yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Екологія->Содержание->1.4 Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу

Ландшафтна екологія

1.4 Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу

Помітний перелом у розвитку фізичної географії спостерігається у другій половині XVIII ст. Він збігся з початком утвердження капіталізму в передових країнах Європи. З цього часу географічні дослідження використовуються в наукових цілях. Вони здійснювалися вченими-натуралістами, які мали професійну підготовку, на відміну від діячів Великих географічних відкриттів, які, як правило, не були вченими і не ставили перед собою наукових завдань.

Накопичення нових даних про природу суші та Світового океану, бажання вчених розібратись у багатьох процесах і явищах, які входили у загальну науку географію, привело до розвитку галузевої спеціалізації.

Вже на початку XIX ст. від географії відділилася геологія, в надрах географії формуються  кліматографія, океанографія, фіто- і зоографія; відділилась економічна географія («статистика»). Цей процес диференціації наук захопив не тільки географію, але й інші природничі науки. Поділ наук у природознавстві призвів до того, що вчені обмежувалися дослідженням у своїй галузі, і лише небагато з них займалися наукою у різних напрямках.

            Серед них видатний німецький натураліст і мандрівник Олександр Гумбольдт8. У його великій праці «Космос»  розвинуті ідеї єдності і взаємозв’язку природних явищ на Землі. Він підкреслював, що природа  територій повинна вивчатись як частина цілого, тобто Землі і навіть Всесвіту, і тим самим обґрунтував єдність загального і регіонального землезнавства. Головним завданням пізнання географічних зв’язків Гумбольдт бачив у дослідженні залежності органічного життя від неживої природи. Однак синтез Гумбольдта не міг бути повним, оскільки наука в  цей час не володіла достатньою кількістю матеріалів щодо всіх природних компонентів, особливо було мало знань про ґрунт – головний  продукт взаємодії живої і неживої природи.

          Гумбольдт підходив до географічних явищ як до фізичних за своєю природою і вважав за можливе поширити дію законів фізики на всі компоненти – аж  до   рослинного і тваринного світу, а також частково і на людину. Цей погляд був значно поширений  серед географів першої половини XIX ст.; існувала навіть думка, що фізична географія є частиною фізики. Тісний зв’язок із фізикою мав позитивне значення в розвитку фізичної географії, оскільки фізика в той час була найбільш розвиненою частиною природознавства, але згодом залежність від фізики мала негативний характер, практично із фізичної географії випав органічний світ.

Цінні спостереження, які свідчать про прагнення  охопити природу територій як єдине ціле і знайти закономірності в географічних явищах, можна знайти і в працях періоду 60-70-х рр. XVIII ст. – П. С. Палласа9, І. А. Гільденштедта10,     І. І. Лепехіна11 та ін. Більш глибокий аналіз природних взаємозв’язків належить російським вченим-дослідникам першої половини XIX ст. Е. О. Еверсман12  у 1840 р. випустив  «Естественную историю Оренбургского края», яка базувалася на польових дослідженнях 1816-1826 рр. У цій праці розкриваються тісні зв’язки між органічним світом і природним середовищем. Автор розділив вивчену територію на 3 смуги, які відповідають гірсько-лісовому поясу Уралу і ландшафтним зонам степів і напівпустель («сухих степів»), причому в останніх виділив дрібніші природні одиниці – степи  глинисті, солонцюваті і піщані, солончаки і соляні грязі. Таким чином, тут, по суті, уже йде мова про природні територіальні комплекси різного рівня, хоча Еверсман цього терміна не вживав.

О.Ф. Мідендорф13  досліджував східний Сибір у 1843-1844 рр. Він встановив різноманітні зв’язки між рослинністю і тваринним світом, з одного боку, і кліматом, а також рельєфом – з  іншого. Зробив порівняльну характеристику 3 природних зон – тундри, тайги і степу.

М. О. Сєвєрцев14  у 1855 р. дав  глибокий аналіз залежності між тваринним світом і фізико-географічними умовами Воронежської губернії. Цей аналіз базувався на виділенні характерних родів місцевості, які розміщені смугами від русла Дону до степового вододілу.

Сєвєрцев також встановив закономірності розподілу лісів і степів у залежності від рельєфу і ґрунтів.

У 1857-1858 рр. М. О. Сєвєрцев і ботанік І. Г. Борщов15 вивчали Арало-Каспійський край. Борщов дав опис досліджуваної території, в якому розглядає степи і пустелі як своєрідні природні комплекси і показує взаємозв’язки між рельєфом, зволоженням, ґрунтами і рослинністю.

У праці Ф. І. Рупрехта16 «Геоботанічні дослідження про чорнозем» (1866) вперше вирішується питання про взаємозв’язок ґрунтів і рослинності.

У книзі М. М. Богданова17 про тваринний світ Поволжя (1871) описані типи місцевості чорноземної смуги Поволжя.

Дослідженнями П. П. Семенова-Тянь-Шанського18 (1856-1857) та М. О. Сєвєрцева (1864-1868) в Тянь-Шані було закладено початок вивчення географічної поясності гір.

Таким чином, у 60-40-х роках XIX ст. багато природознавців не тільки вивчали різнобічні взаємовідношення між  географічними компонентами, але й наблизилися до ідеї природного територіального комплексу, що знайшло своє вираження у таких поняттях, як типи або роди місцевості.

До ландшафтно-географічного синтезу паралельно вів інший шлях – через  розроблення природного поділу земної поверхні, тобто – районування.

Необхідність районування розумів ще у 30-ті роки XVIII  ст. В. М. Татищев19. У 1791 р. О. М. Радищев20 говорив, що важливо було б поділити Сибір на «округи, які б були  природно обумовлені».

У середині XVIII ст. з’являються перші поділи території. Незважаючи на схематичність і відсутність чітких наукових описів, ці поділи були близькими до висвітлення об’єктивних фізико-географічних закономірностей, мали риси загального ландшафтного районування.

Недосконалість схем районування  можна легко пояснити відсутністю певного фактичного матеріалу (на той час ще не існувало постійної сітки метеостанцій, було відсутнє наукове уявлення про ґрунт, не було повного уявлення про рельєф території і т.д.) і яких-небудь теоретичних основ. Потреби практики явно випереджали можливості науки, вона була ще не готовою вирішити проблему природного поділу території. В усіх схемах, які стосуються  території Європейської Росії, явно простежується спільність – це  стихійний загальний підхід, завдяки якому вже у той час природне районування чітко розмежувалось з економічним (початок економічного районування заклав К. І. Арсеньєв21 у 1818 р.).

Спроби природного  районування всієї території Європейської Росії, що були присвячені Криму, виконували   К.І. Габліц22 (1785) і П. С. Паллас (1795).

У 80-х роках XVIII ст. інтерес до природного районування виникає у Франції. Ініціаторами були геологи, які бачили у геологічній будові і характері гірських порід важливі фактори диференціації природи земної поверхні.

Новий етап в історії природного районування настає у середині XIX ст. Він ознаменувався переходом від загальних схем до спеціалізованих, або галузевих (районування за окремими природними компонентами). У 1851 р. Р. Е. Траутфеттер23 опублікував перше ботаніко-географічне районування європейської Росії. Схему зоогеографічного районування тієї самої території у 1871 р. намітив М. М. Богданов. Дещо пізніше (1877) М.О. Сєвєрцев запропонував зоогеографічний поділ всієї Палеарктики, який у 1882 р. суттєво доопрацював М.О. Мензбір24. У 1871 р. було опубліковано кліматичне районування Кавказу О. І. Воєйкова25, у 1886 р. — перше геоморфологічне районування європейської Росії С. М. Нікітіна26.

Таким чином, на 70-80-ті роки XIX  століття припадає період інтенсивних аналітичних робіт у галузі природного районування. Воно було галузевим, але науково обґрунтованим і змістовним, більш точним у визначенні кордонів, як правило, сітка виділених регіонів відображалася на карті. У районування вводиться багатоступенева система територіальних одиниць. Ці аналітичні дослідження були необхідною передумовою для переходу до синтезу на більш високому науковому рівні, тобто комплексному природному районуванні. У дослідженнях того періоду широко розвинувся загальний принцип і були встановлені майже всі природні зони європейської Росії і прилеглих територій. 

 

6