yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Лекція 2.    Західноукраїнські землі в складі іноземних держав

История Украины и её государственности

Лекція 2.    Західноукраїнські землі в складі іноземних держав

1. Західна Україна під владою польського окупаційного режиму

Унаслідок воєнних дій 1918-1920 рр. під владу Польщі відійшла значна частина української території: Східна Галичина, Холмщина, західна Волинь, Полісся і Підляшшя. Згодом ці етнічно-історичні землі отримали назву Захід­на Україна, з територією 132,2 тис. км2; 10,2 млн мешканців, з яких 6,5 млн, або 64% були українцями, 25% - поляками, 10% - євреями, 1% - інші національності.

До світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорщини, а північно-західні землі Волині — до складу Російської імперії. Населення тут переважно було православним і за своїм політичним, соціально-економічним та культурним рівнем поступалося галичанам. Польський уряд викорис­товував ці відмінності для розчленування української спільноти, розмежу­вавши Галичину і Волинь т. зв. "сокальським кордом".

Восени 1920 р. Польща і Радянська Росія в Ризі розпочали переговори щодо визначення кордонів між обома державами. У Ригу прибули також і обидва українські уряди - УНР та ЗУНР. Але до їхніх протестів учасники переговорів не прислухалися. Уенерівці були зігноровані з причини формально представленого на переговорах уряду УСРР, який фактично був маріонеткою Москви. Представники ЗУНР більше сподівалися на успіх, адже за ними стояли рішення Ради Союзу Народів. Державно-правовий статус окремішності української Галичини був зафіксований у мирному договорі в Севрі (10 червня 1920 р.) і в протоколі в Спа (10 липня 1920 р.). На черговій сесії Ліги Націй у Парижі 23 лютого 1921 р. було вирішено: "Постанови мирового договору про права національних меншин у Польщі не можуть бути укладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі; постанови про виконання мандатів і контроль Союзу Народів над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини, бо Польщу не наділено мандатом завести адміністрацію по країні; не можна прикладати до цього моменту і приписів гаазької конвенції, бо в часі, коли заключено конвенцію Польща не існувала як держава; Польща є тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, сувереном якої є держави Антан­ти." Відтак Рада Ліги Націй вирішила передати домагання галичан Раді послів.

Тим часом 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір між Польщею та Росією, який став новітнім Андрусовом для України. Кордон пройшов по р. Збруч. Росія і УСРР відмовлялися від усяких прав і претензій на землі, що були розміщені на захід від кордону. Польща зобов'язалася надати національно-культурні права громадянам української національності, що внаслідок договору опинилися в її межах.

Ще до закінчення воєнних дій поляки почали масовий наступ на все, що нагадувало приналежність до Української Держави. Про безчинства поляків у перші два роки окупації уряд ЗУНР у Відні видав т. зв. "Криваву книгу", що вийшла у двох частинах. У ній були зібрані конкретні факти, які повідомляли світ про заходи польської окупаційної влади, спрямовані на знищення всього, що свідчило про український характер краю. У Східній Галичині були скасовані всі органи місцевого самоуправління: крайовий комітет, повітові та громадські ради. Влада повністю належала командувачу військами та представникові польського уряду, а на місцях - урядовим комісарам. Сеймо­вий будинок у Львові було передано університету ім. Я. Казимира. Законом від 3 грудня 1920 р. Галичину поділено на три воєводства: Львівське (28 по­вітів), Станіславівське (16 повітів), Тернопільське (17 повітів). 24 грудня 1920 р. був організований обмін грошей на польські марки і введено офіційну назву для т. зв. "східних кресів" - "Східна Малопольща". Поляки були пере­конані, що термін "Західна Україна" потрібно вживати для означення території між ріками Збруч та Дніпро. У процесі реорганізації управління українське населення було усунуте від адміністративної служби.

У час розбудови мирного господарського життя гостро постало питання землі. На західноукраїнських землях велика земельна власність належала переважно польським магнатам. 15 липня 1920 р. польський сейм схвалив аграрну реформу, метою якої було зміцнення польського національного елементу на завойованих землях. У грудні 1920 р. сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію "східних кресів". Тому польський уряд почав створювати на українських землях багатотисячну армію озброєних селян-колоністів, спроможних нести прикордонну сторожову службу і водночас виконувати функції каральних загонів щодо українського селянства. Аграрна реформа одержала продовження в законі від 1925 р., за яким була проведено "парце­ляцію" (розподіл поміщицьких маєтків). Майже всю розпарцельовану помі­щицьку землю отримали польські осадники і військові колоністи. Аграрна реформа розпалювала національну ворожнечу на західноукраїнських землях, адже близько 82% українського населення Західної України було зайнято у сільському господарстві, потерпаючи від малоземелля і безземелля.

За допомогою "Банку крайового господарства" польський уряд проводив колонізаторську політику економічного закабалення. Промисловість не заохочували, не субсидували. Навіть видобуток галицької нафти зменшився. Західну Україну перетворювали на аграрно-сировинний придаток Польщі. Міський пролетаріат був малочисленним. Поляки переважали в провідних галузях промисловості: залізничній, воєнній, поліграфічній, а українці - в лісовій та будівельній. Реальна заробітна плата робітників української Галичини була майже на 40% нижчою від оплати варшавських робітників.

Політика терору, масових арештів, ув'язнень в таборах і тюрмах спри­чинила те, що протягом 1919-1922 рр. було заарештовано 100 тис. осіб, з яких 27 тис. загинуло. Зрештою уся система військово-політичних і соціаль­но-економічних заходів щодо українського населення Західної України переслідувала одну мету - цілковиту полонізацію краю. Поляки не прихову­вали своїх шовіністичних намірів, як бачимо, ще задовго до анексії цих земель. Цинічно проголошували, що остаточна асиміляція "східних кресів" становить їх історичну місію. У 1921 р. було прийнято конституцію Польщі як унітарної держави. Окремим законом українська кооперація потрапила під урядовий контроль, польська адміністрація припинила працю всіх українських видавництв. Українська школа змушена була існувати виключно на приватні кошти. Діяльність всіх українських інституцій обмежено. Українців не допущено до місцевих вищих навчальних закладів, а українські кафедри у львівському університеті були закриті.

У польському сеймі домінувала партія народної демократії, яка в національному питанні проводила т. зв. "інкорпораційну" політику, тобто відкриту колонізацію і полонізацію Західної України. Унаслідок реалізації програми ендеків польський елемент заполонив українські міста. Українців далі не допускали в органи місцевої влади, не було робочих місць у держав­них установах, промисловості, залізничному транспорті, пошті, телеграфі і т. ін. У липні 1924 р. у польському сеймі були схвалені т. зв. "кресові зако­ни", які санкціонували наступ польської культури на українську. Шкільна реформа насаджувала польську і "утраквістичну" (двомовну) школу. Зокрема в Галичині діяло 2 українські і 8 утраквістичних учительських семінарій, 6 гімназій та українські класи при польських гімназіях в Стрию і Бережанах. Крім того, існували приватні українські гімназії у Львові, Перемишлі, Станіславові, Коломиї, Долині, Рогатині, Чорткові і -Яворові. На Волині, Холмщині та Поліссі українських середніх закладів не було взагалі. Згідно з законом про шкільну реформу від 31 липня 1924 р. вчительські семінарії та гімназії переводили на польську мову викладання, закон насаджував на українських землях вчителів - польських шовіністів. Для прискорення асиміляції українського населення окупаційні власті розпочали масове пере­селення української інтелігенції і насамперед вчителів із західноукраїнських земель в центральні райони Польщі.

Вищі навчальні заклади Галичини для українців фактично були закриті. У 1923 р. до 2,5 тис. студентів змушені були навчатися поза межами рідного краю. У вищих школах Польщі студепти-українці становили всього 1,8%. У Краківському університеті - 4,5%, Львівському - 5%, Ветеринарному інсти­туті Львова - 6,9%, а у Львівській політехніці у 1923/1924 навчальному році українських студентів було 100 із 2 354.

Заснування українського університету стало гострим політичним пи­танням. Українці домагалися перенести український університет з Праги до Львова. Поляки вважали, як писала газета "Слово Польське" від 19 жовтня 1924 р., що "... це має за мету - збір найбільш гайдамацьких студентів, воро­жих державі і організування їх для замахів та агітації...". Польські партії та організації пропонували створити український університет у Кракові, а згодом, можливо, перенести його до Львова. Зрештою польська влада питання української вищої школи та автономії загалом так і не вирішила.

Така політика вела до посилення національного і соціального проти­стояння в Польській державі. Це призвело до державного перевороту, який здійснив Ю. Пілсудський 12 травня 1926 р. Свою позицію щодо державного будівництва "пілсудчики" виклали у відозві до народу. В національному питанні на зміну доктрині т. зв. "польського прометеїзму" ендеків прийшла федералістична програма есдеків, ідеологами якої були Т. Голуфко і Л. Васи-левський. Вони проводили асиміляцію українців через воєводську автономію у Східній Галичині і самоврядування на Волині. Форма була іншою, але зміст залишився той самий.

У жовтні 1921 р. польський уряд провів перепис населення. Головна політична мета перепису полягала в тому, щоб офіційно ствердити польську етнічну більшість на західноукраїнських землях. Українське населення тут ніби не становило більшості, а існувало разом з німцями, євреями, чехами національною меншиною. Поляки, фальсифікуючи історію, стверджували, що вони - споконвічні господарі західноукраїнських земель, а українське населення - не нація, а тільки етнічна група, яку називали русинами або вжи­вали назви окремих етнічних груп: гуцули, лемки, поліщуки тощо. Терміни "українець" або "український" використовували лише в значенні політичної або ідеологічної теми. Невизнання української нації стало офіційним догматом. Державною мовою Західної України стала польська. На державну службу приймали тільки поляків. Державною підтримкою користувалися тільки польські установи. Все, що мало назву "українське" прямо забороня­лося, або переслідувалося.

Така жорстока шовіністична, колонізаторська політика польської влади загострила національні суперечності на західноукраїнських землях і стала основною причиною розгортання національно-визвольної боротьби українців проти окупаційного режиму. Репрезентантом цієї боротьби на міжнародній арені став еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем, який з листо­пада 1919 р. перебував у Відні. В краю боротьбу очолила Українська Націо­нальна Рада (УНР), до складу якої входили галицькі партії: націонал-демок-ратична (УНДП), радикальна (УРП), соціал-демократична (УСДП), християн­сько-суспільна (УХСП). Галицькі політики виходили із відомих 14-ти пунктів післявоєнного устрою Європи президента США В. Вільсона. У них, зокрема, йшлося про те, що новопостала Польська держава має охопити тільки ті території, які заселені "недискусійно польським населенням". Тому питання національно-державного статусу Східної Галичини мали вирішити з ураху­ванням інтересів українців.

УНР ЗО квітня 1921 р. запропонувала державам Антанти проект "Основ державного устрою Галицької Республіки". У ньому Галицьку республіку проголошували незалежною і суверенною державою, кордони якої охоплю­вали, фактично, українську етнічну територію. Усім мешканцям надавали рівні права у громадсько-політичному житті. Устрій держави -республіканський. Проголошували загальне виборче право, передбачалося дотримання демократичних свобод. Законодавча влада перебувала в руках Державної Ради, а виконавчу очолював президент, якому підпорядковувався уряд. Державною мовою мала бути українська, але передбачали вживання польської та єврейської. Для охорони держави мала бути створена армія, незалежною бачилася судова влада тощо. Все це мало втілюватися в життя під егідою держав Антанти. Цей проект державного устрою Галицької республіки відповідав усім нормам міжнародного права, враховував інтереси всього населення Галичини. Діячі ЗУНР, втілюючи в життя ідею незалежної Галицької республіки, вважали, що вона стане основою для майбутньої консолідації всіх українських земель в єдину державу.

Дипломатичними структурами уряду ЗУНР організовувався тиск на зарубіжні парламенти та уряди. Британців зацікавлювали прикарпатською сировиною, заохочували доступом до галицької нафти та інших корисних копалин. Чималі надії покладали на дипломатичну, фінансову і морально-політичну підтримку США та Канади. У травні 1921 р. до США виїхала уря­дова комісія ЗУНР у складі Р. Березовського і Л. Мишуги, метою якої було добитися визнання Галицької держави шляхом укладання різних економіч­них і фінансових договорів. Сам Є. Петрушевич надіслав відозву до українсь­кої еміграції за океан з проханням підтримати визнання державної самос­тійності Галицької республіки. Українська громада США та Канади підтри­мувала співвітчизників збором коштів, масовими маніфестаціями, надсилала послання до Ліги Націй та держав Антанти з осудом польської окупації Гали­чини і т.ін.

До боротьби долучилася і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Глава УГКЦ митрополит Андрей Шептицький здійснив закордонну місію у Ватикан, Францію, Швейцарію, Бельгію, Голландію, Англію, Канаду, Арген­тину, Бразилію. У США владика мав аудієнцію в президента Гардінга та держсекретаря Гюса. У переговорах з релігійними та політичними діячами західного світу митрополит домагався справедливого вирішення долі свого народу. Після повернення А. Шептицький був заарештований польськими властями, тільки внаслідок втручання  папи Пія XI  вони змушені були

звільнити його.

Галицьку проблему піднімали численні еміграційні групи, представлені в багатьох європейських країнах, товариства військових, діячі науки і куль­тури. Вони організували низку масових заходів,  щоб  привернути увагу міжнародних політичних кіл та громадськості до становища українців на західноукраїнських землях.

Галицький політичний провід вбачав своє першочергове завдання у тому, щоб сприяти піднесенню українських суспільно-політичних інституцій, громадських, культурно-освітніх, спортивно-патріотичних організацій. На порядку денному гостро стояло питання навчання української молоді, яка масово емігрувала. Зокрема, у Празі перебувало близько 5 тис. молодих українців. У 1921 р. тут розпочав студії Український вільний університет (УВУ), переведений з Відня, на двох факультетах навчалося 700 студентів. Це були колишні воїни УГА та армії УНР, а також утікачі з Львівського та Чернівецького університетів. Невдовзі українське студентство було об'єдна­не в Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС).

Незважаючи на заборону польських властей, у Львові до 1925 р. за іні­ціативою відомих діячів української науки, освіти і культури - В. Щурата, К. Студинського, І. Свєнціцького, М. Панчишина, І. Крип'якевича, М. Корду-би, О. Тисовського та ін. діяли таємно університет з більш як 50-ма кафедрами і близько 1 500 студентами (ректор - В. Щурат), Українська висока технічна школа з 4-ма відділами - будівельним, машиновим, лісово-агрономічним, хімічним (ректор - В. Лучків). Навчання велося конспіра­тивно, на приватних квартирах викладачів, у підвалах будинків, в лісах та інших малодоступних місцях. Студентство активно брало участь у націо­нально-визвольній боротьбі, нерідко ряди студентства поповнювали вчораш­ні воїни українських армій.

У 1922 р. уряд ЗУНР ставив питання незалежності Галичини на декількох міжнародних конференціях. Але цій проблемі політики західних держав не надавали належної уваги. Загалом, в квітні 1922 р. у Генуї питання Галичини було знято з обговорення. Натомість саме там відбулася неофіційна зустріч Є. Петрушевича із головою Раднаркому УСРР X. Раковським. На цій таємній нараді започатковано діалог ЗУНР і УСРР. Більшовикам вдалося прихилити до себе деяких лідерів уряду ЗУНР. Вони робили все, щоб критичність галичан до політики еміграційного уряду УНР переросла у ворожість. Відтоді Є. Пет­рушевич дедалі більше схиляється до радянофільства. Комуністи інспірують поширення серед української еміграції т. зв. "зміновіховських" настроїв. Деякі українські часописи у Відні субсидував ЦК КП(б)У.

Діяльність більшовицької агентури серед українських політичних кіл призвела до розколу в середовищі політичної та військової еміграції, послаб­лення українства на західноукраїнських землях. Особливо негативно це позна­чилося на діяльності УСДП, під впливом якої перебувало малочисельне українське робітництво. Поступово партія почала відходити від українського національного табору. Цьому сприяли комуністи, які розгорнули велику роботу в організаціях УСДП. Як наслідок, у січні 1922 р. на конференції УСДП відкрито засудила "концепції українських міщанських партій" і проголосила гасло боротьби за возз'єднання Західної України з Радянською.

Домінуючою в галицькому суспільстві була Українська народно-трудова партія (колишня УНДП). УНТП уважала себе надкласовою національною партією. Вона контролювала єдину щоденну українську газету "Діло". Мала вплив на українську інтелектуальну еліту, заможне і середнє селянство, дрібних власників у містах. Консервативний напрям української політичної думки представляла УХСП. її підтримувала греко-католицька церква. Інтереси біднішого західноукраїнського селянства представляла УРП. її позиція була близькою до есерів, що діяли на Волині.

Деякі діячі цих партій, колишні військовики українських армій, бачили перспективу у продовженні боротьби революційно-бойовими методами. Улітку 1920 р. представники українських військовиків, студентство та ради­кально настроєна інтелігенція заснували таємну Українську військову організацію (УВО). З часом експозитури УВО почали діяти на всіх українсь­ких землях і в місцях згромадження української еміграції.

У 1921 р. полковник Є. Коновалець повернувся до Галичини і взяв у свої руки безпосереднє керівництво військовою організацією на рідних землях. Під його особистим впливом завершилася побудова організаційної структури УВО, закріпилася й поширилася мережа бойової сітки організації по всій Галичині. Комендантом Начальної команди (НК) УВО став Є. Коновалець, начальником штабу - Б. Гнатевич, бойовим референтом - М. Саєвич, полі­тичним референтом - Д. Паліїв, референтом розвідки - О. Думін; були члена­ми НК: Я. Індишевський, Ю. Полянський, Р. Сушко, В. Кучабський, О. Ко-берський, О. Навроцький, М. Матчак, П. Бакович, Я. Чиж. Організація зброй­ного підпілля перейшли до бойових акцій.

25 вересня 1921 р. у Львів на відкриття Східних торгів прибув глава Польської держави Ю. Пілсудський. Коли він разом з львівським воєводою К. Грабовським проїжджав в автомобілі біля міської ратуші, бойовик УВО, 21-літній С. Федак вистрілив і поранив воєводу в руку. Виконавець замаху був схоплений і признався, що цілив у воєводу як представника окупаційної влади, а Ю. Пілсудському хотів показати, що українці не погодяться з входженням Галичини до Польщі. Під час роз­слідування було заарештовано 27 чоловік, членів УВО та діячів українських політичних партій. їх звинувачували у діяльності, спрямова­ній проти Речі Посполитої.

Влітку 1922 р. УВО розгорнула в Галичині т. зв. "малу війну" з Поль­щею: було підірвано декілька будинків польської поліції; вчинено збройні напади на поліційні та військові об'єкти, мости, залізниці; підпалено близько 2 300 фільварків, скирт збіжжя і господарських будинків польських коло­ністів; організовано 38 диверсій на залізниці. У жовтні 1922 р. проведений партизанський рейд 50-ма бойовиками територією Тернопільщини. Польські війська жорстоко розправилися з ними. Керівників за рішенням військового суду 11 листопада того ж року розстріляли: С. Мельничука та П. Шеремету в Чорткові, а В. Крупу і Р. Луцейка у Львові.

Черговим кроком польських властей щодо політичної анексії Західної України стала виборча кампанія до двох палат польського парламенту, управи всіх українських партій ухвалили бойкотувати польські вибори у Галичині, підтримавши заклик Є. Петрушевича, який 15 серпня 1922 р. у зверненні до урядів держав Антанти писав: "Українське населення не візьме участі в ніяких виборах під терором польської окупації у Східній Галичині. Великі держави Антанти повинні правом суверена заборонити Польщі накидати Східній Галичині виборчу ординацію до польського сейму". УВО, своєю чергою, видало відозву, в якій закликало: "Не брати участі у передви­борчій акції ані у виборах до польського сейму і сенату, бо український народ не признає польської влади у Східній Галичині. Невиконання цього наказу є зрадою українського народу! Смерть зрадникам!" Також одностайно українські революційні і політичні сили бойкотували перепис населення і призов до польського війська.

Політичні сили Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся були ще слабко пов'язані з галицькими партіями, а уряд Є. Петрушевича, крім Гали­чини, не відстоював права північно-західних земель за незалежність. Тут осіло багато емігрантів з Наддніпрянщини, які згідно з Варшавським договором 1920 р. між УНР і Польщею прихильно ставилися до польської влади. Тому місцеві політичні кола вирішили взяти участь у виборах, щоб довести полякам, що це є українська земля. Вони об'єдналися з євреями, білорусами, німцями і росіянами у Блок національних меншин.

Поляки намагалися не допустити, щоб на Волині були обрані послами і сенаторами українці, а в Галичині - навпаки, для того щоб засвідчити Європі лояльність українців до Польської держави. Для того польський уряд інспі­рував і фінансував т. зв. групу "хліборобів" (лідери - С. Данилевич, І. Яцків, С. Твердохліб, М. Ільків), які стали українськими колабораціоністами в Галичині і запропонували кандидатів на вибори. Це дало їм змогу провести 5 послів до сейму. За це 15 жовтня 1922 р. бойовики УВО вбили С. Твердо-хліба.

На Волині було обрано 20 українців до сейму, 6 до сенату і жодного поляка. За соціальним станом це були переважно інтелігенти: вчителі, адвокати, лікарі та кооператори. Вони створили Українську парламентарну репрезентацію (УПР). На першій сесії польського сейму депутат з Волині С Підгірський виклав політичну декларацію УПР, в якій сказано, що "... змаганням українського народу є відродження самостійної української дер­жави, але, рахуючись з фактичним станом речей, українці готові співпра­цювати з польським народом і всіма народами, що входять у склад Речі Посполитої, коли їм буде забезпечено повний і вільний розвиток у всіх галузях життя".

З часом Український клуб від співпраці перейшов в опозицію до поль­ського уряду. У виступах послів дедалі частіше почала звучати вимога тери-°ріальної автономії Західної України. З УПР нав'язала контакти Начальна команда УВО, внаслідок яких майже всі волинські депутати стали відбувати в Галичині посольські віча.

Зазнавши поразки на виборах, польська окупаційна влада провела масові арешти українців, приблизно 15 тис. чоловік. Особливо переслідувано членів підпільної УВО. Восени 1922 р. Є. Коновалець переводить провід організації

за кордон.

Активна діяльність українських політичних кіл змусила Раду Ліги Націй на початку 1923 р. створити комісію у справах Східної Галичини. До її складу увійшли: Лерохе (Франція), Саргент (Англія), Вануцеллі (Італія), Інякаші (Японія).  Стурбований таким перебігом подій,  польський уряд, своєю чергою, також шукав підтримки у міжнародних кіл щодо анексії Західної України. Експансіоністські зазіхання Польщі підтримала Франція, яку польські урядові кола зацікавили галицькою нафтою. Також Польща пішла на політичний маневр, прийнявши 26 вересня 1922 р. в сеймі ухвалу про надання Галичині територіальної автономії, яка насправді заперечувала будь-яку державну незалежність Східної Галичини. Українське населення діставало певні права в галузі розвитку культури, освіти (за винятком універ­ситетської), релігії. Теоретично ухвала допускала рівноправність української і польської мов у школах та державних установах Східної Галичини, навіть право  займати  державні  посади українцям.  Польща  подала  цю  ухвалу Антанті як визнання нею необхідності автономного устрою краю. Це країни Антанти сприйняли як законодавчий акт і 14 березня 1923 р. рішенням Ради Послів остаточно було визначено долю колишньої ЗУНР, територію якої передали Польщі на 25 років.

Західноукраїнська людність сприйняла цю постанову бурхливим обурен­ням. Національний провід - Українська Національна Рада і Українська парламентська репрезентація, відправили офіційні протести Раді послів. У протесті парламентарів зазначалося, що протягом свого історичного життя український народ прагнув до об'єднання всіх земель в Українську Державу, але це було зігноровано міжнародним товариством і східні кордони Польщі були визначені без згоди українського народу. Охоплені гнівом і обуренням постановою держав Антанти сотні тисяч галичан вийшли на вулиці й майдани. 18 березня 1923 р. у Львові на площі біля собору Св. Юра відбулося багатотисячне віче, учасники якого склали присягу на вірність ідеї української державності. Демонстранти рушили вулицями міста, співаючи національний гімн "Ще не вмерла Україна", а також "Не пора", "Ми гайда­маки". Проти них було кинуто польську кінну поліцію.

Очевидно, що після підписання Ризького договору між Польщею і більшовицькою Росією правовий статус західноукраїнських земель фактично і формально був вирішений. Тому надія еміграційного уряду ЗУНР та галицького політичного проводу на всесильність і милість держав Антанти зазнала краху. Це відбулося насамперед із об'єктивних причин: по-перше, після закінчення світової війни країни Європи бажали в спокійній, мирній обстановці налагоджувати державне і господарське життя після воєнної розрухи.

По-друге, загроза поширення комуністичної революції на країни Центральної і Західної Європи, страх перед нецивілізованим, по суті анти-європейським, російським більшовицьким режимом змушувала країни Антанти встановити на території Східної Європи т. зв. "санітарний кордон". Він охоплював Фінляндію, Балтійські держави, Польщу та країни Малої Антанти - Чехословаччину і Румунію. Три останні захопили українські етнічно-історичні землі. Держави Антанти добре розуміли, що українське питання може використати Росія для поширення своєї експансії на Захід. Тому, для збереження "статус кво" післяверсальської Європи вважалося вигідним залишити східноєвропейські кордони незмінними.

По-третє, буржуазна демократія була впевнена, що для загальноєвро­пейського спокою потрібно трактувати українську проблему як внутрішнє питання країн, до складу яких входили українські землі. Адже тільки на території Польської держави, крім української, існували проблеми німецьких, литовських та білоруських земель, а також нерозв'язаний спір з Чехословаччиною за м. Тешин.

По-четверте, західні політики не знали з яким українським зарубіжним представником можна серйозно, по-діловому, на високому міжнародному рівні вести переговори. Адже в Європі перебувало три українські еміграційні уряди: Директорія УНР, ЗУНР, уряд гетьмана П. Скоропадського. Між ними велася постійна непримиренна полеміка, здійснювалося взаємне поборю­вання. Також кожну урядову структуру зсередини роздирали внутрішні чвари. Піднімаючи окремо наддніпрянську і галицьку проблеми на міжна­родних переговорах, а в кінцевому підсумку була втрачена загальноукра­їнська справа.

Із суб'єктивних причин поразки слід виділити такі: а) відсутність політичного досвіду і особистих зв'язків на міжнародній арені політичних лідерів Західної України; б) відсутність єдиного плану дій усіх політичних сил західноукраїнських земель: еміграційного уряду, галицького проводу і політиків північно-західних земель; в) подекуди партійні інтереси ставилися вище від загальнонаціональних; г) особисті амбіції, політичний егоїзм, а подекуди моральний упадок і невміння реально оцінити політичне становище грали також не останню роль.

 

41