yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3.  Бессарабія, Буковина і Закарпаття у міжвоєнний період. Карпатська Україна та її історичне значення

История Украины и её государственности

3.  Бессарабія, Буковина і Закарпаття у міжвоєнний період. Карпатська Україна та її історичне значення

У 1918 р. внаслідок воєнних дій українські землі Бессарабії та Буковини окупували румунські війська. Також у складі Румунської держави опинилася частина Марморощини, колишня угорська Сигітчина, де компактно проживали українці. Всього у складі Румунії перебувало близько 1 млн 300 тис. українців. З них 450 тис. на південно-східних землях.

Українське населення Бессарабії вороже поставилося до румунської оку­пації. Вже в січні 1919 р. вибухнуло повстання на Хотинщині під проводом отамана Маєвського. Українські повстанці роззброїли румунську окупаційну владу й створили т. зв. "Бессарабську Директорію", яка наводила контакти з Директорією УНР. Проте румунські війська ліквідували повстання, спаливши тисячі хат, і розстріляли багатьох людей. У вересні 1924 р. почалося повстання в Татарбунарах, учасники якого прогнали румунську адміністра­цію. Війська жорстоко розправилися з повсталими, загинуло декілька тисяч чоловік. В 1925 р. у Кишиневі відбувся судовий процес над 283 учасниками повстання. Згодом близько 200 повстанців влада змушена була виправдати.

У міжвоєнний період у Бессарабії проводилася інтенсивна денаціона­лізація українського населення. Українське організоване національне життя проявлялося слабко. В окремих населених пунктах функціонувала "Прос­віта". Серед відомих українських діячів можна виділити поета О. Ялового, о. Болбочана, М. Галина, І. Гаврилюка, В. Гетьманченка та ін. Також діяли читальні, театральні гуртки, кооперативи.

Від часу румунської окупації Буковина відразу ж втратила автономію, широке місцеве самоврядування, добре розбудовану систему української І освіти, які вона мала за Австро-Угорщини. До 1928 р. на цих землях тривав військовий стан. Були закриті всі українські школи, українські кафедри в Чернівецькому   університеті,   заборонено   українську   пресу,   діяльність політичних партій, українських товариств, у тім числі "Українську Бесіду", зрумунізовано українську церкву. На українців румунська влада дивилася як на "громадян румунського походження, які забули свою рідну мову". Навіть | українські назви місцевостей було замінено румунськими, щоб таким чином зовсім заперечити український характер краю, а Буковину перетворити в звичайну  румунську   провінцію.   Протягом   1928-1938   рр.   режим  дещо послабився. У 1927 р. була створена Українська національна партія (УНП). її заснували   колишні   члени   Національно-демократичної   партії   та   деякі радикали: В. Залозецький, М. Сербинюк, Т. Глинський, В. Дутчак, Л. Когут, В. Шкраба. У   1928-1929 рр.  відбулися масові акції протестів українців Буковини. Тому влада змушена була піти на поступки в питанні навчання українською мовою, проте в 1934 р. українські школи і товариства знову ліквідували. На початку 30-х років у краї виходило 10 часописів: "Час", "Рідний Край", "Народна Сила", "Рада" та ін.

Націоналістичний напрям у національно-визвольному русі буковинців представляли О. Зибачинський, Д. Квятковський, І. Григорович, Л. Гузар, Б. Сі­ренький та ін. Вони створили низку організацій: "Легіон Українських Революціо­нерів", "Месники України", "Залізняк", "Запоріжжя", "Мазепа". Видавали пресу: "Самостійна Думка", "Самостійність", "Чортополох", "Молода Буковина".

Націоналісти також мали вплив на культурно-громадську діяльність товариств "Кобзар", "Жіноча Громада", спортивного - "Довбуш". Маючи конспіративну структуру, ОУН була єдиною українською організацією, яка діяла на Буковині, Бессарабії, Марморощині. Причому вона не лише вистояла в умовах репресій з боку уряду, а й збільшила свої ряди.

У 1937 р. на Буковині відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, яких військовий суд звинувачував у революційній діяльності та в заперечуванні домінування румунської влади над українським населен­ням.

З 1938 р. Румунія перетворилася на авторитарну державу, в якій запа­нувала диктатура короля Кароля II. Будь-які прояви активного українського життя знову переслідувалися.

У міжвоєнний період постійно нагадувала світові про невирішеність українського питання українська еміграція. Головний потік політичної еміграції припав на початок 20-х років. В 1921 р. кількість українських емі­грантів у західноєвропейських країнах досягла майже 100 тис. чол. У Польщу емігрувало 30 тис. українців. Своєю чергою Польща заохочувала українців до еміграції. Протягом 1919-1938 рр. із західноукраїнських земель (з ураху­ванням рееміграції) виїхало близько 190 тис. чол., з них 71 тис. - в Канаду, 49 тис. - в Аргентину, 35 тис. - у Францію, 11 тис. - у США, 8 тис. - Бразилію. Натомість за двадцять років окупації 20 тис. поляків прибуло до сіл, а 100 тис. до міст Західної України.

Близько 50 тис. емігрантів у повоєнний час перебувало в Берліні. Менші за кількістю громади перебували в Румунії, Болгарії, Бельгії, Швейцарії, Англії, Італії, Латвії, Фінляндії.

В еміграції українці поступово впорядкували своє політичне, госпо­дарське та культурне життя. Найкращі умови для цього було створено в Чехословаччині. Декілька тисяч студентів-українців навчалися в УВУ (Прага), Українській господарській академії (Подебради), Вищому педаго­гічному інституті ім. М. Драгоманова і Студії класичного мистецтва.

На підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. територія українського Закарпаття увійшла до складу Чехословацької Республіки (ЧСР). На підставі домовленості президента ЧСР Т. Масарика з представ­ником карпато-української еміграції в США Г. Жатковичем Закарпаття при­лучилося до ЧСР на правах "найширшої територіальної автономії"". В 1921 р. у Чехословаччині мешкало 455 тис. українців. З них 370 тис. проживали у чеській частині держави, а 85 тис. - у словацькій, в районі Пряшева. Увій­шовши до склад ЧСР, українське населення сподівалося на такі ж права у новоствореній державі, які отримали словаки, угорці та інші національні меншини (нечеське населення становило 52%). Проте центральний уряд у Празі проводив подвійну політику: спочатку сприяв піднесенню українських культурно-національних течій, а в 30-х роках почав активно підтримувати москвофілів.

Уже в 1920 р. на територію ЧСР прибуло 120 тис. озброєних російських білогвардійців, значна частина яких опинилася на Закарпатті. Вони і по­повнили ряди місцевих русофілів, які заснували численні організації і това­риства. Особливо було відоме своєю мережею читалень "Общество ім. А. Духновича". Ці організації у 20-30-х роках проводили на Закарпатті 262

Тема 12

шалену антиукраїнську політику. Особливо гострою була т. зв. "мовна боротьба". Чеський письменник І. Ольбрахт в 1930 р. твердо заявив: "Русини й українці - ніщо інакше, як дві назви одного й того ж народу. Лемки, бойки і гуцули - це українці". А чеський уряд вияви москвофільства, своєю чергою, використовував для чехізації населення Закарпаття.

На початку 20-х років чехи робили спроби модернізувати рівень життя краю. Угорські великі маєтки підлягали розподілу, внаслідок чого 35 тис. селянських господарств отримали додаткові земельні ділянки, кожна з яких перевищувала 2 акри землі. Чеський уряд, на відміну від Польщі та Румунії, вкладав у райони, де жили українці, більше коштів, аніж забирав у них.

З 1928 р. ЧСР поділено на адміністративні краї, після чого Закарпаття стає "Підкарпатським Краєм" на чолі з губернатором. Населення брало участь у парламентських виборах, мало своїх послів і сенаторів. Русофіль­ській течії була протиставлена народовецько-українська. Цей політичний рух очолили: Християнсько-народна партія, соціал-демократична, народовецька фракція Аграрної партії, Українська народна робітнича партія.

Активно діяли "Просвіта", "Пласт", "Січ", "Спілка українських вчите­лів", яка в 1934 р. мала в своєму складі близько 1 200 освітян. Значно зросла кількість українських шкіл, протягом 1914-1938 рр. початкових шкіл збільшилося з 525 до 851, а гімназій з 3 до 11. І. Васко та К. Стефан підготу­вали "Граматику української мови".

На Закарпатті успішно функціонували банк, сітка кооперативів, дві торгові академії, сільськогосподарська школа, мережа медичної служби, численні бібліотеки, театр тощо. Виходило декілька часописів: "Український Голос", "Русин", "Свобода", "Вперед" та ін.

Українські національні сили постійно чинили тиск на чеський уряд у питанні надання Закарпаттю статусу "автономії". Боротьба українців та особ­ливо складна міжнародна обстановка змусили уряд вирішити українське питання. Цьому сприяв Мюнхенський договір 1938 р. між Німеччиною, Італією, Англією та Францією. 10 жовтня 1938 р. радіо Праги повідомило, що ЧСР стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Чеський уряд офіційно надав і визнав автономію та уряд Карпатської України. Це рі­шення було підтверджене парламентом Чехословаччини 22 листопада 1938 р. Водночас за рішенням т. зв. німецько-італійського арбітражу у Відні Кар­патська Україна змушена була віддати Угорщині 1 856 кв. км своєї території з населенням 180 тис. чол. і містами Ужгородом та Мукачевом. В результаті українське населення стало масово виїжджати з цієї території. За словами англійського посла в Будапешті, в Мукачеві: "...цілі вулиці були пустими, бо населення виїхало в Карпатську Україну".

Головою уряду Карпатської України 26 жовтня 1938 р. став о. А. Воло­шин. На той час Карпатська Україна становила 11 085 кв. км. з населенням 552 124 мешканці, у тім числі 70,6% українців, 12,5% угорців, 12% німців, 2,5% румунів, 1,3% словаків. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму. У них взяло участь 92,55% виборців, з яких 92,4% проголосувало за список Українського національного об'єднання. Столицею було м. Хуст. Уряд здійснив низку заходів щодо українізації адміністрації краю, системи освіти, періодичних видань тощо. Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. прийняв історичні документи:

Карпатська Україна є незалежна держава. Назва держави є Карпатська Україна.

Карпатська Україна є республіка з президентом на чолі, обраним сеймом. Державна мова Карпатської України є українська мова. Барви державного прапору є синя і жовта.

Державним гербом є: ведмідь у лівому червоному колі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі і тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.

Державний гімн Карпатської України є "Ще не вмерла Україна". Як бачимо, цей акт продовжував процес державотворення на українських землях. До проголошення незалежної держави, навіть на клаптику нашої землі, різко негативно поставилися окупанти українських територій. Вони передбачали, що прецендент з Карпатською Україною посилить національно-визвольну боротьбу українців за державу на всій території України.

Москва була стурбована українським питанням, яке стало в центрі уваги міжнародних подій. Зокрема, Сталін, виступаючи в березні 1939 р. на XVIII з'їзді ВКП(б), висміяв ідею приєднання УРСР до Карпатоукраїнської держави: "30 млн до 700 тис. - злиття слона з комаром". Є дані, що НКВС провело низку арештів серед українців - офіцерів Червоної армії, які зуміли налагодити контакт із Закарпаттям.

У Західній Україні політичні сили на чолі українського громадянства одностайно виступили на захист незалежності Закарпаття. "Звідси повинно початися визволення України" - заявив лідер Фронту національної єдності (ФНЄ) Д. Паліїв на зібранні з нагоди подій на Карпатській Україні. Була опублікована спільна заява політичних партій Західної України в обороні Закарпаття. У Львові відбулася велика демонстрація з гаслами: "Слава Україні!", "Ганьба чехам, ганьба ляхам, ганьба мадярам, хай живе соборна Україна!", "Хай живе Закарпатська Україна!".

Події на Закарпатті налякали поляків та мадярів, що вирішили з'єднати свої кордони. 15 березня 1939 р. Угорщина, заручившись підтримкою гітле­рівської Німеччини, напала на Карпатську Україну. Перед цим німецький рейхстаг прийняв рішення про заснування в Хусті свого консульства на чолі з Шплеттштесером. Згодом німці вирішили пожертвувати українцями для налагодження контактів з Москвою, що спричинило в підписання договору про ненапад.

Діячі українського Закарпаття знали про ворожі наміри сусідів. Ще у вересні 1938 р. було створено Українську національну оборону "Карпатську Січ". У ній перебувало до  10 тис. січовиків, яких очолив Д. Климпуш.

Безпосередньо участь в проголошенні незалежності української "Срібної Землі" брали члени Організації українських націоналістів, які були дорадниками і співробітниками президента А. Волошина. Саме ОУН орга­нізувала матеріальну допомогу населенню і уряду Закарпаття, також перехід бойовиків організації з Галичини та Волині на допомогу в боротьбі з агресором. Членами Генерального штабу Карпатської Січі були оунівці: М. Колодзінський, 3. Коссак, Р. Шухевич, О. Карачевський, Г. Барабаш, Ю. Лопатинський, Є. Врецьона. Окремі загони січовиків чинили героїчний опір окупантам до середини квітня 1939 р. Але сили були нерівні. Українці зазнали поразки. Десятки тисяч було розстріляно та репресовано. Уряд Карпатської України на чолі з президентом А. Волошином змушений був емігрувати. Події на Закарпатті поставили українську проблему в центр уваги європейської та світової політики,  фактично стали прологом до Другої світової війни.

Як бачимо, незважаючи на іноземний гніт у 20-ЗО-х роках на західно­українських землях було збережено державницькі традиції українського національно-визвольного руху. Це дало поштовх майбутній боротьбі, яка саме на цих українських теренах набула найбільшого розмаху в роки Другої світової війни, у повоєнний час, в період стагнації тоталітарного режиму. Саме у міжвоєнні два десятиліття сформувався новий тип українських полі­тичних діячів, які поставили мету, що здійснилася лише в кінці XX століття - побудову незалежної Української Держави.

Очевидно, що саме на західноукраїнських землях був той грунт, засіяний у 20-30-х роках національним зерном, яке проросло в кінці 80-х роках. Звідси поширилось сучасне національне відродження, де населення не забуло своєї мови, історії, звичаїв, традицій, зберегло повною мірою національну мен­тальність. Без перебільшення можна ствердити, що Ризький договір 1921 р. став початком нової епохи в історії України, епохи, яка закінчилася 70 років потому, у 1991 р.

 

 

43