yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

История Украины и её государственности

ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

КИЇВСЬКА РУСЬ

Перед нами стоїть завдання простежити процес становлення, розвитку і занепаду однієї з найбільших держав раннього середньовіччя – Київської Русі.

Пропонована лекція ставить за мету дати відповіді на запитання, які сформульовані у Літописі Руському: "... Звідки пішла Руська земля, і хто в ній спершу княжити почав, і як Руська земля постала".

1.  Племінні союзи східних слов'ян. Початок Української Держави

Із припиненням існування держави у антів зникає і їхня назва. Натомість у письмових джерелах вжито назву "слов'яни". Причому ця загально­слов'янська спільність поступово ділиться на три великі відгалуження -східну, західну та південну.

Давні автори зображують східних слов'ян високими, світловолосими, дужими людьми, що легко переносять холод, спеку і злигодні. Головними їхніми заняттями були землеробство, скотарство і бортництво. У земле­робстві вони широко використовували дерев'яне рало із залізним нараль­ником. Слов'яни були визнаними ремісниками, із збільшенням кількості виробів ремісництва вони використовували їх не лише для власного вжитку, а й на продаж.

Подальший розвиток слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етнополітичних утворень - союзів племен, перелік і розселення яких даний у славнозвісній "Повісті временних літ", одночасно з осмисленням фактів з історії слов'янства на тлі всесвітньої історії. Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що "прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші - древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною і назвались дреговичами (від слова "дрегва" - болото), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень назвалися власним ім'ям - словенами...". Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі, радимичі, в'ятичі у басейні Оки, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби -жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України - волиняни, бужани й хорвати.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що мав на увазі Нестор під словом "племена", і поступово дійшли висновку, що ці "племена" були насправді великими союзами, початок формування яких датують не пізніше VI-VII ст. н. є. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав "народцями", вбачаючи у них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання. Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б. Греков припускав, що в VI-VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз східнослов'янських племен. У "Повісті временних літ" літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами (він називає їх обрами: "В ті часи існували й обри, що воювали проти царя Іраклія й мало його не захопили". Візантійський "цар", тобто імператор, Іраклій правив із 610 по 641 рр. Звідси робимо висновок, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст., виникнувши, імовірно, вже у VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібське об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоукраїнської держави - Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII-XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні "союзи союзів" та "над-союзи". В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування цих дружинників узагалі, у тому числі й слов'янського походження. Назва "русь" поширюється насамперед на полян, що панували у протидержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших джерелах Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом іменували й Давньоукраїнську державу з центром у Києві. Як вважають сучасні дослідники М. Брайчевсь-кий, Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дір, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, вчинив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави - Київської Русі.

Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX—XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. її територія простягалася з півночі на південь - від Балтики до Чорного моря, зі сходу на захід - від Волги до Карпат.

Землі Київської Русі були багаті на родючі ґрунти, в лісах водилося безліч звірини. Це давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір. Хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Така кількість населення і велика територія значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов'ян. Головне завдання такої держави полягало насамперед у тому, щоб утримати і захистити величезні території, а не нападати і завойовувати інші землі. Звідси зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість державної влади, своєю чергою, приваблювали пожадливих сусідів, які постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Специфічним було також і географічне положення українських земель. Вони межують з Європою і Азією, неслов'янським півднем і слов'янськими народами півночі. Тому Київська Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових азійських орд. За цим "щитом" інші народи успішно будували свої власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не мали.

Варто зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави у східнослов'янському суспільстві досі залишаються маловивченими, хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків. Як вважає відомий знавець цієї проблеми М. Котляр, існуючі теоретичні концепції здебільшого позначені зайвою соціологічністю й схематизмом, ґрунтуються більше на логіці, ніж на об'єктивному і виваженому аналізі джерел, до того ж нечисленних і суперечливих.

В історичних працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями (норманська теорія) або хозарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують цілковито ту обставину, що державність - це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку. її не можна привнести ззовні.

Іще в середині IX ст. на землях східнослов'янських племен з'являються войовничі варяги (нормани) зі Скандинавії, які намагаються підкорити собі ці племена. Звичайно, їхня експансія помітно вплинула на формування Київсь­кої Русі, однак не вона була вирішальною в утворенні давньоруської дер­жави. Проте присутність варягів на Русі дала підстави німецьким вченим Байеру, Міллеру та Шльоцеру, які у XVIII ст. працювали в Росії у Петер­бурзькій академії наук, висунути концепцію, згідно з якою слово "Русь" -норманського походження, а давньоруська Київська держава утворена норма­нами. Вони намагалися довести неспроможність слов'ян створити власну державу. Це викликало гнівне обурення з боку славного російського вченого XVIII ст. М. Ломоносова, який на основі певних доказів довів вирішальну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Його твердження дістали назву анти-норманської концепції. Цих же поглядів дотримувалися двоє провідних українських учених - М. Костомаров та М. Грушевський. Цієї концепції нині дотримується переважна більшість українських дослідників, хоча ця проб­лема сьогодні остаточно не розв'язана і суперечки вчених тривають.

Подібною до попередньої серед вчених і пантюркська хозарська теорія, яка грунтується на підставі деяких фактів. Справді, іще у УІ-УП ст. у басейнах верхнього Дону та Волги утворилась держава Хозарський каганат. Хозари почали походи проти сіверян, в'ятичів, радимичів. Згодом вони підкорили і полян. Хозари наклали данину на північні племена. Стосовно полян, то як пише літописець, данина їх була по мечу від оселі. "І понесли хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: "Ось знайшли ми данину нову". А ті спитали: "Звідки?" і вони сказали їм: "В лісі на горах над рікою Дніпровською". А ті запитали: "Що вони дали?" і вони показали меч і мовили старці хозарські: "Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з наших земель".

Наступним чинником, який випливає із хозарської теорії, є те, що після підкорення полян хозарами, останні у 840 р. заснували Київ і назвали його за йменням свого царя Куйя. Звідси, на підставі таких тверджень і поглядів, проблема походження Києва залишається досьогодні остаточно нерозгада­ною.

Згодом хозарська залежність була ліквідована. Деякі історичні джерела дають підстави вважати, що вже у період правління Аскольда і Діра (60—80 роки IX ст.) поляни були визволені з-під влади хозар. Північно-слов'янські землі були приєднані до Київської держави у 885-886 рр. князем Олегом, а остаточно з хозарською залежністю покінчив князь Святослав. Варто зазначити, що Хозарська держава відіграла певну роль у формуванні української державності. У УПІ-ІХ ст. вона перебувала на високому економічному і культурному рівні. Підкоривши собі східнослов'янські племена, Хозарська держава втягувала їх у торговельні і культурні зв'язки зі Сходом. Однак найважливішим було те, що протягом кількох століть вона слугувала оборонним муром для України-Русі від наступу кочових орд Азії. Завдяки такому захисту східнослов'янські племена встигли організувати свою державність, виокремились як народ, витворили свій характер, культуру, мову.

Ці позитивні чинники впливу Хозарського каганату на державотворчі процеси України-Русі дали підстави деяким дослідникам висловити припу­щення її хозарського походження. Зокрема, О. Пріцак на підтвердження цієї теорії наводить факт нагородження Володимира Великого і Ярослава Мудрого титулом "кагана", тобто імперським хозарським титулом. Не відкидаючи хозарського впливу на розвиток Київської Русі, зазначимо, що Русь розвивалася і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з нею. Звільнившись від її зверхності, київські князі могли себе титулувати "каганами" й для того, щоб підкреслити, що нічим не поступаються хозарам.

Важливими у цьому плані є арабські та візантійські джерела, які підтверджують, що князі Аскольд і Дір володіли сильною і багатою країною. Саме Аскольд вивів свою державу на міжнародну арену. Про це свідчили його військові походи на Константинополь, печенігів, волзьких болгар. За свідченням візантійського патріарха Фотія у 860 р. Аскольдова військова дружина на 200 човнах (6-8 тис. чол.) напала на Константинополь. Цей похід пов'язаний з дуже важливою подією - першим хрещенням Русі. Патріарх Фотій у 867 р. в "Окружному посланні" до патріархів сходу розповідає, що русини вже намагалися захопити саме місто і лише завдяки чуду Влахернської ікони Богоматері, "шати якої опустили в море, знялася буря і знищила човни русів" налякані цим випадком руські князі повернулись до Києва і виявили бажання прийняти хрещення. Імператор Візантії Михайло III вислав єпископа та священиків і на Русі було засновано єпархію.

Отже, перше Аскольдове хрещення, яке відбулося ймовірно між 860—867 рр. було подією важливого міжнародного значення. Звичайно, тут мова йде про хрещення самого князя та його людей і розповсюдження християнства на південно-східну частину Київської Русі. Втім, поширення християнства у той час ще не мало масового характер. Населення Київської Русі у переважній більшості продовжувало дотримуватися язичницьких культів.

У 882 р. на київському престолі відбувається зміна династій. Після смерті у 879 р. Рюрика князювати у Новгороді починає Олег - боярин з Рюрикового роду. Він мав правити державою в час малолітства князя Ігоря -сина Рюрика. Об'єднавши під своєю владою величезні простори північних земель, Олег звертає свої погляди і на багаті південні землі. У 882 р. він збирає дружину, куди входили представники північних слов'янських племен і варяги, та вирушає на південь. Підступно Олег вбиває Аскольда і Діра, захоплює Київ і стає князем.

Рік 882 для Київської держави не є роком норманського завоювання, а лише роком, у повному розумінні цього слова, державного перевороту, завдяки якому до влади прийшли представники іншої династії. Князю Олегу вдалося зробити цей узурпаторський крок покладаючись і на місцевих бояр з оточення київських князів. Тому, князювання нової династії - Рюриковичів, слід розглядати як продовження Київської держави, яка вже пройшла на той час довгий шлях свого розвитку. На підтвердження цієї думки Нестор пише: "І сів Олег князювати у Києві, і мовив Олег: "Хай буде се мати городам руським". І були у нього словени, і варяги, й інші, що прозивалися руссю".

На підставі висловленого можна ствердити, що у УП-ІХ ст. у східних слов'ян існували свої племінні об'єднання з місцевими князями, тобто йшов процес творення держави. У 882 р. унаслідок зміни в Києві князівської Династії, держава за характером залишилась тією ж українською, а її провід  князівська династія - варязькою. Олег (878-912) переносить осередок держави в Київ. За час свого князювання, він виявив себе як талановитий правитель. До речі приборкав сусідні племена і примусив їх платити данину, підтримуючи державу коштами. Олег вирушив походом на Хозарський каганат, щоб відвоювати залежні від нього землі сіверян і радимичів. Але найбільшої слави йому принесли походи на Візантію у 907 і 911 рр. їхнім наслідком стало укладення вигідних для Русі торговельних договорів з Візантією. Вони надавали великих привілеїв Олеговій дружині. Руські купці, прибувши до Константинополя, мали право перебувати там шість місяців на кошти греків, їх забезпечували всім необхідним і на зворотньому шляху. Проживати у візантійській столиці купці могли лише на передмісті, а входити до міста тільки невеликими групами - не більше 30 осіб без зброї у супроводі грецьких урядовців. Договір був написаний у двох примірниках і на двох мовах - грецькій і руській. Це свідчить про те, що в українців уже на початку X ст. існувала своя писемність. Також договори 907 і 911 рр. засвідчили зростання могутності Київської держави у тогочасному світі.

У 912 р. князь Олег помирає і його наступником стає князь Ігор (912-945). Деякі дослідники вважають, що він міг бути одним із нащадків Кия, хоча більшість схиляється до думки, що він - син Рюрика. Ігор продовжував політику Олега: приєднував слов'янські землі до Києва, а також здійснив кілька далеких походів. У 913 р. він вирушив у похід аж до берегів Каспійського моря і дістався до Баку. В 941 р. Ігор організував похід на Константинополь, проте він не був таким вдалим, як у 911 р. Греки використали під час бою з руським флотом "грецький вогонь" - спеціальну суміш, яка не гасне у воді, і велику частину флоту спалили. Наслідком походу стала торговельна угода 944 р. Русі з Візантією. Вона обмежувала права руських купців, а також зобов'язувала Русь не втручатися до справ Корсунської області в Криму, що належала Візантії.

Кінець життя князя Ігоря був трагічним. У 945 р. під час збирання полюддя (данини) проти нього вибухнуло повстання древлян, у якому він загинув. Літопис подає, що древляни перестали платити Ігореві полюддя, і той вислав до них свого боярина Свенельда. Зібравши його Свенельд залишив данину собі. Дружина Ігоря стала нарікати, що вона бідна, в той час, коли воїни Свенельда мають усього вдосталь. Послухавши її, Ігор вирушив у похід на древлян і зажадав від них данини. Древляни обурилися і підняли повстання. Вони повністю розбили Ігореву дружину, а самого князя спій­мали, прив'язали за руки і ноги до верхівок двох високих сосен і, від­пустивши їх, розірвали надвоє тіло князя.

За часів, коли кровна помста була абсолютним моральним обов'язком, княгиня Ольга (945-964) - дружина Ігоря й правителька в час неповноліття свого сина Святослава Ігоревича - швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Літопис детально описує її розправу над мешканцями древлянської столиці Іскоростеня, під час якої загинуло 5 тис. жителів. Ольга 'їхала всю територію держави, закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Вона першою з князів у Київській Русі здій­снила "реформи" податкової повинності населення. Ольга встановила норми податків - "устави", "уроки", "оброки", "дані". У X ст. усі вони мали окреме значення. Данина, яку збирала княгиня, ділилася на три частини: дві з них йшли на Київ, а третя - на Вишгород, що був власністю Ольги. Це свідчить про існування на той час поділу між державними прибутками і князівською власністю. Ольга ввела "ловища" по усій землі і "перевесища" по Дніпру та Десні. Ці терміни означали території, які мали постачати хутро державі. "Перевесища" охоплювали райони, де водилися бобри, хутра яких були дуже цінними. У той час вони виконували функції валюти - ними платили податки і вели зовнішню торгівлю.

Княгиня Ольга вела і досить гнучку зовнішню політику. Відомі її дипломатичні зв'язки із візантійським двором, німецьким імператором Отто-ном.

До періоду князювання Ольги належить і важлива подія - спроба запровадження християнства на Русі. Сама Ольга хрестилася у 957 р., коли перебувала у Константинополі. Однак, як мудра правителька, вона розуміла, що прийняття християнства з рук Візантії поставило б Русь у залежність від неї. Тому у 959 р. княгиня Ольга спорядила послів до німецького імператора Оттона з проханням прислати єпископів та священиків. Прийнявши християнство від Риму вона сподівалася зберегти політичну незалежність народу та держави. Справді, Рим надіслав до Русі єпископа Адальберта, але з приходом до влади Святослава і посиленням при дворі язичницьких впливів той утік назад.

Княгиня Ольга увійшла в історію як розумна правителька і видатний політичний діяч держави України-Русі.

У 964 р. після Ольги починає самостійно правити Святослав (964-972). За словами М. Грушевського, це був "запорожець на престолі". Святослав відзначався мужністю, войовничістю і лицарською вдачею. М. Аркас наво­дить такі слова очевидця про нього: "Святослав хоробрий був, легкий на ходу, як барс; у похід не возив із собою ні казанів, ні наметів; нарізував конину, воловичину, або звірину тоненькими шматками, шкварив на вугіллі і так їв; спав на повсті, підстеливши у голови сідло, а як ішов з ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони сповістили про це ворогів, кажучи: "Іду на вас". Не менш цікавим є опис зовнішнього вигляду князя Святослава. Очевидці зазначають, що це був міцний чоловік, носив довгі вуса, голову мав голену із довгим пасмом волосся ("оселедець" у запо­рожців), а у вусі носив дорогоцінну сережку. Все життя Святослав провів у походах. Саме він закінчив об'єднання східних слов'ян в одну державу, поширив свою владу на фінські племена, що жили між верхньою Волгою і Окою, напав на волзьких болгар і зруйнував їхню столицю. Відтак він вирушив на Хозарський каганат і знищив його. Падіння останньої держави хоча й давало безпосередній доступ Русі до торговельних шляхів з країнами сходу, але й позбавляло її захисту від кочових орд. Тому зруйнування Святославом Хозарського каганату негативно вплинуло на міжнародну ситуацію Київської держави, тепер їй самій довелося стати на перешкоді просуванню азіатських кочових орд у Європу. Святослав зміцнив свою владу на Тамані (Тмутаракань), воював на Північному Кавказі з печенігами, які часто нападали на Русь. Особливо запеклу боротьбу вів Святослав із Візантією. Він виношував навіть плани перенести свою столицю у місто Переяславець на Дунаї. Проте боротьба з Візантією закінчилася для нього невдачею. Основна битва між руськими і візантійськими військами відбулася під Доростолом у Болгарії (971). Незважаючи на мужність руських військ, греки перемогли, на полі бою загинуло понад 16 тис. воїнів Святослава.

У липні 971 р. відбулася зустріч Святослава з візантійським імператором Іоаном Цимісхієм. В результаті між Візантією і Руссю було укладено договір. За ним Святослав відмовлявся від болгарських земель на Дунаї, від претензій на візантійські володіння в Криму, обіцяв бути союзником Візантії. При дотриманні цих умов Візантія відкривала вільний прохід на Русь військам князя і давала продукти на зворотну дорогу. Однак правителі Візантії не виконали своєї обіцянки. Вони повідомили печенігів про рух руських військ і ті біля дніпровських порогів перекрили їм шлях до Києва. Князь змушений був зимувати на лівому березі Дніпра. Навесні 972 р., зморені голодною зимівлею, війська намагалися пробитися через заслін печенігів. У цій битві загинув князь Святослав. З його черепа печенізький князь зробив кубок з написом "Шукач чужої землі і свою загубив".

Важливо наголосити на таких найголовніших рисах формування полі­тичного ладу Київської Русі:

1)   Роль  князя і  знаті.  Князі  зі  своїми дружинами  стають  вищими представниками державної влади. Князі, які виросли з племінних вождів -носіїв монархічної влади, перетворюють народне надбання - землю у власне майно і допомагають своїм дружинникам стати землевласниками. Зокрема, у процесі  розпаду родів  і  громад  з'являються  великі  землевласники,  які підтримують своїх князів.

2)  Військо - "вої". Дружина, вої не існують як постійна армія. їх зби­рають  у разі  потреби  і  в різних  кількостях.  Для  вирішення  важливих міжнародно-політичних завдань потрібні були значні збройні сили. У великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр десятки тисяч озброєних людей, особливо в X ст. за князювання Святослава.

Внутрішня політика Київської Русі полягала в утриманні якомога більшої кількості війська - князівської дружини. Розширення підвладної території давало можливість виділяти значні кошти на таке утримання. Між князем і дружиною склалися особисті, взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави (ІХ-Х ст.).

За період князювання перших київських князів з династії Рюриковичів Київська Русь стала могутньою європейською державою. Українці знову здобули узбережжя Чорного моря, яке отримало назву "Руського моря". Україна завоювала безпосередній доступ до налагодження контактів з країнами південної Європи і Близького Сходу, Малої Азії, тобто стала в ранг найвпливовіших держав тогочасного світу.

 

6