yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.   Діяльність західноукраїнських політичних сил у боротьбі за Українську самостійну соборну державу

История Украины и её государственности

2.   Діяльність західноукраїнських політичних сил у боротьбі за Українську самостійну соборну державу

Перед політичним проводом Західної України постало питання як діяти в нових умовах? Українські політичні сили перегрупували свої ряди, щоб продовжити національно-визвольну боротьбу. Після березня 1923 р. в галиць­кому політичному проводі утвердилося дві позиції. Одна - за продовження боротьби з Польщею власними силами, а друга - за те, щоб використати можливість визволення Східної Галичини з допомогою Радянської України. У травні 1923 р. президент Є. Петрушевич розпустив уряд, усі інші органи і установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР. Під тиском польських властей він переїжджає з Відня до Берліна, де видає газету "Український прапор" радянофільського напряму.

Репрезентантом більшовицьких ідей на західноукраїнських землях була Комуністична  партія  Західної України  (КПЗУ).  Формально  КПЗУ  була складовою частиною Комуністичної партії Польщі, а фактично була підпо­рядкована, через Комінтерн, КП(б)У і ВКП(б). У 20-х роках комуністи серед західноукраїнського населення користувалися популярністю, оскільки ряди КПЗУ поповнили деякі соціал-демократи, які перейшли на радянофільську платформу. Цьому також сприяв процес українізації Східної України, але ще більшою мірою успішна дезінформація більшовицьких спецслужб. Архівні матеріали свідчать, що українці - члени КПЗУ - це здебільшого молоді мало­грамотні (1-2 класи початкової школи) люди, які досить легко піддавалися комуністичній агітації. А вишкіл організатори більшовицької пропаганди проходили на спеціальних курсах у Харкові. Фінансували капезеушників виключно фонди КП(б)У. В 30-х роках, за свідченням представників поль­ської окупаційної влади, більшість членів КПЗУ були євреями та поляками, а не українцями. У 1934 р. членів КПЗУ було приблизно 3,5 тис. чол. Зрештою, невирішеність національного питання стало головною причиною партійних криз 1928,1934 та 1938 рр. Тому Москва і заборонила КПЗУ, звинувативши її в "українському буржуазному націоналізмі", а її члени зазнали репресій.

Українська соціал-демократія Галичини у 20-х роках пережила період розколу, радянофільських впливів, репресій з боку польських властей. В другій половині 20-х років ті соціал-демократи, які побачили антиукраїн­ський характер більшовицького режиму на Східній Україні, згуртувалися на національних засадах. Відновлена УСДП поширює свою діяльність на українське робітництво міст Галичини, хоче поділити владу в професійних спілках з ППС (Польська партія соціалістична), сприяє обмеженню комуніс­тичного впливу на населення міст. Головою партії був обраний відомий адвокат Л. Ганкевич, до партійної екзекутиви належали: В. Старосольський, П. Буняк, В. Темницький, А. Кусик, М. Герасимець, І. Квасниця та ін.

Коли соціал-демократи поширювали свою діяльність серед малочислен-ного українського пролетаріату, то радикали вважали себе захисниками західноукраїнського селянства та сільської інтелігенції. УРП підтримувала зв'язки з празькими есерами під проводом М. Шаповала, а в Західній Україні програма УРП збігалася з програмою українських есерів Волині. Між обома партіями постійно проводили консультації щодо діяльності членства обох організацій. Об'єднавчий партійний форум відбувся 14 лютого 1926 р. у Львові. З'їзд Української соціалістичної радикальної партії (УСРП) обрав Головну управу. І. Макуха, М. Матчака, О. Навроцького, О. Павліва, О. Коберського, Р. Дашкевича та ін.

У програмі партії було зазначено, що УСРП виступає за соборність українського народу на всіх його землях, за об'єднання всіх українських земель в одну соборну незалежну Україну. Радикали не бачили різниці між польською шляхтою і польським робітництвом, тому партія підтримувала окремі українські профспілки. Вважали, що землю без викупу потрібно передати селянам. Зазначали, що УСРП не може співпрацювати з тими українськими політичними силами, які стоять за сучасним капіталістичним ладом. Також партія не йшла на співпрацю з КПЗУ, яка поборювала українсь­кий самостійний соціалістичний рух. УСРП у своїй Програмі головну увагу надавала соціальним, політичним реформам, розвитку національного культурного життя. Водночас різко негативно оцінювали стан справ в УРСР. В організаційному плані соціалісти-радикали намагалися брати активну участь в численних українських організаціях, залучати до співпраці молодь. У 1929 р. партія нараховувала 7 500 зареєстрованих членів.

Якщо УСДП і УСРП репрезентували ліве крило українського національ­но-визвольного руху, то трудовики та християни-суспільники виявляли праві позиції. Зазнавши низки розколів, зрештою ці політичні сили в 1926 р. реор­ганізувалися в Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). У 1926 р. на другому з'їзді було визначено політичну мету УНДО: "... здобуття соборної і незалежної Української Держави, і тому партія обстоює політичне самовизначення українського народу на всіх його етнографічних землях". Для її досягнення об'єднання закликало до боротьби за політичне, еконо­мічне та соціальне визволення українського народу. В Програмі розкрито економічну, соціальну та культурно-освітню політику УНДО. Ундисти були прихильниками демократичного устрою держави. Вони виступали за націо­налізацію великих підприємств, розвиток кооперації, земля мала належати українському селянству, соціальне забезпечення та справедливі податки, 8-годинний робочий день і т.ін. Освіту бачили безплатною та загально­доступною, а церкву - рівноправною тощо.

Важливе значення для організаційної роботи мало ухвалення на партійному з'їзді низки резолюцій. Зокрема, в них УНДО розкриває гніт Польщі над українським населенням. Закликали ундисти до боротьби за скасування всіх польських законів, спрямованих проти життєвих інтересів українського народу, його культури, школи, церкви, мови і господарства; за припинення адміністративних переслідувань та безправних арештів; за амністію політичних в'язнів; протестували в справі громадських управ і проти передачі власності місцевого населення Польській державі.

Більшість членів УНДО викривали антинаціональний характер більшо­вицького режиму на Східній Україні. Зокрема, голова партії Д. Левицький стверджував, що "... т. зв. радянська влада на Україні не є дійсно фактично українська. Там над нашими братами завис важкою рукою, накинений насильно, диктат імперіалістичної, тепер червоної Москви". Але, імовірно, під впливом пропаганди процесів українізації в УРСР під тиском деяких прорадянськи налаштованих ундистів, що гуртувалися навколо часопису "Рада", в резолюціях з'їзду було записано: "За Ризьким кордоном на українських землях відбуваються в Українській радянській державі великі національні здвиги. Там росте національна культура, там кріпне національна сила. На Радянській Україні назрівають тепер процеси, що скоріше чи пізніше віддадуть на Україні суверенні права всьому українському народові. Український нарід під Польщею орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що ростуть над Дніпром, а наша партія достроює до них політичну тактику". Тобто, деяким західноукраїнським політикам важко було спрогнозувати хід подій на Східній Україні в майбутньому.

Провід партії становила тогочасна національна інтелектуальна еліта Західної України: адвокати, вчителі, лікарі, науковці, журналісти, літератори; діячі української кооперації; багато було представників національно-свідо­мого духовенства, заможне селянство. Чільні діячі УНДО: Д. Левицький, М. Черкавський, О. Марітчак, Д. Лопатинський, Г. Тершаковець, К. Троян, В. Целевич, М. Струтинській та ін. Члени УНДО очолювали провідні укра­їнські господарські, культурно-освітні організації та професійні товариства: Ревізійний Союз Кооперативів, Центробанк, Земельний банк, товариство "Дністер", "Рідна Школа", "Просвіта", "Міщанське Братство" та ін. Під впливом партії перебували такі популярні часописи: "Діло", "Свобода", "Новий Час", "Український Голос", "Рада", "Громада". У 1930 р. було 7 тис. членів партії, яким було видано партійні посвідчення.

УНДО, УСРП та УСДП як наймасовіші та впливові політичні сили західноукраїнського суспільства становили т. зв. "легальну опозицію" поль­ській окупаційній владі. Ці партії перебували в тісному зв'язку з револю­ційним підпіллям - Українською військовою організацією (УВО). Очевидно, що в 20-х роках український політичний рух на західноукраїнських землях використовував усі доступні йому форми і методи боротьби з польською окупаційною владою як мирні, так і революційно-бойові.

З метою придушення зростання політичної активності населення Західної України польський уряд використовував усі можливі заходи. Особливо жорстокий удар було завдано по УВО. У лютому 1924 р. польська поліція заарештувала зв'язкову підпільної організації О. Басараб, яка була замордована у львівській в'язниці. Вилучені під час арешту матеріали були використані для розкриття організаційної мережі УВО. Внаслідок цього був заарештований крайовий комендант А. Мельник з 10-ма членами організації. Польські кати піддали їх важкому побиттю і засудили на різні терміни

ув'язнення.

Стратегічною метою діяльності УВО було створення регулярної визволь­ної української армії для продовження збройної боротьби за державність України. Керівництво організації не мало ілюзій щодо успіху визвольного повстання в цій ситуації, але головну увагу звертало на мобілізацію народу до  майбутньої  боротьби  у  відповідний  час.  Для  прискорення  втілення поставленої мети УВО у своїх зверненнях до української молоді закликала не ухилятися від служби у польському війську, агітувала вступати до шкіл підхорунжих польської армії для отримання доброго військового вишколу: "Ідіте до польського війська тільки по мундир та зброю. Присяга на вірність Польщі під примусом не дійсна. Присягніть боротьбі за волю українського народу. В слушний час повернете дула Ваших крісів проти польських офіцерів. Не дезертируйте. Служіть і учіться володіти крісом. Плекайте в своїм серці ненависть до Польщі, а любов до України".

Члени УВО здійснили низку збройних нападів на військові об'єкти польської армії, робили замахи на життя представників польської окупа­ційної влади: президента Польщі С. Войцеховського, колонізатора українсь­ких шкіл шкільного куратора Собінського, посла Т. Голуфка та ін. З метою експропріації коштів бойовики УВО здійснювали успішні напади на пошти, каси, на екіпажі, що перевозили гроші. Судячи схоплених "наглими" (негайними) судами, поляки видавали їх за звичайних бандитів, підриваючи моральний авторитет організації. Крайова команда УВО в своїх комунікатах зазначала, що ці напади мали на меті не тільки здобути матеріальні засоби, але також підірвати підвалини окупаційної держави, що наблизить українців до осягнення кінцевої мети.

Виправдовуючи терор, УВО підкреслювала, що "... всіма засобами й методами будемо боротися з нашим займанцем та послідовно намагати­мемося відірвати українські землі від Польщі". Також зазначалося: "УВО не ставить терористичної діяльності як виключного свойого завдання... УВО є революційною організацією, якої основним завданням пропагувати думку загального революційного зриву українського народу із остаточною метою створити власну національну самостійну об'єднану державу". При тому про терор, бойкот, саботажі і т. ін. постійно посилалися на міжнародний досвід, коли ірландський шин-фейн, і бойова організація ППС свого часу під керів­ництвом Ю. Пілсудського успішно такі методи національно-визвольної боротьби застосовували.

Основною територією діяльності УВО була Галичина, але з кінця 20-х років члени організації виїжджають на Волинь, де формують гуртки УВО для ворожої роботи щодо Польщі. Організації вдалося налагодити тісні зв'язки з підпіллям Радянської України. Вплив УВО поширився серед багатьох організацій української еміграції у Європі.

Під впливом ходу історичних подій, з відходом деяких членів УВО -діячів політичних партій з підпільної діяльності, революційно-бойова орга­нізація дещо змінює свій характер із суто військової підпільної організації на рейолюційно-підпільну, що вимагало щораз більше невійськовиків. У другій половині 20-х років її ряди поповнює студентська, шкільна та селянська молодь націоналістичного напряму. Адже саме у 20-х роках на західно­українських землях поширюється ідеологія українського націоналізму, апологетом якого стає Д. Донцов. На пропозицію Є. Коновальця Донцов переїжджає з Відня до Львова, щоб відновити видання "Літературно-нау­кового вісника", що мав стати рупором націоналістичної ідеології. Навколо журналу гуртувалася молодь, на яку Д. Донцов мав великий вплив. Його праці головно спрямовані на підростаюче покоління, а програмовим твором був "Націоналізм", виданий у 1925 р., що став "Євангелієм націоналіста".

Переймаючись націоналістичною ідеологією, українська молодь створює свої організації. Зокрема, у ЧСР студенти-емігранти, вихідці із західноукра­їнських земель створили Групу української націоналістичної молоді (ГУНМ), а наддніпрянці, колишні воїни армії УНР - Легію українських націоналістів (ЛУН). У Львові молодіжні національні організації об'єдналися в Союз укра­їнської націоналістичної молоді (СУНМ). Серед членів Союзу в основному була гімназійна, студентська, селянська та реміснича молодь у віці 18-25 р. Провідну роль у ньому відігравали: С. Охримович, Б. Кравців, І. Габрусевич, С. Ленкавський,  3. Коссак,  Р. Шухевич,  С. Бандера,   О. Гасин,  Д. Грицай, В. Сидор, І. Равлик та ін.

Активних діячів СУНМ Українська військова організація залучає до співпраці. Також використовують членів спортивно-патріотичних товариств: "Пласт", "Луг", "Сокіл". У Карпатах створюються молодіжні табори, в яких українська молодь проходила ідейно-патріотичний та фізично-військовий виш­кіл, вчилися володіти зброєю, набували навичок підпільної діяльності тощо.

З метою об'єднання всіх націоналістичних сил було проведено дві кон­ференції: в 1927 р. у Берліні та в 1928 р. у Празі. Унаслідок багатомісячної всебічної підготовки у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929 р. відбувся Перший конгрес українських націоналістів. Учасників було підібрано так, що 15 представляло західних українців і 15 - наддніпрянців. П'ятеро було з рідних земель, решта - емігранти. 11 - це колишні старшини українських армій, 10 — професійні політичні діячі, 9 - студенти. На Конгресі було заслухано та обговорено 40 доповідей з різноманітних проблем, що стосувалися життя українців. Учасники збору були персонально заприсяжнені в новостворену Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою проводу ОУН одноголосно було обрано полковника Є. Коновальця, членами Проводу затверджено М. Сціборського, Д. Андрієвського, В. Мартинця, Ю. Вассияна та ін.

Важливе місце в роботі Конгресу зайняло вироблення і прийняття кон­цепції майбутнього державного ладу в Україні. Суть її полягала у такому: а)    Україні потрібно пройти етапи державного будівництва: національне визволення, державне закріплення та розвиток; в часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена під час національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу українській нації та найбільшу її відпірність назовні; на   час   перехідного   періоду   головна   роль   належатиме   голові держави, який підготує створення законодавчих та виконавчих орга­нів; основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, кожний край матиме свій представницький законодавчий та виконавчий орган.

Конгрес також зосередив увагу на розробленні перспектив соціального та економічного розвитку майбутньої України. Щодо промислового розвитку, то домінуючими мали бути такі форми власності, як державна, кооперативна та приватнокапіталістична. Основу аграрної політики мали становити серед­няцьке приватне землеволодіння, продажа і купівля землі мала бути обмежена державним регулюванням. Загалом розвиток усього господарського життя України бачився як поєднання державного з приватним. Широке застосування відводилося кооперації. Конгрес визначив розвинуту державну соціальну політику та забезпечення працівникам 8 годинного робочого дня. Українська Держава мала сприяти національній церкві, а релігія - стояти на сторожі морального виховання нації. Школа мала бути єдина, безплатна, обов'язкова. Допускалися приватні навчальні заклади під контролем держави. На підставі загальної, обов'язкової військової повинності мала бути збудована українська регулярна армія і військово-морський флот. В цілому Україна повинна була стати важливим чинником у східноєвропейській політиці.

Беручи до уваги складності тогочасного розвитку України, націоналісти цілком слушно вбачали виключно шлях національної революції для встанов­лення Української Держави, а її забезпечення - лише через національну диктатуру. Пояснюючи вимоги цього постулату, члени ОУН стверджували, що "... ми націоналісти проти інституту диктатури як форми державного ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну диктатуру як перехідний стан, вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в найкоротший час виробити собі визволення та незалежну державність. Коли національна диктатура виконає своє завдання, то в Україні встановиться нормальний лад на засадах народо­правства. Українська нація цілком вільно зможе виявити свою волю через представницькі органи, а її суверенність буде розподілена між головою дер­жави, законодавчим тілом і вищим судом".

Як бачимо, політична та соціально-економічна програма ОУН була досить реалістичною та з перспективою розвитку українського суспільства на демократичних засадах.

На межі 20-30-х років протистояння українців та поляків загострилося. На низку масових заходів, проведених західноукраїнським політичним проводом (відзначення 10-тої річниці проголошення ЗУНР, масова протес-таційно-саботажна акція УВО-ОУН у 1930 р. та ін.), поляки відповіли погро­мом українських установ, фізичним терором проти активістів українського національного руху, закриттям спортивно-патріотичної організації "Пласт" та української гімназії у Тернополі та ін.

Тим часом у державному житті Польщі назрівали серйозні зміни, які неминуче  мали  позначитися  і  на національній  політиці.  Початок  нової внутрішньополітичної ситуації знаменували перестановки у вищих ешелонах державної влади. 24 серпня 1930 р. новим прем'єр-міністром країни був призначений фактичний глава держави Ю. Пілсудський. 29 серпня президент розпустив сейм і сенат, призначив на листопад 1930 р. нові вибори. Терор супроводжував усю виборчу кампанію, особливо жорстоко обійшлися з українським населенням.

Польська влада вирішила завдати українству удар, тобто провести каральну експедицію на західноукраїнських землях, названу "пацифікацією" (умиротворенням), яка відбувалася з 16 вересня по 30 листопада 1930 р. Війська, поліція, озброєні осадники проводили масові арешти, екзекуції над українським населенням, що призвело до жертв та руйнування майна. Ганебну антиукраїнську акцію здійснював Б. Перацький, який виконував спеціальне доручення Ю. Пілсудського, метою якої було залякати українців та змусити їх політичний актив згорнути свою діяльність, а також покінчити з організованим підпіллям.

Дії польських окупантів зумовили хвилю протестів. Українські політичні сили Західної України одностайно виступили на міжнародній арені в справі захисту становища українців під Польщею. Знову українське питання стало предметом актуальної міжнародної політики. Як наслідок, був завданий відчутний удар по моральному авторитетові поляків у світі.

У цій ситуації керівництво ОУН розробило стратегію і тактику проведення т. зв. перманентної національної революції. Свій погляд на її підготовку висловив голова організації Є. Коновалець: "Національна револю­ція то, на мою думку, поняття ширше, ніж саботажні, терористичні акти, навіть масові заворушення, чи навіть повстання. Це засоби. Національна революція як рух, який повинен в основі зробити переворот, і то не тільки фактичний, але й психологічний в усьому нашому народі. Націоналістичний рух мусить далі створити всю ту необхідну, на мою думку, систему, яка після проведення революції могла б забезпечити українську державність перед небезпеками і взагалі в цю ж хвилину подати обриси тієї держави". В розробці націоналістичної ідеології багато уваги надавалося соціальним питанням: "Назріваюча українська національна революція буде також революцією соціально поневолених українських мас проти чужих експлуата­торів. Коли на Східній Україні український революційний рух базується в соціальній ділянці на боротьбі проти т. зв. соціалістичного будівництва у формі державного капіталізму, то під польською окупацією мусить він іти проти ворожого капіталу. Боротьба з визиском українського села польським двором, страйкова акція, поділ поміщицьких земель, прогнання польських колоністів, повернення їх земель українським селянам - ось форма і етапи українського революційного руху на Західній Україні... Існує зв'язок між економічним і соціальним гнітом. Застосовувати страйк, бойкот, демонстра­ційні походи, масовий спротив... Через повну незалежність нації до добробуту й волі робітничого класу...".

У першій половині 30-х років провідний актив ОУН на ЗУЗ втілює в життя теорію перманентної революції. Знову розгортається акція саботажів та підпалення майна польських колоністів. З ініціативи ОУН були проведені робітничі страйки на галицькому Підкарпатті, зокрема страйк робітників лісництв. На Поділлі відбулися страйки хліборобів. Крім того, ОУН розгорнула індивідуальний терор і напади на установи з метою експропріації коштів.

Налякані розмахом діяльності ОУН, поляки здійснюють низку контрза­ходів. Тільки завдяки засланим в організацію польських конфідентів владі вдається провести арешти та організувати декілька гучних судових процесів над оунівцями. Багато визначних діячів ОУН стають в'язнями створеного у 1934 р. концентраційного табору Береза Картузька.

Репресії польської окупаційної влади призвели до тяжких втрат серед членства ОУН. За період з 1929 по 1932 рік змінилося 7 крайових провідників організації, що викликало глибоке занепокоєння в проводі ОУН. У 1933 р. Крайову екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолює 24-річний студент Львівської політехніки С. Бандера. Під його керівництвом завершується розбудова організаційної мережі ОУН в краї, ряди організації щораз більше поповню­ють сільська та робітнича молодь, оунівці розширюють свою працю в легальних організаціях: "Просвіті", "Соколі", "Рідній школі", кооперативах та інших установах. Оунівці використовують будь-який привід, щоб нагадати польським властям про своє існування, а здійсненими акціями піднімають народ на національно-визвольну боротьбу. Серед них відзначення українсь­ких свят, вшанування традицій українського народу - насипання могил на честь полеглих українських воїнів, панахиди та походи на честь відзначення року проголошення УНР та ЗУНР і т. ін. Діячі організації постійно виїжд­жали на села, де виголошувалися реферати з історії України, сучасного політичного становища українських земель, проводили активну просвіт­ницьку роботу на місцях тощо. Великого розголосу набула т. зв. "шкільна акція". Щоб протистояти полонізації освіти та захистити українську школу, було видруковано і поширено десятки тисяч листівок і брошур. У них члени підпільної організації зверталися до українських школярів, вчителів, батьків та матерів із закликом ставати до боротьби з поляками за душу української дитини, за українську школу, мову, пісню, книжку і т. ін.

Другою гучною подією стала "протимонопольна акція", коли ОУН закликала українське населення не вживати алкоголю та не палити тютюну. Проведення акції ставило за мету не стільки оздоровити українців, як завдати шкоди польській казні, адже продаж горілки й цигарок перебував під державною монополією. Це приносило скарбниці польської держави мільйони злотих, які вона використовувала для закріплення свого панування на західноукраїнських землях.

Ці акції посіяли зерно національної свідомості й ненависті до ворожого панування над українським народом та бажання активної участі в револю ційній боротьбі за національні права. Вони мали великий політичний успіх завдяки як зовнішньому ефекту, так і політично-революційній мобілізації українських мас.

Одночасно у цей період націоналісти вели боротьбу проти московського більшовизму у двох напрямках: проти поширення радянофільства і комуністичних ідей та проти конкретних осіб, що цьому сприяли. Успішно застосовували такі методи боротьби, як політична пропаганда і бойові акти. На сторінках періодичних видань, використовуючи мережу українських легальних організацій, пропагандисти ОУН розкривали антиукраїнську та антилюдяну суть московського більшовизму. Як доповнення до протеста-ційних акцій українських політичних партій відносно винищення населення Східної України, внаслідок штучно спланованого голодомору, ОУН вирішила вчинити замах на представника радянського консульства у Львові. 22 жовтня 1933 р. студент Львівського університету 18-літній М. Лемик вбив представника Москви Майлова. Суд над оунівцем привернув увагу світової громадськості, засоби масової інформації широко висвітлювали цей вчинок, як бойовий протест українського народу перед світом проти поневолення більшовицькою Москвою України й винищування її народу спланованим голодомором.

Жорстоко карала ОУН тих українців, які співпрацювали з польською владою, т. зв. "хрунів", а також представників польської окупаційної влади, які безпосередньо проводили екзекуції над українцями. Найбільш відомою акцією стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, який був винуватцем проведення "пацифікації" та засновником концтабору Береза Картузька. Організований С. Бандерою і М. Лебедем акт вчинив 15 червня 1934 р. у Варшаві Г. Мацейко. Вбивство було проведено досить успішно, виконавця так і не схопили. Оскільки замах був виконаний над одним з керівників уряду та саме в столиці Польської держави, то це зумовило широкий резонанс як в Україні, так і далеко за її межами. У розкритті злочину полякам допомогли спецслужби Німеччини, Чехословаччини та СРСР, імовірно також налякані розмахом дії Організації українських націоналістів.

У процесі розслідування польська поліція викрила всю керівну верхівку ОУН на Західній Україні. Слідство закінчилося двома великими судовими процесами у Варшаві (листопад 1935 - січень 1936 рр.) та у Львові (травень-червень 1936 р.) Різні терміни ув'язнення отримали 21 оунівець: С. Бандера, М. Лебідь, Я. Карпинець, Б. Підгайний, М. Климишин, Д. Гнатківська, К. За-рицька, Р. Шухевич та ін. Цих молодих українських патріотів (вік до ЗО р.) обвинувачували, в основному, у тероризмі і в тому, що не вміють цінити чуже життя. С. Бандера на це відповів: "Ми вміємо цінити життя своє та іншим, але наша ідея вартує, щоб посвятити мільйони жертв для її реалізації. Міра нашої ідеї - це віддати своє життя та інших їй".

У середині 30-х років боротьба ОУН проти польської окупації Західної України досягла свого апогею. З одного боку, це вело до втрат, арештів багатьох членів організації, а з іншого - сприяло популяризації ідеї націоналізму та поповнення рядів ОУН молоддю. Діячі Організації українських націоналістів йшли на самопожертву. Сучасник про них писав так: "Найкращі з найкращої частини Українського війська - цієї справжньої української гвардії - лицарський орден, що за головне своє завдання має під­тримувати в українському народові за часів лихоліття дух військовості, дух активної боротьби за незалежність України, за її соборність, стояти на без­змінній почесній варті біля цього Духа, не давати йому згаснути, заснути..."

Взаємовідносини між націоналістичним підпіллям та діячами українсь­ких партій і керівництвом УГКЦ загострилися, адже церква офіційно засуджувала терористичні акти ОУН. Незважаючи на це, відбувається взаємний процес доповнення та об'єктивної підтримки двох політичних ліній Західної України, що сприяє залученню якнайширших народних мас до активної суспільно-політичної та громадської діяльності.

На думку діячів української "легальної опозиції" загострення українсько-польських відносин у майбутньому мало вести до компромісу та взаємних поступок з обох сторін. Також винищення українства в СРСР послужило поштовхом для зміни курсу УНДО проти польської окупаційної влади. Адже навіть не можна було порівняти окупаційний режим на Східній та Західній Україні. Вже давно в західноукраїнському суспільстві панувала думка про можливість союзу українців з Польщею для боротьби з СРСР. Тому, обговорюючи проект нової Конституції Польщі, члени Української парла­ментарної репрезентації вимагали територіальної автономії для всіх українських земель з крайовим сеймом, урядом, адміністрацією, судівництвом, шкільництвом, фінансами і територіальною збройною силою.

Польські урядові кола також змушені були йти на певні поступки українській громаді. Цьому сприяли численні публікації у польській пресі, які, аналізуючи українсько-польські стосунки, стверджували, що обмеження національних меншин у правах і культурному розвитку веде до послаблення держави. А український терор можна зупинити тільки шляхом поступок українським угрупуванням, які лояльні до Польщі.

Унаслідок цього відбулася т. зв. "нормалізація" українсько-польських відносин, яка зумовила певні позитивні зрушення: проголошено амністію українським політичним в'язням, багатьох звільнено з тюрем і концтабору Береза Картузька; деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички; лідер УНДО В. Мудрий був обраний, одним з п'яти віце-маршалів сейму і т. ін. Загалом у другій половині 30-х років українці значно розвинули економічне, соціальне й культурне життя: створю­вали банки, кооперативи, культурні товариства і товариства взаємодопомоги. Найповажнішим українським банком був Центробанк. Між 1935 і 1938 рр. у цьому банку було зареєстровано ріст обігу коштів на 343%, його обігові фонди піднялися до 70 436 221 злотого в 1938 р. Зростав обіг і в інших трьох банках: Українбанк, Промбанк, Гіпотетичний банк. Також відбувався ріст розвитку українських кооперативів, які були об'єднані в Ревізійну раду українських кооперативів (РРУК). Кількість кооперативів тут становила у 1936 р. З 097, в яких налічували 576 053 працівників. Власні капітали укра­їнських кооперативів зросли з 9 млн у 1928 р. до 14,4 млн зл. у 1938 р. РРУК в основному займалася відправленням сільськогосподарської продукції за кордон, де підтримувала зв'язки з кооперативами Англії, Франції, Німеч­чини, Естонії, Югославії, Болгарії, Польщі та інших держав. З метою мобі­лізації грошових засобів у Західній Україні широко використовували кре­дитну кооперацію. Вона фінансувала діяльність товариства "Сільський Гос­подар". Це товариство селян-хліборобів мало в 1938 р. 60 філій, 2 008 гуртків і 199 977 прихильників, яких обслуговували 53 агрономи і 18 ветеринарів.

Не згасало і культурне життя на західноукраїнських землях. Особливо воно себе проявило в Галичині. Тут діяла "Просвіта", яка об'єднувала в своїх організаціях у 1936 р. 275 324 членів, мала в користуванні 3 077 бібліотек і читальних залів, 190 пересувних бібліотек, 377 театральних груп, 2 043 аматорські групи, 1 086 хорів, 124 оркестри, 122 жіночі гуртки та ін. Щоб зарадити катастрофічній ситуації в освіті, українці за допомогою товариства "Рідна Школа" розвинули приватну освіту. На кінець 30-х років - це 33 по­чаткові школи (6 008 учнів), 12 середніх шкіл (2 499 учнів), 11 професійних шкіл (1 835 учнів), 605 дитячих садків (22 094 дитини).

Успішно діяло Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), що мало бібліотеку на чверть мільйона книжок, видавало наукові праці з історії України, культури українського народу тощо. Функціонував Музичний інс­титут ім. М. Лисенка, існували два музеї у Львові та по інших містах Гали­чини. Підвищували культурний та професійний рівень українського насе­лення численні товариства: "Міщанські Братства", "Бесіди", професійні това­риства професорів, учителів, адвокатів, лікарів, священиків. Українське жіноцтво зорганізувалося в товариство "Союз Українок", спортивно-патріо­тичним вихованням молоді займалися "Соколи", "Луги", "Каменярі". Спортсмени були об'єднані в Український спортовий союз, що перебував під впливом політичних партій та УГКЦ.

Велику роль у розвитку національної свідомості відігравала видавнича справа. В другій половині 30-х років у Польщі виходило 173 українські часописи, з них в Галичині - 152 (Львів - 118, провінція - 34), на Волині - 13. Багато газет та журналів було професійних та політичних. Вони задо­вольняли духовні потреби усіх вікових груп населення Західної України.

Велике значення для культурного життя населення Західної України мав розвиток літератури, мистецтва та науки. У цей час творили письменники: Р. Купчинський, Ю. Шкрумеляк, Ю. Драган, Б. Гамзин, О. Ольжич, Б. Лепкий, І. Вільде, Б. Антонич та ін.; художники: О. Новаківський, В. Касіян, М. Бойчук та ін.; композитори: С. Людкевич, В. Барвінський, Ф. Колеса, Н. Нижанківсь-кий та ін.; відомі вчені: І. Крип'якевич, М. Вознюк, М. Студинський, В. Щурат, М. Панчишин та ін. З'явилася перша українська енциклопедія за редакцією проф. І. Раковського та "Великий атлас українських земель" доктора В. Кубійо-вича.

Велике значення в житті західноукраїнського населення мала Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Особливу увагу вона надавала вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму, загальнолюдського гуманізму. Величез­ний авторитет серед українського громадянства мав А. Шептицький. Усе своє життя митрополит Андрей намагався зміцнити українство в Галичині не тільки духовно, але й культурно і економічно. Із своїх власних та церковних доходів він матеріально допомагав НТШ, "Просвіті", "Рідній Школі", то­вариству "Сільський Господар", "Пласту" та іншим організаціям, діячам куль­тури і мистецтва. Заходами митрополита був заснований Земельний банк Гіпотетичний, який допомагав селянам у їх фінансових клопотах. А. Шеп­тицький дав кошти на створення Національного музею у Львові. Ним була заснована Народна лічниця - українська лікарня у Львові для бідних і т.ін. Ве­лика роль владики у вирішенні політичних питань. Упродовж 20-30-х років він неодноразово виступав на захист українського народу на всіх українських землях і в обороні самостійності України. Митрополит Шептицький постійно підтримував контакти з видатними політичними діячами Західної України. Загалом УГКЦ також сприяла розвитку національно-визвольної боротьби українства на західноукраїнських землях, з чим змушена була рахуватися польська окупаційна влада.

Таким чином можна зробити висновок про те, що діяльність політичних сил Західної України сприяла:

а)     збереженню  державницьких  традицій   українського  національно-визвольного руху;

б)    підвищенню національної свідомості народу всіх західноукраїнських земель, що таки призвело до ліквідації т. зв. "сокальського кордону";

в)    розбудові    українських    господарських,     культурно-освітніх    та спортивно-патріотичних установ, що дало змогу зберегти українські національні традиції;

г)     морально-духовному утвердженню українців не як етнографічної маси, а як цивілізованої нації.

 

42