yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2. Зародження та розвиток українського руху Опору в тоталітарній комуністичній системі

История Украины и её государственности

2. Зародження та розвиток українського руху Опору в тоталітарній комуністичній системі

Згортання демократичних перетворень, наступ тоталітаризму на всі сфери суспільного життя сприяв виникненню нової форми боротьби за політичні, національні та культурні права, яку з 60-х років визначають як рух опору наявній комуністичній системі. В історію цей гідний подиву опози­ційний рух увійшов під назвою як дисидентський. Він став продовженням традицій національно-визвольної боротьби українського народу в історичних умовах постсталінського радянського режиму. Сам термін дисидент (з лат. dissidens - той, який не погоджується) стає загальновживаним на означення людей, які мислили по-іншому, ніж трактувала офіційна більшовицька ідео­логія, і висловлювали свої думки та ідеї публічно різними шляхами. Методи опору були, як правило, легальні (петиції, протести, демонстрації, страйки), а також і нелегальні (утворення політичних організацій, випуск самвидавчої літератури тощо).

В Україні опозиційний рух розпочався дещо раніше, ніж в інших республіках СРСР. Очевидно, цьому сприяла героїчна післявоєнна боротьба ОУН, УПА, яка завдала радянському режимові відчутних ран і, як боротьба 1917-1921 рр., стала важливою віхою в процесі зміцнення української націо­нальної свідомості. Поряд з цим з'являється нове покоління українських патріотів, яке виростало без зв'язку з національним рухом і, можливо, мало викривлений погляд на діяльність ОУН, УПА. Ці люди обмірковували становище власного народу в складі СРСР. Відгуки таких дискусій знахо­димо в творчості молодих літераторів 60-х років, які шукали шляхів до самостійності України спочатку в межах законних структур, на засадах марксистсько-ленінської ідеології, а згодом, зрозумівши фальш і безвихідь теорії, - на грунті українського патріотизму.

Вже наприкінці 50-х років у міру згортання демократизації розпочи­наються відкриті виступи трудящих проти панівного режиму, які каралися тюремним ув'язненням. Були заведені справи на П. Кулька у Києві (1956), В. Кобринчука у Рівному, А.Турика у Дніпропетровську (1957), О. Тихого у Донецьку (1958) та ін.

У західних областях України наприкінці 50-х - початку 60-х років виникає кілька нелегальних груп і організацій, які ставили собі за мету прого­лошення незалежності Української Держави. Так, наприкінці 1958 р. в Івано-Франківську заарештовано і засуджено 10 членів організації "Об'єднана партія визволення України", яка складалася з молодих робітників і студентів.

Найбільш активно виявила себе Українська робітничо-селянська спілка, створена у 1958 р. на Львівщині переважно з юристів, під головуванням Левка Лук'яненка. Члени спілки пропагували здійснення конституційного права України на вихід з СРСР, склали чітку програму українського рух - боротьби за незалежність і самостійність. При цьому основні риси радянсь­кого  ладу  й  соціалістичної економіки  у  вільній  Україні  повинні  були зберегтися.

У "Проекті програми УРСР" мета руху визначалася "в завоюванні демократичних свобод, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні".

Характер і доля групи нагадують історію Кирило-Мефодіївського братс­тва, яке було таким же дискусійним клубом і своєю ініціативою виросло понад рівень приголомшеного російською неволею українського суспільства. Внаслідок зради і доносу Спілка, як і Кирило-Мефодіївське братство, не змогла перетворитися в більш дієву організацію.

Незважаючи на комуністичну платформу та проголошені мирні методи боротьби, всі члени Української робітничо-селянської спілки в 1961 р. були ув'язнені на 10-15 років, а Левко Лук'яненко засуджений до розстрілу. Лише через 73 доби міру покарання йому замінили на 15 років тюрми.

У тому ж 1961 р. у Львові відбувся процес над 20-ма членами Укра­їнського національного комітету, який складався головно з робітників львівських підприємств і мав на меті видання й розповсюдження літе­ратури для пропаганди ідеї української незалежності. І тут система жорстоко розправилася над своїми супротивниками: Коваля та Грицину розстріляно, іншим встановлено терміни ув'язнення від 10 до 15 років. У 1962 р. були засуджені до страти голови Ходорівської та Тернопільської груп - Федір Проців і Богдан Готусь (останньому страту замінили на ув'язнення).

Найбільш широким за своїм соціальним складом був Український націо­нальний фронт, який викрили в 1967 р. у Івано-Франківську. До організації належали публіцист, працівники закладів культури, освіти, міліції, інженер-економіст, фрезерувальник та ін. Члени УНФ випустили самвидавом кілька десятків номерів журналу "Воля й Батьківщина" та збірник художніх творів під назвою "Месник", за що Зенон Красівський, Дмитро Квецько та інші отримали тривалі терміни ув'язнення.

Згідно з документами, робили спроби утворити нелегальні організації і на сході України. У 1964 р. на Одещині засуджено учасників організації "Демократичний союз соціалістів", до якої належали директор школи М. Драган, учитель М. Тарнавський та ін. У 1969 р. був засуджений студент Миколаївського сільгосптехнікуму М. Богач за спробу заснувати "Партію боротьби за реалізацію ленінських ідей".

Діяльність нелегальних організацій підкріплювалась робітничими висту­пами і страйками в Кривому Розі, Одесі (1963), Дніпропетровську (1972). Як правило, всі подібні робітничі заворушення жорстоко придушувались радянською владою. Особливо вразив сучасників розстріл військами мирної

7-тисячної демонстрації жителів Новочеркаська (Ростовська обл. РСФСР), які протестували проти підвищення цін на продукти харчування. Серед учасників демонстрації 22-х було вбито, 30 - поранено, 7 - засуджено до смертної кари, 105 - до різних термінів ув'язнення. В Україні теж були жертви після збройних придушень виступів робітників у Артемівську, Донецьку, Краматорську та інших містах.

Отже, нелегальні групи та організації продовжували боротьбу за відродження України по всій її території, вони були представлені різними верствами населення і в союзі з виступами робітництва складали основу опору наявному тоталітарному режимові, впливали на становлення української суспільно-політичної думки.

З початку 60-х років в Україні розвивається національно-культурний рух так званих "шістдесятників", який після глибокого занепаду сталінських часів спричинив деяке відродження української літератури і мистецтва. Це стало несподіванкою для влади, яка вже не чекала, що в українській нації можуть збудитися могутні духовні сили, і засвідчило марність спроб придушити українську національну свідомість.

Рух шістдесятників висунув цілу плеяду талановитих поетів, літера­турних критиків і перекладачів, які протягом двох-трьох років піднесли українську літературу на одне з перших, якщо не на перше місце серед літератур народів СРСР. У лавах цього руху є кілька імен, які могли б прикрасити культуру будь-якої нації: геніальні поети - Василь Голобородько, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та ін.

Безумовно, початки такого відродження української культури заклалися в роки хрущовської "відлиги". Тепер же, коли влада усвідомила небажаність для неї українського ренесансу, починаються нові жорстокі репресії. Більшість шістдесятників зазнають переслідувань, змушені замовкнути або капітулювати, прилюдно визнавши свої помилки.

Паралельно розвивалася політична і громадська думка, яка висунула таких блискучих діячів, як Валентин Мороз, Іван Дзюба, Святослав Караванський, В'ячеслав Чорновіл та ін. Навіть наступна капітуляція І. Дзю-би перед КДБ, його вимушений відступ не знижує значення його попередньої діяльності.

У грудні 1965 р. з'являється велика, майже на 300 сторінках книга І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Парадоксально, але книгу було написано на замовлення П. Шелеста і спочатку поширено у вигляді так званого "закритого накладу" серед партійних органів України. Але вже з наступного 1966 р. ця книга стала найпопулярнішою серед українського самвидаву.

Книга І. Дзюби написана з позицій ленінізму і є твором неомарксистсь-кого напрямку. Однак увесь її зміст - це національний комунізм, який підкреслює право на самовизначення та розвиток своєї культури й самобут­ності. У книзі піддано різкій критиці політику русифікації та нищення національної культури України.  Це розцінено як відхід від ленінізму і повернення до російської колоніальної експансії.

Подібний офіційний виступ у середині 60-х років був надзвичайно сміливим і рішучим кроком. Саме з нього починалася еволюція політичної думки українського дисидентства. І з бігом часу стримані виступи та ідеї політичної самостійності чи справжньої культурно-національної автономії України змінюються на безапеляційні вимоги відмовитись взагалі від комуністичного режиму, замінивши його на режим, що забезпечить справжні громадянські права на національну незалежність.

З другої половини 60-х років все більшого поширення в Україні набуває самвидавча література. В 1967 р. самвидав поширює історичну працю М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", яка піддала сумніву офі­ційні трактування Переяславської угоди та інших важливих аспектів історії козаччини. Така розвідка викликала жвавий інтерес у патріотичних колах української громадськості, сприяла популяризації самвидавчої літератури загалом.

Самвидавом поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Репортаж із заповідника ім. Беріг", твори Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо" та інших авторів, публікувалися різноманітні листи, протести до офіційних радянських установ з приводу політичних арештів, порушення прав і свобод громадян в Україні, нищення пам'яток національної культури тощо.

Нарешті у 1970 р. самвидав організовується в окремий журнал "Укра­їнський вісник". На перших порах видавці вважали його "не антирадянським і не антикомуністичним". Однак з № 7-8 "Український вісник" радикалізує свої погляди і закликає читачів до конспірації, вважаючи себе нелегальним органом. Крім простого інформування громадськості щодо розвитку полі­тичної ситуації в республіці, матеріали "Українського вісника" розкривали суть окупаційного режиму в Україні і висували на порядок денний необхід­ність об'єднання всіх демократичних антиколоніальних сил як єдиний мож­ливий шлях до розгортання широкої національно-визвольної боротьби. За допомогою української еміграції журнал почали випускати і пропагувати на Заході, що викликало значне занепокоєння в очах радянського керівництва.

Отже, самвидав відігравав важливу роль трибуни передових ідей, думок, ставав основою для нових досліджень на противагу офіційній ідеології, розкривав жорстокість і брехливість комуністичного тоталітарного режиму, був невід'ємною частиною всеукраїнського загального опору та готував ґрунт для подальшої боротьби за національне визволення.

Врешті, дисидентсво стало настільки небезпечним для СРСР, що Ю. Андропов, як голова КДБ, розширює штати свого відомства і створює спеціальне п'яте управління для боротьби з інакомисленням.

Наскільки широким був дисидентський рух в Україні? За період від 1957 до початку 70-х років відомо понад 1 200 прізвищ українців, які зазнали судових і позасудових переслідувань через звинувачення у так званому буржуазному націоналізмі. Враховуючи таємничість, з якою в СРСР здійсню­валось більшість політичних процесів, можна вважати, що це лише 10% всіх засуджених. Адже лише протягом місяця під час нової хвилі арештів 1972 року, за повідомленням "Українського вісника", в західних областях України було ув'язнено 1000 осіб.

З приходом у 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ, прибічника Л. Брежнєва - В. Щербицького розпочався новий масовий погром опозиційної інтелігенції. Особливо прославився в боротьбі з "носіями націоналізму" ідеолог-каратель, секретар ЦК КПУ В. Маланчук і голова КДБ України В. Федорчук.

Першими прийняли на себе удар вчені-гуманітарії Академії наук УРСР. Зазнали переслідувань відомі історики Олена Апанович, Михайло Брайчевський, філософ Павло Копнін та ін. В республіці великого розмаху набрала русифікація, яка тепер здійснювалась під гаслом "інтернаціоналіз­му". Українську мову практично виживали з усіх сфер суспільного життя. Російськими стали вища школа, видавництва університетів, переважна більшість наукових інститутів АН УРСР. Все більше фальсифікувалася історія України. А сам український народ, за офіційною версією, втрачав свої національні особливості і ставав новою історичною спільністю людей - "радянським народом".

І все ж події, що сталися в Україні після 1972 р., засвідчили: український народний рух приборкати неможливо. Замість заарештованих з'являються нові, свіжі, молодші та рішучіші сили, і активність суспільно-політичної діяльності зростає.

У 70-х - на початку 80-х років заявив про себе ще один напрям дисидентства, пов'язаний із активізацією віруючих посиленням боротьби за свободу віросповідань, відновлення діяльності українських національних церков.

Незважаючи на заборону, розгортала свою нелегальну діяльність Українська греко-католицька церква, яка мала власну ієрархію, 300-350 священиків на чолі з єпископами, таємні монастирі й друкарні. І хоча активістів церкви жорстоко переслідували, відданість парафіян своїй давній вірі, особливо в Галичині та Закарпатті, зберігалася.

Борці за права УГКЦ у вересні 1982 р. створили "ініціативну групу захисту прав віруючих церкви" на чолі з Йосипом Терлею, о. Григорієм Будзинським і Стефанією Петраш-Січко. Ця група звернулася до уряду Української РСР з вимогою легалізувати УГКЦ в Україні. Як наслідок, керівництво організації було заарештовано. Однак діяльність ініціативної групи тривала, і з березня 1984 р. вона починає випускати самвидавом "Хроніку Католицької Церкви на Україні".

Становище православної церкви в Україні визначалося її підпорядкова­ністю Москві, і офіційно вона називалася Російська православна церква. Для РПЦ історично було характерно тісно співпрацювати з панівним режимом, внаслідок чого в духовну сферу суспільства вносились всі хвороби та суперечності владної верхівки, а саме: корупція, хабарництво, лицемірство, місництво тощо. Проти такого становища в православній церкві на Україні виступило кілька членів нижчого духовенства, серед яких виділявся жорстоко переслідуваний Василь Ромашок.

Активно виявили себе в Україні різні протестантські угрупування -баптисти, секти п'ятдесятників, адвентистів, свідків Єгови та ін. Фундамен­тальні погляди цих угруповань, їхня сильна організація, (що базувалась на простих віруючих і їх палкій вірі), привертали до себе все більшу кількість новонавернених, особливо в Східній Україні. Так, діяльність євангельських християн баптистів настільки налякала уряд, що лише у 1982 р. над ними відбулося понад 40 процесів.

Духовна неспроможність радянської ідеології, обурення жорстокою політикою режиму, переслідування на релігійному грунті викликали появу масової кількості заяв, звернень, скарг, протестів з приводу порушень свободи совісті, віросповідань, посилили войовничість віруючих, відновили потяг до релігії, що вносило левову частку в загальний процес українського спротиву панівній системі.

Новим етапом у становленні дисидентства стала Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) на чолі з Миколою Руденком та Петром Григоренком, яка утворилася 9 листопада 1976 р. У складі УГГ налічувалось 37 учасників. Це були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення - Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Надія Світлична, Ніна Стро­ката, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл; українські націоналісти, які вижили після тривалого перебування у сталінських концтаборах - Святослав Кара-ванський, Оксана Мешко, Оксана Попович, Ірина Сеник, Юрій Шухевич; представники релігійного руху, зокрема священик Василь Романюк та ін.

На відміну від попереднього дисидентства, УГГ становила собою відкриту громадську організацію, мала постійний зв'язок з аналогічними групами по всьому СРСР з метою "інтернаціоналізувати" захист грома­дянських і національних прав.

Своїм першочерговим завданням члени Гельсінської групи висували здійснення в Україні громадянських свобод, визначених у Загальній декла­рації прав людини 1948 р. і в кінцевому акті Наради про безпеку і співробітництво в Європі у Гельсінкі (серпень 1975 р.). Остаточною метою УГГ була деколонізація України шляхом вільних виробів під наглядом ООН. Загалом друга половина 70-х років стає переломною в поглядах дисидентів на форми і методи боротьби за майбутнє української нації. Наприкінці 1977 р. самвидав поширює в республіці "Позиції українських політичних в'язнів" за підписами О. Тихого та В. Романюка. Тут вже йшла мова про незалежність України та її місце в колі великих демократичних країн світу. Також у документі було подано короткий аналіз історичного розвитку України, в якому приділено увагу проголошенню незалежності УНР 22 січня 1918 р., і на завершення визначалися конкретні форми та методи боротьби проти більшовицького окупаційного режиму.

Влітку 1979 р. побачив світ ще один важливий документ, написаний від імені організацій українського визвольного руху - Звернення 18 українських політв'язнів мордовських таборів. Його підписали вже відомі діячі диси­дентського руху Л. Лук'яненко, М. Руденко, О. Тихий, І. Гель, О. Бердник, Ю. Шухевич та ін. Це звернення адресувалося ООН з проханням зареєстру­вати Україну як російську колонію та розглянути українське питання на одній з нарад Організації Об'єднаних Націй, уповноважуючи президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) здійснити все можливе для виходу України з Радянського Союзу.

Обидва вищенаведені документи свідчили про еволюцію національної думки в Україні, коли на перше місце висувалася рішуча, організована боротьба за вихід зі складу СРСР і створення незалежної, демократичної, Української Держави.

У відповідь влада посилює переслідування та репресії проти українських патріотів. Протягом 1980-1982 рр. було заарештовано й ув'язнено майже всіх членів Української гельсінської групи. Продовжувались арешти українських правозахисників і в наступні роки. У таборах для політичних в'язнів створю­вали нестерпні умови існування з метою зломити їхню стійкість і моральний дух. Саме в 1984 - 1985 рр. трагічно обірвалося життя в ув'язненні визначних політичних діячів - Олекси Тихого, Віталія Марченка, Юрія Литвина, Василя Стуса.

Отже, духовне та політичне становище в Україні ставало щораз складнішим. Тоталітарний режим відновлював свої позиції, втрачені в роки хрущовської "відлиги". За своїм розмахом, широтою репресій щодо діячів національного руху політика В. Щербицького нагадувала суворі сталінські часи. Поряд з цим, рух опору, наявний в системі, зростав. Саме з другої половини 50-х - на початку 80-х років в Україні розвинулася українська визвольна ідея, сформувався міцний національний грунт, який став основою для українського державного відродження на рубежі 80 -90-х рр.

 

53