yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО

История Украины и её государственности

УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО

РЕЖИМУ (середина 1950-х - початок 1990-х років)

У 50-ті роки Україна вступила, перебуваючи в лещатах нелюдського тоталітарного режиму, який з нечуваною жорстокістю втілювала комуніс­тична партія, зміцнюючи свою диктатуру. Духовна атмосфера республіки і надалі залишалася отруєною злочинами проти людини, її розуму, волі, гідності. Все це жахливо впливало на політичний, економічний, духовний стан української нації, її генофонд. Необхідність кардинальних змін в умовах післявоєнного світу розуміла радянська верхівка. Не згасала віра в крах тоталітарної комуністичної системи в очах мільйонів простих людей.

1.        Лібералізація суспільного життя в Україні після смерті Й. Сталіна та її згортання

Новий  період  в  історії комуністичної держави розпочинається  5-го березня 1953 р. у зв'язку із смертю її кривавого вождя Й. Сталіна. Перед партійно-державним апаратом постала необхідність негайно знайти шляхи для   вдосконалення   комуністичної   імперії,   забезпечивши   подальший   її розвиток в нових історичних умовах світового прогресу. Старі методи для здійснення нових реформ вже не підходили, залишався лише шлях певної загальної лібералізації режиму зверху. Так, командно-бюрократична система відразу визначила межі майбутньої "відлиги". Для її здійснення залишалося знайти  лідера,  який  би  був  наділений  такими  якостями,  як  політична сміливість, готовність до  особистого ризику,  віра в наявну систему та можливість її покращення. Подібні якості від природи мав М. Хрущов, якому після   недовгої   боротьби   з   конкурентами   -   Л. Берією,   В. Молотовим, Л. Кагановичем, Г. Маленковим, членами т. зв. "колективного керівництва" - в липні 1953 р. і вручили мандат на реформи.

Для ідеологічного обґрунтування нових змін було допущено критику культу особи, зміст якої зводив недоліки і злочини тоталітарної комуніс­тичної системи до збочень особи Й. Сталіна. При цьому сам ініціатор десталінізації керувався принципом, що ім'я Сталіна невід'ємне від марксизму-ленінізму. У 1957 р. в розмові з редактором газети "Нью-Йорк Таймс" М. Хрущов заявляв: "Сталін допустив багато помилок в останній період своєї Дальності, але він зробив багато хорошого для нашої країни, для нашої партії, для всього міжнародного робітничого руху. Наша партія, радянський народ пам'ятатимуть Сталіна і віддаватимуть йому належне." Мине ЗО років і це твердження М. Хрущова майже дослівно повторить Ніна Андрєєва у своєму неокомуністичному маніфесті "Не можу поступитися принципами".

Зрозуміло, піднятися вище, ніж засудження культу особи, М. Хрущову ніхто б не дозволив. Сама командно-адміністративна система залишалась непорушною і поза всякою критикою. На перших порах це себе не виявило, адже припинилася підготовка нових політичних процесів, почалася реабілітація репресованих, сотні тисяч жертв сталінських репресій поверта­лися з концтаборів. Все сприймалося як початок великого оновлення сус­пільства і дало змогу Хрущову забезпечити собі підтримку як в народі, так і в керівництві, особливо в середніх ешелонах влади. За такою самою схемою відбувалося утвердження при владі Й. Сталіна в 20-х роках - неп, політика коренізації, а також і М. Горбачова у 80-х - курс на "перебудову", політика "гласності" і "демократизації".

У проведенні нових реформ М. Хрущов спирався насамперед на Україну, враховуючи її потенціал, внесок у загальносоюзний бюджет і підтримку республіканської парторганізації в його боротьбі за владу. Кремлівський уряд також розумів, що українці - не лише друга за величиною, але й перша нація в СРСР, яка могла серйозно стати на заваді російської гегемонії. Тому приборкати українство для Москви мало основоположне значення.

Вже в червні 1953 р. з посади 1-го секретаря ЦК КПУ знято Леоніда Мельникова за русифікацію Західної України, особливо Львівського універ­ситету. Звільнене місце вперше зайняв українець Олексій Кириченко. За протекцією М. Хрущова українці починають займати окремі посади союзного рівня. Так, В. Семичастний став головою КДБ СРСР, а четверо українців -О. Кириченко, М. Підгорний, Д.Полянський та П. Шелест - увійшли в склад одинадцятки Політбюро ЦК КПРС. Як особи, котрі прагнули піднятися у своїй кар'єрі на вершину радянської системи, ці люди залишали осторонь національні почування і твердо втілювали в життя ідеологію більшовизму. Але поява українців у кремлівському уряді засвідчила зрослу вагу республіки в складі СРСР.

У республіканському керівництві українці теж отримали високі пости. Головою Ради Міністрів УРСР став Дем'ян Коротченко, а з 1954 р. - Никифор Кальченко. Першим заступником Голови Ради Міністрів УРСР було призначено українського драматурга О. Корнійчука, пізніше - сина відо­мого українського прозаїка С. Стефаника. Попри сильний антиукраїнський тиск, до червня 1954 р. в управлінні суспільним життям республіки україн­ці становили більшість. Це сприяло певному розширенню прав України в економічному та культурному розвитку, вона висувалася на "друге місце серед рівних".

Дещо активізувалася зовнішньополітична діяльність республіки, що було зумовлено політичними розрахунками Кремля. При сприянні Міністерства закордонних справ СРСР Україна в травні 1954 р. стає членом ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці, у вересні 1958 р. бере участь у міжнародній промисловій ярмарці в Марселі. Поряд з цим, у 1955 р. Україні відмовлено взяти участь в укладенні мирного договору з Австрією та в заснуванні Варшавського блоку. Таким чином, українська політика виступала аполо­гетом московської, не виходила за рамки гегемонізму Росії і посилювала політичну присутність СРСР на міжнародній арені.

З метою вдосконалення системи народного господарства М. Хрущов почав проводити економічні реформи, запроваджуючи децентралізацію всіх галузей народного господарства, зміщуючи центр планування економіки з московських міністерств до територіальних центрів. З 1957 р. в Україні, як і в цілому по СРСР, створюються раднаргоспи. У результаті цього під контроль України переходить понад 10 тис. промислових підприємств республіки. Загалом радянська економіка оживилася, почав зростати валовий національний продукт, підвищився життєвий рівень населення. Хрущовські реформи сприяли посиленню самостійницьких тенденцій в економічній стратегії республіки, що незабаром викликало значне занепокоєння у Москви, яка вжила відповідних заходів.

Проводилися також і грандіозні сільськогосподарські проекти: підняття цілини Казахстану й Сибіру, пріоритетне вирощування кукурудзи, реформа МТС тощо. Результати сільськогосподарського реформування за відсутності відповідної матеріально-технічної бази та наукового підходу виявилися убогими, а головний тягар нововведень несла саме Україна.

Розгортався процес лібералізації суспільного життя. З надзвичайною помпезністю було проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. Для московських ідеологів це стало хорошою нагодою духовно обеззброїти український народ, позбавити його історичної спадщини. З цією метою ЦК КПРС приймає "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією", в яких український історичний процес фальсифікується на користь імперських прагнень Москви. Поряд з цим утверджується і розповсюджується нова концепція утворення Київської Русі, як "колиски трьох братніх народів". Вінцем святкування, на знак дружби російського та українського народів, стало рішення Президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 р. про передачу Україні від РРФСР Криму.

Подібне рішення в умовах радянського режиму не викликало сумнівів у його справедливості, оскільки між Кримом та Україною існували давні політичні, економічні та культурні зв'язки, етнічна територіальна спорідне­ність. Однак тепер Україна взяла на себе тяжку ношу народногосподарських, соціальних та національних проблем, залишених тут сталінщиною, і за рахунок власного бюджету повинна була їх вирішити. Крім того, низка українських етнічних територій відійшла на користь інших республік. До складу України влилося близько 860 тис. росіян Кримського півострова, які не сприймали будь-яких форм українізації життя.

Українська інтелігенція сприйняла нововведення в політиці М. Хрущова з обережністю, пам'ятаючи про наслідки сталінської "українізації"". Та незабаром широко розрекламована кампанія "десталінізації" активізує суспільно-громадську думку, і вона все більше починає піднімати націо­нальні проблеми, пов'язані з русифікацією, із занепадом української науки, літератури, історії, мистецтва.

Національна еліта, використовуючи можливості хрущовської "відлиги", починає випускати власні часописи, багатотомні публікації. Так, з 1957 р. засновано "Український історичний журнал", згодом почалась публікація Української Радянської Енциклопедії, багатотомної "Історії міст і сіл України", мистецтвознавці видали "Історію українського мистецтва", філологи - "Словник української мови". Важливе значення приділялося створенню в республіці наукової бази для розвитку найновіших галузей знань. Для цього в 1957 р. в Києві було започатковано комп'ютерний центр, який через кілька років став провідним в СРСР Інститутом кібернетики. Розпочався  випуск численних україномовних журналів з природничих і технічних наук.

Нарешті, активізація суспільно-політичного життя привела до появи нового покоління українських інтелектуалів, таких як Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк та ін. Своєю активною позицією і творчістю вони протестували проти втручання партії в справи літератури та мистецтва, боролись за справжні духовні цінності, людську гідність. Ці люди користувалися широкою підтримкою в середовищі молодої української інтелігенції і дуже часто в своїх діях виходили за офіційні рамки лібералізації.

У цілому демократизація здійснювалася під жорстоким контролем КПРС і не набрала широкого масштабу.

Незважаючи на зовнішні прояви послаблення режиму, СРСР і надалі за своїм змістом залишався імперіалістичною тоталітарною державою. Нереаль­ною метою більшовизму продовжувала бути ідея опанування комунізмом всього світу. Цьому підпорядковувалася вся зовнішня та внутрішня політика московського керівництва. Участь СРСР у критичних ситуаціях навколо сирійського конфлікту 1957 р., Лівану і Тайваню у 1958 р., Берліна в 1961 р. і, нарешті, Карибська криза перед всім світом засвідчили "миролюбність" політики комуністичної партії, проголошеної її XX з'їздом. В економічній стратегії і далі передбачався не гармонійний розвиток усіх галузей, а переважне зростання важкої індустрії для розбудови найбільшої у світі мілітарної держави.

Продовжив М. Хрущов і антиселянський курс, запроваджений Й. Ста­ліним. Після XX з'їзду більшовицької партії було вирішено ліквідувати рештки присадибної землі, яка в умовах СРСР залишалась основним джерелом прожитку пограбованої селянської сім'ї. А наявна колгоспна система для М. Хрущова ставала лише перехідним етапом до "вищої форми організації соціалістичного сільського господарства" - радгоспів. Отже, весь аграрний сектор переходив тепер у власність радянської держави, де всім розпоряджався більшовицький бюрократичний апарат. На місці селянина-трударя вже мав бути навіть не колгоспний, а радгоспний кріпак.

У грудні 1957 р. республіканську партійну організацію очолив М. Підгорний. Це був складний час, коли реформаторська діяльність М. Хрущова почала втрачати послідовність і в центрі посилено шукали "винних" у зриві народногосподарських планів. М. Підгорний щоб догодити Хрущову неодноразово заявляв, що основною причиною відставання сільського господарства є низький рівень партійно-організаторської роботи, серйозні хиби в керівництві колгоспами і радгоспами. Цим створювалася ілюзія можливості поліпшення стану в даній галузі шляхом зміцнення кадрів, посилення адміністративно-організаційних заходів. Через це питання розвитку сільського господарства розглядалося з 1957 до 1964 р. на пленумах ЦК КПРС десять разів без будь-якого успіху. Віз залишився на місці, оскільки численні гасла, заклики, постанови й експерименти не торкалися основ наявної господарської системи.

Важливу роль в стратегії московського керівництва відводили системі концентраційних таборів. Тепер це стало не тільки засобом знищення серед просторів Сибіру та інших регіонів противників більшовицької системи, але й її важливим економічним фактором. Саме за рахунок невільницької, безоплатної праці в'язнів та засланих людей в часи М. Хрущова перед­бачалося перетворити Сибір у найближчі 10-15 років у найбільший паливно-енергетичний комплекс СРСР, звести тут потужні металургійні та машинобудівні центри.

У доповіді М. Хрущова на XX з'їзді партії наводились дані про те, що будівництво Братської ГРЕС на р. Ангарі обійдеться в два рази дешевше, ніж будівництво Куйбишевської і Сталінградської ГРЕС разом узятих. При цьому собівартість електроенергії в Братську буде на 200 млн крб в рік нижча, ніж у Куйбишеві та Сталінграді. Ті самі дані наводилися і по інших гігантських будовах. Виникає запитання: як при значній віддаленості, відсутності доріг, джерел сировини, дорогому транспорті, нерозвиненій соціальній інфра­структурі будівництво великих промислових комплексів і їхня експлуатація є набагато дешевшими, ніж в європейській частині СРСР? Хрущову подібних запитань на з'їзді ніхто не ставив. Досить було порівняти розміщення нових будівництв і проектів індустріалізації Сибіру із територіальним розміщенням радянських концтаборів, як все ставало зрозумілим.

Сфера ідеології продовжувала залишатись прерогативою московських кабінетів. Радянська система була готова знищити кожного, хто своїми національними чи волелюбними ідеями міг претендувати на цю першість.

Вже у 1954 р. під час святкування 300-ої річниці Переяслава оголошують про страту відомого провідника ОУН на еміграції Василя Охримовича. У 1956 р. радянська преса широко публікує матеріали про судові процеси над колишніми членами ОУН, УПА, які теж закінчились смертними вироками. Погасивши полум'я національної боротьби в Україні, кремлівський уряд розгортає широкомасштабну операцію для фізичного усунення своїх ідейних супротивників за кордоном. Так, за завданням М. Хрущова та шефа КДБ О. Шелепіна 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені було здійснено вбивство Голови Проводу ОУН, головного ідеолога, теоретика, героя українського визвольного руху С. Бандери.

З 1957 р. в Українській республіці активізується антирелігійна кампанія, внаслідок чого до 1961 р. закрили майже половину всіх церковних установ.

Русифікаторські тенденції почали поглиблюватись із впровадженням у життя  реформи   освіти   1958   р.,   яка  передбачала  поглиблене   вивчення

російської мови.

Все це свідчило про тимчасовість "відлиги" в суспільно-політичному житті. У міру того, як розгорталась лібералізація в літературі та культурі, все більше зростав неспокій Кремля. Врешті, в грудні 1962 р. на нараді російських письменників М. Хрущов піддає критиці цілу низку літераторів за їх надмірний радикалізм. Виконуючи рішення Москви, партійні функціонери України розпочинають жорстоку критику літераторів І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка, звинувачуючи їх в українському буржуазному націо­налізмі. Одночасно розгортається наступ проти сіонізму через його т. зв. ідейну спорідненість з українськими буржуазними ідеями. Яскравим прикла­дом цього став вихід у 1964 р. трактату Академії наук України "Іудаїзм без прикрас", який своїм змістом нагадав старі сталінські антисемітські фальси­фікації.

Поверненням до політики залізної дисципліни, "жорстокої руки" став надзвичайний акт вандалізму - підпал у травні 1964 р. рукописного відділу публічної бібліотеки Академії наук України, внаслідок чого знищено тисячі безцінних книг і документів з української культури та історії.

Так, партійно-державний апарат відновлював авторитарні форми прав­ління. Вінцем в цьому процесі став верхівковий переворот в жовтні 1964 р. На посаду 1-го секретаря ЦК КПРС замість М. Хрущова було висунуто Л. Брежнєва, який більше влаштовував кремлівське оточення для утверджен­ня політики неосталінізму в життя.

Минуло лише 10 років після XX з'їзду, як XXIII з'їзд КПРС взяв реванш, оголосивши курс на стабільність партійно-державного апарату і партійної еліти. Місце Підгорного в Україні посів хрущовський висуванець П. Шелест, який став виразником своєрідної форми українського партійно-радянського націонал-автономізму. Здавалося, новий партійний лідер серйозно сприймав перспективу автономії України і передбачений радянською конституцією принцип рівності всіх народів СРСР. Шелест намагався відстоювати мовні й культурні права українців, національна еліта на певний час отримала шир­ший простір для самовираження. При цьому П. Шелест залишався переко­наним комуністом, невідступним від генеральної лінії КПРС. Основоположні риси радянської тоталітарної системи продовжували вдосконалюватись і зберігались недоторканими.

 

52