yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.  Доісторичне минуле України. Початки формування українського етносу та його державності

История Украины и её государственности

2.  Доісторичне минуле України. Початки формування українського етносу та його державності

Проблеми етногенезу (походження народів) та державотворення, за відсутності якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, є найбільш складними і суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у зарубіжній. Тому, особливого значення сьогодні набуває вирі­шення таких складних теоретичних питань, як походження українського ет­носу, визначення його місця в колі європейських народів, формування ет­нічної території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрід­ності культури і політичної організації.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 млн років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головно з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства була стародавня кам'яна доба -палеоліт, яка тривала від 3 млн до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту у міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини - субтропічний клімат давав змогу збирати різні рослини і полювати на різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний - первісними стадами, які у пошуках їжі переходили з місця на місце.

На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту - близько 1 млн років тому. Археологи стверджують, що найдавніші людські поселення були розташовані на Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н. Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с. Амвросіївка. Також біля с. Королеве Виноградівського району в Закарпатті археологи знайшли й дослідили велике поселення первісних лю­дей. Вісім культурних шарів (горизонтів) розкрили їхнє життя і діяльність у період від 1 млн до 35 тис. років до н. є. Там виявлено значну кількість кам'я­них знарядь праці. Знахідки у Королевому - найдавніші свідчення про життя і побут первісних людей не лише в Україні, але й в усій Східній Європі.

Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні - холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'явилися краще пристосовані до холоду мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.

У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак, виникає потреба формування більших груп людей. Удоско­налюються і знаряддя праці, адже обставини вимагали їх урізноманітнити: гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.

Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стали менш залежними від природних умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселень трапляються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в Криму і Приазов'ї.

Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35-11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну первісному людському стаду прийшла матріархальна родова община - основним осередком суспільства став рід - група кровних родичів, що походила від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували і споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися у племена, і утворенням яких був сформований родоплемінний лад.

Приблизно 6 тис. років тому закінчився мезоліт - середня кам'яна доба, що тривала з XI тис. до н. є. Саме в цей час природні умови стали схожими до сучасних. Великі тварини або вимерли, або відійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди почали застосовувати лук і стріли, їм вже не треба було гуртуватися у великі племена.

Під час нової кам'яної доби — неоліту, що тривала на території сучасної України від V до III тис. до н. є., особливо характерною рисою життя людей *»V и перехід від присвоювальних до відтворювальних форм господарської діяльності. Виникло скотарство. Люди також навчилися нових технологій Обробки - шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне і кацтво та виготовлення ліпного глиняного посуду, щоправда без гончарного копа. Це підтверджують досліджені стоянки Молодове на Дністрі, Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині, Кодацька, Старосільська, Добраничівська і Кирилівська на Київщині, Деркул на Донбасі та ін. Загалом археологами виявлено близько 500 поселень - стоянок людей кам'яного віку на сучасній території України, де прожинало годі не більше ніж 20 тис. чоловік.

Перехідною епохою від кам'яної до залізної доби був енеоліт (IV - поч. II то. до н.є.). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали чемлеробські племена, які заселяли Київщину у період неоліту. У 90-х роках XIX сг. цю культуру біля с. Трипілля виявив український археолог В. Хвой-ко. Протягом IV—II тисячоліть до н. є. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Пруту, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на території Волині, Поділля, Північного Причорномор'я та інших місцевос­тях.

Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських посе­лень: Трипільське, Червонохутірське, Ботницьке на Київщині, Луко-Врубло-вецьке і Кадиївське на Хмельниччині, Володимирівське і Гренівське на Кіровоградщині, Сушківське на Черкащині, Усатівське на Одещині, Олексан­дрійське на Харківщині та інші - було знайдено немало важливих мате­ріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці тощо.

Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися із 10—15, а в період розквіту трипільської культури - з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство, мис­ливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовували рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощували ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вставками слугували трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювали ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, приручали також диких коней. Зна­ряддя праці виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна вико­ристовували примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва.

Посуд виліплювали з глини і випалювали в горнах: горщики, миски, ча­ші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна. Ці вироби прикрашали орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображали птахів, тварин, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою. Поряд з нею була розвинутою і духовна культура. Вона охоплювала різні землеробські культи - космогонічні уявлення, культ матері-землі, свійських тварин (здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. На ранньому і середньому етапах був поширений лінійно-заглиблений орнамент, а на пізньому - шнуровий та заглиблений. Добре відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тва­рин, моделі жител.

Складними є питання походження та історичної долі трипільців. Майже всі дослідники вважають, що на формування трипільців мали вплив культура місцевого буго-дністровського неолітичного населення та частини балкано-дунайської людності, що контактували із землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали тісні зв'язки з населенням Цен­тральної Європи, зокрема, племенами культури лійчастого посуду. Історична доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалася неоднаково. Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвинутість матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення натиску степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен куль­тури кулястих амфор на Волині. Все ж трипільська культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Частина дослід­ників вважає, що традиції трипільскої культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи й збереглися у традиційній народній культурі укра­їнців (тип жител у степових районах, розпис будинків і глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо). Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично - ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна "етногенез", під яким розумітимемо процес формування українського етносу. Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Коли ми говоримо про нашу автохтонність, то маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту перебуває не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що автохтонність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні наро­ди, що залишили свій слід, який українство увібрало у себе.

Ще у середині XIX ст. багато вчених виступили проти азійської теорії походження індоєвропейців. Торкаючись цього питання, М. Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду. Натомість на підставі лінгвістичних досліджень вчені дійшли до висновку, що ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному напрямі через східноєвропейську рівнину.

Цієї думки дотримується і дослідник О.С. Стрижак, який вважає, що основою україногенезу, як і етногенезу деяких інших слов'янських народів, є теорія дунайської правітчизни слов'ян Нестора-літописця, автора "Повісті минулих літ" (початок XI ст.). Хоча тут можна вбачати як авторську залеж­ність від біблійних концепцій, так і об'єктивне відображення того факту, щодунайсько-балканське вогнище цивілізації з давніх-давен підтримувало зв'язки з територією України: тут і там однакові злаки, худоба, метали, приручення коней, індоєвропейська лінійно-стрічкова кераміка й трипільська культура У-ІУ тис. до н. є. Історія населення цієї культури починає фіксу­ватися на півдні, а його пісні багаті на згадки Дунаю. Польські й сербо­лужицькі землі також заселені з півдня, а те, що близько 4 000 р. до н.е. Північна Європа ще тільки звільнялася від льодовика, заперечує германські шовіністичні прив'язки батьківщини праіндоєвропейщини до півночі. Південні ж слов'яни (за П. Шафариком, від "слово"; пор. давньосхідно-слов'янське "кличани") прийшли на Балкани, але з недалеких місць, звідки вони перемістилися й далі на північ та схід.

У період міді-бронзи (IV - початок І тис. до н. є.) відбувається диферен­ціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов'янські і литовські; до західної - грецькі, індійські, кельтські та германські. Слов'яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому ближчою вона була до арійських племен. Це підтверджують лінгвістичні дослідження, наприклад, індоєвропейське слово "мадха" означає мед, "мам-ся" - м'ясо, "табор" - топірець, сокира, "вартана" - веретено. Найбільшу спо­рідненість простежимо у мовах слов'янських і литовських племен, оскільки їхнє розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.

На початку IV - III тис. до н. є. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільці) і східної скотарської, що нале­жали до тієї ж індоєвропейської спільноти. Завоювавши чи здобувши тери­торію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а нав­паки, потрапили під їхній вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством і ремеслом. Про це свідчать досліджені археологами Кам'я-нецьке і Нільське городища. Серед багатоманітності землеробсько-скотарсь­ких племен Східної і Середньої Європи в II тис. до н. є. виділяються племена культури шнурової кераміки (назва походить від глиняного посуду, прикрашеного орнаментом з відбитків шнура). Пам'ятки цієї культури знову ж пов'язують Україну з Передньою Азією.

У кінці епохи міді-бронзи райони північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кімерійці. їх відносять до пізнього етапу розвитку племен так званої зрубної культури (назва походить від укріплень із зрубів дерева), що займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Карпат до Криму і Кавказу. Кімерійці - перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних джерелах (Геродот). Вони зай­малися скотарством і землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кімерійці мали укріплені городища. їх етнічна  приналежність остаточно не з'ясована. Хоча деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, оскільки перехід до нього спрямував нащадків трипільців на південь у степи Причорномор'я.

Звідси їх витіснили скіфи, починаючи із VIII ст. до н. є. Поступово вони заселили степову зону між Доном і Дунаєм. Близько VI ст. до н. є. у скіфів сформувалася держава, яка була деспотичною монархією. Коли вторглися війська перського царя Дарія І у 513 р. до н. є. вони були розгромлені скіфами. Взагалі про скіфів збереглося багато відомостей завдяки їхнім контактам з греками. Річ у тім, що у VII - VI ст. до н. є. по всьому північному Причорномор'ї виникають грецькі колонії — своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. Єдиним державним об'єднанням грецьких міст було Боспорське царство, яке утворилося у V ст. до н. є. і займало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові рабовласницькі держави подібні до своєї метрополії. Вони багатіли на торгівлі рабами, хлібом, рибою, ремісничими виробами.

Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовлені присут­ністю племен, які проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі, різних культур та суспільних відносин. Зокрема, для грецьких колоністів "варвари" були тільки предметом експлуа­тації - греки винищували місцеве населення не лише економічно, але навіть фізично, тисячами вивозячи "варварських" рабів на міжнародні торговиці. Грецькі колонії - так само, як згодом візантійські міста в Криму - не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси і прагнення.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому боці Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох сторонах Дніпра - скіфи-хлібороби, в басейні середнього Бугу - скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов'янські праукраїнсь-кі племена, які беруть свій початок від трипільців. Сама Скіфія охоплювала не лише скіфів, а всі народи, підвладні царським скіфам, осідком яких було гирло Дону. Геродот описує побут скіфів. За його словами вони жили зі своїх стад і кочували поставленими на вози житлами, не мали ані міст, ані фортець. За віруваннями скіфи були язичниками. Єдиною святинею для них був старий залізний меч, виставлений на стосах пруття - знак бога війни. Йому приносили в жертву худобу та людей: із сотні здобутих на війні полонених жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубу­вали і розкидали довкола. Скіф мав випити кров першого вбитого на війні ворога, а голову принести до царя, яка була своєрідним "документом", що дозволяв йому брати участь у розподілі здобичі. Із черепа найзнатніших ворогів скіф робив чашу, яку інколи оправляли в золото.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спіль­ноти, а саме - іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців, то їхню появу у північному Причор­номор'ї можна пояснити зворотним рухом кочових племен, спричиненого міграційними процесами в Середній Азії. Прибувши назад на територію свого первісного поселення, скіфсько-іранські орди підкорили залишки насе­лення, яке тут залишалося ще з попереднього періоду. Київський вчений М. Суслоиаров, дешифруючи писемність трипільців, з'ясував, що нею користувалися і племена зрубної культури, зокрема, кімерійці. Крім того, деякі дослідники дотримуються думки про виділення вже із III—II тисячоліття до н. є. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали основою пізніших прабалтської і праслов'янської мов. Академік Б. Рибаков наголошує на необхідності ставити в центр уваги дослідників саму назву скіфів-землеробів - сколоти, які за своєю матеріальною культурою перебували у безпосеред­ньому зв'язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протослов'ян (протоукраїнців). Цей взаємозв'язок професор П. Курінний підтвердив такими даними: поховання скіфів аналогічні до поховань трипільців та кімерійців під курганами, а видатних осіб палили на вогні. Обидва обряди про­довжували зберігатися аж до слов'янських дохристиянських часів на Київщи­ні та Чернігівщині. Скіфи продовжили розвивати трипільську міфологію, яку перейняли і слов'яни; скіфи користувалися всіма формами посуду, виготов­леного трипільцями. Від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

Коли у 80-х роках XX ст. сформувалася українська (київська) школа археологів-славістів і усталилася концепція походження, а також ранньої історії слов'ян. Зіставлення нових даних, одержаних археологами, і писемних джерел дало можливість пов'язати ці процеси з динамікою європейської істо­рії. Зокрема, концепція українських археологів ґрунтується на автохтонності слов'янського етносу між Дніпром і Одрою, врахуванні одночасно важливої ролі міграцій, які стимулювали етнічний процес.

Методологічною основою київської концепції є положення, згідно з яким формування слов'янства мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етнічними групами: балтами - на півночі і сході, іраномовними племенами - на півдні, германцями - на заході і фракійцями - на південному заході.

Відтак, з II ст. до н. є. скіфів витісняють інші кочові племена-сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з пів­денного узбережжя Каспійського моря внаслідок натиску інших племен з Передньої Азії. Рештки скіфської людності збереглися в Криму, частково були асимільовані сарматами. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частина займалася хліборобством - біля Дунаю та Азовського моря. Вони не мали постійних місць проживання, а жили у повстяних будах, які перевозили на возах, кочуючи з місця на місце. Це був войовничий народ, який все життя проводив у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, як скіфи, а жив окремими племенами.

Сьогодні, щодо скіфів і сарматів власний підхід пропонує О. Домбровський. На його думку, аналогічно до того, як протоукраїнським автохтонам та їхній території накинено назви скіфів і сарматів, завойованій Україні нав'язано назви "Малоросія" і "південь Росії". Це було пов'язане з ранньоісторичними традиціями і "науковою" політикою дореволюційної росій­ської історіографії, з так званою традиційною (російською) схемою східно­європейської історії, яку нещадно критикував М. Грушевський. Тому доціль­но було б терміни "скитія", "сарматія" по змозі замінювати термінами "скит­ський період", "сарматський період", де простежується хронологічний прин­цип у нашій протоісторії передус, а саме - етногеографічне поняття з полі­тичним пріоритетом завойовника. А це означає, що в протоісторичні часи на території України скіфи й згодом сармати чергувалися як панівна верства завойовників, але в етнічному й географічному аспекті (автохтонному) вони були чужим, напливовим елементом, який не став провідним у процесі етно­генези русько-української національної спільноти та перших починів її державної організації.

Дещо іншим шляхом проходив процес розвитку слов'янських старо-житностей у західній частині України.

У середині І ст. н. є., приблизно в той же час, що і в Подніпров'ї, заруби-нецькі племена прип'ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, в райони Волині і Подністров'я. Причину їх раптової втечі слід шукати в екологічній катастрофі, можливо ерозії грунту.

У процесі інтеграції зарубинців носіями верхньодністровського варіанта пшеворської культури - нащадки поморсько-кльошових племен, що асимі­лювали частину германців, які проживали на Волині і Подністров'ї, створюють у другій половині І ст. н. є. пам'ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитностями Подніпров'я, особливо Південного Побужжя, і вірогідно, генетично пов'язані з ними.

На дальший процес етнокультурної історії України значно впливали події, що відбувалися на кордонах Римської імперії, в Подунав'ї. Розпочалося налагодження і до II ст. встановилися тісні контакти як торгові, так і культурні, між людьми, що жили на цих землях. Рим потребував рабів, зерна, м'яса, а варвари - вина, тканин, предметів розкоші, срібних динарів. Важ­ливого значення надавали також налагодженню відносин імперії з античними містами Північного Причорномор'я, які в II ст. переживали період нового економічного і культурного піднесення.

Протягом II ст. н. є. відбувався процес нівелювання культурних рис зуб-рицьких і пізньозарубинецьких пам'яток, що відображав посилення інтеграцій­них явищ між різними етнографічними групами давніх слов'ян, створення єдиної давньослов'янської спільності на території сучасної Правобережної України.

За цих умов на більшій частині України формується черняхівська культура - культура римських впливів. її відкрив у 1899 р. В. Хвойко біля с. Черняхова (Київщина) як пам'ятку культури слов'янських племен, що жили на Подніпров'ї і Подністров'ї у II—VII ст. Відтоді на території України археологи дослідили понад 2 тис. поселень черняхівської культури.

У Подніпров'ї носіями черняхівських пам'яток стали південна частина пізньозарубинецьких слов'янських племен: скіфо-сарматське осіле насе­лення. У Подністров'ї - венеди — носії пам'яток зубрицької культури, у карпатському регіоні - дакійці. Тісні взаємини з розвинутішими суспіль­ствами півдня Європи, античною цивілізацією справили величезний вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпров-ського межиріччя, насамперед слов'ян. За умов прогресуючого господарства, зокрема землеробства та ремесел, сприйняття культурних цінностей провін-ціально-римського світу, різкого розвитку соціальних відносин, характерного для черняхівської культури, відбувалося зближення різних етносів та їх інтеграція.

Цей позитивний процес був перерваний в останній чверті II ст. внаслідок вторгнення з Північно-Західної Європи германських племен, основу яких становили готи. Захопивши Волинь і Поділля, готи розірвали значною мірою єдиний у Вісло-Дніпровському межиріччі слов'янський масив і до середини III ст. заволоділи основною частиною слов'ян, скіфо-сарматами, дакійцями. Готи поклали край пануванню сарматів у Північному Причорномор'ї, знищивши їх головні поселенські райони та торговельні центри.

На думку дослідників, більшість слов'ян залишила не лише Волинь і Поділля (наприкінці II - у першій половині III ст.), але й Правобережжя (до кінця III ст.), зосередившись на околицях черняхівського ареалу - у Верхніх Подністров'ї і Подніпров'ї - Подесенні. Звідси частина їх мігрувала у більш віддалені південні і східні регіони. Наприклад, сліди венедів чітко зафіксовані у Буджацькому степу, а також у Середньому Поволжі. Незаселені пустуючі землі зайняли переважно германські племена.

У другій половині IV ст. на територію України зі сходу вторглися кочові племена гунів, які ліквідували політичне панування готів у Південно-Східній Європі, підпорядкувавши їх своєму впливові. Цим скористалися слов'яни. У війні, яка тривала, на думку готського історика Йордана, зі змінним успіхом, зрештою, перемогли слов'яни. Готи на початку V ст. залишили територію України. Вважаємо, що у боротьбі з готами сформувалося перше прото-державне утворення слов'ян - союз племен на чолі з дулібами, який проіснував до середини - кінця VII ст. і був розгромлений, імовірно, кочівниками -аварами. Центр дулібського союзу розміщувався у Подністров'ї і на Волині.

Раннє середньовіччя - період, коли слов'яни вголос заявили про себе в Європі, перемістившись з України в Подунав'я та Центральну Європу.

Відомо три різновиди археологічної культури слов'ян, які належали різним гілкам східного слов'янства: празько-корчацька, пеньківська та колочинська. Перша, яка сформувалася на основі зубрицької та частини київської культур, належала історичним слов'янам, друга, що виникла на основі київської і частини черняхівської (скіфо-сарматської), - антам, а третя

продовжила традиції київської культури Верхнього Подніпров'я і Подесення. До кінця VII ст. культурні особливості цих груп були знівельовані і на просторах від Вісли до Дніпра сформувалася єдина східнослов'янська куль­турно-історична   спільність   -   культура   Луки-Райковецької.   Дніпровське Лівобережжя займала у цей час окрема група слов'ян, відома як роменсько-боршівська культура. її генеза пов'язана з людністю, яка походить, своєю чергою,   від   повністю   асимільованого   слов'янами   іранського   етнічного компонента, вочевидь, осілих скіфо-сарматів періоду черняхівської культури. Щодо  перших  писемних згадок про  слов'ян, то  вони належать до І ст. н. є. У творах авторів І—II ст. вони виступають під назвою венедів, зокрема Плінія, Тацита, Птолемея. Значення цього слова досі не з'ясоване. Назва "словен", "славен" з'явилася у VI ст. і відноситься до західних слов'ян. Поділ слов'ян на західних, східних і південних розпочинається ще перед їхнім розселенням, а в часі процесу лише закріплюється. Розселення слов'ян із своєї прабатьківщини відбувалося спокійно, без заколотів і перебоїв, тому можна   припустити,   що   напрями   слов'янського   розселення   відповідали початковому розміщенню слов'янських племен на їхній первісній території.

Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський історик Йордан. За його словами "венеди" походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами - "венедів, антів і словенів". Більшість вчених вважають ці слова доказом поділу венедів на дві частини: західну (славени) і східну (анти). Венеди - це стара германська назва славенів.

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, М. Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IV ст. н. є. До цього часу племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов'янської групи пле­мен. "Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя, - писав Грушевський у праці "Нарис історії українського народу". - Століття, що наступають після розселення, підго­товляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу". Новітні наукові відкриття дослідників української   минувшини   зазвичай   підтверджують   висновки   видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. є. об'єдналася в державний союз група слов'янсь­ких племен - антів.

Що нам про них відомо і хто ж такі анти? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів - перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики (візантійський – Прокопій Кесарівський, готський - Йордан та ін.), анти становили частину, слов’ян  венедів, що проживали між Дніпром і Дністром далі на схід від Дніпра. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375 р., остання - 602 р. н. є. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Ме-замир, Ардагастр, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як і поганська віра східних слов'ян.

Враховуючи ці засади, значна частина істориків справеливо вважала антів протослов'янами або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Солов-йов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо "антської проблеми" висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поді­ляючи загалом погляди своїх попередників, він довів ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземними джерелами. За твердженням М. Брай-чевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди - сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто "крайніх", тих, що живуть "на краю", "окраїнних людей". Цілком можливо, що саме звідси, від цих "окраїнних людей" - антів і бере свій початок назва нашої держави "Україна" (назву вперше згадано в літописі у 1187 р.).

Як свідчать археологічні і писемні джерела, анти жили невеликими посе­леннями на берегах річок та озер, займалися скотарством і хліборобством. Вони мали військові укріплення не у кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, "вельможами". Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. Водночас у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Привертав до себе пильну увагу дослідників суспільний і політичний лад антів. Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання і всі справи вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя ("К.ех"), авторитет якого визнавав увесь народ. Воєнна здобич, контрибуції сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, своєю чергою, поси­лювало їх військову і політичну владу. А це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідний (між докласовою і класовою формаціями) етап управління суспільством, коли продовжували використовувати деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демокра­тією, на стадії якої перебували й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи держав­ного ладу. Унаслідок посилення соціальної диференціації в союзах слов'янсь­ких   племен  дедалі   більше   зміцнювалася   державно-правова  основа,   що зумовлювала поглиблення класового поділу суспільства й утворення дер­жави. Це була перша спроба прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV - початок VII ст.). Хоча оцінки істориками політичного об'єднання антів досить супе­речливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський - "дулібсь-кий союз"), дехто - короткочасним військовим об'єднанням, що створю­валося для боротьби з ворогами (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (судячи з цього, відповідно, й державну - Антське царство). М. Брай-чевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру дер­жавних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. У середині VI ст. на Антське царство насу­вається загроза. Із прикаспійських степів сюди вирушили кочові племена аварів. Вони стали спустошувати землі антів. Тому з другої половини VI ст. держава антів занепадає. Останню згадку про неї відносять до 602 р. Під час війни аварів і Візантії, на боці Візантії виступили анти. Це говорить про те, що анти були підкорені аварами не остаточно, оскільки вступили в союзницькі зв'язки з Візантійською імперією. Можна припустити,  що анти втратили частину своєї території - Північне Причорномор'я. Під тиском аварів вони могли відступити у Середнє Подніпров'я.

Тим часом в карпатській улоговині авари заснували свою державу -Аварський каганат. Вона проіснувала до другої чверті VII ст. і була розгром­лена Франкською імперією.

Із початком VII ст. уриваються писемні згадки про східних слов'ян. На зміну Антській державі приходить полянсько-руський політичний союз у середньому Подніпров'ї, якому судилося стати завершальним етапом форму­вання українського етносу. Джерелом для вивчення нового етапу в історії України буде "Повість врем'яних літ".

На завершення теми дамо характеристику наших предків, особливо їхніх побуту і вірувань.

Видатний візантійський історик Прокопій Кесарійський пише про слов'ян: "Життя проводять вони суворе й нецивілізоване, але зовсім не лихі і не підступні". Інший візантійський автор VI ст. Маврикій повідомляє, що "вони ласкаві з чужинцями, гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди тому треба, на

 

5