yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945)

История Украины и её государственности

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945)

Гегемоністична політика комуністичного СРСР і нацистської Німеччини призвела до глобального світового конфлікту, в який було втягнуто 61 державу, понад 80% населення земної кулі. Кровопролитні бої точилися безпосередньо на території 40 країн Європи, Азії, Африки. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 100 млн чоловік. Майже 60 млн чоловік загинуло у війні, половина з яких припала на цивільне населення. Кожний сьомий з тих 60-ти мільйонів - наш співвітчизник. Україна, для якої історія не скупилася на людські трагедії, попіл руйнувань, у моторошному побоїщі війни знову була вдосталь викупана у крові. Однак, незважаючи на величезні жертви, український народ в роки війни перед усією світовою цивілізацією показав зразки безприкладного героїзму і самопожертви в бо­ротьбі за свою свободу, незалежність і державність.

1.        Початок Другої світової війни. Об'єднання українських земель

Напередодні Другої світової війни, згідно з Версальською системою договорів, Ризьким мирним договором, Україна залишалась роз'єднаною і, по суті, перебувала у складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Праві сили Німеччини, які прийшли до влади в 1933 р., зайняли позицію здійснення східної експансії, у тім числі і поневолення та колонізації України. Ще однією державою, яка була зацікавлена в ревізії Версальської системи, була хортистська Угорщина. В березні 1939 р. з дозволу уряду фашистської Німеччини вона окупувала Карпатську Україну.

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп у присутності Сталіна в Москві підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною, строком на 10 років. Разом з договором був підписаний таємний протокол, в якому містилось положення, що стосувалося українських земель: "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну."

Отже, більшість території тодішньої Західної України, згідно з умовами протоколу, мала ввійти до СРСР. Крім того, Німеччина забезпечувала собі відкриті агресивні наміри стосовно Польщі, а СРСР з допомогою "силових методів" зовнішньої політики в 1939-1940 рр. розв'язав війну з Фінляндією, досяг повернення Румунією Радянському Союзу Бессарабії та Північної Буковини, а також увів частини Червоної армії в Литву, Латвію та Естонію.

Війська фашистської Німеччини, вчинивши 1 вересня 1939 р. напад на Польщу, розв'язали Другу світову війну. Польські війська, в рядах яких воювало близько 200 тисяч українців (кожен п'ятий), чинили впертий опір, та маючи загальну перевагу в силах і засобах, особливо у технічному оснащенні та бойовій підготовці, німецькі дивізії швидко просувалися на схід. Оборона Польщі була дезорганізована. 7 вересня президент, урядові установи і коман­дування Збройних сил Польщі залишили Варшаву в напрямі кордону з Румунією.

Разом з німецькими військами йшов окремий український військовий загін (близько 600 чоловік) під командуванням полковника Р. Сушка, створений ОУН з колишніх вояків Карпатської Січі, завданням якого було налагодити зв'язки між українським населенням і німецькими військовими частинами. Це формування було ліквідоване німцями наприкінці вересня 1939 р.

Суттєву роль у вересневій трагедії Польщі відіграв той факт, що керівництво країни великі надії в забезпеченні обороноздатності покладало на гарантії Англії та Франції. Однак, хоча вони 3 і 4 вересня 1939 р. про­голосили війну Німеччині, в дні суворих випробувань ці зобов'язання виявилися примарними, в результаті чого Польща залишилася на самоті.

У ці трагічні для Польщі дні, бачачи загибель Польської армії, в Західній Україні прихильниками Української Народної Республіки в екзилі і членами проводу ОУН було організовано кілька повстанських виступів, щоб захопити частину зброї розбитих польських військових формувань. Зауважимо, що відповідні українські центри широкої повстанської акції проти цих польських військових підрозділів не проводили. Директива була лише спрямована на захоплення зброї та військового майна. Але, хоча ці повстанські виступи і були проведені, вони не мали широкого масштабу. Кілька їх було вчинено на Волині прихильниками УНР. В Галичині виступ організували осередки ОУН, а на Поліссі - "відродженці" - члени підпільної організації Українське національне відродження.

Хоча між СРСР та Німеччиною була таємна домовленість про розмежу­вання сфер впливу, Сталін не квапився з втіленням своїх задумів. І це при тому, що в перші дні війни військово-політичне керівництво Німеччини спонукало Радянський Союз взяти участь у воєнних діях проти Польщі і зайняти територію, що входила до сфери впливу його інтересів.

Керівництво Союзу не пішло на цей крок, бо це, означало б взяти відповідальність за агресію. І це Сталін добре розумів. На введення військ він зважився лише після того, коли 16 вересня територію Польщі залишив, рятуючись ганебною втечею, останній член польського уряду і, коли країна та її населення були кинуті напризволяще, доля Польщі була вже вирішена. У цій   ситуації  в   ніч  з   16   на   17   вересня   польському   послу   в  Москві В. Гжибовському була вручена нота, в якій зазначалося: "Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, Радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів. Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними. Зважаючи на таку обставину, Радянський уряд дав таке розпорядження Головному коман­дуванню Червоної Армії: дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії."

Щодо юридичного боку справи, то в цьому випадку Сталіну важко щось закинути. Все було продумано до найменших дрібниць. Час вступу військ був розрахований досить вдало. І, на нашу думку, став історичним, оскільки такого шансу з'єднати території України і Білорусії без застереження світової політики ні в українського, ні в білоруського народу не було. Щодо України, то "вперше за багато століть, - як підкреслює О. Субтельний, - українці з'єдналися в межах однієї держави". Зрозуміло, що польська сторона виявила тривогу з приводу втрати "східних кресів". Проте, даючи оцінку діям радянської сторони, Д. Ллойд Джордж писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв "території, які не є польськими і які були силою захоплені Польщею після першої світової війни...Було б актом злочинного безумства поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини". А 26 жовтня 1939 р. міністр іноземних справ Англії Галіфакс заявив у Палаті Лордів, що "дії радянського уряду полягали в пересуненні російського кордону до лінії, яка по суті була кордоном запропонованим під час версальської конференції... лордом Керзоном, який в той час був міністром іноземних справ".

Справедливість цього кордону, що базувався на принципі національної належності території, була визнана на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 р. голів урядів трьох великих держав СРСР, США і Англії.

Через п'ятдесят років Другий з'їзд народних депутатів СРСР дав вивірену оцінку діям керівництва країни напередодні і на початку війни. З'їзд визнав юридично недійсними зазначені радянсько-німецькі договори і протоколи.

Однак, як справедливо відзначив тодішній народний депутат Д.В. Пав-личко, "визнання юридично недійсними відкритих і таємних радянсько-німецьких домовленостей 1939-1941 років не ставить під сумнів право­мірність возз'єднання народу Західної України зі своїми братами на Сході й закономірність нового державного кордону між Україною і Польщею після Другої світової війни, адже звершене відповідає історично справедливим сподіванням українського народу і принципу самовизначення націй".

Це стосується і до народу Західної Білорусії та його нового державного кордону з Польщею.

Об'єднання України в 1939 р. мало під собою серйозні політичні під­стави. Етапним на шляху до нього були дві події, що сталися у листопаді

1918  р.- проголошення у Львові молодої Української Держави, що дістала офіційну   назву   Західноукраїнська   Народна   Республіка,   і   проголошення 22 січня 1919 р. історичного Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Саме ці події продемонстрували перед  усім  світом   незламну  волю  українства до   незалежності  і  єдиної національної держави. І хоча тоді Польщі, при допомозі іноземних держав, особливо   Франції,   вдалося   здобути   перемогу   над   ЗУНР,   національно-визвольні змагання 1918-1919 рр. були недаремні. Вони викликали новий рух українських мас за самовизначення і створення соборної незалежної держави.

Між Радянським Союзом і Німеччиною 28 вересня 1939 р. був укладений договір про дружбу і кордони. Згідно з ним кордон між ними проходив по так званій лінії Керзона, визначеній і ухваленій Верховною Радою Антанти ще в

1919  р. Хоча значна частина території західноукраїнських земель і відійшла до Української РСР, проте давні українські землі Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини залишилися на німецькому боці і увійшли до складу так званого Генерал-губернаторства - територіальної одиниці, створеної гітлерівцями  12 жовтня 1939 р. з Варшавського (без північної частини), Краківського (без західної частини), Келецького, Люблінського і східної частини Лодзінського воєводств. На чолі генерал-губернаторства був постав­лений Г. Франк.

Для координації праці місцевих громадських комітетів у листопаді 1939 р. у Кракові з ініціативи ОУН створено Українське національне об'єднання (УНО), а в червні 1940 р. сформовано Український центральний комітет (УЦК) як керівний центр місцевих легальних допомогових комітетів. До справ УЦК належали: координація допомоги і опіки над військовополо­неними з часу німецько-польської війни, кооперації, керівництво товарист­вами "Сільський господар", культурно-освітніми і молодіжними організа­ціями, а також українськими школами і видавничою діяльністю. Крім того, УЦК допоміг у створенні окремої адміністрації Української православної церкви для Холмщини і Підляшшя (Єпископ Іларіон - Іван Огієнко) і Лем­ківщини (єпископ Палладій-Видибіда-Руденко).

Але найбільш активною організацією була ОУН, яку очолював Андрій Мельник. На розгортання українського визвольного руху негативно вплинув розкол в ОУН, який стався в лютому 1940 р. Цей розкол поглиблювався і набирав драматичних наслідків.

Причиною розколу в ОУН були тактичні, психологічні мотиви і діяль­ність ворожих розвідок, хоча напередодні Другої світової війни обидві частини ОУН намагалися консолідувати українські політичні сили. Вже в червні 1941 р. бандерівці створили в Кракові Український національний ко­мітет на чолі з В. Горбовим, а мельниківці - свій комітет на чолі з М. Сціборським.

З вступом на територію Галичини і Західної Волині більшовики організували тут 22 жовтня 1939 р. вибори до Установчих народних зборів Західної України. 27 жовтня збори ухвалили декларацію про включення Західної України до складу Радянської України і прийняття її до складу Союзу РСР. Ці рішення в листопаді того ж року були затверджені сесіями Верховних Рад СРСР і Ради УРСР.

На початку грудня 1939 р. на території Західної України був проведений новий адміністративний поділ: утворено шість областей (Львівську, Рів­ненську, Волинську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську). Одно­часно були заборонені всі колишні українські політичні партії, громадські, культурні, молодіжні організації і спілки, зокрема, "Просвіта", Наукове товариство ім. Шевченка, закриті усі часописи. Багатьох політичних, культурно-освітянських діячів арештовано: Костя та Дмитра Левицьких, Луцького, Старосольського, Герасимовича та інших.

За згодою Гітлера сталінський режим під загрозою війни 28 червня 1940 р. змусив Румунію зректися на користь СРСР Північної Буковини і частини Бессарабії.

До кордонів Румунії були підведені частини Червоної армії і "мирним шляхом" 28 червня 1940 р. ця армія перейшла Дністер, тобто кордон Румунії, вступила в Чернівці й Хотин і 30 червня вийшла на "нові" кордони з Ру­мунією. А 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР (а не Верховна Рада УРСР, яка конституційно була їй підпорядкована) вирішила включити Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської автономної РСР 15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР.

З приходом Червоної армії на ці території України, почав встановлю­ватися сталінський тоталітарний режим. Приєднання Західної України до СРСР у політичному відношенні означало повне придушення демократії і багатопартійності. Вже з вересня 1939 р. розпочалися масові жорстокі репре­сії і депортації. Вони тривали до окупації Західної України німецькими загарбниками. Тільки з вересня 1939 р. до листопада 1940 р. з території Західної України і Західної Білорусії було депортовано в північно-східні райони СРСР, Комі АРСР, Казахстан 312 тис. сімей, або 1 173 170 чол., що становило майже 10% населення. "Тюрми, концтабори, заслання, Соловки, Колима, виницькі трупосховища, переповнені тілами помордованих Бригідки, і багато багато інших катівень - залишаються назавжди як бездонні челюсті большевицьких звірств та страждань України", - писав про ті дні Степан Бандера.

Єдиною політичною силою, яка зберегла свої сили і структуру, стала Організація українських націоналістів. У ситуації, що склалася, керівництво ОУН ставило собі за завдання збереження і розширення сітки підпільних організацій, їхню боротьбу проти сталінської диктатури. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це привело до того, що в 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 оунівцями 42 звинувачених, із них 11 жінок, отримали смертний вирок.

Підпільною мережею ОУН того періоду керував Іван Климів як кра­йовий провідник. За героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів він отримав псевдонім "Легенда". У грудні 1942 р. його заарештувало гестапо і закатувало у в'язниці Львова.

Важко собі уявити, як би розвивався національний рух під проводом ОУН, коли б суперечності, що довший час нуртували в її середовищі, не вирвалися назовні. Це трапилося, як уже зазначалося, в лютому 1940 р. ОУН розділилася на два табори - ОУН-бандерівців і ОУН-мельниківців. Одні розгортали свої дії на принципі активної, негайної, нетерплячої, "револю­ційної" тактики, інші робили ставку на еволюційну розбудову сил. Неспро­можні досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ворожнеча між ними сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами української державності.

Проте, хоча ОУН і розділилася на дві фракції, все ж таки, як політична формація вона залишилася багато в чому цілісною, оскільки і одна, і друга сторони обстоювали необхідність відновлення суверенної держави в її етнічних кордонах. У грудні 1940 р. в політичній платформі ОУН, яка була викладена у Маніфесті, підкреслювалося, що ОУН є найважливішою силою в боротьбі українського народу проти всіх окупантів, як німецьких, так і більшовицьких, і головним завданням українців є боротьба за свободу наро­дів, у тім числі й поневоленого українського народу. Також тут зазначалося, що ОУН переслідує боротьбу за гідність і свободу людини, віросповідання, політичні переконання, за право мати свою мову, культуру, політичні, громадські та професійні організації.

Щоправда, в досягненні цих цілей у провідників ОУН були різні так­тичні лінії. Одні ігнорували справу ретельної військової підготовки бойо­виків ОУН, намагаючись довести, як підкреслює діяч ОУН-УПА Л.С. Павлишин, що війну за самостійну Україну вони виграють з допомогою націо­налістичної ідеї та "революційного пориву загітованих мас". Інші, найбільш передбачливі, а до них належали завзяті прихильники С. Бандери, розуміючи небезпеку таких настроїв, покладалися на силу. Тому вони починають орга­нізовувати вишкіл своїх кадрів у офіцерських школах, на вищих військових курсах на терені Генерал-губернаторства. Центром їх був Краків. Зокрема, одна із офіцерських націоналістичних військових шкіл була в Турковичах Грубешівського повіту. Вишкіл і лекції проводили Ірина Бандера, Роман Шухевич, Юрко Лопатинський, Ярослав Рак та інші. Керівником школи був Осип Карачевський, поручник Польської армії. На вищих військових курсах у Кракові хорошу теоретичну базу бойовикам давав добрий знавець війсь­кової справи, польський кадровий офіцер Кузьмінський.

У досягненні своїх політичних цілей ОУН покладалася на Німеччину. Правда, ці політичні прагнення аж ніяк не збігалися з планами німців, але вони мовчали, намагаючись, як підкреслює С. Бандера, "...підманути ОУНівців туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіалістичного воза, не допустити до порозуміння двох фракцій". До чого приведе ото мов­чання оунівців, не могли передбачити. Тому, з одного боку, вони співпра­цювали з німцями, а з іншого - готувалися до пошуку шляхів самостійного розв'язання проблеми української державності. "Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, - наголошує С. Бандера, - щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі, український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив волю до державної самостійності, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творення ним фактів, щоб відразу була ясна платформа взаємовідношення - дружби чи ворожнечі."

Ніби передбачаючи облуду Німеччини, Другий великий збір ОУН в квітні 1941 р. прийняв резолюцію, в якій сказано, що ОУН продовжуватиме революційну боротьбу за свободу українського народу, "...незважаючи на територіальні та політичні зміни, що можуть статися у Східній Європі", тобто навіть тоді, коли Німеччина виявить своє справжнє обличчя щодо українського питання.

Співпрацюючи з німецькою військовою розвідкою, за відсутності, як зазначає П. Мірчук, будь-яких політичних зобов'язань, керівництву ОУН вдалося в березні-квітні 1941 р. сформувати два українські відділи "Нахтігаль" ("Соловей") і "Роланд". Першим командував обер-лейтенант А. Херцер (з німецького боку) і капітан Р. Шухевич (з українського), другим - Р. Яри (з німецького боку) і майор Є. Побігущий (з українського). Ці військові підроз­діли мали стати в майбутньому осередком регулярної української армії.

Окрім націоналістів, українська еміграція була представлена ще двома ідеологічно-програмовими групами: демократами на чолі з президентом Української Народної Республіки в екзилі Андрієм Лівицьким і монархістами на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Для громадських справ, як уже зазначалося вище, у Кракові був заснований Український центральний комітет (УЦК) на чолі з Володимиром Кубійовичем, як представництво Українського населення в Генерал-губернаторстві.

У багатьох населених пунктах діяли клуби, в яких гуртувалися українці. Особливо активно працювали клуби гетьманців при їх старій статутовій організації "Українська громада". На території Німеччини, а також таємно і в Польщі діяла статутова організація під назвою Українське національне об'єднання під проводом полковника Омельченка. Ця організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва.

На жаль, всі три групи (націоналісти, республіканці-демократи, монархісти)  були далекі  від  злагоди.  УНР  та  закордонний  уряд  України  ні націоналісти, ні монархісти не визнавали. Усі зусилля представників УНР дійти якогось порозуміння були марними. "Бандерівці, - як згадує Тарас Бульба-Боровець, - були готові говорити лише на базі підпорядкування усіх людей їх наказам, з обов'язком стати членом їх організації. Монархісти виявляли бажання співпрацювати у військовій справі".

Коли ОУН у своїх намаганнях робила ставку на військові сили, підго­товку яких вела за межами України, то керівництво УНР в екзилі - на військові структури, які проходили вишкіл в лісах Волині. Цим питанням, на жаль, займалися не старшини і підстаршини колишньої армії УНР, їх не вистачало, а молоді кадри, які були добрими виконавцями, але не військовими спеціалістами.

У середині 1940 р. керівництво УНР в екзилі, дізнавшись про плани Німеччини щодо Радянського Союзу, намагалося активізувати підготовку своїх збройних сил. З цією метою 1 серпня 1940 р., після ретельної військової підготовки, на Волинь були спрямовані Тарас Бульба-Боровець і Валентина Кульчинська. Консультантами їх та багатьох інших українських патріотів, прихильників УНР, були генерал В. Сальський, полковник Войнаровський-Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля "Орел", полковники -Іван Трейко, Андрій Доллуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський таін.

Боровець і Кульчинська переходили кордон у місцевості Влодави. Пощастило Боровцю, а Кульчинська загинула в перестрілці з прикордон­никами. З прибуттям у визначений район Боровець намагається пожвавити військовий вишкіл наявних сил. Але не вистачало відповідних кадрів. Тому він намагався заручитися допомогою з боку уряду УНР, але перейти через кордон "Влодавським шляхом" вкрай необхідним спеціалістам було просто неможливо. 90% їх так і не змогло це зробити. Довелося вирішувати проблему самотужки, день і ніч "гризучи граніт" воєнної науки. І як показав час, ця праця не пропала марно. Революційні ідеали УНР знайшли сприят­ливий грунт у поліських багнах і лісах. "На голих скелях і в трясовині, - зазначає Т. Бульба-Боровець, - ці ідеали виросли в державний чин у формі Української Повстанської Армії". Командно-провідний склад УПА склали колишні вояки УНР, які діяли на поліській окрузі та Волині. З урахуванням того, що запроектовані Волинська і Полтавська Січ частково виявили свою активність - саме Поліська Січ брала участь у воєнних діях, тому і уся повстанська армія спочатку називалася "Поліська Січ".

Знаючи плани Німеччини щодо Радянського Союзу, провід ОУН поставив собі завдання: "... скоординувати всі українські сили еміграції в одному диспозиційному центрі, - пише М. Лебідь, - щоб не дати німцям можливостей поставити який-небудь український чинник чи групу проти себе, паралізу­вавши таким способом всякі підступні заміри гітлерівської Німеччини'. Проведення у цьому напрямі заходів закінчилися в короткому часі майже цілковитим   успіхом.   Напередодні   німецько-радянської   війни   українські еміграційні чинники, за винятком організованої полковником А. Мельником ОУН (М), об'єдналися в так званий Український національний комітет (УНК).

Підводячи підсумок цього питання, варто зазначити: по-перше, що український народ одним із перших вступив у Другу світову війну; по-друге, попри весь драматизм військово-дипломатичних колізій у 1939-40-х роках, не можна абстрагуватись від того, що саме в цей час були об'єднані майже всі українські землі у складі єдиної території; по-третє, продовжилася боротьба значної частини українства за свою державність і незалежність.

 

45