yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Князь Олег Віщий

История Украины и её государственности

Князь Олег Віщий

Олег (912) - першим титулував себе великим князем руським (київським). Походив з норманів (варягів). Після смерті Рюрика у 879 р. як опікун його малолітнього сина Ігоря князював спочатку в Новгороді. У 882 р. на чолі великої військової дружини   захопив   Київ,   вбивши   його   князів Аскольда і Діра. За підтримки місцевих "луччих людей" продовжив будову держави - Київська Русь. Обрав її столицею Київ, як "мати городів руських". Підкорив племена словенів, кривичів, радимичів, деревлян, сіверян та інших слов'ян. Неодноразово робив спроби заволодіти терито­рією між Дністром і Дунаєм, де проживали дулі-би, хорвати, тиверці та уличі, яких не завоював, але перетворив на своїх союзників. На приєдна­них землях ставив городи і поселяв там свої зало­ги під проводом визначних дружинників і "світлих бояр". Таким способом творив одну велику державу. Особливого значення набув тоді торговельний "путь з варяг в греки". Київ відновив також свої торговельні зв'язки зі Сходом. Успішно воював проти хозар. Здійснив вдалі походи на Візантійську імперію (907, 911 рр.), які завершилися вигідними для Русі угодами. Зокрема, крім великої контрибуції вона отримувала щорічну данину, руські купці могли безмитно і безпечно торгувати у Константинополі русичі отримали право служити в імператорському війську і т.д. Похований у Києві, згідно з версією на сучасній горі Олегівці, що на Подолі. Княгиня Ольга

Ольга (християнське ім'я Олена) - велика княгиня київська. Народилася приблизно у 910 р. Дружина великого князя київського Ігоря. Після його загибелі та у роки неповноліття сина Святослава правила Київською держа­вою протягом 945-964 рр. Перша жінка - княгиня. Проявила державницький розум, виваженість, послідовність у досягненні мети. Свою діяльність спрямувала на зміцнення централізованої влади у Київській Русі. Жорстоко розправилася із древлянами за вбивство чоловіка - князя Ігоря:  майже 5 тис. осіб перебито, спалено їхню столицю м. Іскоростень. Змінила та упорядкувала збір данини (полюддя),  встановила  її розміри,  час   і  місце збору. Це забезпечило княжу владу постійними прибутками    і   дало    можливість    виробникам використати  частину додаткового продукту на вдосконалення   свого   господарства.   Інтересам держави відповідала і зовнішня політика великої княгині Ольги. Міжнародний авторитет Київської Русі   зміцнювала  не   військовими,   а  диплома­тичними заходами. Відвідала у 957 р. столицю Візантійської імперії Константинополь, їй прий­мав імператором Костянтин VII Багрянородний. Достеменно не з'ясовано, чи саме під час цього візиту, чи іще до нього прийняла християнство і намагалася його поширити на Русі. Чисельність християнської громади збільшилася у Києві саме у період її володарювання, що створило сприятливий ґрунт для майбутнього хрещення Русі її онуком Володимиром Великим. За це православна церква віднесла княгиню Ольгу до чину святих. Підтримувала дипломатичні стосунки також із іншою великою на той час державою - Німеччиною. Коли повнота державної влади перейшла до сина Святослава, то часто заступала його під час військових походів. Померла 11 липня 969 р. її останки перезахоронено у збудованій в роки прав­ління князя Володимира Великого Десятинній церкві. Князь Святослав Хоробрий Святослав (близько 939-972) - великий київсь­кий князь. Син князя Ігоря і княгині Ольги. Після смерті  батька і  до  його  повноліття  фактичним правителем держави була мати. Зійшов на престол у 964 р. Головну увагу звернув на те, щоб розширити свої володіння. Тому більшість часу перебував у військових походах, за що М. Грушевський назвав його  "козаком  на  престолі".  Підкорив  в'ятичів, завдав поразки волзько-камським болгарам, розгро­мив Хозарський каганат, переміг ясів (осетинів), касогів (черкесів) на Північному Кавказі, закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керчен­ському півостровах. У 968 р. на пропозицію Візантії як її союзник здійснив військовий похід у Болгарію і підкорив собі майже всю територію цієї держави. Унаслідок цього володіння Київської Русі помітно розширилися, зокрема у південному напрямку. У зв'язку з цим мав намір пере­нести столицю держави на Дунай у м. Переяславець. Проте успіхи князя Святослава у Подунав'ї стурбували візантійський уряд, який вдався до підступних дій. За його намовою печеніги напали на Київ, але зазнали поразки і змушені були відступити іще до прибуття Святослава Ігоровича з Болгарії. Однак князь Святослав не відмовився від своїх завойовницьких намірів щодо Балкан. У 970 р. він вдруге пішов туди. Замість матері, яка померла ще у 969 р. призначив своїх синів намісниками окремих земель: Ярополка - у Києві, Олега — у деревлянській землі, Володимира у Новгороді. Разом тепер уже з болгарами і угорцями розпочав війну з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Проте зазнав поразки і у липні 971 р. змушений був підписати мирний договір з Візантією, згідно з яким відмовився від придунайських земель. На зворотньому шляху до Києва потрапив у засідку біля Дніпрових порогів разом з військовою дружиною, влаштовану печенігами за намовою візантійців. У ході битви загинув. Це сталося навесні 972 р. Відзначався хоробрістю, мужністю, лицарською вдачею. Своїх ворогів попереджав про початок воєнних дій - "іду на вас!" Його ім'я гриміло по всій Східній Європі, Західній Азії, було відоме письменникам візантійського та арабського світу. Князь Володимир Великий

Володимир Великий - один із найвизначні­ших державних діячів Київської Русі. Рік народ­ження   невідомий.   Син   Святослава   Ігоровича. 3 969 р. князював у Новгороді. У 980-1015 рр.- великий князь київський. Завершив об'єднання всіх східнослов'янських племен у складі Київсь­кої Русі, унаслідок чого вона стала найбільшою державою  у  Європі.  На   1000  р.  її територія становила  близько  800  тис.  км2,  населення -близько 5 млн осіб. Не тільки значно розширив, але й зміцнив кордони своєї держави. Збудував укріплену лінію з містами — фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпені, Трубежі й Сулі для захисту від кочівників. Головну увагу зосередив на внут­рішній розбудові державно-політичного устрою Київської Русі. У зв'язку з цим першорядне, історичне значення мало запро­вадження християнства візантійського зразка як єдиної офіційної державної релігії. Спочатку князь охрестився сам у 987 р., а у 988 — 990 рр. - Русь. У результаті значно зріс її міжнародний авторитет, укріпилася єдність країни, великокнязівської влади, всебічного розвитку набула культура. Розгорнулося будівництво храмів, при яких відкривалися школи, поширювалася писемність візантійського зразка, наукові знання тощо. Провів адміністративну реформу, наслідком якої стала ліквідація племінної автономії, запровадження замість неї нового територіального-земельно-удільного поділу країни із центром у великих містах. Колишні місцеві племінні князі були замінені представ­никами Києва - намісниками зазвичай із князівської династії. Це значно зміцнило централізовану великокнязівську владу. Місцеву знатну молодь залучали не тільки до освіти, християнської культури, але й поповнювали ряди дружиників і служилого люду. Військову службу зобов'язані були виконувати    і    власники    земельних    уділів,    наданих    великим    князем. Запровадив новий звід законів звичаєвого права, який згодом послужив основою відомої "Руської правди". З'явився збірник церковних законів під назвою "Устав Володимира". Започаткував карбування власної монети (золо­тої та срібної), на яких з однієї сторони зображений князь на престолі, а з другої - родовий знак у вигляді тризуба, верхня частина якого скіпетр символізувала владу. До цього монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми. Володимир Святославович розвивав політичні, еко­номічні та культурні зв'язки з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західно-європейськими країнами. Важливу роль у зміцненні цих зв'язків   відігравали   відповідні   династичні   шлюби.   Така   різноманітна реформаторська діяльність не тільки сприяла розквіту Київської Русі, утверд­женню її у колі європейських християнських народів, але й залишила глибо­кий слід в історії України взагалі. Тому історики влучно назвали Володимира Святославовича "великим", а церква визнала його святим. Помер Володимир Великий 15 липня 1015 р. Похований у збудованій за період його правління Десятинній церкві у Києві поряд із дружиною Анною. Князь Ярослав Мудрий Ярослав Мудрий (977-1054 рр., у хрещенні - Юрій) - великий київський князь (з 1016 р.) пе­ріоду апогею могутності Київської Русі. Син вели­кого київського князя Володимира Святославовича і Рогніди - дочки полоцького князя Рогволода.

Після перемоги над братом князем Свято-полком Окаянним під Любечем восени 1016 р. - співправитель Русі разом з братом Мстиславом до 1036 р.

Проводив досить активну зовнішню політику - повернув загарбані Польщею червенські міста, зміцнив північні та південні кордони держави, підкорив ятвягів і Литву, спорудив Юріїв (сучас­не м. Тарту в Естонії). У 1036 р. розгромив під Києвом печенігів і з того часу їх зазіхання на руські землі припинилися. У пам'ять про перемо­гу над ними Ярослав наказав побудувати церкву

Благовіщення. Зміцнюючи південні кордони Ярослав відсунув їх 100 км південніше від старого кордону - на р. Рось, де збудував нові укріплення ("змієві вали", городи).

Династичні зв'язки пов'язали Русь із багатьма могутніми державами Європи: Ярослав був одружений зі швецькою принцесою Інгігердою, Єлизавета - дочка князя вийшла заміж за норвезького короля Гарольда Сміливого, а дочка Анна стала жінкою французького короля Генріха. Ярослав підтри­мував і тісні зв'язки з римсько-німецькою імперією. Син Ярослава - Ізяслав одружився із німецькою княжною. Сестра великого князя була дружиною польського короля Казимира, а син Всеволод одружився із дочкою візан­тійського імператора Костянтина Мономаха.

Дбаючи про внутрішній розвиток держави затвердив зведення загально­прийнятих у ті часи законів у "Руську правду" - правовий кодекс усієї країни. У 1028 р. за його наказом у Новгороді було відкрито школу, де навчалося 300 дітей. Літописець стверджує, що і сам князь дуже шанував науку. Він зібрав найбагатшу бібліотеку, яку помістив у храмі св. Софії. За таку значну просвітницьку діяльність народ і охрестив Ярослава "Мудрим".

За Ярослава завершено спорудження нового верхнього міста ("граду Ярослава") із Золотими Воротами та Софійського собору (1037). Завдяки його старанням Києво-Печерська Лавра перетворюється на визначний культурний центр Київської Русі, тут споруджується кам'яна Успенська церква (1051).

Князь Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р на руках свого сина Все­волода. В українській історії він залишив помітний слід, завершив будів­ництво   держави,   зміцнив   її   міжнародний   авторитет,   сприяв   розквіту культури, науки, писемності і поширенню їх серед населення своєї країни. Князь Володимир Мономах

Володимир Мономах (1053-1125) - видатний державний діяч Київської Русі. Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха (звідси його прізвисько). Коли у 1078 р. його батько став великим князем київським, то він отримав у володіння Чернігівське князівство. З 1094 р. князював у Переяславі. Незаперечний авторитет здобув успішними військовими походами проти половців (ПОЗ, 1107, 1109, 1111 роках), а також провідною роллю у врегулюванні стосунків між удільними князями з метою стабілізації сус­пільно-політичного життя у Київській Русі. Він став ініціатором проведення з'їздів князів на зламі ХІ-ХП ст., які запровадили пряме родове успадкування влади замість складної системи сеньйорату. Після смерті великого князя київського Святополка Ізяславовича у 1113 р., був запро­шений на князювання у Київ. Йому вдалося припинити князівські усобиці та відновити єдність Київської держави. Під його владою перебувала переважна більшість її території. Своєю розумною, послідовною і виваженою політикою забезпечив у країні спокій і мирне процвітання. Цьому сприяла також його законотворча діяльність. "Статут Володимира Мономаха" якісно доповнив "Руську правду": скасував боргове рабство (холопство), обмежив відсотки за борги. Зміцніли міжнародні позиції Київської Русі. Змусив половців відсту­пити на схід у глибинні райони степів, унаслідок чого різко скоротились їхні спустошливі напади. Підтримував хороші стосунки не тільки з Візантією, але й деякими європейськими, у тому числі скандинавськими країнами. Під­твердженням високого міжнародного авторитету Київської держави стали відповідні династичні шлюби. Володимир Мономах був високоосвіченою людиною,   володів   п'ятьма   іноземними   мовами.   Залишив   літературну спадщину, серед якої особливо виділяється "Повчання дітям" - своєрідний заповіт не тільки своїм дітям, але й нащадкам - урядовцям взагалі. Його головна ідея полягає в тому, що запорукою безпеки і успішного розвитку держави має бути її єдність, а також законність, справедливість, гуманність, відповідальність, компетентність і висока моральність влади. Залишився у пам'яті народу як мудрий і далекоглядний правитель, поборник єдності та добробуту руських земель. Помер Володимир Мономах 19 травня 1125 р. Похований у Софіївському соборі Києва. Князь Роман Мстиславович Роман   Мстиславович   (приблизно   1152   -19.06.1205)   -   засновник   Галицько-Волинської держави,   найвидатніший   князь   України-Руси кінця XII - початку XIII ст. Син великого київсь­кого князя Мстислава Ізяславича та Агнеси, донь­ки польського князя Болеслава III Кривоустого. У 1168  р.   почав  князювати  у  Новгороді.   Після смерті батька Володимир став волинським князем (1170).   Завдяки   особистим  якостям  незабаром добився домінуючого впливу в усіх волинських землях.

Коли 1199 р. помер Володимир II, останній галицький князь із династії Ростиславичів, то Роману Мстиславичу вдалося встановити свою владу у Галичі та об'єднати волинські й галицькі землі   в   єдину   Галицьку-Волинську   державу.

Унаслідок успішного походу на Київ у 1202 р. він оволодів і Київським князівством. Утворилася нова велика держава, яка зібрала українські землі від Карпат по Дніпро і стала спадкоємницею Київської Русі. Хоробрий та рішучий князь Роман дбав про авторитет влади. Тому йому довелося вести гостру боротьбу проти крамольного галицького боярства, опираючись на міщан і селян. Прославився як полководець, успішно воюючи проти половців і ятвягів. Своєю активною зовнішньою політикою справляв помітний вплив на сусідні західні держави. Підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщи­ною, мав контакти з Тевтонським орденом. Підтвердженням високого автори­тету князя Романа служить те, що папа римський Інокентій III запропонував йому королівську корону за умови прийняття ним католицтва. Брав активну участь у князівських міжусобицях у Польщі, допомагаючи своїм союзникам. Мав намір надійно забезпечити західний кордон своєї держави. Але реалізувати цих планів йому не вдалося: під час походу на Віслу загинув у бою біля міста Завихвост. Похований у Володимирі-Волинському (за іншими даними - у Галичі). Залишивши по собі вдячну пам'ять простого народу в його усній поезії, а також у літературних творах. Літописець величає його самодержавцем всієї Русі", "царем в Руській землі", "великим князем", який "подолав усі поганські народи завдяки своєму розуму й мудрості і поводився згідно з законом Божим". Навіть польський хроніст XIII ст. визнав: "За короткий час він так піднявся, що правив над усіма землями і князями Русі". А М. Грушевський підкреслив, що князь Роман Мстиславович став "найбільшою політичною силою на Україні" наприкінці XII - початку XIII ст. Князь Данило Галицький (1201-1264)

Князь Галицько-Волинської землі, король України, дипломат і полководець

Данило, син галицько-волинського князя Ро­мана Мстиславича, народився приблизно у 1201 р. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, пізніше волинський князь. 1211 р. галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову із сином з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича. Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні в Угорщині. У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олек­сандра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким  князям  Данилові  та  Василькові.  У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці. Рік 1228 пам'ят­ний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом. У 1236 р. Данило Галицький остаточно оволодіває галицько-волинськими землями, а згодом садовить у Києві свого намісника воєводу Дмитра, і стає великим князем Київським. В 1245 р. в битві під Ярославом українські війська на чолі з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чим забезпечили спокій на західних кордонах Галицько-Волинського князівства майже на 40 років.

Після 1241 р., коли під копитами ординців опинилася майже вся Україна, князь Данило вирішив розбудувати нові міста-фортеці, серед них нову столицю - місто Холм, для чого запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів. Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці у Володимирі, Лучеську, Кременці, Бересті, Столп'ї, Білавині та інших містах, ставить своїх посадників та військові залоги навіть в окремих землях, які перебували під монгольською зверхністю (на Південному Бузі, Случі, Тетереві). Тоді ж він будує нове велике місто - Львів, назвавши його ім'ям свого сина, майбутнього князя.

У 1249-1252 р. відбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у європейській війні за австрійський герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом. У 1253 р. Данило Романович прийняв від Папи Римського королівський титул і став королем Русі. У 1254-1255 р. Данило Галицький визволив її від монголо-татар. Перший український король Данило помер 1264 р. у своїй новій столиці Холмі, знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля Данила не пропали марно, бо в пам'яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети - утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII ст. на короткий час під владою руського монарха, рівного між євро­пейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) Пет­ро (рік народження невідомий - 20.4.1622) -видатний державний і військовий діяч України, гетьман реєстрового козацтва. П. Сагайдачний -найвидатніший гетьман України до Б. Хмель­ницького, перший політичний лідер українського народу.

За походженням шляхтич з-під Самбора в Галичині, вихованець знаменитої Острозької ко­легії. Учасник, а потім керівник походів запорізь­ких козаків на Крим та Туреччину (1607-1617). Уславився походами 1614, 1615, 1616, 1620 рр. Особливо вражаючим був штурм і взяття Каффи в Криму головного невільничого ринку того часу. Військові здібності Сагайдачного стали головною причиною обрання його гетьманом (1614-1622). У той час гетьман виявив себе як здібний дипломат і культурний діяч.

Гетьман Сагайдачний реформував козацьке військо, перетворивши його з партизанських формувань на регулярну армію. Гетьман трансформував козацтво з суто військової формації у політичний чинник з державницькими цілями. Найбільшою заслугою Сагайдачного було поєднання діяльності козацтва з політикою української інтелігенції. Щоб піднести значення Київського братства, він разом з усім військом Запорозьким записався у 1618 р. до братства і тим самим взяв цей культурний центр під свою опіку. Політика в ту епоху розвивалася переважно у релігійних формах, тому козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист православної віри, а отже нації, протистояло польсько-шляхетській окупації. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії України, скасованої 1596 р. за Берестейською унією. На прохання Сагайдачного, єрусалимський патріарх Феофан, якого супроводжували запорозькі козаки, на церковному соборі в Києві у жовтні 1620 р. висвятив на митрополита Іова Борецького (1620 - 1631), ректора Київської братської школи та єпископів на православні кафедри. Київ знову став ідеологічним центром українських земель. Сучасники дуже високо цінували, як зазначав М. Грушевський, політичний талант Петра Сагайдачного, який разом із Іовом Борецьким стали речниками союзу козацтва і українського духовенства.

У зовнішньополітичній діяльності П. Сагайдачний намагався забезпе­чити Запорізькому війську свободу дій. В 1618 р. він домагав польському королевичу Володиславові в облозі Москви, але з'ясувавши, що це не змінило становище українського народу, уже 1620 р. направив, без відома польського уряду, посольство до московського царя Михаїла, пропонуючи прихильні політичні взаємозв'язки.

Важливою ланкою військової і зовнішньополітичної діяльності гетьмана була боротьба з турецько-татарською агресією. Після декількох вдалих морських походів під керівництвом Сагайдачного серед правителів західноєвропейських країн виникла ідея створення антитурецької коаліції -"Ліги християнської міліції". Передбачалося, що основну військову силу союзу становитиме козацтво України. Сагайдачний зайняв почесне місце в антитурецькій "Лізі християнської міліції"".

Тоді козацтво на чолі з Сагайдачним зупинило турецький наступ на Центральну Європу. Це сталося під час Християнської війни 1620-1621 рр. 1620 р. турецькі війська вщент розбили під Цецорою польського гетьмана Жолкєвського. Величезні турецько-татарські полчища на чолі з султаном Османом II пішли на Польщу. Над Польщею нависла смертельна небезпека. Король Сиґізмунд НІ звернувся за допомогою до Запорозького війська. Сагайдачний зажадав визнання новопоставлених православних владик і польський король погодився, хоча з притаманним йому віроломством згодом відмовився від цього визнання. На раді в урочищі Суха Діброва козаки прий­няли рішення виступити назустріч турецько-татарським агресором. 40-тисяч-не козацьке військо під керівництвом Я. Бородавки вступило у сутички з передовими загонами турецько-татарської армії. Ці сутички не були вдалими. Вирішальні бої розгорнулися у вересні 1621 р. під фортецею Хотином. Польське військо розташувалося поблизу фортеці. 1 вересня до Хотина підій­шло козацьке військо. Згодом туди прибув і П. Сагайдачний. Він звинуватив Бородавку у нерішучості і наказав стратити його, а сам очолив козацьке військо, зайнявши оборону в таборі на лівому фланзі польсько-української армії.

Протягом місяця тривали кровопролитні бої під Хотином, в яких гетьман виявив талант полководця. Завдяки стійкості козаків турецько-татарські полчища зазнали великих втрат, що змусило султана розпочати переговори з польським гетьманом С. Любомирським. Крах агресивних пла­нів султана вплинув на становище самої Османської імперії, наближаючи час її занепаду. Хотинська війна - найяскравіший приклад виконання запорозь­ким козацтвом своєї історичної місії захисника Європи.

Козацтво і Сагайдачний були розчаровані польським віроломством після Хотинської битви. Поранений отруєною стрілою під час боїв під Хотином, гетьман помирає в Києві у квітні 1622 р. Похований П. Конашевич-Сагай-дачний в Києво-Братському монастирі.

Звитяга Сагайдачного є прикладом для військовослужбовців Збройних сил України. Показово, що Військовий інститут при Національному універ­ситеті "Львівська політехніка" названий іменем П. Конашевича-Сагайдачного. Загальноукраїнське значення військово-політичної і культурної діяль­ності П. Конашевича-Сагайдачного визнавали вже сучасники, зокрема М. Грушевський: "В громадянстві славили Сагайдачного як дуже розваж­ного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загально­народним справам і зробив з козацького війська опору національного укра­їнського життя. Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя".

 

59