yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3. Національно-визвольний рух на зламі 80-90-х років. Проголошення незалежної Української Держави

История Украины и её государственности

3. Національно-визвольний рух на зламі 80-90-х років. Проголошення незалежної Української Держави

На середину 80-х років XX століття стає очевидним крах більшовицької тоталітарної системи. Всі сфери життя радянського суспільства охопила загальна криза. Економіка СРСР не забезпечувала потреб країни, неухильно падав рівень життя населення, соціалістична форма господарювання себе повністю дискредитувала.

Радянський Союз потерпів фіаско і на міжнародній арені. Афганська авантюра оголила експансіоністські зазіхання Москви, все більше країн-сателітів СРСР відходить з-під його опіки. Ставало все очевиднішим, що колись могутня імперія відставала від передових світових держав. Уся перспективна концепція розвитку соціалістичного суспільства не збігалася з поступом цивілізованої світової спільноти.

У свою чергу, це об'єктивно вело до послаблення режиму, який шукав виходу у перебудові комуністичної системи. В кінцевому результаті відхід від насильницьких форм правління призвів до розпаду СРСР, на його території відновили своє існування незалежні національні держави.

В цьому питанні проаналізовано хід історичних подій в Україні у другій половині 80-90-х роках, пробудження політичної активності українського народу, національного відродження, боротьби за незалежність та державність України.

Все економічне, суспільно-політичне та духовне життя в СРСР трималося на обмані, демагогії та насильстві. Під керівництвом КПРС - армія тримала всю територію новітньої Московської імперії ізольованою від решти світу; КДБ нейтралізовував усі прояви інакомислення та національної окремішності; "армія" ідеологічних партполітпрацівників постійно дезінфор­мувала народи СРСР про події в країні та світі, нав'язуючи їм міф про торжество інтернаціоналізму та швидке пришестя комунізму.

Зрозуміло, що довго продовжуватися це не могло. Ще в 70-х роках відомий дисидент Амальрик поставив запитання: "Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?".

Хід історичних подій диктував необхідність радикального реформу­вання радянського суспільства, внесення змін у проведення внутрішньої та зовнішньої політики. Ініціаторами перебудовчих процесів виступили тверезомислячі працівники ЦК КПРС, КДБ та ВПК. їхні плани почали втілювати в життя після березня 1985 р., коли на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. С. Горбачова. Протягом 1985-1988 років робилися спроби реалізувати проголошені комуністичною партією завдання:

а) проведення радикальної економічної реформи, яка мала поєднати ринок з централізованим плануванням, що мало привести до піднесення життєвого рівня населення;

б) демократизації суспільства, поширенням гласності та політичного плюралізму, надання республікам певного суверенітету; подальшої розбудови соціалістичного суспільства з "людським лицем";

в) запровадження зовнішньої відкритості країни, скорочення гонки озброєнь, проведення діалогу Схід-Захід та ін.

Без ентузіазму зустріло перебудову партійне керівництво УРСР. Тут, вже традиційно,   перебували   при   владі   найбільш   реакційні   кадри   партноменклатури, яких очолював (аж до вересня 1989 року) В.В. Щербицький. Початком   пробудження   українського   суспільства   і   перших   відкритих проявів незадоволення існуючим режимом поклала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 р. Ця найбільша у сучасному світі техногенна катастрофа відкрила очі навіть національно і політично не сві­домим людям. Усі жахнулися не стільки прогнозованим наслідкам аварії, як злочинним діям керівництва республіки. Воно, приховавши правдиву інформацію, фактично сприяло радіоактивному забрудненню території України.

Незабаром прояви стихійних акцій протесту починають організаційно оформлюватися. Цьому сприяє зростаюча активність національної провідної верстви: української інтелігенції та т. зв. дисидентів, які в другій половині 80-х років масово звільняються з ув'язнення. У 1987 р. група літераторів (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, С. Плачинда та ін.). У своєму зверненні до уряду республіки гостро ставлять проблему захисту та вживання української мови. В цьому ж році в Києві засновано Український культурологічний клуб, а у Львові товариство Лева. По всій країні починають виникати осередки громадсько-політичних клубів, в яких дискутують про наболілі політичні проблеми. Українська інтелігенція створює низку об'єднань: історико-просвітницьку організацію "Меморіал", Товариство української мови ім. Т. Шев­ченка,   Студентське   братство,   Спілку   Незалежної   Української   Молоді, товариство   "Спадщина",   екологічну   організацію   "Зелений   світ"   тощо. Поступово в Україні легалізують УГКЦ та УАПЦ. З часом культурологічні, правозахисні та релігійні рухи перетворюються у політичні. Цьому особливо сприяла  діяльність   Української  Гельсінської  Спілки,   створеної  на  базі колишньої УГТ у  1988 р., її діячі (Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. та Б. Горині, С. Хмара, О. Шевченко, М. Горбаль, В. Барладяну та ін.) запро­понували альтернативну до партійної перебудову українського суспільства. У своїй "Декларації принципів" вони запропонували перетворити СРСР  в конфедерацію суверенних республік. З цією метою було проведено низку нарад з представниками національно-демократичних рухів інших народів СРСР.   Для   узгодження   дій   був   утворений   Координаційний   комітет патріотичних рухів народів СРСР, в якому Україну представляли В. Чорновіл та С. Хмара. Поступово рух опозиції існуючому компартійному режиму вий­шов за рамки СРСР і діяв в унісон з наростаючим антикомуністичним рухом країн Центрально-Східної Європи.

У пробудженні політичної та національної свідомості народу всієї України важливу роль відіграло розповсюдження самвидавчих часописів, "Український вісник", "Кафедра", "Євшан-зілля", "Християнський голос", "Спадщина", "Поступ", "Віче", "Поклик сумління", "Молода Україна", "Просвіта" та інші, несли людям правдиву інформацію про політичні події в Україні та СРСР, розкривали маловідомі сторінки нашої історії, закликали до боротьби за свободу і незалежність. Популярною була і московська демо­кратична преса, публікації в "Огоньку", "Аргументах і фактах", "Комсо­мольській правді" та інших виданнях багатьом розкрили очі на криваву історію діяльності комуністів за 70 років їхнього панування.

Бурхливий розвиток подій в республіці і за її межами, поширення заборонених раніше правдивих вістей, активна діяльність лідерів націо­нально-визвольного руху, постійна увага міжнародної громадськості до процесів, що відбувалися в країні неминуче вели до послаблення репресив­них акцій з боку влади. Це відганяло страх, а своє незадоволення все частіше люди почали відкрито проявляти на вулицях, майданах, скверах. Перші несанкціоновані мітинги відбулися у Львові вже влітку 1988 р. Незважаючи на арешти активістів і побиття учасників, населення продовжувало проявляти акти громадянської непокори.

Отже, ці перші роки перебудови початої "зверху" розбудили "низи", які наполегливо почали вимагати змін. Тому верхівка КПРС бажаючи підтвердити тезу про незворотність реформ погодилася на проведення пер­ших альтернативних виборів народних депутатів до Верховної Ради СРСР. Вони відбулися весною 1989 р. Незважаючи на грубий тиск з боку властей від України було обрано декілька депутатів-демократів (Р. Братунь, Р. Фе­дорів, В. Черняк, Ю. Щербак, І. Вакарчук, Д. Павличко, В. Яворівський), які у своїх виступах вимагали від Москви надання республікам суверенітету, виражаючи волю своїх виборців.

На початку 1989 р. ініціативна група українських літераторів - представників Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР розробили проект програми Народного Руху України за перебудову (НРУ). Авторами проекту були: І. Драч, Д. Павличко, Ю. Мушкетик, та ін. Він був опублікований у "Літера­турній Україні". Основні положення проекту носили поміркований характер, лояльний до Компартії. Але республіканські партійні органи розгорнули шалену антирухівську кампанію, побоюючись переростання демократичних процесів в самостійницькі, як це вже мало місце у Прибалтиці. Це, в свою чергу, штовхнуло прихильників Руху до переходу у відкриту опозицію до КПРС. Весною 1989 р. починають виникати осередки НРУ на місцях.

Починав   відроджуватися   і   наростати   національно-визвольний   рух. 26 березня 1989 р. у Львові вперше замайорів національний синьо-жовтий стяг. Після численних львівських травневих мітингів почала утверджуватися і поширюватися по всій Україні національна символіка. Львів стає центром національного відродження, тут мешканці історично були підготовлені і масово включилися у визвольну боротьбу. Патріотів підтримали гірники, які влітку 1989 року організували потужні шахтарські страйки. Об'єднання всіх опозиційних сил відбулося у вересні на І Установчому з'їзді НРУ. Рух стає масовою громадсько-політичною організацією, який об'єднав сотні тисяч людей. На рубежі 1989-1990-х років починають виникати перші політичні партії в Україні. На базі УГС виникла Українська республіканська партія (УРП) (Л. Лук'яненко, М. Горинь, С. Хмара, Г. Гребенюк, О. Шевченко та ін.).   А   також   менш   чисельні:   Українська   національна   партія   (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Державна самостійність україни (ДСУ), Укра­їнська міжпартійна асамблея (УМА), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), та ін.

Національне пробудження докотилося до столиці - Києва, восени 1989 року відбулося декілька мітингів з українською символікою. За іні­ціативою новоствореного Всеукраїнського товариства репресованих у Києві 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання праху В. Стуса, Ю. Лит­вина, О. Тихого, які в середині 80-х років були закатовані в мордовських концтаборах. Жалобна процесія пройшла вулицями Києва від Володими-рівської церкви до Байкового кладовища. У ній взяло участь декілька десятків тисяч людей.

Рік 1989 виявився переломним у розгортанні українського національно-демократичного руху. Локальні репресії проти "порушуників спокою" в радянській імперії не приносили очікуваного результату. Демократичний рух остаточно переріс у національно-визвольний. Все виразніше лунають голоси про право націй на самовизначення і відокремлення республік від Москви. Під цим тиском реакційна Верховна Рада УРСР змушена прийняти хоч і недолугий   Закон   про   державний   статус   української   мови   (28   жовтня 1989 року). Відзначаючи свято Злуки всіх українських земель (22 січня 1990 р.) НРУ організував живий людський ланцюг від Львова до Києва, що стало символом єдності всіх українців у боротьбі за суверенітет республіки.

Ця подія ознаменувала початок нового етапу боротьби з компартійним режимом, що став вже агонізувати. Особливо гострою була передвиборна кампанія до Верховної Ради України та місцевих Рад. Вибори проходили у березні-травні 1990 р. на альтернативній основі. Вперше на один мандат претендувало в середньому 6-7 кандидатів. Компартії протистояв Демокра­тичний блок, який переміг у трьох областях Галичини. У квітні 1990 р. зіб­ралася перша сесія першого демократичного скликання Львівської обласної Ради народних депутатів (головою обраний В. Чорновіл), яка офіційно затвердила національну символіку на території Львівщини і усунула компар­тійні органи від управління областю. Такі ж ухвали прийняли сесії Івано-Франківської та Тернопільської рад. Націонал-демократи зуміли провести до вищого законодавчого органу республіки своїх депутатів від Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Київської областей. Низка обраних депутатів з інших регіонів України також вже не підтримувала лінію керівництва КПУ.

Перша сесія Верховної Ради республіки проходила в запеклій полемічній боротьбі національно-демократичних сил з комуністичними. Використо­вуючи пряму радіо і телетрансляцію колишні в'язні концтаборів всьому народу України розповідали про свій життєвий шлях, аналізували політичні події, висловлювали свої думки та погляди. В результаті пройшло органі­заційне оформлення полярних груп депутатів. Праві створили Народну Раду, яку очолив академік І. Юхновський (ввійшло приблизно 120 осіб), ліві - "За Радянську суверенну Україну" (239 членів групи), яку очолив перші секретар ЦК КПУ та голова Верховної Ради В. Івашко. Але згодом він подав у відставку і покинувши Україну відбув до Москви, тим самим показав свою підпорядкованість і послушність центру. Використавши момент, Народна Рада примусила решту депутатів проголосувати за Декларацію пре державний суверенітет України 16 липня 1990 р. В ній наголошувалося, ще на території України діють лише її Конституція і закони, громадяна республіки проходять військову службу тільки на її території. Генеральної прокурора призначала тільки Верховна Рада, все національне багатство нале­жить народу республіки і т. ін. 2 серпня був прийнятий закон "Про еконо­мічну самостійність Української РСР", внаслідок якого республіка переходила на повну господарську самостійність. Незважаючи на те, що новин головою Верховної Ради України був обраний партійний функціонер Л.М. Кравчук, ставало все очевиднішим, що Україна твердо і безповоротно стала на шлях державної незалежності.

Свій наступ українські національно-демократичні сили закріпили восени 1990 року організацією масових маніфестацій, на яких звучали вимоги відставки уряду В. Масола, призначення виборів на багатопартійній основі, проведення націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від підписання нового союзного договору, що готувався в Москві, повернення в Україну всіх її громадян, які проходили військову службу за межами республіки. Ці вимоги підтримали студенти масовою голодівкою в центрі Києва, яка тривала з 2 до 17 жовтня. Верховна Рада змушена була задовольнити деякі вимоги голодуючих. 25 жовтня на своєму Другому зборі НРУ остаточно визначив проведення стратегічної мети - боротися за незалежну Українську Державу.

"Парад суверенітетів" республік Союзу РСР сприяв налагодженню горизонтальних зв'язків, які мали забезпечити поступовий відхід республік від "опіки" центру. В таких умовах московське партійне керівництво спрямо­вує всі зусилля на збереження СРСР. З початком 1991 р. реакція організовує широкий наступ. Пролилася кров у Прибалтиці, Закавказзі, Молдові. В Україні Москва інспірує сеператистські рухи. Поширюються чутки про ство­рення Донецько-Криворізької республіки, Новоросії, Русинського краю. Після проведення референдуму в Криму Верховна Рада України затверджує створення Кримської автономії. На Заході республіки провокуються між­конфесійні конфлікти, організовується спецелужбами низка терористичних актів. Для збереження єдиної держави 17 березня 1991 р. проводиться все­союзний референдум, який на думку його організаторів, мав показати справ­жні прагнення народу. Але це опитування нічого не дало. По країні проко­тилася хвиля страйків, на яких висувалися економічні і політичні вимоги.

Весь цей наступ реакції логічно завершився державним переворотом У Москві 19-21 серпня 1991 р. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований в Україні на своїй дачі у Криму. В той же час у Москві було оголошено про перехід влади в країні до так званого Державного Комітету з Надзвичайного

Стану (ГКЧП). В Україні ГКЧП підтримали компартійні структури всіх рів­нів. Голова Верховної Ради Л. Кравчук виступив по телебаченню з очіку­вальною позицією. Тільки діячі Народної Ради та депутати обласних Рад Галичини рішуче засудили державний переворот як антиконституційний. Широкі верстви народів СРСР не підтримали путчистів, а демократичні сили Москви взяли владу в свої руки і заарештували заколотників. Путч тривав всього три дні. Це була остання спроба реакційних комуністичних сил утримати владу. Його недовготривалість показала, що Компартія повністю втратила довір'я народних мас, а прогнивша імперія розвалилася.

Надзвичайна сесія Верховної Ради 24 серпня 1991 року проголосила повну незалежність України. Була заборонена Компартія України, її майно передано на баланс рад усіх рівнів. Над будинком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. Війська колишнього СРСР дислоковані на території України підпорядковувалися її Верховній Раді. Повноважна делегація Укра­їни проголосила про незалежність республіки на надзвичайному з'їзді народ­них депутатів СРСР в Москві. Фактично на цьому з'їзді було констатовано про кінець існування унітарного СРСР. Республіки домовилися вести пере­говори головно з приводу майбутнього ядерної зброї, економічних питань. Було намічено низку заходів, щоб не допустити хаосу та анархії.

Здійснилися віковічні прагнення українського народу про волю і неза­лежну державу. Ця перемога - результат боротьби декількох поколінь, що віддали своє життя за Україну. Але на цьому боротьба за державність не припинилася.

 

 

 

 

54