yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share

История Украины и её государственности

Тама 1

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ. ПОЧАТКИ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

 

У цій темі розглянено предмет, завдання і концепцію курсу "Історія України та її державності". Коротк о проаналізовано джерела та історіографію предмета. З'ясовано етногенез українського народу і перші державні утво­рення на території України.

Ці питання становлять головну мету пропонованої першої лекції курсу.

1.  Предмет, завдання і концепція курсу "Історія України та її державності". Джерела та історіографія курсу

 

Уже із назви курсу "Історія України та її державності" видно, що його предметом є вивчення складного і багатогранного процесу формування та розвитку українського народу на основних землях його поселення і поза їхніми межами від найдавніших часів аж до наших днів. Це історія території, земель, на якій здавна проживає український народ, історія публічної влади, чи інституцій, що правили цією територією. Стрижнем курсу буде вивчення історії України у її державницькому розумінні, тобто висвітлення процесів появи і функціонування національних державних установ, національна дер­жавницька думка та національно-визвольні змагання українців за віднов­лення своєї державності у період бездержавного існування України.

Оскільки у центрі уваги курсу перебуватимуть питання державності, то слід коротко зупинитись на суті держави. Держава - базовий Інститут політичної системи і політичної організації суспільства, створений для нала­годження життєдіяльності суспільства загалом і виконання політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загальносоці-альних потреб. Виникнення та існування Держави пов'язане з будь-яким соціальним (а не біологічним) розшаруванням суспільства, з його поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема загальносоціальними та загальнолюдськими, мають також і свої особливі, а нерідко й протилежні потреби, інтереси. Про повноцінність існування держави свідчить наявність у неї таких найважливіших ознак (атрибутів): публічної влади, тобто органів політичного керівництва країною, права - системи встановлених державою загальнообов'язкових правил поведінки, території, фінансової системи, вій­ськових сил, міжнародного визнання із зовнішньою політикою та торгівлею.

Зовнішними атрибутами суверенної держави є її символіка - герб, гімн та пра­пор.

Історія людства знає три головні типи держав: рабовласницький, фео­дальний і буржуазний. Крім того, держави розділяють за формами правління, найпоширенішими з яких є монархія, тобто, коли влада зосереджена в руках однієї людини - монарха, і республіка, при якій джерелом влади є народ. Форми держави, відповідно, мають свої різновиди. Наприклад, монархія є абсолютною і конституційною, республіка - президентською, парламентсь­кою або змішаного типу.

В історії української державності існували обидві форми держав, однак найбільшого поширення набула республіканська.

Особливістю історії України та її державності є те, що через певні при­чини український народ тривалий час перебував, хоча часто і не за власним бажанням, в рамках однієї держави зі своїми сусідами. Тому на історичних етапах свого розвитку він зробив значний внесок у розбудову таких несло­в'янських державних утворень, як Велике князівство Литовське, Австрійська (згодом Австро-Угорська імперія), а у новітні часи - СРСР. Звідси робимо висновок, що історію України та її державності потрібно розглядати у тіс­ному зв'язку з глобальними історичними процесами, передусім з історією її найближчих сусідів, з такими слов'янськими народами, як поляки, росіяни, білоруси.

Незважаючи на близькість історичного розвитку сусідніх слов'янських народів і навіть на певну його історичну спільність, слід вказати на неприпус­тимість підміни історії одного народу історією іншого. Бо саме так було зроб­лено з історією України. Зокрема, з неї було штучно вилучено цілий період -часи Київської Русі. В основу історичної фальсифікації покладено імперські амбіції московських царів, які вийшовши із правлячої у Київській Русі династії Рюриковичів, згодом почали виявляти претензії на всі її землі. Класичного завершення ця ідея набула у прийнятті Іваном III титулу "государя всея Руси" і у відомій фразі з послання псковського ченця Філофея 1510 р. - "два Рими впали, третій - стоїть, а четвертому не бувати", що покладено в основу теорії "Москва - третій Рим". Вона мала обґрунтувати законність прав Москви -наступниці Києва на візантійський, а відтак і київський спадок. Тому слідом за М. Карамзіним шовіністично настроєні російські історики стали трактувати історію Русі цілком однозначно - як початковий етап історії Росії.

Ґрунтовну критику цим великодержавним антинауковим поглядам дав М.С. Грушевський у своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси", а також у статті "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства". У цих працях вчений виклав концепцію укра­їнської історії, переконливо довів, що Київська Русь є генетично пов'язана зі всією історією України, як невід'ємна її складова.

Схожими за змістом до старої російської історіографії виявилися твер­дження радянської історіографії про те, що Київська Русь була "колискою" трьох східнослов'янських народів - українського, російського і білоруського, які у XIV ст. нібито виокремилися з єдиної давньоруської народності. Го­ловними аргументами прихильників цієї теорії є: вживання на всіх землях держави Рюриковичів спільної "давньоруської"" мови, подібність архітектур­них стилів у кам'яному храмобудуванні як на Півдні (Київська, Волинська, Чернігівська землі), так і на Півночі (Новгородсько-Псковсько-Пошехонські землі).

Крім того, були взяті на озброєння твердження відомого шовініста, професора Московського університету М. Погодіна (1800-1875) про буцімто масову міграцію у ХІІ-ХІИ ст. населення Київщини, Чернігівщини тощо в суздальсько-заліський край, яка крім українських географічних назв мала б принести сюди і українську мову. А раз цього не сталося, то було зроблено висновок про етнічну та лексичну єдність населення держави Рюриковичів.

Однак, по-перше, так звана "давньоруська" мова дійшла до нас лише в писемних пам'ятках і є, імовірно, передусім офіційною книжною мовою. Відомо також, що ця писемність (кирилиця), принесена на Русь болгарсь­кими просвітителями Кирилом і Мефодієм, не могла бути ідентичною до народної розмовної мови, про що, власне, свідчать деякі зразки української народної творчості (колядки, щедрівки, обрядові купальські пісні тощо), які дійшли до нас майже незмінними ще з язичеських часів. Окрім того, є дані про існування оригінальної писемності на Русі ще до Кирила і Мефодія. Наведені вище факти дають підставу вважати, що "давньоруська" книжна мова за своїми функціями була подібна до латинської в Західній Європі -мови дипломатів, учених, поетів. Давньоруська мова сприяла порозумінню представників різноманітних мовних і діалектичних груп, що населяли вели­чезну державу Рюриковичів.

По-друге, архітектурні стилі, які існували у Київській Русі, також не дають жодних доказів на користь існування єдиної давньоруської народності. Подібні за архітектурним стилем храми в епоху раннього середньовіччя будували не лише в Києві чи у Новгороді, але й у Болгарії, Візантії та інших країнах, і пояснення цього явно не вкладається у рамки поняття "етнічної єдності" держави Рюриковичів. Річ у тім, що кам'яне будівництво храмів було принесене в усі ці країни після запровадження християнства із Візантії, звідси і відповідний єдиний архітектурний стиль.

По-третє, реанімація псевдотеорії М. Погодіна, яку ще в 1857 р. піддав критиці визначний український історик та фольклорист М. Максимович, також не має під собою жодних підстав. Надзвичайно цікаві дані, які дощенту розвінчують твердження М. Погодіна та його послідовників подає В. Татіщев за текстами літописів, які втрачені. "Юрий (йдеться про суз­дальського князя Ю. Довгорукого), - писав він, - начал строить в области своей... многие города, теми же имени, как в Руси суть, хотя тем утолить пе­чаль свою..., и начал те града населять... в которые приходя множество болгар, мордвы, венгров, кроме русских селились". Ці дані проливають світло на появу в суздальському краю за часів Юрія Довгорукого українських назв міст і річок (Переяслав, Галич, Звенигород, Перемишль та ін.). Цілком імовірно, що вони з'явилися як наслідок міграції населення Київської Русі на північно-східеіі землі, за волею князя. Про це свідчить і відсутність у великоруських областях українських назв сіл, котрі на відміну від міст засновували не князі, а простолюд.

Отже, на підставі наведених вище фактів можна стверджувати, що історія Київської Русі - невід'ємна частина власне історії України, що й становить наріжний камінь концепції історії української державності.

Відомо, що основою вивчення будь-якої історії є насамперед її джерела. Під ними розуміють усе те, що відображає розвиток людського суспільства і слугує основою для його наукового пізнання. Головними історичними дже­релами є: матеріальні (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту, твори обра-ютворчого мистецтва та ін.), етнографічні (дані про побут та звички людей), лінгвістичні (дані з історії мови, топоніміки), фольклор: казки, прислів'я, істо­ричні пісні), писемні (літописи, оповіді, записки, щоденники, грамоти та ін.).

Для вивчення стародавньої історії України основні джерела дає археологія - наука про матеріальну культуру населення у дописемний період його існування.

Серед писемних джерел із стародавньої української історії найважли­вішими є літописи - хронологічний виклад подій, які відбувалися на певній території чи у державі. Перші літописи з'явилися ще за часів правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було складене у Києві близько 1037-1039 рр. У 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, яке назвав "Повість временних літ". Цей ішеокохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні.

Від другої половини XVII - початку XVIII ст. на зміну літописній традиції викладу історії приходить якісно новий, вищий етап розвитку української історіографічної науки. З'являються перші спеціальні дослід­ження, об'єктом вивчення яких стали найрізноманітніші аспекти історії України. Значний внесок у становлення вітчизняної історичної науки зробили такі вчені як М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д. Яворницький та ін.

Проте найбільша заслуга у розвитку української історичної науки по прану належить М.С. Грушевському. Він - автор 1800 різноманітних науко-них праць, а також таких загальних курсів з історії України, як: "Очерки ис-тории украинского народа", "Ілюстрована історія України", і головно "Історія України-Руси" у десяти томах. У цій фундаментальній праці він першим висвітлив систематичну історію України від найдавнішого періоду до 1658 р. М.С. Грушевський створив власну національну історичну школу. До неї справедливо належать такі видатні вчені: С. Томашівський, І. Крип'якевич,

І. Джиджора, О. Терлецький, М. Кордуба та ін. До класиків української істо­ричної науки можна також віднести Д. Дорошенка, Н. Полонську-Василенко, яким належать фундаментальні курси з історії України.

Отже, курс "Історія України та її державності" ґрунтується на міцній джерельній та історіографічній основах. Використовуючи праці видатних українських істориків минулого, сучасні наукові дослідження в галузі віт­чизняної історії, ми намагатимемося зосередити увагу на вузлових проблемах історії української державності.

 

4