yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.   Розквіт України-Русі

История Украины и её государственности

2.   Розквіт України-Русі

Іще у час свого правління Святослав поділив державу між трьома сина­ми: Ярополкові надав Київ, Олегові - Овруч, а Володимирові - Новгород. Після короткої міжусобиці серед них на великокняжому київському престолі утвердився Володимир (980-1015). Як свідчить літопис, Володимир був людиною імпульсивною та енергійною. Особливу увагу він звертав на подальше зміцнення своєї держави. Зокрема, він придушив повстання радимичів, приєднав Полоцьку землю і вбив їхнього князя Рогвольда та його синів, а Рогніду - дочку силоміць взяв за жінку, від якої мав двох синів Ярослава і Судислава. (Жінка люто ненавиділа чоловіка - ґвалтівника і убивцю, яка передалася синам). Для розвитку зв'язків із Західною Європою Володимир у 981 р. пішов походом на захід і відвоював у поляків міста Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Це були території, заселені давнішою українською людністю - дулібами і білими хорватами, які ніколи не належали Польщі. Про це стверджує і літопис, що серед племен, які брали участь у походах Олега на Візантію були білі хорвати. У 993 р. Володимир приєднав землі волинян і ятвягів, що жили між Німаном і Бугом і заснував там місто Володимир-Волинський. Очевидець занотував і похід Володимира на Закарпаття у 992 р. Відтоді на цих землях закріпилася назва "Русь". Відтак у 993 р. він вдруге здійснив похід на Польщу. Як підтверджує літописець, навіть у XIII ст. ніхто з руських князів так далеко не заходив. Кордони України-Русі поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі. Закріпивши кордони Русі на заході, Володимир намагався їх розширити на сході. У 985 р. він здійснив похід на волзьких болгар, але перемогти їх йому не вдалося.

Багато енергії Володимир приклав для зміцнення кордону держави на південному сході, де найбільшу небезпеку становили печеніги. Захопивши чорноморські степи, вони стали часто нападати на Київ. Зі свого боку, Володимир не раз вирушав у походи проти печенігів, але подолати їх не міг. Тоді він вдався до спорудження фортифікаційної лінії, яка б захищала південний кордон країни. Укріплення представляли собою сполучені земляні вали, що мали дерев'яні огорожі та в'їзні брами. Вони простягалися на десятки кілометрів.

Київська держава за Володимира досягла свого розквіту. Вона стала однією із найбільших країн у Європі. За правління Володимира відбувається якісна зміна у структурі державної влади. Найхарактернішою її ознакою стало зменшення впливів на державну політику варязької дружини. Від цього часу великий київський князь опирався на місцеву знать. Якщо раніше, дружина відігравала дорадчу функцію при князі, то тепер із старших дружин­ників він обирав відповідальних намісників - воєвод. А із зміцненням централізованої великокняжої влади зникали старі родоплемінні князі на місцях. У кінці свого правління Володимир роздав землі держави у володіння синам, хоча центральну владу зберіг за собою. Наприкінці X ст. зникали племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі, їх замінили територіальні -кияни, чернігівці, смоляни та ін. Встановлення у державі влади єдиної династії мало важливе значення для її зміцнення. Водночас Володимир розумів, що у величезній країні з різнорідним етнічним населенням об'єднавчим началом, окрім влади, повинна бути релігія. Хоча спочатку він надавав перевагу поганській вірі. Літописець стверджує, що у Києві, на горі перед княжим теремом він наказав поставити Перуна, Дажбога, Стрибога та інших ідолів. Навіть князь вимагав, щоб їх офіційно визнавало населення всієї держави. Проте з цього задуму нічого не вийшло, так як поганські божества носили локальний характер і їх не сприймало етнічно різноманітне населення держави. Тому, за правління Володимира, християнство вже набуло певного поширення на Русі, тому й не дивно, що князь вирішив обрати для своєї країни саме цю релігію. Також у ІХ-Х ст. християнськими стали Болгарія, Чехія, Польща. Тому для Володимира було очевидним, що прийнявши християнство, Київська Русь зможе увійти як рівноправна в коло європейських держав. Але він не хотів просити Візантію, щоб вона прислала духовенство для Русі, бо охрестивши Русь, Візантія б розглядала русичів як своїх підлеглих. Тому Володимир вичікував слушного моменту для прийняття християнства, і такий час невдовзі настав.

Після смерті Іоанна Цимісхія на престол вступили два брати - Василь і Костянтин, саме у цей час у Візантії відбувся заколот. Імператори змушені були попросити військової допомоги у Володимира, пообіцявши видати за нього свою сестру Анну. Володимир відразу погодився, бо вбачав у цьому шлюбі вигідний політичний виграш для своєї держави. Коли небезпека минула, імператори не захотіли виконати своєї обіцянки. Тоді Володимир напав на візантійські міста в Криму, взяв Корсунь (Херсонес) і пригрозив походом на Константинополь. Відповідь імператорів була такою, що не можуть віддати своєї сестри за поганця. Тому Володимир виявив готовність охреститися. Своєю чергою, принцеса Анна вирішила погодитися на цей шлюб, щоб врятувати країну від загрози війни. На думку вчених хрещення й шлюб Володимира з Анною відбувся 987 р. можливо у Корсуні. Після приїзду князя до Києва, він охрестив своїх синів і міщан Києва. Володимир звелів знищити ідолів, які стояли перед його палацом, а мешканцям міста наказав неодмінно охреститися у Дніпрі. Кияни не чинили опору, оскільки в самій столиці християнство вже було поширене. Існувала й інша причина, що полегшувала прийняття нової релігії - відсутність спеціального духовного стану на Русі, який би настроював людей проти зміни релігійних вірувань. Поганські культи русинів не мали певних спільних і обов'язкових рис для кожного з них. Переважно вони складалися із багатьох фантастичних уявлень і звичаїв, які потім легко вживались з християнством. У народних віруваннях нові святі набували рис відомих уже богів. Наприклад, св. Василій ставав опікуном худоби, як бог Велес, св. Ілля зайняв місце Перуна. На противагу цьому північноруські землі, особливо Новгород, вороже зустріли християнство. Тому хрестити новгородців довелося силою.

Як подає літопис, офіційна дата хрещення - 988 р. Це подія епохального значення. Бо прийняття християнства значно зміцнило престиж Володимиро-вої династії. Тепер вона була пов'язана зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими стали взаємини Володимира, який тепер належав до християнської сім'ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли у ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активнодіюча установа, яка не тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й значно впливала на куль­турне і господарське життя.

Вже наприкінці князювання Володимира Київська Русь володіла величезною територією. Вона простяглася від Вісли на заході до Ками і Печори на сході, від Чорного моря до Білого моря і Льодовитого океану. Жодна з історичних постатей давньої української історії не зазнала такого вшанування, як князь Володимир, прозваний Великим.

Досить вагомим чинником у добу найбільшої могутності Київської держави мало запровадження монетного карбування, яке виконувало функції мірила вартості та засобу обігу. Володимир випускав т. зв. златники та срібляники - золоті й срібні монети, на лицевій стороні яких було поміщено зображення князя з усіма регаліями, а на звороті - княжий герб (тризуб). Саме з цього часу бере свій початок український національний герб - Тризуб. Загалом правління Володимира стало вершиною у процесі державотворення Київської Русі.

Смерть Володимира була трагічною. На 76 році життя (15 липня 1015 р.) Володимир Святославич був порубаний на шматки у своєму родовому маєтку на Берестовім урочисто поховали у Десятинній церкві лише його голову). Відразу після смерті князя розпочинаються усобиці між його синами, хоча перші ознаки кризи великокнязівської держави проявилися ще за життя Володимира. У 1014 р. його син Ярослав перестає платити данину Києву і набирає військо для походу проти нього. Володимир, стурбований такими обставинами, готується до відсічі, але несподівано помирає, передавши престол своєму молодшому синові Борису. Борис та його брат Гліб в останні роки життя Володимира стали його улюбленими дітьми. Але на момент смерті князя Бориса у Києві не було, бо він вирушив у похід на печенігів. Цією ситуацією нібито скористався найстарший син Святополк (1015—1019), який захопив великокнязівський престол та убив трьох братів. Це звинувачення щодо Святополка увійшло на довгий час в історичну літературу. Але за останніми дослідженнями (Котляр, Канигін) у Святополка є алібі. Хроніка саксонського єпископа Тітмара Мерзебурзького недвозначно свідчить про те, що Святополк не вбивав своїх братів. Після одруження, приблизно 1008-1013 рр. вітчим Володимир посадив Святополка в Турові (на околиці Київської землі), чим той був незадоволений і готувався повстати проти Володимира. За наказом князя, Святополка, дружину та її духівника було кинуто до в'язниці. Відразу по смерті Володимира (1015) Святополку вдалося вирватися з в'язниці і втекти до Польщі, до свого тестя Болеслава Хороброго. Втеча його була настільки поспішною, що йому довелося залишити в ув'язненні свою дружину, польську княжну і без неї стати перед очі краківського князя Болеслава, який славився крутим норовом. А обвинувачення за ці злочини падало на Ярослава, бо Святополка не було на Русі на час загибелі Бориса, Гліба і Святослава. Тому заради справедливості має бути своєрідна реабілітація навіть у цій глибокій часовій площині.

Восени 1016 р. війська обох братів Ярослава і Святополка зійшлися під Любечем. Військову дружину Святополка у запеклому бою було відкинуто до озера і багато киян потонуло у ньому. Після поразки Святополк утік до свого тестя - польського короля Болеслава, а Ярослав вступив до Києва.

У 1018 р. війська поляків під проводом Болеслава і підтримки Свято­полка вторглись на територію Русі. Битва між польськими і руськими війсь­ками відбулась на Волині, на берегах річки Буг. Ярослав був досить слабко підготовлений до бою, тому відступив до Новгорода, де почав збирати нове військо.

Святополк за незабаром надану допомогу віддає Польщі західні кордони і червенські міста. Невдовзі польські союзники стали докучати місцевому населенню, тому навіть сам Святополк наказав їх знищувати. Не в змозі більше покладатись на поляків, він звернувся по допомогу до печенігів, чим остаточно відвернув від себе київських людей. Скориставшись цією обстави­ною, Ярослав знову вирушив у похід, розбив військо брата над річкою Альтою і в 1019 р. вступив на великокнязівський престол у Києві. Він іще кілька років продовжував воювати зі своїми родичами і лише у 1036 р. став єдиним володарем руських земель.

Князь Ярослав мав три імені і два прізвиська: Ярослав і Юрій (Георгій) -його знані імена, Софія (Божественна мудрість тобто Ісус Христос) -езотеричне (таємне) ім'я, Мудрий - офіційне прізвисько, а народне -Кульгавий. Мати та її прибічники навіювали Ярославові думку, що в жилах онука Рогвольда зі священної династії тече кров самого Ісуса Христа. Бо генетично Ярослав пов'язаний (через матір) з династією Меровінгів (династією Святої крові, до якої зараховували себе Рогвольди), тому є нащадком самого Христа. На цій підставі багато істориків зазначають, що Ярослав намагався "звеличити свій рід", тобто рід Рогвольдів. Отож він насильно змінив титульну династію, надавши першість Рогвольдам - носіям святої крові.

Невдовзі Ярославу вдалося відновити могутність Київської Русі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста, зміцнив північні кордони держави, підкорив ятвягів і Литву. Приділяв постійну увагу Ярослав і зміцненню південних кордонів. У 1036 р. він розгромив під Києвом печенігів і відтоді їхні зазіхання на руські землі припинилися. У пам'ять про перемогу над ними Ярослав наказав побудувати церкву Благовіщення. Продовжуючи зміцнювати південні кордони, Ярослав збудував нові укріплення, відсунувши їх на 100 км на південь від старого кордону.

У 1043 р. раптово спалахнула війна з Візантією. Приводом її послужило убивство в Константинополі руського купця. Захищаючи честь держави і торговельні інтереси, Ярослав відправив велике військо під проводом свого найстаршого сина Володимира. Війна тривала зі змінним успіхом і лише через три роки було укладено мир між обома країнами.

За роки правління Ярослав провадив досить активну зовнішню політику. Зокрема, династичні зв'язки пов'язали його із багатьма могутніми державами Європи. Сам Ярослав одружився на шведській принцесі Інгігерді. Єлизавета - дочка князя вийшла заміж за норвезького короля Гарольда Сміливого, а дочка Анна стала жінкою французького короля Генріха. Підтримував Ярос­лав і тісні відносини з римсько-німецькою імперією. Син Ярослава - Ізяслав одружився із німецькою княжною. Сестра великого князя була дружиною польського короля Казимира, а син Всеволод одружився із дочкою візан­тійського імператора Костянтина Мономаха.

Одночасно з великою турботою про зміцнення міжнародного іміджу Київської Русі, князь також дбав про внутрішній розвиток держави. Князювання Ярослава (1019-1054) вважають апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов'язують зміцнення політичного становища держави, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у "Руську правду" - правовий кодекс усієї країни. Ще за Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксоване при Ярославі під назвою "Руська правда".

За формою державного устрою Київська Русь на початку XI ст. перетворилася у могутню імперію, метрополією якої залишалися наддніпрян­ські землі. Територія України становила 1,1 млн км2 із населенням близько 4,5 млн чоловік. Держава України-Русі не була суворо централізована. Вона становила ранньофеодальну монархію і грунтувалась на принципі сюзере­нітету, тобто верховного права князя київського над удільними, і васалітету, особистої залежності від нього. Хоча київські князі і займали великокня­зівський престол усієї держави, але у міру розвитку феодальних відносин між ними і місцевими князями укладалися договори, так звані хрестоцілувальні грамоти.

У Київській державі саме великому князю належала верховна законо­давча влада. Будучи главою адміністрації, великі князі зосереджували у своїх руках і виконавчу владу, виконували функції воєначальників. Мали князі і судову владу. Процес монополізації влади до правління Ярослава відбувався неоднаково. Тільки найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії вдавалося захоплювати київський стіл і утримувати своє верховенство над іншими конкурентами. У той період сильна влада стримувала відцентрові тенденції і забезпечувала єдність володінь. Після реформи Ярослава в системі успадкування влади, згідно з якою кожний член швидкозростаючої династії отримував реальну (чи уявну) частку володінь за принципом "отчини", почалася децентралізація влади.

Владу уособлювали князь, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристокра­тичної та демократичної тенденції у політичному устрої Києва. Влада князя частково обмежувалася боярською радою, тому в деяких питаннях за підтримкою князь передусім звертався до боярської думи - органу, що складався зі старших членів дружини або з місцевої племінної знаті. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Але, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки цього впливового органу, що репрезентував усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. У галузі внутрішньої політики діяльність думи виходила за рамки видання нових законів. За відсутності князя, або після його смерті дума ставала основним органом влади, яка не лише визначала усі питання внутрішньої і зовнішньої політики, але й встанов­лювала владу майбутнього князя.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Русі репрезен­тувало віче - збори громадян, які виникли ще до утворення князівств і, ймовірно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликали князь або городяни, коли виникала потреба. Питання, що обговорювали на зборах громадян, стосувалися передовсім військових походів, укладення угод, престолонаслідування, розподілу посад у державі, організації війська. Віче могло критикувати або схвалювати дії князя, але не мало права вести власну політику чи видавати закони.

На місцях у період існування Київської Русі склалися дві системи управління. Перша - десяткова система, а тисяча втратила свій реальний зміст і стала територіальним поняттям - округом, який очолював тисяцький. Він же був керівником військових сил округу, здійснював поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з сотниками, що виконували аналогічні функції.

Другою системою управління була двірцево-вотчинна. Вона утворилася при княжому дворі і складалася з придворних чинів (дворецький, конюший, стольник, чашник та інші), які за дорученням князя виконували загально­державні функції.

На місцях посилали представників центральної влади - намісників і волостителів. Селами керували старости, яких обирали їхні жителі. Усі посадові особи одержували за свою службу з населення "корм" у вигляді різних поборів.

Під час правління князя Ярослава значно зріс рівень культури та освіти. У 1028 р. за його наказом у Новгороді було відкрито школу, в якій навчалося 300 дітей. Літописець стверджує, що і сам князь дуже шанував науку. Він зібрав найбагатшу бібліотеку, яку помістив у храмі св. Софії. За таку значну просвітницьку діяльність народ і охрестив Ярослава "Мудрим".

Одним з найкращих міст середньовічної Європи стала столиця Київської Русі. Київ був укріплений валами, дерев'яним частоколом, у чотирьох місцях були поставлені в'їздні ворота відповідно до сторін світу. Однією із прикрас частини міста стали "Золоті ворота". Київ мав багато церков, княжих палаців, митрополита та місцевої знаті.

Збір данини і судові штрафи йшли на потреби держави і утримання княжого двору. Поступово данина набрала в усій державі характеру постійної податкової повинності. Для регулярного збору податків встановили "по­гости" і "становища", тобто місця, куди приїздили збирачі податків і платники. Спочатку данину збирали головно хутрами, а в XI ст. переважно грішми. Крім того, населення країни мало виконувати низку повинностей, зокрема, військову, ремонтувати укріплення, шляхи тощо.

20 лютого 1054 р. князь Ярослав Мудрий помер на руках свого сина Всеволода. В українській історії він залишив помітний слід: завершив будівництво держави, зміцнив її міжнародний авторитет, сприяв розквіту культури, науки, писемності і поширення їх серед населення своєї країни.

 

7