yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->ПОВОЄННА УКРАЇНА

История Украины и её государственности

ПОВОЄННА УКРАЇНА

Друга світова війна мала для України не лише трагічні наслідки. По­воєнна Україна значно змінилася: розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно поновився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть майже усі українці опинилися в межах однієї держави.

Це був час, коли народи СРСР нарешті отримали незначні матеріальні блага від політичної та економічної потужності радянської країни, коли нерозв'язані проблеми породжували у пошуках рішень нові підходи, коли відступ від сталінізму і свіжі погляди у будівництві комунізму виразно простежували в усіх республіках Радянського Союзу. Однак зростання значення України в СРСР ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії загалом. Тему повоєнної історії України пропонуємо розглянути за таким планом.

1. Народне господарство України після закінчення Другої світової війни. Злочини сталінізму в Україні у повоєнний час

У вересні 1945 року закінчилася Друга світова війна. Світ, що відстояв волю і незалежність у двобої з фашизмом, поволі повертався до мирного жит­тя. Українські землі, котрі волею долі були безпосередньо втягнуті в страшне горнило війни, жили також надією на визволення, на краще життя і долю.

Що ж являла собою Україна в ті перші післявоєнні роки?

У територіальному плані Україна змінила свої кордони. Так, у червні 1945 року Чехословаччина відмовилася від Закарпаття, що стало основою для утворення Закарпатської області. До кінця літа того ж року було вирішено питання про українсько-польський кордон. Новий кордон проходив уздовж Бугу і на схід від Сяну, по так званій лінії Керзона, і символізував собою новий етап фальсифікації української історії в угоду кремлівським політикам. Що стосується південних кордонів, то після війни відновлено кордон з Румунією, ратифікований ще в 1940 р. Через десять років після війни Декретом Верховної Ради СРСР Україні був переданий Крим.

Про людські та матеріальні втрати України говорилося у попередній темі.

Страшною ціною загибелі мільйонів людей і понівеченою землею Укра­їна дістала право бути представленою в Організації Об'єднаних Націй (ООН) Рішення про це було прийняте 8 лютого 1945 р. на Ялтинській конференції, ЗО квітня 1945 р. делегація УРСР була запрошена у Сан-Франциско, де її ре­презентував народний комісар закордонних справ України Д.З. Мануїльсь-кий. Він став головою Першого комітету (з питань політики і безпеки) пер­шої сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася у Лондоні в січні 1946 р. При формуванні складу основних органів ООН серед 17 країн УРСР була обрана членом Економічної і Соціальної Ради ООН терміном на один рік.

Українська республіка вступила до численних спеціалізованих органів і агентств ООН: Статистичної комісії, Комісії з питань прав людини, Комітету в справах біженців і переміщених осіб та ін. У березні 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії ООН для Європи. У грудні 1945 р. Україна приєдналася до ЮНРРА (Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй) - міжнародної організації для подання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни. Згодом у Києві відкрилася місія ЮНРРА на правах дипломатичного представництва. До середини 1947 р. Україна одержала від ЮНРРА промислових та продуктових товарів на 188,2 млн доларів.

Водночас Україна була міцно прив'язана до політичної діяльності СРСР на міжнародній арені. Поряд із спільною боротьбою проти розпалювання військової агресії, припинення виробництва і випробування атомної та інших видів зброї, УРСР не могла виступати у самостійних зовнішньополітичних акціях, що принижувало її суверенітет і міжнародне значення. Так, у травні 1947 р. Україні було заборонено встановити прямі дипломатичні зв'язки з Великобританією. Це свідчило про те, що членство УРСР в ООН, як і в інших міжнародних організаціях, залишалося формальним, українські дипломати змушені були виступити як представники великодержавної політики СРСР.

Уряд СРСР велике значення приділяв відбудові народного господарства України, як однієї із найбільш економічно важливих складових частин тоталітарної держави. Верховна Рада СРСР виділила для відбудови України 20,7% загальносоюзних капіталовкладень за роки четвертої п'ятирічки (1946— 1950). План відбудови народного господарства передбачав передусім відродження важкої промисловості: металургії, паливно-енергетичного комплексу, залізничного транспорту.

Серед першочергових завдань уряд поставив перед українським насе­ленням завдання відновити роботу металургійних заводів Донбасу та Придніпров'я, відбудувати Дніпровську гідроелектростанцію, використовуючи нову технологію, вугільну промисловість Донбасу, спорудити газопровід Дашава - Київ. У машинобудуванні передбачалося відбудувати заводи ву­гільного й енергетичного обладнання, паровозо- й вагонобудування, електро­машинобудування та сільськогосподарського машинобудування, заводи хіміч­ної промисловості, спорудити велику кількість цукрових та молочних заводів, м'ясокомбінатів, повністю відновити залізниці та вокзали, річковий та морсь­кий транспорт, відбудувати й спорудити підприємства будівельних матеріалів. Виконувати це було нелегко. Не вистачало техніки, досвідчених кадрів, нової технології, зрештою найнеобхіднішого для життя. Незважаючи на це, вже у 1947 р. стали до ладу турбіни Дніпровської ГЕС, були відбудовані теплові електростанції, такі як Зуєвська, Штерівська, Курахівська в Донбасі. у 1948 р. відновили свою діяльність Новокраматорський комбінат, Хар­ківський турбогенераторний, тракторний заводи. Почали випускати про­дукцію такі нові заводи, як Київський мотоциклетний, Харківський підшипниковий, Львівський і Вінницький інструментальні заводи та ін.

Цікавим є те, що у 1952 р. в Україні було створено МЕСМ - малу елек­тронну лічильну машину - першу на європейському континенті ЕОМ. Саме з її допомогою прораховували найважливіші термоядерні процеси, космічні польоти. Одним з учасників створення ЕОМ був Б.М. Малиновський. Нев­довзі в Україні було налагоджено серійний випуск ЕОМ. У вузах готували спеціалістів для їхнього обслуговування. Системи ЕОМ використовували в навігації, для виявлення надводних і підводних човнів, у серійному випуску чотирьох поколінь ракетних комплексів, у цифровій елементній базі каль­куляторів і т.п.

З великими труднощами, значно повільніше відбудовувалися і ставали до ладу підприємства легкої промисловості. Так, у 1948 р. відновив свою роботу Дарницький шовковий комбінат. Зростало виробництво цукру в Україні, що дало можливість забезпечувати СРСР в три рази більше цукром, ніж у довоєнні роки. Проте досить повільними темпами розвивалась буді­вельна промисловість, що загострювало і до того важке становище з житлом.

Нелегко доводилося проводити і відбудову західноукраїнських областей. Труднощі відбудови і розвитку промисловості тут були зумовлені нестачею обладнання, сировини, кваліфікованих кадрів, репресивними діями нової влади проти місцевої науково-технічної інтелігенції. Депортувавши національні кадри інтелігенції, сталінський режим вимушений був масово спрямувати на роботу у західні області України понад 20 тис. кваліфікованих робітників, 2 тис. інженерів, 44 тис. вчителів, 27 тис. медичних працівників та інших фахівців. І в скорому часі, завдяки спільній праці вони зуміли лише в Галичині збільшити випуск валової продукції у 6-8 разів, через будівництва нових підприємств і розширення старих зросли показники промисловості майже у 4,5 раза протягом 50-х років. За роки 4-ї п'ятирічки обсяг валової продукції промисловості в західних областях України зріс більше як у 3 рази, а питома вага валової продукції становила 7,2% обсягу виробництва УРСР.

Однак, незаперечним залишається той факт, що якби не антинародна сталінська національна політика, наша країна набагато швидше піднялася б після воєнного лихоліття.

Незважаючи на геноцид і сталінську диктатуру, український народ зумів за короткий час піднести свою землю з руїн. Тільки за офіційними даними, в '950 р. Україна вже виробляла 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6 -сталі, 33,2 - прокату, 53 - залізної руди, 30 - вугілля, 71,6 - цукру. Обсяг валової продукції промисловості України протягом 1946-1950 рр. збільшився у 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Сільське господарство в 1950 р. давало 91% продукції довоєнного рівня.

Не треба забувати, що відбудова народного господарства відбувалася у важких умовах тоталітаризму, відсутності грамотної, добре продуманої економічної стратегії, яку замінювали "голим ентузіазмом" та нелюдською працею цілого покоління людей. Український народ добре пам'ятає і завжди буде шанувати представників усіх республік, котрі у важкі роки допомогли йому у відбудові свого рідного краю.

Водночас, відзначаючи деякі успіхи у відбудові промислового комплексу України, треба сказати і про катастрофічне становище, що складалось у сільському господарстві республіки.

Не перший раз відбудовувала Україна своє господарство, але коли після Першої світової війни і громадянської розрухи вона опиралась на закони вільної економіки, розумного державного регулювання ринку, з допомогою кредиту, системи контрактації, налагодження еквівалентного обміну між містом і селом, то в 40-х роках ситуація була вкрай відмінна.

Сталінська тоталітарна держава не могла та й не бажала перейти до економічних методів господарювання, оскільки останні суперечили командно-адміністративній системі, що склалася в СРСР. Саме тому нової аграрної політики не було запропоновано. Механізм командування, способи викачування ресурсів із села, зневажливе ставлення до умов життя сільських трударів не тільки не ослабли, а навпаки набирали дедалі потворніших форм. Заміна об'єктивних економічних законів догматичними теоріями, коли методами керівництва стає екстремальність та злочинне ставлення до свого народу, звичайно приводить до страшного лиха.

На кінець 1945 р. в Україні були відновлені практично всі колгоспи. Посівні площі досягли 65,6% рівня 1940 р. З цих земель був зібраний непоганий урожай. Такі результати при значному зменшенні, порівняно з до­воєнним періодом, трудових і матеріальних ресурсів, були досягнуті завдяки збільшенню обсягів обов'язкових поставок. Фактично люди працювали на межі своїх можливостей, віддавали останнє, виконуючи розпорядження "центру".

Однак не рахуючись з об'єктивними умовами, уряд висунув перед укра­їнським народом завдання, спрямовані на форсоване відновлення всіх пово­єнних оброблюваних площ. Піднімаючи зобов'язання для сільських трударів, центральні органи не забезпечували їх усім необхідним. Так, у 1945 р. більшість тракторного парку республіки вимагала капітального ремонту. Не забезпечувались колгоспи і насінням, добривами тощо, повністю була від­сутня наукова агротехніка. На великих площах сівбу провадили вручну, в ос­новному недокондиційним насінням. Важке становище склалося і в тварин­ництві. На кінець 1945 р. поголів'я всіх видів худоби досягло 43% довоєн­ного рівня, а кормових культур було засіяно лише 29%.

Отже, вже наприкінці 1945 р. у сільському господарстві України, як і в низці інших регіонів СРСР, склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політики і, передусім, відмови від подальшого адміністративного форсування посівних площ без відповідного нарощування матеріальних ресурсів, перегляду заготівельної політики, підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників, відмови від силового адміністративного втручання у справи колгоспників.

Труднощі сільського господарства можна пояснити і вкрай несприят­ливими погодніми умовами. Зима 1945-1946 рр. у більшості районів була малосніжною, весна видалась посушливою. Це призвело до масової загибелі посівів озимих і ярих культур. У 120 районах Харківської, Луганської, Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло майже 550 тис. зернових культур або 20% посівів.

Замість того, щоб надати потерпілим районам потрібну допомогу, республіканські органи, виконуючи розпорядження союзного керівництва, уже з весни 1946 р. розпочали "битву за врожай", яка переросла у битву за конфіскування у них останнього хліба. Так, липневий 1946 р. пленум ЦККП(б)У, незважаючи на катастрофічне становище, що склалося у пів­денно-східних областях, зажадав безумовного виконання планів завищених хлібозаготівель і оголосив це найважливішим завданням усіх партійних і радянських органів. Саме на конфіскування зерна, а не на врятування від голоду селян, вони змушені були мобілізувати всі сили і засоби.

Партійні органи з метою успішного виконання хлібозаготівельної кампа­нії вдалися до репресивних дій проти голів колгоспів та радгоспів, проводили кампанію тиску через пресу, пошук ворогів і диверсантів серед колгоспників. Тільки за перший квартал 1947 р. було розглянуто 1681 кримінальну справу про злочини голів колгоспів, які майже усі були ув'язнені як "вороги народу". Особливу старанність проявляли адміністративні органи Київської, Кам'янець-Подільської, Чернігівської, Луганської, Одеської областей. Основ­ними видами злочинів залишались господарські, пов'язанні передусім з невиконанням державних замовлень.

Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було платити трудодні селянам, що призвело взимку 1946-1947 рр. до голоду в Україні. В Цілому на душу населення в колгоспах України у 1946 р. припадало лише ^6 кг зерна, що, зрозуміло, не могло забезпечити навіть мінімальні потреби населення. Намагаючись відвернути голод, уряд України на чолі з М. Хрущовим звернувся за допомогою до центру. У допомозі було відмовлено.

А тим часом у селах республіки складалася катастрофічна ситуація, наслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія.

Особисті дії М. Хрущова, як керівника республіки, спрямовані на порятунок людей від голодної смерті та звернення по допомогу до Сталіна, обійшлося йому усуненням з посади першого секретаря ЦК КП (б)У в березні 1947 р. На його місце був призначений "видатний діяч більшовицької партії" Л. Каганович.

Отож як тільки в Україні погіршувалася соціально-економічна ситуація, Й. Сталін вбачав один із найефективніших засобів виходу з неї посилення політико-ідеологічного тиску, пошуки "ворожої руки" та "шкідників". Виходячи з цього, Л. Каганович провів чистку українських національних кадрів. У 1947 р. за націоналістичні ухили зазнали переслідувань Олександр Довженко, Максим Рильський, Юрій Яновський, Олекса Кундзич, а згодом Андрій Малишко, Євген Кирилюк та багато інших. Володимира Сосюру критикували за вірш "Любіть Україну!". Були піддані гострій критиці праці істориків України, які начебто насичені націоналістичним духом.

Л. Кагановича після кількамісячного перебування в Києві відкликали назад до Москви і національна політика на українських землях стала трохи поміркованішою з огляду на стан політичного напруження на західно­українських землях. На початку 1948 р. М. Хрущова удруге було призначено Першим секретарем ЦК КП(б)У.

У 1949 р. республіканський уряд очолив Леонід Мельников, за звину­ваченням якого у націоналізмі було виключено з лав КП(б)У понад 22 тис. комуністів. З 1951 р. починається нова хвиля репресій серед літераторів і митців України. За націоналізм, за вірш "Любіть Україну!", надрукованому ще в роки Другої світової війни, знову піддавався  критиці Володимир Сосюра. Тоді він не був націоналістичним, а вже у період "успішної побу­дови соціалізму" викликав низку надзвичайно гострих випадів і звинувачень у націоналізмі. В редакційній статті газети "Правда" за 2 липня 1952 р. з приводу цього вірша говорилося навіть про те, що підписатися під ним міг би "будь-який недруг українського народу ... скажімо, Петлюра, Бандера та ін." Саме тоді почалися цькування Олександра Корнійчука та його дружини польки за національністю Ванди Василевської, а також композитора Данке-вича за оперу "Богдан Хмельницький". Будь-який вияв національної самобут­ності української мистецької інтелігенції сприймався як прояв українського буржуазного націоналізму, який може зашкодити вихованню молодих людей у  дусі  відданості  радянським  ідеалам,  покори  тоталітарній  державі. І суспільних науках не допускалося інакомислення, все більше утверджувалися догматизм і диктат.

Окрім цього, сталінсько-беріївська репресивна машина продовжила нов. депортації. Згідно з рішенням Державного комітету оборони з Криму в трав» 1944 р. було виселено всіх кримських татар (понад 230 тис. чоловік), грек" вірмен і болгар.

Найбільше репресій випало у цей жахливий час на долю західноукрїнських земель. Саме звідси сотні тисяч осіб було депортовано на Далекий Схд і на північ СРСР. Серед причин виселення - політичні, релігійні мотиви, спротив запровадженню колективізації, співпраця з ОУН і УПА. Було репресовано багато колишніх військовополонених. На XX з'їзді КПРС У 1956р. Перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов у таємній доповіді зазначив, що Й. Сталін обдумував плани виселення всього українського народу, проте українців було надто багато і не було території, яка могла б їх всіх вмістити.

Українська повстанська армія на західноукраїнських теренах була дієвою силою спротиву запровадженню тоталітарного режиму. УПА протистояла примусовій мобілізації українців до лав Радянської армії, депортації насе­лення, колективізації.

Значною репресивною акцією стала ліквідація Української греко-като-лицької церкви. Ще у квітні 1945 р. було арештовано й ув'язнено митро­полита Йосипа Сліпого, усіх єпископів, ліквідовано усі церковно-освітні установи, проведено арешти серед монахів та монахинь, духовенства. У березні 1946 р. їх засуджено на довголітнє ув'язнення у так званих до виправних таборах. У цих умовах ініціативна група на чолі з Костельником, Мельником та Пальвецьким зібрала санкціонований органами НКВС так званий собор, на якому було проголошено скасування Унії з Римом і підпо­рядкування Української церкви Російській православній церкві. Аналогічне скасування Унії відбулося і на Закарпатті на відповідному Мукачівському зібрані 28 серпня 1949 р.

Отакі злочинні дії комуно-більшовицьких властей спричинили розгор­тання українського національно-визвольного руху.

2.  Національно-визвольний рух в роки повоєнного сталінського режиму

Після закінчення війни, представляючи себе за оборонців "самостійної" України, сталінське керівництво повело боротьбу з українським револю­ційно-визвольним рухом, УПА. Ситуація для ОУН-УПА ставала вкрай важ­кою, але не безнадійною. Політичний розрахунок керівництва ОУН(б) поля­гав у тому, що після розгрому Німеччини держави Заходу воюватимуть проти СРСР. Послаблений війною з фашистським рейхом, Радянський Союз зазнає поразки і ОУН-УПА зможуть встановити владу в Україні.

Провід ОУН(б) видав Декларацію, в якій визначив завдання подальшої Української визвольної боротьби, зокрема збройної. Наголошувалося також На тому, що треба: "берегти й розбудовувати максимум революційних сил до часу вирішального, чергового моменту".

Отже, ОУН(б) відкинула орієнтацію на швидке визволення.

Влітку 1945 р. відновилася Польська держава, до якої були включені

Українські землі на захід від "лінії Керзона". 16 серпня 1945 р. укладено договір про радянсько-польський кордон. За винятком двох змін на користь Польщі, це був кордон, утворений в 1939 р. Для оборони місцевого українського населення і розширення сфери дій, провід ОУН сформував там окремий Краєвий провід під керівництвом Ярослава Старуха (Стяга), якому була підпорядкована окрема формація УПА під командою М. Онишкевича (Ореста).

З відновленням більшовицької влади на Україні розпочалися сутички, а потім бої УПА з частинами НКВС. Першою, досить великою акцією проти УПА, була акція ще в квітні-травні 1944 р., а сигналом до неї була засідка відділу під командуванням Енея на конвой командувача 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна, який був важко поранений і помер у київському шпиталі.

Напередодні акції з'явилося "Звернення (перше) до УПА і УНРА", підписане Хрущовим, Гречухою та Коротченком, керівництвом УРСР, із закликом до переходу на бік Червоної Армії для спільної боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Проте воно не знайшло відповідної реакції. Згадана вище акція розгорнулася на північ від залізниці Ковель -Рівне - Шепетівка. Однак упівці, будучи розбитими, зуміли прорватися з оточення й перейти в пустомитівські ліси.

Вершиною першої спроби ліквідувати УПА, а також найбільшою сутичкою УПА проти НКВС став бій під Гурбами, що на Кременеччині в квітні 1944 р. Було оточено (за радянськими даними) до 4 тис. повстанців, їм не вдалося під покровом ночі прорватися через застави НКВС.

Після цієї операції настало затишшя. Почалася деконцентрація відділів УПА. Вони конспірувалися. Одночасно проводили пропагандистські акції се­ред населення та посилювався військовий, ідеологічний вишкіл бійців УПА.

Керівництво НКВС розуміло, що перші удари по УПА не завдали їй великих втрат. Це було причиною підготовки нових заходів для ліквідації цієї військової структури. З цією метою було вирішено насамперед провести широку пропагандистську кампанію. 27 листопада 1944 р. з'явилося друге "звернення" до населення західних областей України. Його мета полягала в тому, щоб, по-перше, "розбити" ідейні основи українського революційного руху; по-друге, показати безперспективність визвольної боротьби.

Центральним пунктом "Звернення" була обіцянка широкої амністії для тих, хто залишить ряди Української повстанської армії та Української народно-революційної армії.

В листопаді 1944 р. почався великий наступ проти УПА та підпілля на Львівщині, Кременеччині, Волині, Гуцульщині. В січні 1945 р. війська НКВС блокували Бродівщину, Радехівщину, Сокальщину. В лютому цього ж рок) найбільша акція проти УПА відбулася на Волині. УПА мала великі втрати. Але, хоча цей наступ і завдав великих втрат повстанському руху, однак досяг ліквідації УПА.

Після невдачі цього наступу керівництво НКВС почало готувати чергову акцію. Наступ розпочався в березні 1945 р. на Львівщині, в квітні - 1 Підкарпатті та Карпатах і тривав два місяці.

Варто зазначити, що після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. виникло занепокоєння в рядах УПА, підпілля у широких масах українського народу, що їх підтримувало. Адже кожен націоналіст розумів, що після закінчення війни, з якої СРСР вийшов переможцем, він матиме можливість спрямувати великі сили на боротьбу з революційно-визвольним рухом. Це створювало важку психологічну ситуацію.

У такій обстановці 19 травня 1945 р. керівництво УРСР виступило з новим (третім) зверненням до УПА й підпілля. М. Хрущов та інші керівники Радянської України, перестерігаючи "підлих наймитів Берліну" перед "гнівом народу", визначили термін зголошення членів УПА для "чесного спокутування своїх злочинів".

Це звернення частково досягло своєї мети. До НКВС з'явилася значна частина людей, що ухилилися від мобілізації в Червону армію, знайшовши притулок в УПА, а також вояки УПА та підпільники. НКВС відпустила їх до дому, деяким навіть надали посади в місцевій адміністрації, від інших було взято підписку про переселення на Схід.

Однак основні кадри та сили ОУН-УПА й не думали здаватися. Ситуація вимагала негайного втручання керівництва ОУН і УПА. Відбулася нарада ГК УПА, після якої з'явився наказ генерала Т. Чупринки-Шухевича "До бійців і командирів УПА". З'явилася також "Декларація Проводу ОУН після закінчення Другої світової війни". У цих документах містилася така настанова-відповідь: "Ще завзятіша боротьба є нашою відповіддю на всі підступні звернення уряду УРСР". Бо "революційний рух поневолених народів та протиріччя між державами і СРСР зростають".

Разом з активізацією пропагандистської діяльності з першої половини червня 1945 р. відділи УПА вдалися до зачіпних акцій. Криза, викликана закінченням війни, була подолана.

Ситуація, що склалася у західних областях України була досить напру­женою, її ускладнювали репресії проти населення, що розпочалися знову. В ході боротьби проти УПА вони здійснювалися також і проти цивільного населення, яке висловлювало своє невдоволення у зв'язку з ліквідацією Української греко-католицької церкви, примусовою колективізацією, жорстокістю дій НКВС. Саме вони були однією з головних причин збройного опору ОУН-УПА в цей час.

Крім  того,  діяльність   ОУН-УПА  в  другій   половині   1945  р.   були спрямовані на збереження організацій та військових відділів, їх реорга­нізацію стосовно нових умов. Так курені УПА реорганізовувалися у відділи (сотні) та підвідділи (чоти). Деякі з них, незважаючи на складність ситуації, Д'иснювали свою діяльність за межами українських земель. У квітні 1946 р. _еРівництво УПА послало кілька сотень у "пропагандистський марш" у ехословаччину. Метою його було налагодження контактів і встановлення ового    співробітництва    зі    словацькими    націоналістами,    підтримка Сократичної партії в ході перших післявоєнних виборів, які відбулися в травні 1946 р. Для досягнення своєї мети було висунуто і всіляко пропа­говано гасло: "Єдність слов'ян проти Праги, Варшави і Москви!".

Дії підрозділів НКВС не знищили УПА і тому в першій половині 1946 р. його керівництво підготувало новий наступ на УПА та підпілля. Ця нова акція тривала півроку і ввійшла в історію як період "великої блокади". Але навіть у той час дії упівців не обмежувалися обороною. Відділи УПА вели наступальні акції політичного та воєнного характеру. Перш за все вони вели завзяту противиборчу агітацію на виборах до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.).

Варто зазначити, що з листопада 1944 р. до червня 1946 р. війська НКВС провели три великі наступальні операції проти ОУН і УПА, які зазнали великих втрат. Але сили й основна структура революційного руху залиши­лися. Підпілля зберегло свою організацію.

У складній ситуації продовжувалися дії УПА і на Закерзонні. Закерзоння, як відомо, українські землі за так званою лінією Керзона, тобто Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя. Згідно з договором між Польщею та УРСР, який був підписаний 8 вересня 1944 р., відбулася репатріація із західних теренів України польського населення до Польщі, а українського - з його етнічних вищезазначених територій до УРСР. У 1946-1947 рр. близько 800 тис. поляків із західноукраїнських земель переселено до Польщі.

Як свідчать факти, переселення ж українців із Закерзоння до України добровільним назвати важко. Так звана "добровільність" виявилася терором, який здійснювали польська армія, міліція, а також підпільні антиурядові організації, головно Армії Крайової. На початок серпня 1946 р., коли офіційно оголошено про зміцнення "репатріації", на територію України було переселено близько 500 тис. українців.

Примусова переселенська акція викликала рішучий спротив української спільноти. На боці українського народу стало революційне підпілля, війсь­кові відділи УПА. Проти них вели боротьбу польські дивізії та спеціальні частини безпеки. 29 березня 1947 р. керівництво Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, прийняло рішення про нове виселення українців. 17 квітня була сформована так звана оперативна група "Вісла", перед якою було поставлене завдання: за участю радянської та чехословацької армій розгромити сили УПА і переселити українське населення у західні воєводства Польщі, тим самим ліквідувати в країні українську національну меншість. Переселенська акція під кодовою назвою "Вісла" розпочалася 28 квітня 1947 р-Насильно було виселено 150 тис. українців у північні і західні регіони Польщі-В таємних документах зазначалося, що головною метою акції є асиміляція українців  у  польському  середовищі.  "Не  вживати у  відношенні до ци* переселенців  окреслення:   "українець".  Для  тих,  хто  чинив   спротив  прй переселенні, польське партійне керівництво створило табір в Явожно, який знаходився   на  території   гітлерівського   концтабору   Освенцім.   Над   не «покірними» з 1 травня по 31 липня 1947 р. було виконано 133 смертні вироки. З 1947 р- Д° 1950 р. військові суди засудили на смертну кару 342 українців.

У травні 1947 р. був укладений договір про проведення Польщею, СРСР й Чехословаччиною спільної акції проти УПА. Згідно з ним радянські і чехословацькі війська заблокували радянсько-польський кордон, а польська армія розгорнула наступ проти УПА. Загони УПА були розпорошені, частина її відділів здійснила рейд через Чехословаччину до Німеччини, де склали зброю перед американською окупаційною владою. Влітку 1948 р. до Чехословаччини рейдували рештки повстанських відділів з Холмщини, Підляшшя. Про рейди і появу відділів УПА в Німеччині та Австрії писали у світовій пресі.

Отже, спротив на Закерзонні набув характеру збройної боротьби українського народу, яка тривала три роки. "Не підлягає сумніву, - стверд­жує львівський дослідник Ярослав Дашкевич, - що основною метою акції "Вісла" було знищення частини української етнічної території, виправлення несприятливої для поляків етнодемографічної ситуації на східних кордонах, насильницька денаціоналізація розпорошеного українського населення разом з цілим комплексом супровідних заходів, що в сукупності становлять зміст поняття "етноцид".

Час вимагав суттєвих змін і у 1947 р. в УПА вони відбулися. Коли надії на швидкий вибух війни між Заходом і СРСР не виправдалися, було вирішено зберегти сили шляхом розформування відділів УПА на малі підвідділи, тобто чоти. Р. Шухевич, який за свою провідницьку роль у визвольному русі на пропозицію С. Бандери був підвищений до ступеня генерал-хорунжого (лютий 1946 р.), організував переформування УПА. 30 травня 1947 р. він видав для УПА й ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній мережі. Цю інструкцію можна трактувати як продовження процесу ідеологічної злуки ОУН і УПА в одну формацію. Відтоді ОУН і УПА називалися "Збройним підпіллям".

Завдання ОУН-УПА були визначені в постановах 1 -ї Конференції закор­донних частин ОУН(ЗЧ) у вересні 1947 р. Таким чином: "На попередньому етапі, під час війни, найсильнішу потугу мали революційно-мілітарні дії. На теперішньому етапі доцільність вимагає посилення суспільно-політичної і пропагандистської роботи".

Уже в 1948 р. важливішим став ідеолого-пропагандистський відтінок визвольної боротьби. Розгорнули свою діяльність талановиті публіцисти-пропагандисти, зокрема: Петро Полтава, У. Кужіль, Осип Дяків-Горновий, лрослав Старух-Ярлаж, Р. Мох, Осип Орленко та ін. Тільки в 1948 р. у під­пільних друкарнях було надруковано 70 назв брошур, листівок, художніх видань. Ця діяльність продовжувалася і пізніше.

Однак на початку 50-х років дії ОУН-УПА послаблюються. Особливо це стало помітно після загибелі у бою командира УПА генерала Р. Шухевича -Тараса Чупринки" 5 березня 1950 р. До 1952 р. ОУН-УПА як масова організована сила перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який би дав змогу відродити державність України, не справдилися. Не допомогли в цій ситуації і встановлені контакти з спец-службами Англії та США.

Варто зупинитись і на діяльності ОУН на еміграції. Серед української еміграції в післявоєнний період діяли фракції ОУН. їхнє число збільшилося до трьох. У повоєнні роки виникла нова група, що відділилася від закордонних частин ОУН (Бандери). Ця група "ОУН за кордоном", очолювана Л. Ребетом, вийшла за межі ідеології інтегрального націоналізму. Фракція А. Мельника теж зберегла назву ОУН і підкреслювала свою вірність ідейним традиціям довоєнного націоналізму. Вона об'єднувала переважно поміркований елемент і виявляла консервативні тенденції. Традиційна ідеологія націоналізму найкраще збереглася в Закордонних частинах ОУН.

Складовою частиною національно-визвольних змагань українського народу впродовж 50-х років були страйки та повстання політв'язнів, органі­зовані й керовані у великій мірі членами ОУН і УПА. Одним із перших таких повстань, стало повстання у Магадані в 1953 р. на чолі з членом ОУН М. Симчич. У керівництві жіночим повстанням у Кінгірі в 1954 р. брали участь Н. Михайлевич, Л. Берщадська, а чоловічим - член ОУН А. Задорожний. У повстанні у Воркуті в 1954 р. брали участь українці, а керував ними А. Грицак та ін. У 1956 р. вибухнуло повстання в'язнів у Тайшеті, в організації якого брали участь член ОУН В. Солодкий. Внаслідок цих повстань уряд СРСР проголосив у вересні 1956 р. часткову амністію і багато учасників визвольних змагань повернулися в Україну.

Отже, український визвольний рух у післявоєнний період не тільки вистояв у боротьбі, але й досягнув успіхів. Більше десяти років збройно-політичної боротьби ОУН і УПА з найбільшими потугами світу, боротьби, що велась в умовах мирної стабілізації в Європі і охоплювала значну частину території України - явище, значення якого не можна применшити. Ці роки збройно-політичної боротьби ОУН-УПА вказують на великі джерела сили українського народу в боротьбі за свою незалежність, є значною подією в історії національно-визвольних змагань народів.

Отож, за короткий час український народ зумів відбудувати своє народне господарство, закладаючи в ньому підвалини для його подальшого еконо­мічного розвитку. Одночасно тут чітко простежуються труднощі цього розвитку, що були викликані в усіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи, сталінсько-беріївської репресивної машини.

Результатом глибоких внутрішніх процесів, що проходили в українській спільноті віками, був національно-визвольний рух, діяльність ОУН. Це була неминуча ланка в історичному ланцюзі подій українства.

 

 

49