yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Екологія->Содержание->1.5 Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та його школи

Ландшафтна екологія

1.5 Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та його школи

У кінці XIX  ст. географія вступила у складний, критичний період своєї історії. Спеціалізація в дослідженні природних ресурсів (мінеральних, водних, лісових, земельних) все поглиблювалась, що сприяло формуванню окремих географічних дисциплін. Традиційна «єдина» географія розпалась і вичерпала себе. Географія залишилась без власного предмета дослідження, було незрозуміло, чим повинен займатися географ, якщо є кліматологія, біогеографія, геоморфологія та ін.

З’явилося декілька поглядів порятунку географії, деякі вчені дотримувались думки, що географія повинна просто описувати земний простір, без встановлення і пояснення будь-яких законів. Ідеологом цієї концепції був німецький географ А. Геттнер27. Інші вважали, що географи повинні займатися поясненням впливу географічних умов на матеріальну культуру, історію суспільства, а також політику.

На той час у Росії формується потужна географічна школа. Її засновником  став професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв28, великою науковою заслугою якого було створення науки про ґрунт.

Погляди Докучаєва на ґрунт: ґрунт є результатом взаємодій усіх географічних компонентів – материнської  породи, тепла, вологи, рельєфу і організмів. Він є неначе продуктом ландшафту і в той же час його «дзеркалом». Ґрунт став останньою ланкою у системі географічних зв’язків, якої до цього не вистачало. Тому від вивчення ґрунту залишався  один крок до географічного синтезу, і його зробив В. В. Докучаєв. Ґрунт став першоджерелом  більш складних географічних узагальнень.

У 1898 р. він дійшов  думки про необхідність розроблення нової науки про співвідношення і взаємодію між усіма компонентами живої і неживої природи і про закони їх спільного розвитку. Сам Докучаєв не дав ніякої назви цій науці і не встиг здійснити свій задум – присвятити  їй спеціальну книгу. Але його найближчі учні і послідовники передбачили в ідеях Докучаєва початок сучасної географії.

У 1898-1900 рр. вийшла серія статей, у яких В. В. Докучаєв викладав своє вчення про зони природи, або природно-історичні зони. Це вчення послужило немовби  вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між живою і неживою природою. Вперше зональність трактувалась як світовий закон, дія якого поширювалася на всі природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи і «мінеральне царство».

Докучаєв вперше на практиці здійснив принцип комплексного польового дослідження  територій шляхом організації відомих експедицій Нижньоновгородської (1882-1886), Полтавської (1888-1894) і Особливої степової (1892-1898). У ході останньої експедиції було покладено початок принципово новому методу дослідження – стаціонарному: на 3 типових ділянках степової зони здійснювались багаторічні дослідження всього комплексу природних процесів у їх динаміці, а також велися досліди щодо меліоративного впливу на природу з метою її перетворення.

Важливою рисою Докучаєва як вченого було те, що він міг поєднати високий теоретичний рівень дослідження з практичною діяльністю. Своє вчення про природні зони вчений хотів поставити на службу практиці: для кожної із виділеної ним зони  він запропонував схему меліоративних і агротехнічних заходів для того, щоб піднести рівень сільського господарства. До цього часу залишається прикладом його праця «Наші степи в минулому і тепер» (1892), в якій на основі глибокого комплексного аналізу степових ландшафтів їх походження і сучасного стану запропонована всебічно розроблена програма їх перетворення. Докучаєв є засновником прикладної географії, а точніше – прикладного ландшафтознавства.

В. В. Докучаєв виховав цілу плеяду географів-дослідників нового типу, які розвинули його ідеї. Головною школою цих досліджень були докучаєвські експедиції. Власне, пройшовши через них, стали видатними географами А.М.Краснов29, Г.Ф.Морозов30, Г.М.Висоцький31, Г.І.Танфільєв32. Серед знаменитих учнів Докучаєва – М.М.Сибірцев33, В.І.Вернадський34, К.Д.Глінка35. Його послідовниками стали Л.С.Берг36, С.С.Неуструєв37, Б.Б.Полинов38 та ін. Докучаєвська географічна школа – явище унікальне в історії  науки за її згуртованістю, прогресивністю ідей і спрямованістю і тим впливом, який вона мала на подальший розвиток географії.

На початку ХХ ст. в теорію і практику географії надійно увійшла докучаєвська концепція природної зональності. Г.М.Висоцький ще в 1899 р. вніс у неї суттєві доповнення, а в 1905 р. запропонував перший кількісний критерій для розмежування зон – показник  атмосферного зволоження у вигляді відношення річної кількості опадів до випаровування.

Завдяки працям послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх межі уточнювалися на карті. Тим самим створювалася модель для синтезу в природному районуванні. З цього часу починається вживатися термін «фізико-географічне районування».

Перший досвід такого районування, що поклав початок переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г. І. Танфільєву (1897). Танфільєв розділив європейську Росію на фізико-географічні області, зони і округи. Це районування ще  багато в чому недосконало, але для свого часу воно було найбільш детальним і обґрунтованим. За ним послідували інші схеми для тієї самої території –   П. І. Броунова39 (1904), О.О. Крубера40 (1907), В. П. Семенова-Тянь-Шанського (1915). У них так чи інакше відбився зональний принцип, а, крім того, автори прагнули врахувати інші чинники фізико-географічної диференціації, зокрема рельєф.

Перше зональне районування всієї території Росії опублікував у 1913 р. Л.С. Берг, причому зони вперше названі ним ландшафтними. Ця схема є класичною. Багато подальших праць з  районування території орієнтувалися на неї.

Накопичений досвід комплексних досліджень у різних регіонах з різними практичними завданнями на різних територіальних рівнях детальності наблизив дослідників до більш переконливого твердження в об’єктивному існуванні закономірних взаємообумовлених територіальних поєднань природних компонентів. Ще в 1895 р. А.М.Краснов назвав такі поєднання географічними комплексами (маючи на увазі територіальні одиниці, близькі до докучаєвських зон). На початку ХХ ст. ця ідея втілилася у поняття про ландшафт. Впродовж десятиліття 1904-1914 рр. наукове уявлення про ландшафт у різних формах було запропоноване незалежно одне від одного багатьма вченими і важко надати будь-кому із них перевагу, оскільки ідея ландшафту після праць В.В.Докучаєва вже назрівала очевидно.

Основоположник наукового лісознавства і погляду на ліс як на «явище географічне» Г. Ф. Морозов вважав кінцевою метою природно-історичного дослідження території її розчленовування «на цілу сукупність ландшафтів, або географічних індивідуумів». Ландшафти – це  природні одиниці, на які розпадається природа будь-якої території, вони є «неначе фокусами, або вузлами, в яких схрещуються взаємні впливи загального і місцевого клімату, з одного боку, рельєфу, геологічних умов – з  іншого, рослинності і тваринного світу – з  третього і т. д.». Автор особливо підкреслював необхідність генетичного підходу до вивчення ландшафтів; він передбачав, що систематика «географічних індивідуумів» ґрунтуватиметься на їх генезисі, або походженні.

Найближчий однодумець Г. Ф. Морозова, видатний  учений, що створив теоретичні основи вирощування лісу в степу, Г. М. Висоцький, самостійно розвивав уявлення про ландшафт, який вважав за краще називати  терміном «природний округ», або «місцевість». Він вважав, що різні місцевості повинні відрізнятися характером внутрішньої строкатості або одноманітності умов місця розповсюдження лісу і відповідних цим умовам рослинних співтовариств. У цій думці можна побачити уявлення про морфологію ландшафту, що отримало розвиток значно пізніше. З іншого боку, «природні округи» Висоцький розглядав як початкові одиниці всієї системи районування: вони об’єднуються в природні області, а останні – в  країни. Висоцькому належить ідея створення синтетичних карт, які згодом стали іменуватися ландшафтними картами.

Перше визначення терміна «ландшафт» дав Л.С.Берг. У 1913 р. у статті «Опыт разделения Сибири и Туркистана на ландшафтные и морфологические области» він писав, що предметом фізичної географії є ландшафти.

Л. С. Берг визначив ландшафт як «область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, що  повторюється впродовж відомої зони Землі». Зараз це визначення уявляється  недостатньо чітким, але не слід забувати, що це перше визначення. При всій недосконалості воно містить надзвичайно важливу вказівку – на  зв’язок між ландшафтом і природною (ландшафтною, за Бергом) зоною.

Цікаві висновки зробив російський ґрунтознавець, геоботанік і фізико-географ Р.І. Аболін (1886-1938), який наблизився до правильного розуміння співвідношення загальних і місце­вих географічних закономірностей. За Аболіним, природні компоненти тісно переплітаються й формують складний комплекс у вигляді епігеми (географічна оболонка), яка огортає Земну кулю. Епігема залежно від широтної зональ­ності ділиться на «епізони», а стосовно геологічної історії – на  «епіобласті». У межах областей за місцевими умовами спостерігаються «епітипи» (наприклад, болото).

Отже, Р.І. Аболін систему поділу земної поверхні подав зверху до низу, від ландшафтної оболонки до елементарно­го комплексу (фації). Але ця система була розроблена не до кінця і залишилася мало відомою.

Таким чином, у фізичній географії того періоду почина­ла закладатися ідея природного комплексу, взаємозв’язку між його компонентами.

Подальший розвиток фізичної географії зумовив необхідність вели­ких експедицій для вивчення малодосліджених земель. У зв’язку із сільськогосподарським освоєнням нових територій виникає потреба  в ландшафтних картах, які складались на основі польових досліджень. Водночас з’являється необхідність систематизувати природно-територіальні комплекси (ПТК) при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження стає най­більш проста комплексна одиниця поділу – елементарний  ландшафт (за С.П. Крашенинніковим).

У 1947 р. вийшла друком праця Л.С. Берга «Географические зоны Советского Союза», у вступі до якої він доповнив своє перше визна­чення ландшафту, навів конкретні приклади. Берг писав: «Географический ландшафт есть такая совокупность или группировка предметов и явлений, в которой особенности рельефа, климата, вод, почвенного, растительного покрова и животного мира, а также, до известной степени, деятельность человека сливаются в единое гармоничное целое, типически повторяющееся на протяжении данной зо­ны Земли». Л.С. Берг розумів ландшафт широко і трактував його як типологічне поняття (зазначав, що закономірно повторюються в межах однієї зони такі ландшафтні комплекси, як болото, горбисті піски та ін.), і як регіональний індивідуальний комплекс (Валдайська височина, Середньо-Сибірське плоскогір’я та ін.). Від нього і пішли два основні напрями в ландшафтній географії – типологічний  і регі­ональний.

Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходило з учення Л.С. Берга, розвинув Л.Г. Раменський41. Він зазначав, що ландшафт складається з епіфацій (фацій), які формуються в різних умовах міс­цезростання, увів в ландшафтознавство термін «урочище».

Вчення про ландшафт продовжували розвивати в радянський пе­ріод А.О. Григор’єв42, Б.Б. Полинов, пізніше М.А. Солнцев43. А.О. Григор’єв звернув увагу на вивчення процесів у ландшафті, обґрунтував поняття про географічну облонку Землі (описав тропічну і субтропі­чну ландшафтні зони).

У 30-х роках Б.Б. Полинов почав розробляти вчення про ланд­шафт на геохімічній основі, запропонував методологію нового нау­кового напрямку. Ним встановлено поняття «геохімічний ланд­шафт». Це парагенетична асоціація елементарних ландшафтів (елю­віального, супераквального і субаквального), зв’язаних між собою міграцією хімічних елементів. Його частинами є, наприклад, водо­діл, схил, долина, водойма.

У повоєнний період на наукову арену виходить М.А. Солнцев, який очолює школу ландшафтознавців Московського державного університету. Він розвинув уявлення про ландшафт, його морфоло­гічну структуру, дав нове визначення ландшафту. На основі польо­вих досліджень показав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має морфологічні частини, тобто він визнавав урочище і фацію, які служать предметом польової зйомки.

У цей самий період широко практикуються ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в інших центрах: у Ленінграді – А.Г.Ісаченко44, у Воронежі – Ф.М.Мільков45, у Львові – К.І. Геренчук46  і Г.П.Міллер47, у Києві –      О.М. Маринич48  і П.Г.Шищенко49 , в Іркутську – В.Б.Сочава50.

У 1965 році вийшов перший підручник із ландшафтознавства «Основи ландшафтознавства і фізико-географічне районування» А.Г. Ісаченка, в якому узагальнені як теоретичні положення, так і досвід польових робіт. Набув розвитку новий системний підхід до вивчення ландшафтів. Значний внесок у це зробив В.Б. Сочава («Учение о геосистемах», 1975).

Особлива увага приділяється динаміці ландшафту (з 60-х років), процесам ландшафтоутворення, антропогенному ландшафтознавст­ву (Ф.М. Мільков), прикладним питанням, природокористуванню й охороні навколишнього середовища та ін. Підкреслюється необхід­ність більш інтенсивного розвитку геохімічного й геофізичного  напрямів (геохімія ландшафту й геофізика ландшафту), вивчення кругообігу речовин і енергії під впливом діяльності людини. Ро­биться акцент на антропогенне навантаження і стійкість ландшаф­ту. Використовуються нові методи дослідження (геохімічні, геофі­зичні, космічні, математичні, картографічні, стаціонарні, служби моніторингу). Розширюються міждисциплінарні дослідження.

 

7