yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->§ 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. їх види, основи правового статусу

Конституційне право України

§ 1. Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. їх види, основи правового статусу

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об'єктивно необхідний характер. Вони являють собою не про­сто невід'ємний компонент будь-якої релігії, найважливішу умову її соціального буття, а й особливу форму задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і ме­тоди їх, діяльності, що регламентуються законодавством.

Реалізація права громадян на створення релігійних органі­зацій не може бути втілена за межами права людини на свободу світогляду і віросповідання, яке тривалий час означу­валось поняттям свободи та совісті.

Поняття «свобода совісті» має довгу історію формування, в процесі якого воно вбирало в себе ідеї терпимості, гуманізму, світоглядного вибору. Питання виникнення і розвитку свободи совісті, її трансформування в категорію права надзвичайно цікаві та важливі для розуміння генезису цього поняття.

Як політична вимога гасло «свобода совісті» склалося в епоху буржуазно-демократичних революцій, але підготовлене усім ходом історичного розвитку. Ще на ранніх етапах розвит­ку суспільства сформувалися різноманітні підходи до розв'язання проблеми ставлення до релігії, які згодом набули по­няття свободи совісті. Так, для античної епохи характерне ви­знання терпимості до різних віросповідань, будь-який культ вважався правомірним та таким, який має право на існуван­ня. З часом християнство стало панівною релігією Європи, ре­лігійна нетерпимість досягає свого апогею, а від віротерпимо­сті не залишається й сліду.

Упродовж XVI—XIX століть зміст гасла свободи совісті еволюціонував від вимоги визнання права сповідувати неофі­ційну релігію до права не сповідувати релігії взагалі. Почина­ючи з реформації 1525 р. у Німеччині і закінчуючи англійсь­кою буржуазною революцією XVII ст., гасло свободи віроспо­відання, висунуте буржуазією, зводилося, по суті, до вимоги визнання права сповідування не офіційної, не казенної ре­лігії.

Буржуазія, яка прийшла до влади в результаті буржуазно-демократичних революцій, уже в перших деклараціях прав людини XVII ст. (п. 10 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 p., перша поправка до Конституції США) проголошує принцип свободи совісті. Але в цих документах про свободу невір'я не було й мови. Тому в даному разі можна говорити лише про свободу віросповідань.

У царській Росії, до складу якої входила й Україна, нерів­ність різних релігій перед законом проіснувала аж до Лютне­вої революції 1917 р. Тимчасовий уряд, ухваливши постанову «Про свободу совісті» 14 червня 1917 p., скасував усі грома­дянські обмеження, пов'язані з віросповіданням, встановив вільний перехід із однієї конфесії в іншу та узаконив віроспо­відний стан, що було особливо важливо, тому що свобода не­вір'я законодавчо закріплювалася вперше. Але й тут про справжню свободу совісті говорити не можна, тому що церква ще не відокремлювалася від держави.

Формально свободу совісті було проголошено в Україні 22 січня 1919 р. Урядом України був прийнятий Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви. За своєю сутністю цей демократичний документ на практиці був викривлений так, що ніякої послідовності у впровадженні свободи совісті не було.

Ставши суверенною незалежною державою, Україна ради­кально змінила своє ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила правовий статус релігійних орга­нізацій, передбачила гарантії цієї свободи. В Україні свобода совісті та правовий статус релігійних організацій регламенту­ється Конституцією України та Законом України «Про свобо­ду совісті та релігійні організації». У ст. 35 Конституції Укра­їни закріплено, що коженмає право на свободу і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відпра­вляти одноособово чи колективно релігійні культи і обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і мораль­ності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотива­ми релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. По­ложення цієї статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародно­го пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» є загалом концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, ре­лігійних організацій як до соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі ре­лігійних організацій у громадському житті; уточнено понят­тя релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлен­ня церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій), запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у по­літичному житті; врегульовані трудові відносини у релігій­них організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий ста­тус державного органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законода­вець передбачив кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонер­ські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних організацій. Ре­лігійні об'єднання представляються своїми центрами (управ­ліннями). Релігійні організації в Україні створюються для за­доволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширю­вати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 закону релігійна організація може бути створена громадянами: в кількості не менше десяти осіб; пов­нолітніми (які досягли 18-річного віку); які мають статут (по­ложення), зареєстрований згідно з цим законом.

На сучасному етапі змістовно змінився правовий статус ре­лігійних організацій. Передусім їхні права були суттєво обме­жені порівняно з іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні організації» (1929 р.) визначала їх діяльність у дуже вузьких рамках і ставила її під контроль державних органів. Була надзвичайно бюрократизована про­цедура їх утворення. Вимога обов'язкової державної реєстра­ції для багатьох релігійних організацій не була реалізованою, що на практиці привело до появи двох видів об'єднань: заре­єстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Була встановлена значна кількість заборонюючих норм, що ставили поза законом такі елементарні форми релігійної дія­льності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні організації були обмежені в прове­денні релігійних обрядів, у майнових правах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції» привів юридичний статус релігійних організацій у відпо­відність до міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права ре­лігійних організацій, а саме: збиратися у зв'язку з релігійною вірою або переконанням, засновувати і утримувати вільнодо-ступні місця богослужінь або релігійних зібрань, організовува­тися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертву­ваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літерату­ру, виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігій­ного змісту; підтримувати зв'язки з окремими віруючими, од-ноособово або спільно з іншими, встановлювати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кор­дон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Усі ці положення закріплені в українському законодавстві. Наприклад, змінено порядок створення релігійних організа­цій.

Значна увага міжнародних, зокрема європейських, експер­тів у галузі прав людини, демократичної громадськості до цієї процедури в посткомуністичній Україні зумовлена тим, що досить тривалий час з цим актом пов'язувалися реальні мож­ливості контролю, маніпулювання релігійними організація­ми, духовенством, ієрархами з боку держави та її численних адміністративних органів.

Перетворення акту реєстрації на прийняту в цивілізовано­му світі процедуру констатації державою відповідності стату­ту релігійної організації чинному законодавству, що не ста­вить останню в залежне від держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй ста­тусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних орга­нізацій на всіх рівнях здійснюється безплатно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.

Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (поло­жень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює дер­жавний орган України у справах релігій (ст. 14 закону). Реєс­трацію інших релігійних організацій здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим - - Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об'єктів реєстрації по­в'язана як з різними масштабами діяльності релігійних орга­нізацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, напри­клад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, нетипових ста­тутів, що подаються для реєстрації.

У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об'єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо ре­лігійне братство засновується згідно з положенням закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбачено­му для реєстрації статутів релігійних громад.

Статут (положення) повинен містити відомості про: вид релі­гійної організації, її віросповідну належність і місцезнахо­дження; місце релігійної організації в організаційній струк­турі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної органі­зації; права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і до­повнень до статуту (положення) релігійної організації; поря­док вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації, інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає за­яву, статут (положення) релігійної організації, приймає від­повідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін пись­мово повідомляє про нього заявникам. У необхідних випад­ках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої Державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, се­лищної, міської ради.

Перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних орга­нізацій може бути оскаржено до суду в порядку, передбачено­му цивільним процесуальним законодавством України.

Законодавством передбачено і відмову в реєстрації. Але для цього потрібна наявність чітко визначених причин. Зо­крема, це може статися у випадках, коли статут суперечить чинному законодавству, а релігійна організація, посилаючись на свої внутрішні настанови, не хоче привести його у відпо­відність до закону, або якщо діяльність релігійної організації суперечить чинному законодавству, але вона відмовляється діяти в рамках закону. Саме з цих причин останнім часом у Києві та інших містах України було відмовлено в реєстрації громадам Церкви єдиної віри (Останнього заповіту «вчителя» Віссаріона), Білого братства, АУМ Синріке тощо. Загальна ж картина по Україні така: при збільшенні релігійної мережі після 1991 р. на 44 % (чисельність громад на сьогодні стано­вить 18,5 тис.) відмов у реєстрації статутів було лише кілька.

Показово й інше. Результати аналізу нашого законодавст­ва в галузі свободи совісті та віросповідання, здійсненого єв­ропейськими експертами, а також вітчизняними правознав­цями під час підготовки до ратифікації Україною Європейсь­кої конвенції про захист прав і основних свобод людини, свідчать, що положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у тій його частині, яка стосується реєстрації статутів релігійних організацій, загалом не викли­кають заперечень і не характеризуються як такі, що не відпові­дають європейським нормам і стандартам. Стосовно ж наяв­ності в Україні спеціального державного органу, який здійс­нює реєстрацію статутів частини релігійних організацій, то це досить поширена в самій Європі практика. В Іспанії, на­приклад, подібні функції виконує Державна дирекція з ре­лігійних питань, в Чехії та Словаччині — міністерство куль­тури, в Угорщині — обласні та столичний суди (до того ж там реєструються не статути, а релігійні організації).

Значна новела - - надання релігійним організаціям права власності (ст. 18) та прав юридичної особи (ст. 13).

Як відомо, Декрет РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви по­збавив їх цих прав.

У 1945 р. секретною Постановою РНК СРСР виконавчим органам релігійних організацій були надані права «обме­женої юридичної особи».

З 1991 р. релігійні організації відповідно до ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» воло­діють, користуються й розпоряджаються майном, яке нале­жить їм на праві власності.

Згідно зі ст. 20 Закону України «Про власність» релігійна організація, що є юридичною особою, — суб'єкт права колек­тивної власності. Поновлення релігійних організацій у май­нових правах забезпечує матеріальні гарантії їхньої діяльності. Об'єктами права власності релігійної організації є культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального, добродійного призначення, житлові будинки, транспорт, гро­шові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх дія­льності.

Релігійна організація має право власності на майно, яке придбане нею на власні кошти, пожертвуване їй громадянами та організаціями або передане державою чи придбане на ін­ших підставах, не заборонених законом (ст. 18 Закону Украї­ни «Про свободу совісті та релігійні організації», п. 1, 2 ст. 29 Закону України «Про власність»).

Релігійна організація як колективний власник самостійно володіє, користується й розпоряджається об'єктами власнос­ті, які їй належать. Право розпоряджатися майном, що є вла­сністю релігійної організації, належить виключно її вищому органу управління (для релігійної громади - - її загальним зборам).

Окремі функції господарського управління майном релі­гійної організації (релігійної громади, управління, монастиря тощо) може бути покладено вищими органами управління (загальними зборами релігійної громади тощо) на створювані ними органи (ст. ЗО Закону України «Про власність»).

Релігійні управління та центри, яким організаційно й ка-нонічно підпорядковуються релігійні громади, монастирі тощо, не вправі розпоряджатися майном, коштами цих релігій­них організацій -- юридичних осіб.

У власності релігійних організацій може бути також май­но, що знаходиться за межами України.

Держава законодавчо забезпечує релігійним організаціям рівні умови захисту права власності. Захист права власності релігійної організації здійснюється арбітражним судом. На майно культового призначення, що належить релігійним ор­ганізаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Поновлення прав юридичної особи сприяло тому, що ре­лігійні організації одержали цивільно-правовий статус, і їм як юридичній особі притаманні: організаційна єдність; наяв­ність власного майна; самостійна майнова відповідальність; виступати у цивільних взаємовідносинах від свого імені; са­мостійне придбання цивільних прав і обов'язків; виступати від свого імені в органах суду як позивач та відповідач.

Закон передбачає можливість виробничої і господарської діяльності релігійних організацій (ст. 19), визначає їх право-суб'єктність у сфері трудових відносин (статті 25—28), надає право на добродійну діяльність (ст. 23).

Законом закріплене право на здійснення релігійних обря­дів, церемоній у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, на кладовищах, у місцях окремих по­ховань і крематоріях, на квартирах і в будинках громадян (ст. 21).

Громадяни мають право брати участь у релігійних обрядах у військових частинах, у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях досудового ув'язнення і відбування покарань.

У інших місцях релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, тобто в повідомному порядку.

Важливою новелою є закріплення та гарантія таємниці сповіді. Відповідно до ст. З закону ніхто не має права вимага­ти від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Усе це дає підстави для висновку про те, що релігійні організації в Україні є повноправними учасниками правових відносин.

 

47