yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->§ 9. Економічні, соціальні і культурні права

Конституційне право України

§ 9. Економічні, соціальні і культурні права

Економічні, соціальні і культурні права це права, пов'я­зані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, ін­шими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

На відміну від більшості особистих і політичних прав бага­то соціально-економічних прав мають характер принципів і не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому поряд­ку. Наприклад, суд не може надати роботу безробітному, за­безпечити кожному можливість для підприємницької діяль­ності або видати ордер на житло тощо. У зарубіжних країнах такі права нерідко розглядаються як моральні (на відміну від позитивних, що зіахшцаються в судовому порядку). Вони, як правило, вносяться в окремі розділи конституції, які мають назву принципів, декларацій. Але це не означає, що цей вид прав зовсім не підлягає судовому захисту — захищаються не за­гальні формулювання, а вихідні від конституційних принци­пів права (наприклад, не право на працю, а право на її опла­ту).

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний за­хист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освіту; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41—54 Конституції України).

Всі ці права і свободи є тісно взаємопов'язаними.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої дія­льності закріплене в ст. 41 Конституції України. Воно озна­чає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визна­ченому законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значен­ня для стабільності економічних відносин має закріплене в частині четвертій ст. 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, що пра­во приватної власності є непорушним. Але можливе й приму­сове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно мо­же бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної не­обхідності, і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступ­ним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених за­коном.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачене ст. 42 Конституції України. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Відповідно не допускається зловживання монопольним стано­вищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та не­добросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаю­ться законом. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських ор­ганізацій споживачів. Підприємницька діяльність, включаю­чи і право на її здійснення, регулюється законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та рядом інших законодавчих актів. Законом об­межується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого само­врядування.

Право користуватися об'єктами публічної (суспільної) власності. Згідно з частиною третьою ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть ко­ристуватися об'єктами права державної та комунальної влас­ності відповідно до закону. Це стосується насамперед корис­тування природними ресурсами та об'єктами загальнодержав­ної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комуналь­ної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визнача­ються галузевим законодавством.

Право на працю передбачене ст. 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією перед­бачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програ­ми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідго­товки кадрів відповідно до суспільних потреб. На жаль, цей конституційний припис має суттєві розбіжності з реальністю.

Вперше на рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняєть­ся. Але не вважається примусовою працею військова або аль­тернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. У ст. 43 Конституції містяться такі принципові поло­ження: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається зако­ном. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, держа­вою порушується.

Право на страйк уперше передбачено ст. 44 Конституції України. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту сво­їх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхіднос­ті забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути приму­шений до участі або до неучасті у страйку. В частині четвер­тій ст. 44 Конституції встановлюється, що заборона страйку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здій­снення конституційного права на страйк визначено у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спо­рів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Зако­ном встановлюються також гарантії працівникам під час страйку (ст. 24), випадки, коли забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання страйків незаконними.

Право на відпочинок передбачено ст. 45 Конституції Укра­їни. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і вироб­ництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Відповідно до Конституції України мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист закріплене в ст. 46 Конститу­ції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на забезпе­чення є одним із найважливіших соціально-економічних прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про еко­номічні, соціальні і культурні права (ст. 9). Детально це пра­во регламентується в поточному законодавстві України. Кон­ституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків грома­дян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення ме­режі державних, комунальних, приватних закладів для до­гляду за непрацездатними. Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джере­лом існування, мають забезпечувати рівень життя, не ниж­чий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло встановлене ст. 47 Конституції України. Передбачено, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, при­дбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається держа­вою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Більш детально це право врегульоване у Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне із найваж­ливіших соціальних прав людини, яке в історії України впер­ше закріплено у ст. 48 Конституції України 1996 p., в якій встановлено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця стаття відповідає положенням ст. 11 Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній жит­тєвий рівень для нього самого та його родини. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конститу­ційного права кожній людині.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування встановлене ст. 49 Конституції України. Визна­чено, що охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітар-них і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх гро­мадян медичного обслуговування. У державних і комуналь­них закладах охорони здоров'я медична допомога повинна на­даватися безоплатно. Обов'язок держави сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. У частині третій ст. 49 Конституції наголошується, що існуюча мережа держав­них і комунальних медичних закладів не може бути скороче­на. Держава зобов'язана дбати про розвиток фізичної культу­ри і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благопо­луччя. Більш детально відносини щодо охорони здоров'я регулюються в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» (1992 p.), у Законі України «Про санітарне та епіде­мічне благополуччя населення» (1994 р.) та інших норматив­но-правових актах.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Украї­ні вперше на конституційному рівні закріплено в ст. 50 Конс­титуції і означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушен­ням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засек­речена. У ст. 16 Конституції встановлено, що обов'язком дер­жави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання еко­логічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українсь­кого народу. Право кожної людини на сприятливе навколиш­нє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою пра­ва людини на здоров'я, на життя і світовим співтовариством визначається як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту передбачене ст. 53 Конституції України. Важливою гарантією цього права є обов'язок держави за­безпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток до­шкільної, повної загальної середньої, позашкільної, профе­сійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і сту­дентам. На конкурсній основі громадяни мають право безо­платно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах. Встановлено, що громадянам, які нале­жать до національних меншин, відповідно до закону гаранту­ються право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Право на освіту більш детально регламентується в Законах України «Про до­шкільну освіту» від 11 липня 2001 p., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 p., «Про освіту» 1991 р. (у редакції 1996 p.), а також в інших нормативно-правових актах.

У ст. 54 Конституції України встановлено, що громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, нау­кової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з іншими видами інтелектуальної діяль­ності. Йдеться про культурні права. Закріплюється, що ко­жен громадянин має право на результати своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності. Відповідно ніхто не може використо­вувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава зобов'язана сприяти розвит­кові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світо­вим співтовариством. Культурна спадщина охороняється за­коном. При цьому держава повинна забезпечувати збережен­ня історичних пам'яток та інших об'єктів, вживати заходів щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Більш детально ці права регла­ментуються в законах України «Про авторське право і суміж­ні права» в редакції від 11 липня 2001 p., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 верес­ня 1991 p., «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.

 

33