yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->10.5. Соціально-економічні умови кооперування українців

Кооперування

10.5. Соціально-економічні умови кооперування українців

Передумови кооперативного руху на східно- і західноукра­їнських землях склалися лише в другій половині XIX ст., після проведення в Австрії та в Росії низки реформ, які руйнували підвалини традиційного суспільства й сприяли розгортанню процесів модернізації.

Індустріалізація. Індустріалізація охопила більшою мірою східноукраїнські землі, де виникли промислові райони (Дон­бас, Криворізько-Придніпровський район, Одеса, Київ). Фаб­рично-заводська промисловість досить швидко поглинула дріб­нотоварне й мануфактурне виробництво. Цьому сприяло про­никнення в Україну іноземного капіталу та пряме втручання держави в економіку (фінансування залізничного будівництва, металургії, машинобудування, торговельний протекціонізм), дешевизна ринку найманої праці та ін. Відповідно виросли чисельність міського населення та кількість осіб найманої праці.

Поширення ринкових відносин у сільському господарстві. Все ж до початку XX ст. економіка східноукраїнських земель зберігала аграрний характер. Більшість населення ще жила в селах, займаючись сільським господарством (74,5 %). Відсо­ток хліборобів серед етнічних українців був ще вищим (87,5 %). Українське село страждало від перенасичення робочою силою (з 1860 р. по 1910 р. кількість селян зросла на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %) і на шляху до інтенсив­ного ринкового господарства стикалося із серйозними пробле­мами. Найбільшою з них було малоземелля, спричинене непо­слідовністю царських реформ, що зберегли велике поміщиць­ке землеволодіння. З 48,1млнга земельного фонду під час проведення реформи 1861 р. селяни отримали лише 21,9 млн га (45,7%), натомість поміщики зберегли за собою 22,5 млн га (46,6%), решта землі (3,7 млн га) належала державі, церкві, царській родині. До 1896 р. ліси, пасовиська та сіножаті зали­шалися в спільному користуванні дрібних і великих земле­власників, однак сенатський указ прилучив їх до великих маєтностей.

Щоб розвивати господарство, селяни повинні були оренду­вати або купувати землю. Але ця можливість з'явилася у них тільки після аграрної реформи Столипіна (1906 р.). Ця рефор­ма полягала в ліквідації общини, підтримці заможних селян, зокрема й фінансовій (за допомогою кредитів Державного бан­ку), та організації масового переселення на Далекий Схід, де були вільні землі. Вона спричинила певний поступ сільської економіки, хоч і не вирішила аграрного питання.

Такі ж проблеми на шляху до ринкового господарства по­ставали перед західноукраїнськими селянами. Лише в Галичи­ні у руках великих власників після реформи 1848 р. залишило­ся 44,4 % використовуваних земельних площ, а 1107 власників наприкінці 80-х рр. володіли більше як 32 % оброблюваної землі. Українські селяни змогли купити протягом 60 пореформених років тільки 38 тис. га, тоді як понад 237 тис. га отри­мали колоністи-переселенці з польської Західної Галичини. Селянство зіткнулося і з проблемою сервітутів (общинних лісів та пасовиськ), яка теж розв'язувалася здебільшого на користь великих землевласників. Малоземеллям скористалися спеку­лянти, які перепродували викуплені ними землі маленькими ділянками за цінами, вищими на 25—30 % від середньоринкових.

На відміну від російського, австрійський уряд вже від кінця 60-х рр. здійснював ліберальну економічну політику: він доз­волив вільний обіг землі, необмежену подільність господарств, їх заставу та продаж частинами і цілком, зняв обмеження на кредит.

Зростання фінансових потреб виробників. Потреба в обі­гових коштах штовхнула селян у руки лихваря — єврея-шинкаря чи крамаря. Невеликий борг, що мав допомогти протри­матися до наступного врожаю, через річну ставку від 150 до 250 % давав лихвареві можливість довіку закабалити селяни­на. У цьому допомагала й схильність селян до пияцтва внаслі­док безпросвітньої нужди. Позички на горілку часто завершу­валися продажем селянської землі з молотка.

Над західноукраїнським селянином, як і над східноукраїн­ським, важким тягарем висіли державні податки та індемнізаційні виплати (компенсаційні виплати поміщикам, здійсню­вані місцевою владою за зобов'язанням держави). Лише з кінця XIX ст. селяни дістали змогу претендувати на державну допо­могу, однак, через політичне панування в західноукраїнських землях поляків, румунів та угорців, для українців ця допомога виявилася майже недоступною.

Недостатність оборотних коштів, малоземелля, а також низький освітній рівень селянства, що перешкоджав оволодін­ню тогочасною агрокультурою, спричинилися до повільних темпів переведення селянських господарств на ринковий рі­вень, їх спеціалізації та механізації сільськогосподарських ро­біт.

Криза ремісничого виробництва та містечкової торгівлі. Індустріалізація розгорталася повільно не лише в сільському господарстві. Вона майже не зачепила й невеликих міст з чис­лом жителів до 20 тис., тут зберігалося дрібне ремісниче та кустарне виробництво. У таких містах мешкала більшість міського населення України. Однак на зламі століть, на фоні швидкого розвитку великих промислових центрів — Одеси, Києва, Харкова, Катеринослава, Львова тощо, спостерігається відчутний занепад цих містечок. їх жителі — ремісники та дрібні крамарі, опинилися перед проблемою втрати стабільно­го економічного становища внаслідок зменшення попиту на ре­місничу продукцію, що програвала порівняно з дешевими фаб­ричними товарами, і падіння рентабельності приватних крам­ничок.

Диспропорції соціальної бази кооперації в Україні. Варто зазначити, що на відміну від села, яке і на східно-, і на захід­ноукраїнських землях було етнічно українським, міста в обох частинах України мали багатонаціональний склад. Поряд з укра­їнцями, які становили в середньому 1/3 міщан, у них мешкали євреї (на західноукраїнських землях від 40 % до 70 %, на Пра­вобережній Україні — приблизно 70—80 %, у середньому — 33 % міського населення), поляки (в Східній Галичині майже ЗО % , на Правобережній Україні — не більше 10%), росіяни (на 1897 р. їх частка в населенні східноукраїнських земель стано­вила 11,7%, причому основна кількість перебувала в містах, особливо на Лівобережній Україні та в Південному краї), а та­кож німці, вірмени, болгари тощо. Власне українців серед реміс­ників та крамарів налічувалося порівняно небагато. Як вели­кий, так і малий бізнес зосереджувався в руках євреїв, росіян та поляків. Спостерігаємо таку закономірність: чим більшим було місто, тим менше мешкало в ньому українців. Так, на зламі століть вважали себе українцями лише 6,7 % одеситів, 22 % киян, 16% львів'ян, 17% жителів Чернівців.

Незважаючи на швидке чисельне зростання кількості про­мислових робітників від кінця XIX ст., частка українців серед них теж залишалася невеликою. За даними О. Субтельного, серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості пів­дня тільки 25 % шахтарів і 30 % металургів були українцями, навіть на цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки, скільки українських. У Галичині серед робітників українці становили лише 18 % .

Таким чином, модернізація суспільства й економіки заче­пила українців порівняно менше. Багатонаціональний склад населення міст, їх характер центрів чужої адміністративної влади серйозно перешкоджали налагодженню порозуміння з селом, що оберігало національні духовні, моральні вартості. Надто повільне культурне зближення міст і сіл сприяло еко­номічній відсталості останніх. У селах зберігалося напівнату­ральне господарство, попит на міську промислову продукцію залишався обмеженим, а за містами на тривалий період закрі­пилась роль більше адміністративних, ніж господарських осе­редків. Міське населення займалось переважно ремеслами та торгівлею і самотужки задовольняло майже всі свої споживчі потреби.

Долучення українських земель до загальноавстрійського та загальноросійського ринку. Великою перешкодою на шляху економічного й культурного поступу України стало її підневіль­не становище. У першій половині XIX ст. уряди обох держав вбачали своє завдання в збереженні за Україною статусу аграр­но-сировинного додатка до промислово розвинутих районів своїх держав, який одночасно виступив би вигідним ринком збуту промислових виробів та об'єктом експансії чужих капі­талів. У другій половині XIX ст. цей курс, загалом, зберігав­ся, хоча відбулися певні зміни, пов'язані з індустріалізацією. Влада підтримувала в українських землях будівництво заліз­ниць, закладення тут великих промислових підприємств, од­нак метою такої її діяльності був не стільки господарський розвиток цих земель, як їх долучення до загальноавстрійського та загальноросійського ринків. Формування наприкінці XIX ст. великих промислових об'єднань (синдикати "Прод- уголь", "Продамет", "Продвагон" та ін.) за участю інозем­них капіталів призводило до нищення місцевої господарської ініціативи (відомі трагедії родин Симиренків та Алчевських) та монопольного контролю над виробництвом, постачанням і ці­ною продукції. Перетворюючись із аграрної на аграрно-про­мислову країну, Україна навіть на початку XX ст. зберегла диспропорції в розвитку економіки. Якщо загалом частка східноукраїнських земель в економічному потенціалі Росії напередодні війни становила 24,3 % , то її участь у переробній промисловості вимірювалася 15 % , а в добувній — 70 % . Подіб­ним було й становище західноукраїнських земель, у яких роз­вивалася переважно дереворобна промисловість, а від кінця XIX ст. — нафтодобувна (нафтові промисли Борислава, що фінансувалися переважно австрійським та англійським капіта­лом, забезпечували в 1914 р. майже 5 % світового видобутку нафти).

Іноземний (російський, австрійський) капітал отримував в Україні великі дивіденди. За підрахунками проф. Кононенка, російські банки та іноземні компанії лише протягом 1891— 1914 рр. здобули в Україні 5 млрд руб. у дивідендах, що більше, ніж сума, інвестована за цей час у промисловість.

Розрив між виробництвом та споживанням. Виробництво та споживач зазнавали відчутних збитків ще й через існуючі ножиці цін на промислову й сільськогосподарську продукцію. Ціни на сільськогосподарські продукти суттєво впали у 80-х рр. XIX ст. і дещо піднялися лише перед Першою світовою вій­ною. Водночас ціни на сталь у Росії, наприклад, залишалися набагато вищі, ніж світові, й на 30—35 % вищі в Україні, ніж у самій Росії.

Суттєвим на українських землях був і розрив між вироб­ництвом та споживанням. Хоча в містах тоді проживало тільки близько 13 % населення, для більшості міщан споживчі това­ри, в тому числі й вироби першої необхідності, були надто дорогими. Ціни зростали швидше ніж доходи, а дешевші това­ри часто були фальсифікатами. Підприємці не раз затримува­ли виплати своїм робітникам, спонукаючи їх брати товари в кредит у крамницях, які їм же належали. Пропоновані ними товари часто були низької якості, а ціни на них перевищували середньоринкові. Наприклад, у Київському повіті на деяких підприємствах пуд житнього борошна в заводській крамниці коштував 1 крб, а в приватній — 90 коп., фунт цукру відповід­но — 17 та 12 коп. Беручи в борг, працівники поступово по­трапляли в кабалу до своїх працедавців. Таким чином, попри зростання валового внутрішнього продукту української еконо­міки, її характерною рисою на східно- та західноукраїнських землях була низька купівельна спроможність населення.

 

48