yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share

История Украины и её государственности

Тема З

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО -

ПРОДОВЖУВАЧ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ТРАДИЦІЙ

КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Галицько-Волинське князівство - друга після Київської Русі велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка спромог­лася об'єднати навколо себе більшу частину української етнографічної території свого часу. Півтора століття її існування не минули безслідно для дальшої долі нашого народу. Галицько-Волинська держава, насамперед, зберегла Україну перед завчасною окупацією з боку Польщі, а також - при­пинила процес асиміляції українського елементу великоруським. Ця держава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під сильним впливом тих стосунків, які існували в середньовічній Європі. З падінням Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом перейшла до Галичини. Беручи участь у політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава була втягнута і в духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалася сама.

1.       Формування Галицько-Волинського князівства

Коли в першій чверті XIII ст. в південно-східних степах Київської Русі з'явилася перша монголо-татарська орда, вона вже не застала там єдиної держави, подібної до держави Ярослава Мудрого і його синів. Київська держава вже розпалася на окремі князівства, і серед цих земель Київ уже не відігравав ролі політичного центру. З огляду на те, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів - Галичини і Волині.

На думку І.П. Крип'якевича, Галичина завдячувала своєму господарсь­кому розвиткові передусім підкарпатським джерелам солі. Значна кількість солі розходилася великими партіями не тільки західними землями, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, які вели через карпатські перевали До Південної Європи. При торгових шляхах виросли олюднені міста.

Західні племена вже за часів Олега мали зв'язки з Київською державою. Згодом Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, вели за нього боротьбу  з  Польщею   і тісно   пов'язали  його  з  Києвом.   Та  коли  влада київського центру ослабла, далека західна земля, залишена напризволяще, сама змушена була дбати про свою організацію.

Галицька земля відокремилася від Києва ще в кінці XI ст. Тут з другої половини того ж століття осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава І). Його три сини - Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом між собою Галичину. Рюрик незабаром помер, і фактично князями залиши­лися Володар, що мав свою столицю в Перемишлі, і Василько - в Теребовлі. З відокремленням Галичини не могли примиритися князі сусідньої Волині, котрих підтримував великий князь київський Святополк. Почалася вперта боротьба, одним із трагічних епізодів якої було осліплення Василька. Володарю і Васильку вдалося відстояти свої землі від Святополка, розгро­мивши його самого на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя), а його союзників угрів під Перемишлем (1099). Василько й Володар померли майже одночасно, і за якийсь час майже вся Галичина опинилася в руках Во-лодаревого сина, талановитого й енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича. Досить успішно проходило там його правління, незважаючи на інтриги бояр, ворогування з київськими князями та небезпечне сусідство з Угорщиною і Польщею.

Син Володимирка - Ярослав (1153-1187), названий у "Слові о полку Ігоревім" Осмомислом, одержавши від батька територію Галичини, розширив свої володіння, колонізуючи Дністер: землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною, Німеччиною. 1165 р. він визнав ленну залежність від Фрідріха І Барбаросси. Галичина за Ярослава розквітла економічно. Він був наймогутнішим князем тодішньої України. Автор "Слова о полку Ігоревім" згадує його такими словами: "Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, мечем тягарі через хмари, суди рядиш до Дунаю. Грозьби твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями".

Ярослав брав участь в боротьбі за Київ, часто висилав свої війська на Київщину і здобув собі там значний вплив. Він виявляв розуміння найваж­ливішої тоді справи - боротьби з половцями і посилав свої полки у походи в степ.

Серед економічного і політичного зростання Галичини збільшувався та­кож вплив галицького боярства. Воно втручалося навіть у подружні справи князя, тому не був здійснений Ярославів заповіт - передати Галич його синові Олегові (син нешлюбної жінки Настасії, котру було спалено боярами як чарівницю). Після смерті Ярослава Галичиною оволодів син від законної дружини, Володимир II (1187-1199). Він також не хотів піддаватися впливові бояр, "не любив думи з мужами своїми", але Володимир не відрізнявся політичним хистом, і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій використав галицькі негаразди для своєї користі, зайняв Галич і оголосив себе королем Галичини. Народ зустрів мадярську окупацію з великим незадоволенням, відгомін чого дійшов аж до Києва. І митрополит київський закликав князів: "Чужинці забрали вашу батьківщину, треба вам подбати про неї". Врешті бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися у князівство.

На Володимирові закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити свою землю від вторгнень сусідів -поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинули господарство і торгівлю. Вони закріпили за Галичиною визначне становище серед укра­їнських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла й тоді, коли увійшла в державницький зв'язок з Волинню.

Волинь спершу відігравала значнішу історичну роль, ніж Галичина: вона мала старі традиції племінного об'єднання волинян і розміщувалась на важливому торговому шляху з Києва на захід. Окрім старих центрів -Волиня, Червна, Белза - значно розвинулися нові міста: Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяслав та ін. Волинь на півстоліття довше ніж Галичина була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII ст. Однак Волинь дуже швидко знову була поділена на малі князівства і через те втратила своє політичне значення.

Нову епоху як галицької, так і волинської історії розпочав Роман Мстис­лавович (1173-1205) - найвидатніший князь на всій, Україні-Русі кінця XII ст. У 1188 р. на заклик галицьких бояр він приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославича, але незабаром змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199 р., він вдруге заволодів Галичем і з'єднав його з Володимиром. Так постала Галицько-Волинська держава, яка об'єднувала українські землі від Карпат до Дніпра.

Деякі історики вважають назву Галицько-Волинська держава некорект­ною, підкреслюючи, що об'єднаною державою князівство було лише в 1245-1264 рр. (див.: Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. Київ, 1998. С.154-155). Проте слід мати на увазі, що риси держав мали усі наймогутніші князівства, володарі яких - на знак незалежності від інших князівств - називали себе "великими князями". Літописець величає Романа саме "ве­ликим князем", "вікопомним самодержцем всієї Русі", котрий "одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей божих... Він кидався на поганих, як лев, був сердитий, як рись, губив їх, як крокодил, переходив через їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого Мономаха...". Цей титул засвідчив зміцнення позиції великого князя, під­порядкування непокірних боярських угруповань. Державний статус кня­зівства підкріплювався тим, що деякі західні землі називали його коро­лівством задовго до коронування Данила Галицького.

Спроба тестя, київського князя Рюрика, відібрати у Романа Галичину за­кінчилась для першого цілковитою поразкою: Роман відібрав у Рюрика Київщину й Київ, і посадив там як намісника свого далекого родича - князя Інгвара Луцького. Коли Рюрик, скориставшись із відсутності Романа (той був у поході проти половців), знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку його Предславу, з котрою перед тим розлучився. На цей раз він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Суздальського. До Києва сам не перейшов, а обмежився тим, що був фактичним господарем Правобережної України. Отож, Роман став, за словами М. Грушевського, "найбільшою політичною силою на Україні".

Роман підтримував приязні стосунки з Візантією, Угорщиною, папою Інокентієм III. В історичній літературі зберігся переказ про те, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо той прийме латинство, але Роман відкинув цю пропозицію. У Галичині Роман вже мав твердий грунт: міщанство, на яке міг опиратися в боротьбі з боярством.

Роман Мстиславович завоював собі славу сміливими і успішними похо­дами на половців та литовців. Згодом він втрутився у боротьбу за престол династії Гогенштауфенів, виступивши на боці Філіппа Швабського Го-генштауфена з Оттоном IV саксонським. На шляху до Саксонії Роман заги­нув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихвостом на Віслі у 1205 році.

Рік загибелі Романа був останнім роком величі новоствореного кня­зівства, адже за короткий термін володарювання Роман Мстиславович зробив досить багато. За його панування Галицько-Волинська держава стала спад­коємицею Київської держави, з котрою її пов'язувала не лише генеалогія князів, але й національний склад населення і спільна історична традиція.

 

9