yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Право->Содержание->§ 2. Нормативне регулювання взаємовідносин держави і релігійних організацій

Конституційне право України

§ 2. Нормативне регулювання взаємовідносин держави і релігійних організацій

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви визначається принципом відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Зміст режиму відокремлення церкви від держави характе­ризується такими особливостями: а) держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановлен­ню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не спо­відують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігій­ними організаціями; бере до відома і поважає традиції та вну­трішні настанови релігійних організацій, якщо вони не супе­речать чинному законодавству; б) держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організа­цій, не фінансує діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії; в) усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом, встановлен­ня будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віроспо­відання чи релігійної організації щодо інших не допускаєть­ся; г) релігійні організації не виконують державних функцій і мають право брати участь у громадському житті, а також ви­користовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації; ґ) релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним пар­тіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до орга­нів державної влади, не ведуть агітації або фінансування ви­борчих кампаній кандидатів до цих органів, священнослужи­телі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами; д) релігійна організація не повинна втру­чатись у діяльність інших релігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Проте режим відокремлення церкви від держави не озна­чає відсутності будь-якого контролю з боку держави за діяль­ністю релігійних організацій. Державний контроль за додер­жанням законодавства України про свободу совісті та релі­гійні організації здійснює Державний Комітет України у справах релігій.

Згідно зі ст. ЗО Закону України «Про свободу совісті та ре­лігійні організації» державний орган у справах релігій: а) на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовле­ності з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів; б) сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними ор­ганізаціями різних віросповідань. Ні в якому разі не втруча­ючись у внутрішньоцерковні справи, Держкомрелігій завжди готовий виконувати на прохання релігійних організацій посе­редницькі функції, потреба в яких за умов багаторічного між-церковного конфлікту є досить актуальною. Набули систем­ного характеру консультації голови Комітету з релігійними діячами, на яких розглядається весь спектр проблем, які непо­коять церкву, відпрацьовуються можливі варіанти їх розв'я­зання. Аналогічна робота здійснюється працівниками коміте­ту в регіонах. Своєрідним контактним полем для залагоджен­ня міжконфесійних проблем дедалі більше стає Всеукраїнсь­ка рада церков і релігійних організацій; в) здійснює реєстра­цію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій ст. 14 закону, а також змін і доповнень до них; г) надає консультативну допомогу державним органам у за­ стосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні ор­ганізації.  Ця робота здійснюється  шляхом  відпрацювання юридичних механізмів, розв'язання проблем, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними конфесіями; ґ) здійснює контакти і коор­ динаційні зв'язки з відповідними органами інших держав; д)        сприяє участі релігійних організацій у міжнародних ре­лігійних форумах, ділових контактах з міжнародними ре­лігійними центрами й зарубіжними релігійними організація­ми. Активізуються обміни делегаціями, поїздки на навчання, паломництва, звичною стала практика проведення релігійних конгресів, конференцій та семінарів за участю зарубіжних священнослужителів і проповідників; е) забезпечує релігієзнав-чу експертизу за участю представників релігійних організа­цій та відповідних спеціалістів.

Функції Комітету сформульовано в Положенні про Держав­ний комітет України у справах релігій, затвердженому поста­новою Кабінету Міністрів України № 2 від 3 січня 1996 р. Найважливіше його завдання -- забезпечення гарантованого громадянам права на свободу совісті. Ключове питання тут -створення віруючим рівних умов і можливостей сповідувати їхні релігії, об'єднуватися в релігійні організації, мати віль-нодоступні місця для богослужінь.

Так, лише упродовж 1997 р. Держкомрелігій та його підроз­діли в облдержадміністраціях розглянули і зареєстрували 1113 статутів релігійних організацій, і тільки в одному ви­падку заявникам було відмовлено. Чимало груп віруючих, які мали бажання утворити релігійну організацію, отримува­ли необхідну юридичну й організаційну допомогу з боку дер­жави.

Виконуючи свої функції, Держкомрелігій має тісно спів­працювати з іншими органами державної виконавчої влади, оскільки за час розбудови релігійної мережі в Україні спектр актуальних питань державно-церковних відносин настільки розширився, що єдиний державний орган уже не в змозі охо­пити його повністю.

Так, питання легалізації і контролю за діяльністю об'єд­нань громадян згідно із законом віднесено передусім до ком­петенції Міністерства юстиції України. Але останнім часом виникає дедалі більше об'єднань, які практично реалізують свою статутну діяльність на межі двох чинних законодавчих актів: законів України «Про об'єднання громадян» і «Про свободу совісті та релігійні організації». У таких випадках інко­ли досить важко визначити, чим вони насправді є: об'єднан­нями громадян чи релігійними організаціями і, отже, до відання якого з цих державних органів належать. З 1996 р. накопичено позитивний досвід обміну інформацією і взаєм­них консультацій між Міністерством юстиції і Держкомре­лігій, що дало змогу уникнути багатьох помилок при реєстра­ції об'єднань громадян та релігійних організацій.

Ще одним актуальним питанням взаємодії органів держав­ної виконавчої влади є налагодження співпраці Держкомре-лігій з Державним комітетом телебачення і радіомовлення України у справі насичення інформаційного простору Украї­ни якісною теле-, радіо- та друкованою продукцією релігійно­го змісту. Тут ні в якому разі не йдеться про запровадження духовної цензури в засобах масової інформації, але наділена дорадчими правами експертна рада фахівців Держкомітету телебачення і радіомовлення та Держкомрелігій за участю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій могла б досліджувати і висловлювати авторитетну думку з приводу тієї чи іншої публікації релігійного змісту, яка мала чи могла б мати місце в засобах масової інформації.

Стаття б закону розкриває принцип відокремлення школи від церкви. Вона містить положення про те, що:

- державна система освіти в Україні відокремлена від церк­ви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалеж­но від їхнього ставлення до релігії;

1.  не допускається обмеження на ведення наукових до­сліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму;

2.  громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання;

3.  релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих  навчальні  заклади  і  групи,   а  також  проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього при­міщення, що їм належать або надаються у користування;

- викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і по­ваги до громадян, які не сповідують релігії та до віруючих ін­ших віросповідань.

Одним із важливих принципів відносин держави з релігій­ними організаціями є принцип рівного ставлення до кожної з них з боку держави. Законом встановлено, що всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання або релігійної організації стосовно інших не до­пускається (п. 5 ст. 5 закону). Принцип ставлення держави до релігійних організацій є одним із результатів скасування в 1917 р. після Жовтневої революції державної релігії та церк­ви. Послідовне відокремлення Російської православної церкви від радянської держави утворило об'єктивну можливість зрів­няти правове становище всіх без винятку конфесій, гарантува­ти права громадян сповідувати будь-яку релігію. Важливо цей принцип послідовно проводити на практиці.

Внутрішня сутність сучасних взаємовідносин Української держави та релігійних організацій концентровано відображе­на у принципі взаємної лояльності, який проявляється через поважні відносини між органами державної влади і конфесій­ними формуваннями. Але це не означає, що ці відносини зав­жди будуються без суперечностей і не виникає ніяких проб­лем. Часто церковні організації порушують чинне законодав­ство і державі доводиться вживати відповідних адекватних заходів. Наприклад — міжконфесійні сутички, які державні структури повинні «гасити».

Треба враховувати й те, що теперішні процеси політизації релігії, необмірковані кроки в державно-конфесійних зв'яз­ках, недоліки чинного законодавства можуть дестабілізуюче впливати на соціально-економічні та політичні процеси.

У багатоконфесійному суспільстві з численним переважан­ням однієї чи кількох конфесій виникає проблема правового захисту релігійних меншин, оскільки пануюча конфесія (конфе­сії) може перешкоджати вільній діяльності малих релігійних об'єднань та релігійних груп. Таким чином, правове регулю­вання діяльності релігійних організацій забезпечує відповід­ний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкува­тися церкві і державі у вирішенні соціальних питань.

Однак не можна вважати, що в сучасних умовах немає ніяких проблем у взаємовідносинах релігійних і державних організацій. Одна з них пов'язана з поверненням церкві неза­конно відібраних у неї храмів, монастирів, інших культових приміщень та цінностей.

Тут насамперед найчастіше стикаються інтереси релігій­них організацій і музейних закладів, які обстоюють право держави охороняти і робити доступними для населення деякі державні культурні цінності як національні пам'ятки.

Друга, не менш складна проблема — поява останнім часом різного роду містичних сект та нетрадиційних релігій.

Нетрадиційні релігії, або неорелігії, в Україні - - явище складне. Можна виокремити шість основних груп: неорієнта-лістські течії (наприклад, товариство Свідомості Кришни), неоязичники (РУН-віра), сцієнтистські групи («Сайєнтоло-гічна церква»), психотерапевтичні культи (від східних війсь­ково-спортивних до системи П. Іванова), неопротестантські спільноти («Учні Христа», «Філадельфія», «Перемога» та ін­ші), теософські гуртки (послідовники Рерихів, Блаватської). Як бачимо, деякі з відомих нам неорелігійних угруповань не потрапляють під цю класифікацію, що свідчить про високу варіабельність новітніх релігійних угруповань.

Ставлення до цього феномену визначається в таких припу­щеннях: а) гострі соціальні кризи і стрімкі суспільні зміни дуже часто супроводжуються розквітом новітніх релігій; б) но­ві релігії, на думку багатьох дослідників, становлять постій­ний фермент духовної картини світу, а в умовах орієнтаційної кризи європоцентристської цивілізації употужнюється праг­нення до релігійного синтезу Заходу й Сходу (цю потребу ду­же точно вхопив засновник Білого братства Ю. Кривоногов); таким чином, умови для релігійних експериментів у нас сьо­годні чи не найсприятливіші; в) цілком очевидно, що числен­ні західні місії визначили для себе пострадянський простір як місійний простір, як, за висловом з однієї місіонерської про­мови, «нову Африку», сюди спрямовано значні кошти й уже досягнуто певних результатів; г) динаміка поступу неопротес-тантських спільнот дає підстави для припущення щодо можливості зміни соціокультурної ситуації в Україні упродовж наступних двох десятиліть; ґ) новітні культи — виклик істо­ричним церквам, бо вони завжди й усюди намагаються відпо­вісти на питання, які залишили без відповіді ортодоксальні церкви; якщо історичні церкви не подивляться на себе з усією вимогливістю в цьому сенсі, а сподіватимуться на державний протекціонізм, наслідки поширення новітніх релігій стануть для них драматичними; д) розв'язання проблеми найтоталітар-ніших і найдеструктивніших сект має відбуватися шляхом спрямування зусиль на їх адаптацію, «усуспільнення», «десек-танізацію».

В Україні зареєстровано близько 350 нетрадиційних ре­лігійних організацій. Порівняно з 1991 р. їх кількість зросла в шість разів. Причому всі новоутворені організації зосере­джені у великих промислових містах -- Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Києві, Запоріжжі та ін. Більше половини членів модерністських рухів — молодь у віці від 20 до 29 ро­ків; більше 54 відсотків становлять особи з високим освітнім рівнем; 29,2 — інтелігенція; 21,5 відсотка — студенти.

Інтенсивне зростання неорелігійних формувань пов'язане із впливом багатьох чинників, серед яких особливе місце за­ймає географічна специфіка України, яка сьогодні особливо відкрита для різних впливів. У суспільстві виник ідеологіч­ний вакуум внаслідок: а) девальвації системи соціальних цін­ностей тоталітарного режиму, марксизму-ленінізму; б) відсут­ність загальнонаціональної української ідеї, яка консоліду­вала б суспільство; в) кризи традиційних релігій унаслідок цілеспрямованого проведення радянською владою понад 70 ро­ків атеїзації населення; г) пошуку соціально-активною і висо­коосвіченою частиною суспільства нових духовно-моральних цінностей.

Ряд нетрадиційних культів порушують гарантовані Конс­титуцією України права людини. Жорстка ієрархія в них, ав­торитарна структура, беззастережне підпорядкування членів організації абсолютній владі лідерів, у тому числі шляхом по­гроз, шантажу, щодобових самозвітів, примусу, суперечить загальновизнаним в суспільстві демократичним цінностям . За висновками Інституту психології АПН України, тоталітар­ні нетрадиційні культові організації: а) примусово обмежу­ють права своїх членів на освіту, працю, використання засо­бів масової інформації; б) примушують своїх членів голодува­ти; в) обмежують час їх сну та відпочинку; г) застосовують засоби і заходи, що в комплексі зумовлюють зниження кри­тичності мислення, вольового та інтелектуального потенціалу особистості. Специфіка деструктивних культів полягає в ак­центуванні на істинності їх віровчення, різко негативному ставленні до інших релігій, що веде до міжконфесійної конф­ронтації.

Активність таких нетрадиційних вірувань є для суспільст­ва великою драмою. Змагаються між собою дві логіки, кожна з яких має свою правду. З одного боку, наприкінці XX ст. у країнах, які претендують на звання цивілізованих, уже немо­жливим є силування до певної релігії. Свобода віросповідання і право змінювати свою релігію є засадничим правом, закріп­леним у Загальній декларації прав людини. З другого боку, кожне суспільство має право оберігати те історично-культур­не середовище, в якому тільки й можуть відтворюватися на­ціональні особливості народу. Традиційні релігії є складовою і надзвичайно важливою частиною такого культурного сере­довища. Отже, певного захисту і сприяння вони, без сумніву, потребують.

Завдання держави та законодавця -- знайти гармонійний баланс свободи і традиції, не дати суспільству «завалитися» на один бік. Слід відзначити й розвиток у самій церкві, а саме у православній, необновленських течій, що порушують її єд­ність, ведуть до внутрішньоцерковних суперечностей.

Таким чином, роль та місце Української держави у забез­печенні свободи віросповідання за кожною людиною має ви­значатися такими положеннями:

- держава має бути світською. «Світськість» держави не означає, що держава впроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це лише вираження того, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і нерелігійних;

1.  держава має чітко законодавчо визначити межі свого втручання (впливу, протидії, сприяння та ін.) у діяльність ре­лігійних та світських організацій, виходячи із загальнолюд­ських цінностей і прав людини. Вона не повинна надавати ма­теріальної підтримки або в іншій формі активно виявляти свою прихильність до якихось релігійних організацій, а та­кож до організацій атеїстично спрямованих (зважаючи, зо­ крема, на те, що платниками державних податків є громадя­ни різних конфесій, а також атеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів (скажімо, за­ провадження у державних навчальних  закладах вивчення тих чи інших богословських або ж, навпаки, атеїстичних пред­ метів) буде порушенням цих засад, перетворюватиме їх на соціальну фікцію, перешкоджатиме міжконфесійній злагоді;

2.  позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на ос­нові повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжконфесійних супере­чок,  конфліктів  з  майнових  та інших  неідеологічних  пи­тань --за умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і беззастережного визнан­ня обов'язковості рішень останніх;

- держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої віри (віруючі) і будь-які релігійні та атеїстичні організації, відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 За­гальної декларації прав людини). Вона повинна здійснювати контроль за непорупіенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) з боку віруючих усіх конфесій, усіх ре­лігійних і атеїстичних організацій та притягувати до юридич­ної відповідальності тих, хто порушує чинне законодавство. Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віросповідання і щодо різноманітних організацій, які «інституціоналізують» і опосередковують здійснення цьо­го права, є гарантом здобуття миру і злагоди у міжконфесій­них відносинах та відносинах між державою та церквою.

Підсумовуючи, можна констатувати такі тенденції у здійс­ненні права на свободу совісті та віросповідання, права на створення релігійних організацій:

3.  плюралізація вірувань -- як результат урізноманітнен­ня їх об'єктів (воно відбувається природно у результаті розвит­ку людської особистості, збагачення її духовних потреб, роз­ширення її кругозору, обізнаності, уявлень). Ця тенденція чітко простежується й в Україні, про що свідчать дані соціологіч­них досліджень стану релігійності населення, зокрема моло­ді. Так, 14 відсотків представників молодої науково-технічної інтелігенції Києва вірять у різні версії східного містицизму, у перевтілення душ тощо;

4.  демонополізація ролі традиційних релігій у визначенні показників моральності, «праведності» способу життя й пове­дінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільностей у встановленні критеріїв соціально-змістовного розмежування «добра» і «зла» у конкретно-історичних умовах, обставинах. Одним із проявів цієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху серед ряду церков. Симптоматичним є та­кож включення до складу тих моральних принципів, пропа­гувати які серед своїх прихильників погоджуються нині ке­рівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід інтерпретувати як терпимість не тіль­ки до інших релігій, а й до атеїстів, до, так би мовити, нерелігійно віруючих;

5.  деетнізація віри (зокрема, релігійної). Особливо яскраво це спостерігається на процесах  поширення нетрадиційних релігій,   кількість  прихильників  яких  збільшується  серед представників різних етносів, жителів різних континентів, і Україна не є винятком щодо цього. Ця тенденція не оминає й традиційні релігії (наприклад, рух «євреї за Христа»). Тому стає все менш підставним вживання поняття «національна релігія» (і відповідно поняття «національна церква»): адже у кожній етнічно-національній спільноті є, як правило, прихи­льники різних віросповідань, а у кожній конфесії є люди різ­ного етнічного походження, і це цілком нормальне явище, на­віть щодо України, де найпоширенішими є православ'я (орга­ нізаційно представлене кількома «центрами», інституціями) та греко-католицизм.

У всіх цих тенденціях знаходить прояв закономірне роз­ширення права людини на свободу віросповідання, процес, безумовно, прогресивний і гуманістичний. Він цілком відпо­відає принциповим засадам Загальної декларації прав люди­ни 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, ре­лігійних і мовних меншин 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).

Подібні тенденції (як і будь-які соціальні закономірності) не здійснюються самопливом, «автоматично», безпроблемно. Деінде вони можуть гальмуватися, стримуватися чи то держа­вою, чи то деякими церквами, іншими релігійними об'єднан­нями (точніше їхніми керівниками, ідеологами, активіста­ми — громадськими діячами).

Таким чином, конституційно-правове регулювання свобо­ди совісті, діяльності релігійних організацій забезпечує від­повідний баланс церковно-державних відносин і дає змогу спілкуватися церкві й державі у розв'язанні ряду актуальних соціальних проблем.

Контрольні запитання

1.  Розкрийте   конституційно-правове   регулювання   права   особи   на свободу совісті і віросповідання.

1.     Які є види релігійних організацій в Україні?

2.     Який порядок створення релігійних організацій?

3.     Який правовий статус релігійних утворень?

4.     На яких принципах базуються взаємовідносини держави і релігійних організацій? Розкрийте ці принципи.

 

 

 

48