yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.        Напад нацистської Німеччини на СРСР та окупація України. Акт відновлення Української Держави

История Украины и её государственности

2.        Напад нацистської Німеччини на СРСР та окупація України. Акт відновлення Української Держави

Незважаючи на договір між СРСР і Німеччиною про ненапад, 22 червня 1941 р., нацистська Німеччина та її сателіти розпочали війну проти СРСР. Початок війни з перших днів виявив слабкість політичного і військового керівництва СРСР, брак підтримки населення на українських землях, де значна його частина бажала поразки більшовицької системи і розвалу СРСР.

Відступаючи з території України, західних областей Білорусії, Прибал­тики, сталінський режим залишив в історії цих народів ще одну сторінку нечуваного вандалізму. Про більшовицькі злочини на українських землях при відступі Червоної армії повідомляли ще в 1941 р. газети США, Англії, згодом українські газети в еміграції у 60-х роках ("Гомін України", "Шлях перемоги" та інші), українські історики діаспори. Дослідники цієї проблеми під час висвітлення цих звірств більшовицького режиму грунтували свої докази на розповідях очевидців, учасників-в'язнів, а також документах і матеріалах.

Панораму трагічних подій доповнили в наші дні розкопки масових поховань у Львові, Дрогобичі, Бібрці, Стрию, Жовкві, соляних шахт поблизу Добромиля, у Тернополі, Чорткові та інших місцевостях.

ЗО червня 1941 р. удосвіта німці захопили Львів. Разом з ними до міста прибув український батальйон "Соловей" ("Нахтігаль"). Серед прибулих - члени ОУН і її керівні діячі Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух, І. Равлик, С. Ленкавський та ін.

Чому ж провідні діячі ОУН прибули до Львова разом з німецькими загарбниками? Яке відношення батальйону "Соловей", який складався з українців, до страт і вбивств у місті?

У радянській історіографії панувало твердження про те, що ОУН спільно з німцями намагалася насадити окупаційний режим на території України, а батальйон Соловей", сформований з "українських буржуазних націоналістів" під керівництвом Р. Шухевича, Т. Оберлендера, капелана І. Гриньоха, при­четний до масових арештів і вбивств жителів Львова.

По-перше, вступаючи у певні зв'язки з верховодами фашистської Німеч­чини, ОУН розуміла, що ці зв'язки можуть у будь-який час порушитися з боку Німеччини. Підтвердженням цього є пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Змісту додаткових таємних протоколів до цього пакту керівництво ОУН не знало. Крім того, діячі ОУН вважали, що за умови лояльного ставлення німців до ОУН, вони зможуть побудувати незалежну Українську Державу. Але наступні події засвідчили, що фашистсь­ка Німеччина в своїх планах загарбання чужих територій, в тому числі СРСР, не зупинилася ні перед чим і надії, добрі наміри ОУН не справдилися.

По-друге, історики США, Англії, в тому числі історики української діаспори, на основі нацистських документів стверджують, що батальйон "Соловей" ніякого відношення до каральних акцій спільно з німцями не мав. Не чинив він також терористичних актів і в інших місцевостях. Масові вбивства громадян Львова здійснила німецька "Зондеркоманда СД", "СС Зондеркоманда Галіцієн". Причому остання зондеркоманда ліквідувала ініціаторів і учасників ОУН, причетних до проголошення акта 30 червня 1941 р. Батальйон "Соловей" входив до складу вермахту і його завданням була боротьба за відновлення державності українського народу. Згодом за невиконання безпосередніх наказів німців його було розформовано, багатьох учасників заарештовано і замордовано у катівнях гестапо. Багато воїнів цього батальйону, як рядових, так і командирів, боролися проти німецьких, а часом більшовицьких окупантів у складі УПА.

Непричетність батальйону "Соловей" до страт і вбивств у Львові в 1941 р. було підтверджено на журналістській конференції 5 квітня 1960 р. у Москві в присутності іноземних кореспондентів. Але радянська преса і історики про це не писали.

Підтвердженням віроломності фашистської влади щодо державної незалежності України є події 30 червня 1941 р. Увечері 30 червня з ініціативи ОУН(б) у Львові зібрали Українські національні збори, які проголосили Українське державне правління. Прем'єром цього уряду став Ярослав Стець­ко. Було створено верховний державний орган - Українську Національну Раду на чолі з колишнім головою уряду ЗУНР Костем Левицьким. Натхнен­ником і організатором цих подій була ОУН, самі ж події відомі як Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р.

В умовах фронтового безладдя і хаосу почали створювати національно-державний апарат, відновлювали господарське та кооперативне життя, ліквідовували колгоспи, земля перейшла у приватну власність селян. У посланні до Берліна, в окремому листі до Гітлера, Ярослав Стецько підкреслював, що, проголошуючи Акт відновлення Української Держави, українці бажають будувати Європу на нових засадах. Вони прагнуть не лише зберегти проголошену Українську Державу, а й поширювати її на нові території. Але ці апеляції не тільки не допомогли українському урядові, але ще більше ускладнили його становище. З Берліна вимагали негайного розслідування подій 30 червня. Для згуртування всіх демократичних сил Галичини 6 липня 1941 р. було створено Постійну раду (або Раду сеньйорів) з 13 членів на чолі з Костем Левицьким. У ній були представлені політичні партії і громадсько-культурні організації Галичини. Основою діяльності цієї ради була консолідація всіх сил на розбудову української державності.

Але фашистські верховоди мали свої плани щодо України. Вона повинна була стати сировинним і людським придатком до Великонімеччини. Вже 16 липня 1941 р. на нараді у Гітлера присутні дійшли до остаточної думки: завойовані території потрібно поділити, ними повинні управляти німці. Присутні вирішили Галичину включити до складу Генерал-губернаторства, Одесу і Бессарабію передати Румунії, а основні території України - райхко-місару Е. Коху.

Керівництво УНР в екзилі, ОУН(б) протестували проти такого рішення, серед них зросли антинімецькі настрої. У відповідь гітлерівці вирішили вдатися до рішучих дій. 15 вересня 1941 р. за наказом Гітлера вони провели численні арешти членів національного уряду УНР, близько 300 членів ОУН. Серед ув'язнених - Бандера, Стецько, Ребет та ін. Водночас, фашисти приступили до ліквідації національної державної адміністрації на місцях. До кінця війни Степан Бандера, Ярослава Стецько та інші керівники ОУН були в'язнями концтабору Заксенхаузен. Протягом 1941-1942 рр. багато членів оунівського підпілля загинули в гестапівських катівнях. У вересні 1942 р. у концтаборі Освенцім гестапівці замордували двох братів Степана Бандери — Олексія і Василя; 4 грудня 1942 р. у гестапівській катівні Львова були замордовані І. Климів (Легенда), І. Равлик, А. Марченко та ін. Розстріли членів ОУН, підпільників відбулися в Тернопільській, Волинській та інших областях. Каральна акція нацистів позбавила ОУН 80% її досвідчених кадрів. Обурення українських патріотів призвело до того, що до ОУН (революційної) вступали нові члени, очолив які Микола Лебідь. Сподівання на співпрацю з німцями були розвіяні, і ОУН розпочала підготовку до відкритої боротьби проти фашистських загарбників.

Які ж причини невдачі Червоної армії на початковому етапі німецько-радянської війни? На чийому сумлінні численні жертви під час відступу ра­дянських військ?

Протягом десятиліття історики, військові діячі твердили завчену фразу про те, що невдачі і поразки на початку війни зумовлені промахами в керівництві армією, знищенням кадрів, некомпетентними діями Генераль­ного штабу і Сталіна. Звісно, їх не можна не брати до уваги. Проте найваж­ливіша причина невдач і поразок Червоної армії на початковому етапі війни криється у диктаторській, тоталітарній державі, створеній Сталіним. Віддаючи, наприклад, належну шану захисникам Бреста, прикордонникам-лопатинцям та іншим героям війни, не варто забувати, що народи СРСР жили в постійному страху, скованості, під постійним контролем у політичному, економічному, військовому керівництві, в плазуванні перед владою і вождем усіх народів".

Зосередивши всю повноту влади в тоталітарній державі, Верховний головокомандуючий, нарком оборони, голова ДКО, Ставки ВГК, голова РНК і секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін допускав багато помилок і прорахунків, щ0 впливало на воєнно-політичну ситуацію і мало фатальні наслідки для ведення війни. До них, зокрема, треба зачислити:

-     некомпетентність і небажання Сталіна зважати на реальну обста­новку (директива № 3 від 22 червня 1941 р. про перехід з'єднань Південно-Західного фронту на території України в контрнаступ, який закінчився поразкою);

-      в серпні 1941 р. через нього 6-та і 12-та армії Південно-Західного фронту залишилися в так званому уманському котлі;

-     трагічні наслідки для цього фронту мала оборона Києва, де в ото­ченні опинилися чотири армії;

- через переоцінку Ставкою, Сталіним власних сил і недооцінку можливостей ворога під Харковом, Керчю у травні 1942 р. Потра­пили в оточення і зазнали поразки шість армій.

Після взяття Києва німцями (19 вересня 1941 р.), з ініціативи ОУН Андрія Мельника там було створено Українську Національну Раду, яка почала діяти 5 жовтня 1941 р. Це був політико-громадський центр під керів­ництвом М. Величківського. Українські націоналісти почали видавати часопис "Українське слово", а Олена Теліга організувала Спілку українських письменників. Але вже в грудні 1941 р. - лютому 1942 р. німці заарештували і розстріляли групу українських націоналістів, у тім числі О. Телігу, І. Рогача, О. Чемеринського. Значно довше проіснувала УНР або Рада сеньйорів у Львові, яка була сполучною ланкою між українським населенням та німцями. Його представником перед німецькою владою був Генеральний секретаріат на чолі з К. Паньківським. На початку березня 1942 р. його діяльність була заборонена німцями.

Крім цих політичних формацій, у вересні   1941   р.  німці дозволили створити в Галичині громадську установу - Український крайовий комітет на чолі з К. Паньківським. Цей комітет виконував функції УЦК і проіснував до березня 1942 р., а з березня злився з УЦК з центром у Кракові. Ця легальна організація координувала роботу Українських окружних комітетів. Певних успіхів  ці  організації  досягли  на  ниві  освіти  та  культури.  Українське населення Галичини підтримувало УЦК як організацію, яка допомагала їм і виконувати освітянську роботу і готувати різних фахівців.

Фашизм приніс Україні звірячі злочини. Зловісна мережа концтаборів, в'язниць і гетто, масові винищення людей, потяги з невільниками ХХ-го століття до рейху - ось прикмети того "нового порядку", який принесли сюди і насаджували гітлерівські окупанти. З перших днів окупації фашистські загарбники  встановили режим  кривавого  геноциду,  нещадного терору, тотального грабування, широко застосовуючи демагогію, обман і провокації. Усе це було втіленням детально розробленої програми "Ост", яка передбачала ліквідацію Польщі, СРСР, "виселення" (знищення) мільйонів людей. Була навіть визначена і квота цього "виселення" за національностями: євреїв – 100%, поляків - 80-85%, литовців і естонців - 50%, галичан - західних українців - 65%, білорусів - 75%. Рекомендацію щодо російського народу - повністю знищити його — пропонували застосовувати поетапно.

Варто зазначити, що в досягненні своїх планів гітлерівці досить вдало використовували давні чвари між тією чи іншою нацією. Зокрема, серед рядових гестапівців було чимало поляків. У ставленні до українців їм була притаманна особлива жорстокість, а для забезпечення порядку на польській території гестапо набирало українців. Підступна, облудна політика окупантів призвела до того, що подекуди винищення слов'янських народів відбувалося самими слов'янами.

Гітлерівська окупаційна політика так званого панівного "нового поряд­ку" набрала таких жахливих розмірів, що спричинило занепокоєння в сере­довищі націоналістичних кіл, тих, хто покладав великі сподівання на німців. Зокрема, вже в січні 1942 р. представники керівництва ОУН звернулися до Ґітлера з меморандумом, який підписали Голова Української Національної Ради в Києві, - М. Величківський, Голова Національної Ради у Львові митрополит А. Шептицький, Голова Директорії УНР А. Лівицький та голова Проводу Українських націоналістів А. Мельник. У ньому був висловлений протест проти німецької політики в Україні. Копії цього документа були одночасно подані до відома представників нейтральних держав, до котрих вони змогли знайти доступ. На жаль, реакції-відповіді на цей документ-стогін не було. І, як відомо, українці та інші народи планово "стиралися з лиця землі". За неповними даними, фашисти знищили більше 4 млн. та вивезли на невільницьку працю до рейху 2,5 млн. мешканців України.

 

46