yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Володимир Кирилович Винниченко

История Украины и её государственности

Володимир Кирилович Винниченко

Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951) письменник, громадсь­кий і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919).

Народився 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського   повіту  на  Херсонщині   (тепер Григор'ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській   народній   школі,   згодом   у   Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. - на професійній революційній роботі. Член  та  заступник  голови  Центральної  Ради, перший голова Генерального секретаріату, гене­ральний секретар внутрішніх справ.  Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. Пере­дала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних  законодавчих  актів  УНР.  Після  від­ставки з поста прем'єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 р. повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися   невдало.   Політичну  діяльність   він   продовжував   спершу  у Чехословаччині. На перших порах підтримував тісні зв'язки з українською національною еміграцією, а також з групою російських літераторів - Бєлим, Єренбургом, Ремізовим.  Перу Винниченка належить  і  проект програми антибільшовицького "Єдиного революційно-демократичного національного фронту". На жаль, об'єднати розбиті емігрантські групи не вдалося. Він все більше зосереджується на літературній діяльності. Його п'єси "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Закон", "Гріх" перекладено на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкують   і   перекладають   його   романи   "Чесність   з   собою",   "Записки Кирпатого Мефістофеля"... На екранах Німеччини в 1922 р. демонструють фільм "Чорна Пантера", сценарій якого побудовано на п'єсі В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь". Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка ставить п'єсу "Над". Ще раніше його п'єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п'єс обговорювали з драматургом К. Станіславський і В. Немирович-Данченко, М. Садовський і Г. Юра. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 р. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

Павло Петрович Скоропадський

Скоропадський Павло Петрович (1873-1945), гетьман України (1918).

Павло Петрович Скоропадський народився 3 травня 1873 р. у Вісбадені в сім'ї повітового  предводителя дворянства.  Походив  із  славетного українського козацько-шляхетського роду, пов'язаного з родинами Апостолів, Бутовичів, Гамаліїв, Дуніних-Борковських, Кочубеїв, Миклашевських, Милорадовичів, Полуботків, Розумовських. Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Зростав серед книжок, старовинних портретів своїх пращурів, козацьких старшин, полковників, гетьмана Івана Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апос­тола, предметів української старовини, пов'я­заних з козацьким минулим його роду. 1886 р. Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу, 1893 р. закінчує його в чині корнета й стає командиром ескадрону кавалер­гардського полку. 1895 р. стає полковим ад'ю­тантом цього полку, а 1895 р. - поручиком. З квітня 1904 р. Скоропадський бере участь у російсько-японській війні 1904—1905 р. Восени 1904  р.   його   призначають   командиром   сотні другого Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, згодом - ад'ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича. Під час війни Скоропадського нагороджено Георгіївсь­кою зброєю та багатьма орденами. У грудні 1905 р. імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом і водночас командиром 20-го драгунського полку. У 1912 р. йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. Під час другої світової війни Скоропадський командував кавалерійською дивізією. 22 січня 1917 р. призначений коман­диром 34-го корпусу, що стояв на території України.

У травні 1917 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з'їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії. У серпні 1917 р. 34-й корпус перетворено на 1-й Український. У жовтні 1917 р. Скоро­падського на з'їзді вільного козацтва делегати від п'яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Після більшовицького пере­вороту в листопаді 1917 р. Скоропадський зайняв позицію Центральної Ради і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ під командуванням Є. Бош. Наприкінці року через незгоди з Секретаріатом Центральної Ради пішов у відставку. У січні 1918 р. більшовики зайняли Київ, і Скоропадський переховується від арешту. У березні 1918 р. Централь­на Рада повернулася до Києва. Скоропадський, незгодний з соціалістичним напрямом дій керівництва Центральної Ради, організовує опозиційну "Українську Народну Громаду" і за погодженням з Німеччиною, з якою Центральна Рада вступила в союз, здійснив переворот 29 квітня 1918 р. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів проголосив Скоропадсь­кого   гетьманом   України   і   утворив   Українську  Державу,   ліквідувавши Українську Народну Республіку. За час правління Скоропадський прагнув зміцнити українську державність, запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику, символіку. Водночас йому не вдалося подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, викликані автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. 14 листопада 1918 р., намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня, і в Києві було проголошено Директорію. Після повстання Скоропадський перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, пізніше оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. 1929 р. бере участь в організації разом з В. Липинським "Українського союзу хліборобів-державників", пізніше - "Союзу гетьманців-державників". 1925 р. засновує при Берлінському університеті Український науковий інститут. Під час Другої світової війни Скоропадський відстоює інтереси українців перед німецькою владою. Допоміг звільненню з німецьких концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька, А. Левицького та ін. Наприкінці життя намагався згуртувати українські сили в діаспорі навколо "Союзу гетьманців-державників". 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена був смертельно поранений і помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

 

66