yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.  Розбудова державності України на сучасному етапі

История Украины и её государственности

2.  Розбудова державності України на сучасному етапі

Улітку 1994 р. до влади в Україні прийшло нове політико-економічне угрупування. Нова адміністрація Леоніда Кучми поступово почала заповню­вати керівні посади представниками дніпропетровської еліти, що викликало значне загострення політичної боротьби між регіональними угрупуваннями. "Ситуація в Україні після літа 1996 р. дивним чином нагадувала домінування дніпропетровського клану у Москві за часів Брежнєва", констатував з цього приводу історик Ярослав Грицак.

Суперечки у середовищі олігархів були нерозривно пов'язані із числен­ними корупційними скандалами міжнародного масштабу, зініційованими дніпропетровським кланом. Серед них найбільшого розголосу здобула неза­конна продаж Чорноморського пароплавства, до якої виявився причетним перший Президент України Леонід Кравчук.

Перехід до кримінальних "розборок" між олігархами розпочався у 1996 р. із вбивства глави корпорації "Атон" Євгена Щербаня, який представляв донецький клан. Підозра впала на дніпропетровців, яких уособ­лював тодішній прем'єр-міністр Павло Лазаренко. У цьому ж 1996 р. Київ спинив хвилю страйкового руху у Донбасі, порушивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям.

Ці події були показником загострення старих хвороб. Найпершою і найголовнішою є нестримна корупція. За час урядування Павла Лазаренка вона набула особливих розмірів, а навесні 1997 р. навіть поставила під загрозу особливий статус України у стосунках зі США. Відставка прем'єра у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропет­ровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно з оцінками авторитетних міжнародних інститутцій, 1998 р. Україна була лідером у списках найкорумпованіших держав.

Суперечності у межах дніпропетровського клану дали змогу отримати міжнародний резонанс справі колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка, який 17 лютого 1999 р. утік за кордон, а згодом опинився в американській

в'язниці.

Проте нова президентська адміністрація мала суттєві переваги над попередньою. Найважливіша з них полягала в умінні зберігати контроль над ситуацією у державі та проводити необхідні реформи без огляду на "квазі-опозицію".

У середині 1990-х рр. вдалося зрушити з місця конституційний процес. Найскладнішою його проблемою в Україні були розподіл владних повноважень між Верховною Радою і Президентом. В Україні, на відміну від Росії, державний устрій змінювався без застосування збройної сили. Після затвердження Леоніда Кучми Перезидентом України з липня 1994 р. парламентсько-президентська форма правління була замінена на президентсько-парламентську. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державну владу і місцеве самоврядування", згідно з яким Президент ставав главою виконавчої влади. Склад уряду він формував сам без узгоджень і затверджень парламентом. Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування - Києві і Севастополі) ставали державні адміністрації, підпорядковані Президенту.

Строга монетарна політика зумовила різке падіння темпів інфляції: влітку 1996 р. вона впала до 0,1%. Це дало змогу у вересні 1996 р. провести грошову реформу, суть якої полягала у деномінації карбованця в 100 тис. разів та заміні його новою валютою - гривнею. Помітно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною і Росією. Розпочалася прива­тизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь.

Наслідком державотворчих дій адміністрації Леоніда Кучми у цей період стало прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.). Мораторій на застосування смертної кари, уведений Указом Президента того ж року, а згодом її повна відміна, законодавчо закріплена 22 лютого 2000 р., пов’язані з процесом наближення юридичних норм України до західних стандартів.

Реформи 1994-1996 рр. позитивно відобразилися на економіці України: суттєво зменшилися темпи падіння ВВП, інфляція у 1997 р. не перевищила 1%, заробітна плата у валютному еквіваленті зросла більше ніж у 4 рази. Проте подолання економічної кризи в Україні ускладнила криза у Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998).

Далися взнаки також надмірні розрахунки на зовнішню фінансову допомогу, яку часто використовували не за призначенням. Так, можливість оплачувати за її рахунок енергоносії зробило з України найбільш енерго-затратну країну світу: маючи 1% населення, вона поглинала 1,9% загально­світового виробництва енергоносіїв. На 1 долар ВВП українська економіка витрачала в 5,5 разів більше енергоресурсів, ніж країни Центральної Європи і в 12 разів більше, ніж країни Західної Європи. На початок 2000 р. державний зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд доларів США. На цьому фоні мізерними виглядали прямі зарубіжні капіталовкладення. У 1999 р. вони становили 3 122 млн доларів. У виступі у Верховній Раді в березні 1997 р. Леонід Кучма повинен був визнати очевидне: "На шляху іноземного інвес­тора ще лишається безмежний ланцюг штучних бар'єрів, подолання яких потребує велетенських зусиль. Не останню роль у цьому відіграє корум-пованість частини державного апарату".

Стара компартійна номенклатура боїться зростання середнього класу, що означало б кінець її влади. Тому вона вперто опирається будь якому ре­формуванню податкової системи, спрощенню реєстрації приватних під­приємств тощо.

Підприємницька діяльність від її першопочатків зазнавала зростаючого податкового тиску. З одного боку, було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з фізичних осіб. З іншого, у 1996 р. майже 11 тис. підприємств у галузях, де оберталися шалені кошти (нафта, газ, електро­енергія, метал, хімія, цукор, спирт) взагалі не платили податків.

Проведена у другій половині 90-х років перебудова системи податкових органів, зменшення максимальної ставки прибуткового податку з фізичних осіб з 90 до 40%, ослаблення податкового пресу на підприємства малого бізнесу дали свій результат: на початок 2000 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах.

Чергова виборча кампанія 1998-1999 рр. зафіксувала загострення внут­рішньополітичної боротьби в Україні.

Перед виборами 1998 р. в Україні налічувалося понад півсотні політич­них партій. Центральна виборча комісія змушена була допустити до участі у виборах 28 березня 1998 р. 30 політичних партій і політичних блоків. З них 4-відсотковий бар'єр пройшли 5 центристських партій і блоків і лише три лівих (з них 24,7% здобула Компартія України).

Розподіл парламенту на приблизно однакові частини: ліву та праву викликав кризу, яка перешкоджала його нормальній роботі. Проте ліві сили за сприяння пропрезидентських сил поступово втрачали позиції.

Особливо посилилася внутрішньополітична діяльність підконтрольних Леоніду Кучмі сил перед президентськими виборами, її наслідком був розкол деяких партій, насамперед, НРУ. Трагічна загибель 26 березня 1999 р., напередодні президентських виборів, багаторічного керівника Народного Руху України В'ячеслава Чорновола остаточно закріпила розкол партії. Партійний "вінігрет" - розкол основних опозиційних партій, запрограмова­ний в Адміністрації Президента, створив їй зручні умови для маніпуляції меншими політичними організаціями.

На виборах 1999 р. СДПУ(о) підтримало Президента, унаслідок чого Єв­ген Марчук як його  основний конкурент з  середовища старої партно-менклатури, змушений був спертися на окремі партії з правого табору. Принциповий противник Леоніда Кучми і лідер Лівого центру - соціаліст Олександр Мороз втратив підтримку Селянської партії Олександра Ткаченка. У дугому турі номінальним суперником Леоніда Кучми виступив лідер КПУ Петро Симоненко. На виборах Президента 31 жовтня 1999 р. переміг Леонід Кучма (36,49% у першому турі, 56,25% у другому). Діючий Президент переміг у 14 областях України. Найпереконливішою була його перемога у західних областях.

Результати виборів засвідчили про серйозний розкол в українському суспільстві, викликаний прорахунками у реформаторській діяльності Леоніда Кучми і підтримуваних ним політичних сил. Ця обставина змусила його рішучіше поставитися до вирішення існуючих проблем.

Подарунком за надану підтримку реформаторським силам західного регіону стала зміна уряду. У грудні 1999 р. його очолив Віктор Ющенко, що позитивно проявив себе на посаді Голови Нацбанку (1997 р. визнаний найкращим головою Центробанку у світі). Першим віце-прем'єром уряду ста­ла колишня заступниця Петра Лазаренка у партії "Громада" Юлія Тимошенко. Цю посаду вона здобула в нагороду за "здачу" партійного шефа Президентові України.

Як наслідок реформ Віктора Ющенка відбулося реальне зростання заробітної плати в Україні. Виявилося, що Україна може жити без зовнішніх позик. Борги по зарплаті, що не платилися з 1995 р., були погашені коштом зменшення прибутків олігархів (легального криміналітету). Проте Віктор Ющенко виявився "білою вороною" серед керівництва країною: він не належав ні до партноменклатури, ні до криміналітету. Як наслідок на владному Олімпі Віктор Ющенко опинився в ізоляції.

Щоправда у січні 2000 р. парламент сформував правоцентристську більшість - 237 осіб, яка спершу підтримала уряд. Проте політика уряду, який не допомагав олігархам грабувати державу, призвела згодом до його різкої критики у Верховній Раді. Олігархи - невизнаний на "цивілізованому" Заході пострадянський криміналітет, маючи спільну природу із російськими бізнесовими колами, відверто орієнтувалися на Росію. У той же час інтереси клану "чесних", "системних" українських бізнесменів, загалом прийнятних для Заходу, представляв Віктор Ющенко. Результатом їх протистояння була відставка уряду Віктора Ющенка у травні 2001 р.

З метою зміцнення своєї влади Л. Кучма вів послідовний наступ на позиції Верховної Ради. Значним кроком у цьому напрямі мало бути впровадження рішень "Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", проведеного 16 квітня 2000 р. Вони передбачали зміцнення позицій Президента відносно Верховної Ради. Проте це суперечило демократичній системі противаг, збереження якої обстоював Захід. Іншим кроком, що забезпечував зміцнення існуючого ладу, було збереження старої змішаної системи виборів, яка перед­бачає обмежений вплив політичних партій на їх результати. З метою збере­ження стабільності ситуації значно збільшено кількість української міліції.

Як наслідок цих дій восени 2000 р. опозиційні Президентові сили (СПУ, "Батьківщина", УНА-УНСО) підняли "справу Ґонгадзе" (безслідно зниклого популярного журналіста). Виступи опозиції досягли кульмінації у лютому-березні 2001 р., коли на багатолюдний мітинг у Києві у день народження Тараса Шевченка вийшла молодь. У сутичках було травмовано кілька сотень громадян, понад сотню учасників акції ув'язнено на тривалі терміни. На полі критики Президента створений опозиційними силами Форум національного порятунку поступово перейшов під повний контроль лідера "Батьківщини"

Юлія Тимошенко.

Олігархи й надалі саботували проведення реформ. Винятком став хіба що "Закон про землю", прийнятий за їх участю у Парламенті в травні 2001 р. всупереч лівим партіям. Він є результатом аграрної реформи, проведеної у

1994-2000 рр.

Проте, у 1998 р. в Україні було лише 35 тис. фермерських господарств.

85% КСП у 1999 р. були збитковими (у 1994 р. - 24%). Роль приватного сектору у виробництві сільськогосподарської продукції за 90-і рр. зросла з

29,4 до 59,9% (за вартістю).

До 2000 р. завершено приватизацію присадибних ділянок, в результаті чого 6,1 млн селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. Так у селі запроваджувалося приватне господа­рювання. Остаточний наступ на колгоспи, який відбувався протягом 2000 р., призвів до збільшення загальної кількості підприємств на 4 тис. (на початку 2001 р. їх було 15 тис).

Успіхи аграрної реформи не забарилися відбитися на товарному вироб­ництві основних продуктів. У 2002 р. Україна серйозно заявила про себе, як про одного з основних світових експортерів пшениці, постачаючи її на ринки Азії та Південної Америки. Не дивлячись на неврожай 2003 р. (найсуттєвіший за останні 50 років) економічне зростання досягло 6%.

Відбувалося розширення приватного та корпоративного сектору в промисловості. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Протягом 2000 р. Україна проводила зовнішньоторговельні операції з 187 країнами світу (в 1998 р. - з 164 країнами).

Серед факторів, які стримували економічний розвиток були низький рівень економічної свободи та високий - економічного ризику, що зумовили низький рівень іноземних інвестицій (4,2 млрд доларів на початок 2001 р.), "тінізація" (до 60%) та криміналізація економіки.

Проте, не зважаючи не деякі успіхи у реформах ситуація в Україні не змі­нилися на краще. За індексом розвитку, який обчислюють виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994—2000 рр. перемістилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Майже повне зупинення великої промисловості, скорочення обсягу сільськогосподарського виробниц­тва, масове безробіття, падіння життєвих стандартів, наростання хвилі злочин­ності і скорочення тривалості життя - такі основні риси України другої половини 1990-х. Економічна незабезпеченість населення вважається при­чиною того, що приріст перестав забезпечувати просте відтворення населення в Україні ще у 80-х роках. Економічний занепад та керована згори демора­лізація суспільства прискорили безупинне з 1993 р. зменшення чисельності населення України - демографічну кризу. 5 млн українців опинилися на заро­бітках за кордоном, а 0,5 млн українок дітородного віку зайнято у сексіндустрй теж за кордоном. Крах потужного банку "Україна" улітку 2001 р., що мав філії у всіх райцентрах держави, є показником безупинності маховика корупції у вищих ешелонах влади.

Наслідком проведення виборів у березні 2002 р. було формування демократичної опозиції. Його головною складовою став блок партій "Наша Україна" на чолі з Віктором Ющенком. Поряд з ним до опозиції увійшли Соцпартія Олександра Мороза, блок Юлії Тимошенко та Компартія Петра Симоненка.

Блок "політичного асенізатора" - Юлії Тимошенко, за яким стояли від­далені від влади бізнесові структури, зокрема "Єдині енергетичні системи", поряд із Соцпартією зайняв найбільш непримиренну до Президента позицію. Боротьба за збереження державного контролю над газотранспортним комплексом України набула політичного забарвлення.

Так, вибори 2002 р. продемонстрували зрілість партійної системи укра­їнського суспільства, падіння впливу лівих сил (Комуністична партія Петра Симоненка (140 000 членів) виборола 21,8% голосів виборців, на виборах 1998 р.- 24,7%), Соціалістична партія України на чолі з Олександром Морозом - 7,3%, у 1998 р.- 8,6).

Серйозна поразка номенклатурно-олігархічних партій об'єднаних у виборчий блок "За єдину Україну" (Народно-демократична партія Валерія Пустовойтенка, Аграрна партія України Михайла Гладія, партія "Трудова Україна" Сергія Тигипка, партія "Відродження регіонів" Віктора Януковича взяли всього 11,8%, у 1998 р. -загалом 14,2%.

Серйозно фінансована Соціал-демократична партія (об'єднана) Віктора Медведчука, що налічує 150 000 членів та має відділення у всіх райцентрах України, здобула лише 6,3% голосів (у 1998 р.- 4).

Тріумфом демократії можна назвати перший результат (23,6%) правоцентристського блоку "Наша Україна", до якого увійшов розділений На­родний Рух України (55 000 членів; у 1998 р. блок НРУ-ПРП набрав 15,2%).

Блок партій "Батьківщини" та Української Республіканської партії "Собор" Анатолія Матвієнка та Левка Лук'яненка набрали 7% голосів. Партії "Демсоюз" Володимира Горбуліна, зелених Віктора Кононова та ін., унаслідок поразки на виборах 2002 р. майже зійшли зі сцени. Закономірною була поразка Прогресивної Соцпартії на чолі з Наталею Вітренко, скомпрометованої "терактом" у Нікополі під час виборів 1999 р.

Катастрофа у Америці 11 вересня 2001 р. дала змогу поглянути на укра­їнську реальність з дещо незвичного боку. Як виявилося, "українські Бен-Ладени" теж не дрімають: 27 липня 2002 р. відбулася катастрофа на аеродромі у Скнилові (Львів), унаслідок якої 83 особи загинуло, а 200 було поранено, 31 липня 2002 р. відбулася аварія на "передовій" шахті ім. Засядька з численними людськими жертвами. Комісія встановила, що аварія трапилася через економію на техніці безпеки директором Юхимом Звягільським. Всього за останні роки на шахтах України загинуло близько 4 тис. осіб.

Осінній наступ опозиції 2002 р. змусив Леоніда Кучму вдатися до реверансів у бік Росії. Серед підписаних договорів особливу стурбованість демократичної опозиції викликала пропозиція утворити з Росією спільний нафто-газовий консорціум - чергова спроба підпорядкувати собі стратегічну галузь української економіки.

Внутрішньополітична боротьба у 2002 р. вийшла за рамки країни. Як наслідок цього - переговори "Нашої України" Віктора Ющенка із польсь­кими та російськими політиками, що продемонстрували її міжнародне визнання. На цьому фоні українські "сили пітьми" - СДПУ(о) та інші олігархічні партії опинилися у фактичній міжнародній ізоляції.

Іншою стороною внутрішньополітичної ситуації 2002 р. було загострен­ня боротьби за владу між трьома клановими угрупованнями: київським (СДПУ (о) - Віктор Медведчук, Григорій Суркіс), донецьким (Партія регіонів - Ренат Ахметов, Віктор Янукович) та дніпропетровським (партія "Трудова Україна" - Сергій Тигипко, Віктор Пінчук).

Як нагороду за підтримку, надану владі під час недавніх виборів, у листопаді 2002 р. донецький клан в особі губернатора Віктора Януковича, отримав посаду голови уряду (10-й прем'єр-міністр за 11 років незалежності). Спроба змінити одночасно і Голову Нацбанку продемонструвала, що роздача посад в Україні - це лишень плата за лояльність до Президента і нові призначення ніякою мірою не залежать від професійних якостей того чи іншого чиновника. Загалом, у новому складі уряду, як ніколи, не знайшлося місця для представників національно-демократичних сил. Як продовження політики загравання з Росією сприймається призначення віце-прем'єр-мі-ністром з гуманітарних питань одіозного колишнього першого глави Ад­міністрації Президента (1994-1995) Дмитра Табачника, історика за фахом.

У цих умовах не припиняються вимоги певних політичних кіл Сходу та Півдня України офіційно запровадити російську мову, як другу державну.

За визнанням Ярослава Грицака, українська мова в Україні "є мовою упослідженої меншості - нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44 відсотки населення України. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національ­ності - 54 російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухає радіо, аніж пересічний росіянин. Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до розмірів населенних пунктів: вони зберігають більшість (близько 80 від­сотків) у селах і невеликих містах, становлять приблизно половину населення у середніх містах і є виразною меншістю (25-33%) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де частка українців дорівнює 58%). За часткою свого представництва у державному апараті (24 відсотки) вони уступають євреям (63%) й росіянам (32%), перебуваючи приблизно на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23-25%). У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у постколоніальній країні - з тією різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на зразок політики активної підтримки (аШгтаііуе асііоп) їхньої мови та культури"

Сьогодні в України її мешканці у три рази менше ходять до театру, ніж 10 років тому. За всі роки незалежності в Україні випущено лише 250 фільмів усіх жанрів. На одну книгу українською мовою припадає 56 видань ро­сійською.

Демократизація релігійного життя України сприяла як стрімкому зрос­танню кількості різноманітних конфесій і культів (близько сотні, в т. ч. таких екзотичних, як кришнаїти, або мормони), так і зростанню загальної чисельності релігійних громад (з 10,8 тис. у 1991 р. до понад 23,5 тис. у 2000 р.). На сьогодні 52% від загальної кількості віруючих в Україні належать до православних церков, 25% - до протестантських, а 21% - до двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ). Візит в Україну (Київ, Львів) Папи Римського у червні 2001 р. сприяв, як значному піднесенню авторитету церкви у суспільстві, так і загалом піднесенню міжнародного авторитету молодої Української Держави.

Основним підсумком правління Леоніда Кучми є проведення довгоочі­куваних економічних реформ, прийняття Конституції та впровадження гривні, що ознаменувало всебічне утвердження Української Держави. Проти­стояння олігархів (влади) та політичних партій сприяло появі організованої опозиції.

 

57