпрацю з українськими комуністами, які відстоювали суверенітет України. Серед них т. зв. боротьбисти (від назви центрального органу "Боротьба"). її визначними діячами були: О. Шумський, В. Блакитний (Елланський), М. Полоз, Л. Ковалів, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля, М. Яловий та ін. У своїй діяльності вони тяжіли до самостійності України, вимагали визнання в Комінтерні себе як незалежної і єдиної Української секції. Весною 1920 р. їх змусили самоліквідуватися і злитися з КП(б)У.

Інша партія - УКП (укапісти) до 1921 р. видавала свою друковану газету "Червоний прапор". Партія проіснувала до 1925 р. Під загрозою репресій уся партія скорилася постанові Комінтерну про недопущення двох компартій в Україні і приєдналася до КП(б)У. Найвидатніші діячі УКП: А. Річицький-Пя-сецький, А. Драгомирецький, М. Авдієнко, Ю. Мазуренко, Б. Антоненко-Да-видович, І. Дніпровський, М. Грицай, О. Ярощенко та ін.

Централізаторська політика Москви спричинила до опозиції і в самій КП(б)У. Нею стала т. зв. "фракція федералістів", яка тяжіла до УКП. В її складі були: Ю. Лапчинський, С. Кириченко, П. Слинько, Є. Касименко та ін. У 1920 р. фракцію зліквідували. У 30-х роках українським комуністам пригадали їх опозиційну діяльність і піддали репресіям.

Отже, російська більшовицька партія в Україні постійно перебувала під тиском національної стихії. Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент. Вирішено провести національну реформу. У 1923 р. XII з'їзд РКП(б) розробив концепцію коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського будівництва, врахування національних чинників при комплектуванні партійного і державного апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і звичаїв населення республік. В Україні цей процес називався українізацією, як було відзначено в декретах ВУЦВК від 27 липня і  1  серпня  1923 р. В них наголошувалося про рівність мов і з огляду на це потребу надання допомоги в розвитку української мови. Адже 95% органів радянської влади обслуго­вували російські або зрусифіковані працівники, у 1922 р. українською мовою друкували тільки 27% книжок та 10% газет і журналів.

Не встигши набрати обертів, процес українізації викликав шалений опір серед верхівки КП(б)У, керівництва трестів та синдикатів, російського та зрусифікованого міщанства, інтелігенції, органів НКВС, командування Червоної армії, РПЦ, якій протистояла УАПЦ. Цьому сприяло те, що серед міських жителів України неукраїнці становили 52,8%.

Неукраїнська більшість в КП(б)У, очолювана Е. Квірінгом та Д. Лебедем вперто опиралася висуванню національних кадрів і поширенню української мови та культури. їм протистояли нарком освіти України (1924-1927) О. Шумський, голова РНК УРСР В. Чубар, нарком юстиції (1922-1927) М. Скрипник. Враховуючи те, що резолюція XII з'їзду РКП(б) "Про націо­нальне питання" частково була спрямована проти російського шовінізму, українські націонал-комуністи на квітневому (1925) пленумі ЦК КП(б)У за­пропонували концепцію проведення українізації. Суть її зводилася до роз­будови українських національно-політичних, соціально-економічних і куль­турних цінностей в рамках існуючої державної формації. Вони домагалися повного впровадження українізації державного і партійного апарату України.

Отож в середині 20-х років, насамперед об'єктивні обставини дали шанс українським національно-свідомим елементам використати процес україні­зації для того, щоб усі ділянки державного життя націоналізувати. Після вбивства С. Петлюри надія на допомогу ззовні згасла. З'являється віра у власні сили. Коли не під жовто-блакитними, то під червоними прапорами побудова Української Держави здавалася реальною.

За цих умов уряд УРСР порушує питання про залучення до складу республіки частини етнічних українських земель, що відійшли до Росії та Білорусії за договором 1919 р. Українська сторона заявила про своє право на південні волості Мінської губернії, частину повітів Курщини, Самарщини, Воронежчини, Ростовщини, у яких компактно проживало понад 2 млн українців. Трьохсторонні переговори не дали позитивних наслідків. Україні було передано тільки 14% території, на яку вона претендувала. Натомість відторгнуто Шахтинську і Таганрозьку округи Донецької губернії, де пере­важну більшість населення становили українці (71,5%). Поряд з національ­ним одним з основних принципів територіальної організації вважали еконо­мічний. А це розривало цілісність українського економічного району Дон­басу.

Згідно з даними на квітень 1925 р. за межами України в СРСР проживало близько 6,5 млн українців. Процеси українізації поширилися не тільки на суміжні території, а також на Далекий Схід (Зелений Клин), Туркестан, Казахс­тан (Сірий Клин). Туди скеровували спеціалістів та літературу, створювали українські школи, кафедри у вузах, випускали газети, функціонувало радіомовлення. Зокрема, на Кубані, де проживало 3 млн українців, існувало 240 україномовних шкіл, педінститут, видавали книжки українською мовою.

Значних успіхів вдалося домогтися в освіті. Адже процес українізації збігся з більшовицькою кампанією розгортання т. зв. "культурної революції", яка мала, насамперед, покінчити з безграмотністю. Коли до 1917 р. українсь­ких шкіл не було взагалі, то в кінці 20-х років 97% українських дітей навча­лися рідною мовою (для порівняння - у 1990/1991 н.р. тільки 47,9%). Також діяло понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів з українською мовою навчання. Українську мову впроваджували навіть у військових школах командного складу та деяких червоноармійських частинах. Щоправда, Мос­ква відмовила М. Скрипнику, який з 1927 р. очолив наркомат освіти, залу­чити декілька тисяч вчителів з Галичини. Натомість йому вдалося скликати усеукраїнську (із залученням вчених з-поза меж УРСР) правописну конфе­ренцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. "харківський" правопис, за­тверджений у 1928 р. Він усував русифікаторські впливи з української мови.

Як наслідок, значно підвищилася загальна писемність населення респуб­ліки. Неписемність серед дорослого населення протягом 20-х років скоротилася від 76 до 43%. У 1925 р. радіомовлення українською мовою охопило населення 11 великих міст України, 6 тис. кінотеатрів показували українську класику, новостворені фільми: "Тарас Шевченко", "Борислав сміється", "Микола Джеря" та ін. У 1927 р. 70% діловодство в УРСР велося українською мовою. На початку 30-х років із 426 газет, 373 були україномов­ними. Також простежували об'єктивні урбаністичні процеси: розвиток промисловості, наявність робочих місць на підприємствах, бажання отримати освіту і фах сприяли масовій міграції сільського населення. Протягом 1923— 1933 рр. частка українців зросла від 28 до 50% - у Харкові, від 7 до 31% - у Луганську, від 16 до 48% - у Дніпропетровську, від 28 до 56% - у Запоріжжі. Вже у 1926 р. 55% робітничого класу республіки становили українці. Приблизно з ЗО^Ю тис. студентів вузів близько 53% було українцями, 22% -євреями, 20% — росіянами.

Незважаючи на умови постійної боротьби, національна реформа охопила всі сторони суспільного життя України. Підтримала українське відродження і еміграція. З-за кордону повернулися відомі політики, науковці, діячі куль­тури та мистецтва, інженерно-технічні працівники та кваліфіковані робіт­ники. Лише з Галичини прибуло до 50 тис. осіб. Поширилося т. зв. "зміно-віховство", яке було інспіроване більшовицькими спецслужбами, але офі­ційно радянська влада проголосила широку амністію колишнім противникам, обіцяючи їх не переслідувати. Тому багато хто з українців повірив, що більшовицька влада в Україні перероджується в бік сприяння національному розвою. Приїжджає М. Грушевський, який зайнявся наукою, колишній прем'єр-міністр УНР В. Голубович, що став головою УВРНГ та інші діячі.

Особливо велике піднесення переживали в 20-х роках наука, література і мистецтво. В  1924 р. у ВУАН перебувало 37 дійсних членів і близько 400 членів-кореспондентів. На кафедрах відділів Української академії працю­вали відомі вчені: історики (М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглобин, Д. Яворницький, О. Яворський, О. Гермайзе); філологи (С. Єфре-мов, А. Кримський, Є. Тимченко, А. Лобода, В. Перетц); мистецтвознавець О. Новицький; правники (М. Василенко, О. Гіляров, О. Малиновський, В. Грабар, С. Дністрянський); економісти (К. Воблий, М. Птуха, С. Солнцев); точних наук (Д. Граве, Б. Срезневський, М. Крилов, Г. Пфейфер); природ­ничих наук (П. Тутковський, Є. Вотчал, О. Фомін, М. Каценко, В. Липський, В. Плотников, О. Корчак-Чепурківський, Ф. Яновський) та ін. Президентами ВУАН були у 1918-1922 рр. - природознавець В. Вернадський, 1922-1928 рр. - ботанік В. Липський, 1928 - 1929 рр. - мікробіолог й епідеміолог Д. За­болотний.

Створюється низка літературних організацій: "Плуг", "Гарт" та ін. Дов­кола них гуртуються письменники, поети, літературознавці, критики. Вони представляли різні напрямки модерністської літератури: символізм, футу­ризм, неокласицизм. Найвідомішими були М. Рильський, М. Зеров, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, В. Підмогильний, Ю. Яновсь­кий, П. Панч, М. Бажан та ін.

Актуальні п'єси видатного драматурга М. Куліша ставить Л. Курбас в славетному харківському театрі "Березіль", тут грали майстри сцени: О. Сердюк, Н. Ужвій, Ф. Барвінська, А. Бучма, О. Юра-Юрський. Музичне мистецтво в Україні розвивали А. Ревуцький, В. Косенко, П. Козицький, Б. Лятошинський, Г. Верьовка, С. Людкевич. Відомими оперними співаками були: І. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Гришко, 3. Гайдай, І. Козловський. У цей час творять визначні художники: М. Бойчук, М. Бурачок, В. Кричевсь-кий, О. Мурашко, О. Новаківський, А. Петрицький; архітектори та скульпто­ри: Н. Костирко, В. Заболотний, Д. Дяченко, М. Манізер та ін. Кіномистецтво розвивають О. Довженко, П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе.

Еволюція московського комунізму в напрямі російської великодер-жавності та відновлення старих імперських традицій, в яких РКП(б) викону­вала роль "собирателя земель русских и не русских" неминуче вело до посилення націоналістичних настроїв серед українського суспільства. Зокрема, відомий літератор М. Хвильовий закликав українських діячів культури орієнтуватися на Європу, висунувши і нині актуальне гасло "Геть від Москви!" У своїх творах він висловлював програму суверенного відрод­ження України за допомогою звільнення від психологічної залежності від Росії. Це спричинило гостру літературну дискусію 1925-1928 рр., в якій ставилося питання розвитку України як самостійної держави.

Незалежну діяльність від Москви проводить і українська церква. 11 жовт­ня 1921 р. у Києві був скликаний Всеукраїнський православний собор, який взяв курс на автономію української православної церкви. УАПЦ очолив мит­рополит В. Липківський. У 1927 р. в українській автокефальній церкві було 34 єпископи, 11 тис. священиків, які обслуговували 2 800 парохій із 7 млн вірних. Богослуження вели не старослов'янською, а українською мовою.

В 20-х роках Україна мала достатній потенціал, щоб згодом перетво­ритися в могутню цивілізовану державу. Вона залишалася єдиною паливно-металургійною та енергетичною базою СРСР, була основним постачальни­ком сільськогосподарської продукції. Про це свідчать такі цифри: у 1927 р. частка України в загальносоюзному виробництві становила 70% вугілля, 60% марганцю, 75% заліза, 70% чавуну, 28% зернових.

Українські економісти неодноразово доводили в своїх працях про доцільність розвитку народного господарства України як самодостатнього. Зокрема у 1928 р. віце-президент ВУАН академік К. Воблий висловлював погляди на економічне існування України як самостійної господарської одиниці, що мала всі підстави для окремого розвитку. У журналі "Більшовик України" з'явилася стаття М. Волобуєва "До проблеми української еконо­міки", у якій викрито колоніальну залежність України від московського цен­тру, обґрунтовано тезу про те, що тільки забезпечення Україні нестримного розвитку продуктивних сил, надання їй становища сформованого і заверше­ного національно-господарського організму унормує справедливі відносини.

Варто зазначити, що в процесі українізації брали до уваги інтереси національних меншин. Унаслідок національно-територіального районування в республіці було виділено 13 національних районів, утворено 954 сільських та 100 містечкових рад національних меншин, працювали сотні шкіл з російською, німецькою, єврейською, польською, болгарською та іншими мовами викладання. Успішно функціонували театри мовами національних меншин. У жовтні 1924 р. в складі УРСР була утворена Молдавська РСР. Але для її автономної державності не було ніяких підстав. Адже молдавське насе­лення не становило на цих землях більшості, до складу автономії увійшли етнічні українські землі. Цей процес був інспірований з Москви. У майбут­ньому нова автономна одиниця повинна була стати плацдармом подальшої зовнішньополітичної експансії СРСР відносно Бессарабії, яка до 1917 р. перебувала в складі Росії.

Загалом процес українізації продовжувався до початку 30-х років. Найпомітніші результати були досягнуті на Київщині, Поділлі, Волині, де рівень українізації суспільно-політичного життя досяг 60-80%. Респуб­ліканські ж наркомати і відомства були українізовані лише на 52%, місцеві органи радянської влади на 60%, а апарат ЦК КП(б)У лише на 42%.

Видно, що процеси, які відбувалися в Україні в 20-х років, більшо­вицький режим використовував у пропагандистських цілях, щоб показати світовій громадськості розвій національного життя в СРСР. Але ті, хто реально оцінювали обстановку в УРСР застерігали, що українізація є тільки певним тактичним ходом російських більшовиків, а насправді спрямована на ліквідацію національно-визвольного руху. Адже наступ українського націо­нального відродження міг в перспективі спричинити відокремлення України від Росії. Навіть комуністична, але вільна Україна була неприйнятною для Москви. Дальший хід подій це довів повною мірою.

 

39