yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1992-2005)

История Украины и её государственности

НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1992-2005)

У цій лекції проаналізовано розвиток незалежної Української Держави на зламі ХХ-ХХІ ст.: його успіхи, труднощі, перспективи.

1. Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1991-1994)

Провал антиконституційного перевороту в СРСР (19-21 серпня 1991 р.) створив зручні умови для повного проголошення незалежності Української Держави. Це стало можливим завдяки багатовіковій самовідданій боротьбі українського народу за свою незалежність. Всенародний референдум 1 груд­ня 1991 р., на якому 90,32% громадян проголосували за підтвердження Акту незалежності України та одночасні вибори президента країни (ним став Леонід Кравчук, 1991-1994) завершили процес становлення молодої держави. Оскільки відновлення державності відбулося безкровно, розбудову держави довелося проводити у правовому полі, яке Україна успадкувала від СРСР.

Перед молодою державою постало завдання наповнити незалежність реальним змістом. Для проведення необхідних на цьому етапі реформ потрібно було сформувати законодавчу базу. Сесія Верховної Ради України першого скликання протягом осені 1991-весни 1992 рр. прийняла закони: про громадянство, про перепідпорядкування Верховній Раді військ, дислокованих на території України, про ліквідацію КГБ та створення на його основі Служби безпеки України, про кордони і цілісність території держави, промитний комітет тощо.

10 січня 1992 р. введено тимчасову валюту - купоно-карбованці. Про­тягом січня-лютого Верховна Рада затвердила державний синьо-жовтий прапор, малий герб - тризуб та гімн "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського та Михайла Вербицького (Великий герб та нову редакцію гімну уряд схвалив та подав на затвердження Верховній Раді лише у червні 2000 р.). Великий герб в урядовій редакції містить зображення золотистого знака Київської держави Святого Володимира (малий герб України) і з обох боків щитотримачів: праворуч - козак з мушкетом (герб Війська Запорізь­кого), ліворуч - коронований лев (герб Галицько-Волинської держави), над щитом князівський вінець, під щитом - переплетення з кетягом червоної калини, золотим колоссям пшениці та синьо-жовтою стрічкою.

У січні 1992 р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні. Першим присягнув міністр оборони України генерал Костянтин Морозов. Згідно із прийнятою Верховною Радою "Концепцією оборони і бу­дівництва Збройних сил України" відбулося скорочення армії до 500 тис. чол.

Уряди Вітольда Фокіна, Леоніда Кучми, Юхима Звягільського, які по-черзі змінювали один одного, особливо акцентували на відновленні адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На відміну, наприклад, від російських чи естонських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання запроваджувати радикальні зміни. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією.

Підміна реформ адміністративними методами, характерна для цього часу, мала наслідком гіпертрофоване зростання "тіньової економіки" на фоні дальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Нормальна економічна активність в Україні неможлива через систему надмірних державних регуляцій і податків. Близько половини (40 - 60%) виробництва і послуг перебувало у нелегальному ("тіньовому") секторі - що вважалося найвищим показником серед усіх європейських країн.

Позитивним підсумком першого періоду розбудови державності України (1991-1994) було створення нових органів управління. Проте, негативною стороною цього процесу вважаємо, що стара компартійна номенклатура зуміла втримати всю повноту влади у своїх руках. Аби переконати прихиль­ників реформ у змінах, які нібито настали у зв'язку із крахом комуністичної системи, "випустити пару з котла", влада не заперечувала проти зняття па­м'ятників Володимиру Леніну у містах Західної України, у склад уряду та деяких обласних адміністрацій (Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської) допущено деяких представників місцевої некомуністичної інтелігенції, які, переважно, обійняли другорядні посади пов'язані з керівництвом наукою, культурою та освітою.

Відбувся розкол у демократичному таборі. Лінія Вячеслава Чорновола, який добровільно відмовився від посади голови Львівської обласної ради, полягала у формуванні опозиції Леоніду Кравчуку. Керівники Руху (Іван Драч), Української республіканської партії (Левко Лук'яненко), Демокра­тичної партії (Володимир Яворівський) вважали за необхідне відмовитися від опозиційності і підтримати "партократів", що погодилися будувати незалежну Україну.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова СПУ - Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об'єднань утворили коаліцію "Трудова Україна". Проте самовільно відновлена 19 червня 1993 р. на з'їзді у Донецьку та офіційно зареєстрована 5 жовтня 1993 р. КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком фактично розко­лола лівий фланг. Проповідуючи, окрім традиційних і туманних обіцянок за­хисту інтересів трудящих, також відновлення "перерваних" зв'язків з Росією, тіснішу інтеграцію країни у склад СНД, а в перспективі - відновлення СРСР, вона за короткий час стала наймасовішою партією України.

З різних причин такою ж непослідовною, як внутрішня політика, була зовнішня політика України. її основи, визначені ще Декларацією про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), передбачали в майбутньому нейтральний та без'ядерний статус. Протягом першого року існування українську державність визнали понад 130 країн світу.

Від часів монгольського завоювання Україна черговий раз опинилася перед категоричним вибором: йти на Захід, чи йти на Схід. Порушенню цього питання сприяло суттєве політичне та економічне ослаблення Росії. Компенсувати останній це повинні були б тісніші зв'язки із ворожими Заходу рештками давньої монгольської імперії: КНР та ісламськими країнами.

На переговорах у грудні 1991 р. у Мінську вирішено питання про розпад СРСР та створення Співдружності незалежних держав (СНД). Цю організацію задумували як наддержавну із домінуванням Росії, що мала замінити СРСР. Проте з самого початку існування Союзу Україна визначи­лася, що уникатиме участі у наддержавних структурах Співдружності. Тому наше керівництво не підписало угоду про сили спільного призначення на перехідний період, Договір про колективну безпеку, Статут СНД та низку інших документів. 15 квітня 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу тільки як асоційований член. Україна підтримала лише приблизно половину угод, які стосувалися переважно економічного співробітництва.

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції у Європу, підписавши Гельсінський заключний акт. Головним принципом цього документа є положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою (після Росії та США). Тому проблема ядерного роззброєння вносила стабільне напруження у стосунки із Заходом та Росією. На підтвердження наміру стати без'ядерною державою, заявленого у Декларації про державний суверенітет, в Росію до березня 1992 р. було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. Однак через загострення стосунків з Росією вивезення зброї було тимчасово припинено аж до надання твердих гарантій безпеки та територіальної цілісності з боку Заходу та Росії, про що було домовлено на зустрічі президентів США, Росії та України у Москві у січні 1994 р., а 16 листопада цього року Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р., остаточно позбувшись ядерного арсеналу, Україна стала першою в світі

 

державою, яка добровільно відмовилася від зброї масового знищення. Такими були відносні успіхи України на міжнародній арені протягом 1991 — 1994 рр.

Відомо, що причинами невдач правління Леоніда Кравчука у внутрішній політиці була його слабкість перед "лівою" Верховною Радою та старою партноменклатурою, а також корупція і відсутність реформ призвели до краху економіки, який супроводжувався небувалою інфляцією (у 1993 р. вона становила 10 200% і, за оцінкою Світового банку, була найбільшою у світі) та масовим збіднінням рядових громадян з одночасним казковим збагаченням т. зв. "нових українців".

Особливо помітною була злочинна бездіяльність влади у сільському господарстві. "Партія влади", що представляла на селі інтереси "червоних латифундистів" торувала дорогу лише новій термінології (назва "колгосп" була змінена на колективне селянське господарство - КСП), створюючи оманливе враження впроваджуваних реформ. На місцях гальмувалося виділення фермерам земельних ділянок.

Колгоспний лад з року в рік деградував все більше. Фактично, він не міг існувати без командної економіки. В результаті її краху сільське господарство все більше трималося на присадибних ділянках з обмеженою товарністю. В такий спосіб основний масив земельних угідь було вилучено із господарського обороту, створюючи цим загрозу національній безпеці.

Як зауважив львіський історик Ярослав Грицак, "поведінка української влади у 1992-1993 рр. ввійде у підручники з економіки, як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи".

Інфляція, яка сприяла збиванню великих капіталів та дика "прива­тизація" - узаконене пограбування цілої нації, яке відбувалася за негласного сприяння влади, породило могутній клас олігархів. У цей період, насамперед, в економічній сфері відбувалося формування регіональних олігархічних кланів на основі злиття старої компартійної номенклатури ("партія влади") з кримінальними елементами (Вадим Рабинович, Олександр Волков та ін.). Тоді ж у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, а кількість багатих становила 10%.

Якщо у 1992 р. Росія підвищила ціну нафти до 27% світової, ціна на газ залишалася на рівні 7% світової. До кінця 1993 р. ціна на обидва палива дійшла до 100% світової. Як наслідок, Україна не змогла своєчасно сплатити свій паливний борг перед Росією.

Унаслідок різкого скорочення виробництва, Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни. Під тиском масового невдоволення, зокрема, шахтарських страйків Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські та президентські вибори.

Розгортання та підсумки виборчої кампанії 1993-1994 рр. наочно проде­монстрували провал внутрішньої політики адміністрації Леоніда Кравчука: якщо у 1991 р. за нього проголосували 61,6% виборців то у 1994 р. - 64,96% проголосували проти. Перемогу в другому турі здобув представник "червоного директорату" Леонід Кучма. На теренах колишнього СРСР це був один з небагатьох прикладів зміни влади цивілізованим шляхом.

Не дивлячись на певні прорахунки, підсумком періоду правління Леоніда Кравчука  (1991-1994)  було  утвердження  української державності  та її міжнародне визнання.

 

56