yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3.  Радянська Україна в умовах більшовицької тоталітарної системи

История Украины и её государственности

3.  Радянська Україна в умовах більшовицької тоталітарної системи

У 1925 р. в Україну був направлений на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928) Л. Каганович із завданням розколоти націонал-комуніс­тів та знищити опозицію режиму. Проти цього призначення різко виступив О. Шумський, який згідно з принципами "коренізації" справедливо вимагав призначення на вищі посади в республіці українців. Як наслідок, лютнево-бе­резневий 1927 р. пленум ЦК КП(б)У засудив т. зв. "націоналістичний ухил" О. Шумського. Цю ухвалу змушені були підтримати М. Скрипник та частина українських комуністів. Внаслідок чого відбулася перша хвиля чисток, про­тягом 1926-1928 рр. з рядів КП(б)У було виключено 36 300 членів, або 12,5% усього складу. Погромлено було також керівництво КПЗУ, яке підтримувало курс націонал-комуніста О. Шумського на захист суверенітету України.

У другій половині 20-х років в Україні почала утверджуватися більшо­вицька тоталітарна система. У 1927 р. вступив в дію новий Кримінальний кодекс, відповідно до якого покарання можна було отримати не за кон­кретний злочин, а за аналогією, тобто "у зв'язку із злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльністю". Уперше встановлювалася кримі­нальна відповідальність за приховання державного злочину. Кодекс визначав межу віку кримінального покарання — 12 років. У наступні роки в зако­нодавство внесли низку змін, в результаті яких воно ставало дедалі жорсто­кішим. Наприклад, позасудові органи (т. зв. "трійки") могли призначити розстріл протягом 24 год за те, що особа була за кордоном і "перейшла в табір ворогів робітничого класу". Нове законодавство було спрямоване насамперед проти заможних верств населення, адже позбавити волі могли за відмову від виконання державних повинностей.

Нова економічна політика дала свої позитивні результати. Вже у 1925 р. розвиток вітчизняної економіки наблизився до показників 1913 р. Цікаво, що незважаючи на податковий тиск, який постійно зростав, приватні власники отримували значно більше прибутків порівняно з державними підприємс­твами. Продуктивність праці у них була вищою: краще організований ви­робничий процес, належна дисципліна і кваліфікація працюючих, менше задіяних адміністративних працівників і допоміжного персоналу, ефективно використовували сировину, матеріали, наявні транспортні засоби.

Як відомо, приватна власність на засоби виробництва вела не тільки до збагачення, але й до особистої свободи і певної незалежності від сваволі державного апарату. У господарській політиці більшовицької влади перева­жала не економічна доцільність, а класовий ідеологічний підхід. Так, вже в другій половині 20-х років комуністичний режим почав наступ на ринкову економіку. У постанові РНГ УРСР місцевим господарським установам від 1 жовтня 1926 р. зазначали, що визначення розміру орендної плати повинно мати диференційований, класовий характер. Для державних і кооперативних організацій він мав бути значно меншим порівняно з приватниками. Почалася форсована ліквідація приватного підприємництва. Це зумовило значне збільшення кількості безробітних, яких на 1 березня 1930 р. було зареєстро­вано в УРСР 200 тис. Скоротилася кількість промислових товарів, різко зменшилася вартість грошової маси, значно погіршилася ситуація на спожив­чому ринку, виник дефіцит, який існував аж до розвалу СРСР. Це відразу стало причиною невдоволення широких верств населення.

Для виправдання провалу радянської економіки та з метою викликати недовіру до "буржуазних спеціалістів" у 1928 р. був інспірований т. зв. Шах­тинський процес. Групу інженерів і техніків-гірників Донбасу було засуд­жено до страти і ув'язнення за вигаданими звинуваченнями у шкідництві та саботажі. Цей перший великий показовий процес у СРСР поклав початок наступу на українську інтелігенцію.

У кінці 20-х років завершилася боротьба за владу в більшовицькій партії. Й. Сталін очолив ієрархічну драбину радянської влади, усунувши Л. Троць-кого і нейтралізувавши Каменева, Зінов'єва, Бухаріна, Рикова, Томського та ін. 1929 рік був проголошений роком "великого перелому", що означало перетворення СРСР у велику, могутню державу шляхом проведення індустріалізації промисловості, колективізації сільського господарства, жорстокого підпорядкування республік єдиному центру і потужній мобілі­зації населення для реалізації поставленої мети.

На зламі 20-30 років розпочався процес індустріалізації України. Побу­дова нових фабрик, заводів, електростанцій, вугільних шахт, рудників сприяла подальшому піднесенню промисловості. УРСР займала друге місце в Європі за виплавкою чавуну, четверте в світі - за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин вона йшла попереду Франції та Італії, наздо­ганяла Англію. Одначе це мало впливало на матеріальний рівень життя укра­їнського народу, оскільки всі прибутки від промисловості йшли в Москву, а вже звідти розподілялися. Натомість з початком індустріалізації почався неконтрольований видобуток та вивіз ресурсів, сировини, природних багатств України. Унаслідок такої політики Україна перетворювалася у величезний сировинний регіон із гігантами-заводами та комбінатами пере­робки промислової сировини, які були економічно прив'язані до машино­будівної промисловості Росії. Знищувався український чорнозем, який заливали водою під час побудови електростанцій, порушувався екологічний стан республіки. Тоді ж компартія підпорядкувала підприємства України за­гальносоюзним відомствам. Було проведено цілеспрямовану централізацію народногосподарського управління, створено командну економіку з найвищим ступенем централізації, яка стала фундаментом тоталітарного режиму. УРСР позбавляли й тіні економічної самостійності.

Також зазнала повної реконструкції найважливіша галузь економіки України - сільське господарство. У центрі аграрної політики більшовицький уряд поставив мету - знищити основи сільськогосподарського виробництва -приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволо­дінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму.

Наступ на селянство почався з того, що на початку 1928 р. було вирі­шено ввести продрозверстку. Всіх селян змушували вступати в колгоспи, реквізуючи у них землю, худобу, птицю, сільськогосподарський реманент. Практично усуспільнювалося все. З метою проведення суцільної колекти­візації листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) запропонував спрямувати в Україну з різних місць СРСР 25 тис. комуністів, незважаючи на їхнє незнання місцевої обстановки, мови, звичаїв тощо. Почалося звільнення місцевих кад­рів. За 1931-1932 рр. було замінено 80% усього складу секретарів райкомів, що стало опорою сталінщини на місцях.

Для того, щоб обезголовити українське село, проводили репресії проти заможного селянства, т. зв. куркулів, а також незаможних, але національно свідомих селян (підкуркульників). Далі надійшла черга вчителів, священиків, кооператорів. Арештовували звичайно вночі, звозили в міста, а звідти еше­лонами відправляли в райони півночі та сходу Росії. Власність арештованих конфісковували.

Селянство відповіло масовим вирізом худоби, саботажем, нищенням колгоспного майна, вбивством партійних активістів, "бабськими бунтами". У 1930 р. кількість повстанців в Україні сягала до 40 ос. чол. Весною цього ж року вибухнуло повстання в Городнянському районі на Чернігівщині. Місцева влада, не покладаючись на власні сили, викликала пролетарську дивізію з Москви. Війська оточили повсталий район і вчинили криваву розправу над непокірними селянами. Сотні селян було вбито та поранено, решту заарешто­вано і відправлено в концтабори Сибіру. В 1932 р. бомбометанням авіації та отруйними газами придушено повстання українців Кубані, 40 тис. козаків вис­лано на Північ. До 1932 р. в Україні ліквідовано 200 тис. господарств.

Усе це негативно відбилося на становищі українського села і сільського господарства загалом. Відбувався спад врожайності, село розселянювали, погіршилася продуктивність праці. Незважаючи на зростання механізації сільського господарства, дедалі менше зерна здавали державі. Але це мало цікавило союзний уряд, який за рахунок селянства планував здійснити індустріалізацію промисловості. Неоголошена війна українському селянству мала за мету ліквідувати протистояння радянській владі та знищити основу національного відродження республіки.

У 1932 р. було встановлено нереально високий план хлібоздачі. Знову на село було мобілізовано 100 тис. партійців - т. зв. "стотисячників" для нової хвилі терору. Сталінська клітка посилає в Україну Молотова, Кагановича, Акулова, Хатаєвича, Постишева, які користувалися підтримкою Косіора, Яковлєва, Балицького. При пасивному протесті Скрипника, Петровського, Любченка, Чубаря вони почали справжній геноцид на Україні, довели її до страхітливого голоду з мільйонами померлих, людоїдством, винищенням українського села.

Голод почався у 1931 р., особливо лютував взимку на зламі 1932— 1933 рр. У цей час всю сільськогосподарську продукцію і більшість тварин, які були в колгоспах, забрали і вивезли, збільшивши продподаток. Активісти-комуністи на місцях проводили безконечні реквізиції "надлишків зерна". Оскільки комори колгоспів пустували, то спустошували садиби селян, забираючи все їстівне. Доходило то того, що вилучали навіть насіння, не залишаючи в домівці селянина ані зернини, ані картоплини.

Селяни масово втікали в інші регіони держави, у міста, навіть за кордон. Але за наказом Москви кордони України були блоковані Червоною армією, яка не допускала міграції голодуючих, пильно стерегла державні комори, вивозила реквізоване зерно, а подекуди знищувала його, як і худобу, підтверджуючи своїми діями факт штучного голодомору. Охороняла армія від голодних селян і місто. Розподіл продуктів харчування тут проводили по картках, відчувалася нестача їжі, але тотального голоду не було. Проте, незважаючи на весь трагізм ситуації, в якій опинилася Україна, Москва продовжувала вивіз зерна не тільки в центральну частину своєї імперії, але і за кордон, де реалізовувала його за демпінговими цінами, чим спровокувала кризу господарства західних країн.

У цей час приймають Закон про збереження колгоспної власності як соціалістичної, за яким жорстоко карали тих, хто для того, щоб вижити, намагався зірвати на колгоспному полі кілька незрілих колосків або зібрати перемерзлу картоплину. За це карали до 10 років ув'язнення, а в багатьох випадках і розстрілювали. Всіляко заохочували донощиків, які повідомляли місцеві органи влади про факти переховування зерна, іншого їстівного. Зразком для дітей мав стати П. Морозов, який доніс на власного батька. Так народжується нова, класова мораль, яка в жорстоких умовах голоду та репресій утверджується в головах дітей і підлітків, серед яких в цей час зросла армія безпритульних. Це все сприяло поширенню злочинності. Прово­дячи боротьбу з нею, сталінський режим у 1932 р. застосовує таємний указ, легалізований 7 квітня 1935 р. про розстріл дітей віком старших 12 років.

Сприяючи створенню умов для голоду в Україні, сталінське оточення намагалося вилучити у людей і інші цінності, зокрема золоті речі. З цією метою у містах і селах відкривалися крамниці з вивіскою "Торгсин", які оповіщали населення про обмін коштовностей на продукти харчування. При цьому їх неймовірно обдурювали, намагаючись вилучити цінності за безцінь. Це було додатковим знущанням з доведеного до відчаю селянина.

Найбільшого голоду зазнали селяни саме зернових областей: Полтавсь­кої, Дніпропетровської, Кіровоградської, Одеської (тут вимерло близько 20-25% селян). У Кам'янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській, Донець­кій, Харківській, Київській областях - 15-20%. На самій півночі - Поліссі, де був цукровий буряк та живність у лісах і річках, - відсоток смертності був найнижчим. Голод лютував на Кубані та на Дону, де компактно проживали українці. Всього в ці роки від голоду, хворіб, масових репресій було знищено до 10 млн чол. На місце померлих українців почали переселяти людей з Росії. В 1926 р. кількість росіян в Україні становила всього 2,7 млн чоловік, а вже в 1939 р. - 4,2 млн. їхня кількість зросла на 1,5 млн осіб, переважно внаслідок мігрантів.

Голодомор супроводжували постійні переслідування та цькування партійних, державних і громадських діячів України. Погром української інтелігенції розпочав арешт у липні 1929 р. 5 тис. членів вигаданої ДПУ підпільної організації "Спілка Визволення України" (СВУ). В 1930 р. у Харкові відбувся суд над 45 керівниками СВУ - видатними українськими вченими, активними діячами національного відродження: С. Єфремовим, В. Чехівським, А. Ніковським, М. Слабченком, Й. Гермайзе, Л. Старицькою-Черняхівською та ін. їх звинувачували у змові з метою захоплення влади, у націоналізмі, роздуванні національної ворожнечі. До цієї організації репре­сивні органи залучили також студентів та селян, яких заслали в Соловецький монастир, та воїнів-українців, що проходили службу в Першому сибірському кавалерійському корпусі. Процес СВУ мав політичне завдання - обґрун­тувати переслідування потенційної національної опозиції і скомпроментувати політику українізації та підготувати грунт для масового терору.

У лютому 1931 р. почалися нові арешти української інтелігенції, яким інкримінували створення т. зв. "Українського Національного Центру" на чолі з М. Грушевським та В. Голубовичем. Більшість звинувачених були засуд­жені та відправленні до таборів ГУЛАГу, а самого М. Грушевського вислали з України в Москву, взявши під домашній арешт. У 1934 р. він помер при загадкових обставинах.

Тотальний наступ на українство посилила постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р., яка зобов'язувала виганяти "петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій". Цю імперсько-шовіністичну постанову продублювали 15 грудня 1932 р. Сталін і Молотов у телеграмі, у якій вимагали терміново припинити україні­зацію не лише в Україні, але й в інших республіках, де компактно проживали українці. Керівництво цих регіонів було зобов'язане перевести всі україномовні видання на російську мову і до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл, інших навчальних закладів до викладання російською мовою.

Протягом 30-х років в Україні органи ДПУ-НКВД викрили близько 100 різних "націоналістичних" організацій та груп. Засуджених направляли до концтаборів Півночі, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану. Третина депортованих помирала в перші місяці ув'язнення. Нерідко застосовували вищу міру покарання. Зокрема, взимку 1929-1930 рр. у київській в'язниці щоночі розстрілювали 70-120 чоловік. Терор, окрім залякування, мав на меті масово використати дешеву робочу силу для втілення планів більшовиків щодо перетворення СРСР у могутню державу.

Як наслідок, були розгромлені та фактично ліквідовані ВУАН і УАПЦ. Лише протягом 1932-1933 рр. кількість наукових працівників України зменшилася на 1 649 осіб. З 34 єпископів УАПЦ заслано до Сибіру або розстріляно 28 осіб. У 1931 р. з 1067 священиків цієї церкви залишилося 200 осіб. На середину 30-х років було ліквідовано приблизно 80% всіх українських церков. При цьому знищено або вивезено за кордон мільйони ікон та декілька тисяч тон історичних культурних цінностей.

У цей час було розгромлено письменницьку організацію України. Якщо в 1930 р. друкували 259 українських письменників, то після 1938 р. - лише 36. Наступ на вчителів поклав листопадовий 1933 р. пленум ЦК КП(б)У, на якому було оголошено, що 10% вчителів національних закладів є класово ворожим елементом. В одному лише 1933 р. зі шкіл було "вичищено" 24 тис. вчителів. У 1934 р. ліквідована вся інтелігенція, яка приїхала в УРСР з початком українізації. У Харків на з'їзд були скликані кобзарі та лірники республіки, яких по-варварськи було знищено.

Широким фронтом розгорнувся наступ русифікації України. Припинено видання українських словників, переглянуто всю термінологію, вилучено багато українських підручників й наукових видань, уніфіковано український правопис з російським. У 1938 р. було ухвалено постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах". Почалося активне згортання мережі українських шкіл. У 1938-1939 рр. були ліквідовані адміністративні утворення, школи та інші заклади національних меншин в УРСР. Також значно скоротилася кількість україномовних видань. Якщо в 1931 р. виходило укра­їнською мовою 90% газет і 80% журналів, то у 1940 р. відповідно - 70 та 45%.

Закінчилася ця розправа над українством повним розгромом верхівки КП(б)У і керівного апарату УРСР. Трагічно загинув Скрипник, вчинив самогубство тогочасний голова уряду Любченко, були заарештовані і страчені нарком освіти Затонський, його заступник Хвиля, нарком фінансів Гринько та ін. Улітку 1937 р. в Київ (з 1934 р. - столиця УРСР) прибули з Москви Молотов, Хрущов, Єжов. На нараді в ЦК КП(б)У Молотов висунув недовіру керівництву республіки і запропонував обрати на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У секретаря московського обкому ВКП(б) М. Хрущова. У результаті "чистки" із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано 100 чол. З 11 членів Політбюро загинуло 10, а з п'яти кандидатів у Політбюро - чотири. З 9-ти членів Оргбюро - всі знищені. Мало хто зали­шився на волі з членів уряду, президії Верховної Ради, партійних комітетів на місцях, радянських установ та різних державних інституцій.

Отже, в Україні було встановлено більшовицьку тоталітарну систему. Ра­дянська Україна стала фактично колонією російсько-комуністичної імперії, яка проводила політику етноциду, лінгвоциду і геноциду щодо української нації.

Зрештою, більшовики зуміли дезорієнтувати українське громадянство своєю ідеологією, яка була сумішшю псевдосоціалістичних та московсько-імперіалістичних шовіністичних ідей. Казки про волю і землю, утопічні ідеї соціальної рівності, блага соціалізму, комуністичний рай мали певний пропа­гандистський ефект на непідготовлене селянство, малосвідоме робітництво, частину незрілої та недалекоглядної інтелігенції. Надання елементів держав­ності УРСР було вимушеним компромісом між російськими більшовиками й українським національним рухом, який важко було спинити після української революції 1917-1921 рр. Згодом завдяки обману, демагогії та насильства кому­ністам вдалося позбавити Радянську Україну будь-яких ознак суверенітету, а народ перетворити в кріпаків більшовицької тоталітарної системи. Наслідки цього мали негативний вплив на долю України в наступні десятиліття.

 

40