yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->Перша акція громадської непокори

Новітня Історія

Перша акція громадської непокори

На заклик ІНК 6 квітня 1919 р. в колонії розпочався хартал — загальний страйк (букв, "зачинення крамниць"). 8 квітня 1919 р. М. Ганді оголосив про початок першої кампанії громадської непокори. Уперше в історії Індії антиколоніальні виступи відбувалися на тлі покращення стосунків між мусульманами та індуїстами. Однак, поступово, початково ненасильницький рух почав виходити з-під контролю. Зіткнення маніфестантів з колоніальною поліцією відбулися в Калькутті, Бомбеї, Ахмадабаді та інших містах.

Найбільш криваві події відбулися в населеній етнорелігійною групою сикхів провінції Пенджаб, яка також приєдналася до індуїстського антибританського руху. У квітні 1919 р. командувач гарнізону Амрітсару генерал Реджинальд Дайєр наказав силою розігнати демонстрацію сикхів, унаслідок чого загинуло двоє маніфестантів. Бажаючи помститися, войовничі сикхи прорвалися у заселену європейцями дільницю міста й вбили там кількох британців. У місті було введено надзвичайний стан. Оскільки під час нападу на європейців місцеві жителі побили жінку-місіонера та лікарку місіс Шервуд, генерал Р. Дайєр, який був її особистим другом, віддав наказ встановити в місті "пост повзання". Усіх місцевих жителів, які проходили вулицею, на котрій стояв цей пост, змушувалили проповзати повз солдатів по землі. Тих, хто обурювався, били батогами. Це покарання стало формою покути місцевого населення за напад на європейців.

Всупереч забороні британців, 13 квітня 1919 р. на одній із площ Амрітсару зібрався великий мітинг. За наказом генерала Р. Дайєра солдати розстріляли мітинг, унаслідок чого від куль та в тисняві загинуло 379 осіб і 1500 було поранено. За розстріл демонстрації у Амрітсарі, звинувачений у перевищенні службових повноважень, генерал Р. Дайєр був позбавлений військового звання. Згодом він подав апеляцію й був виправданий.

Зважаючи на такий розвиток подій, М. Ганді звернувся до членів Конгресу з закликом припинити акцію через небезпеку її переростання в прямі зіткнення з британцями. Тоді ж почалася розробка детально регламентованого плану

проведення кампанії "ненасильницького неспівробітництва". Запропонований М. Ганді план у вересні 1920 р. затвердила сесія ІНК в Калькутті. Політика "ненасильницького неспівробітництва" передбачала чотириступінчате наростання тиску на колоніальну адміністрацію. Окремими кроками мали стати: публічно оголошена відмова від орденів, титулів та відзнак, наданих британцями, бойкот законодавчих органів, судів, навчальних закладів та інших інституцій колоніальної адміністрації, бойкот товарів та послуг неіндійського походження та, як остання стадія протесту, — відмова від сплати податків. Передбачалося, що всі заходи організовано здійснюватимуться лише з дозволу керівних органів Конгресу.

Проводячи підготовку до широкомасштабної кампанії, ІНК здійснив невелику пробу сил, організувавши в листопаді 1920 р. бойкот виборів до місцевих органів влади. Результати бойкоту були успішними, оскільки 2/3 усіх виборців не прийшли на виборчі дільниці. У грудні 1920 р. М. Ганді заявив, що, у випадку послідовного та організованого дотримання розробленого ним плану, Індія досягне незалежності впродовж найближчих 12 місяців.

У 1921 р. ІНК почав повільно посилювати тиск на британську владу. Тисячі індійців повертали британські урядові нагороди та відмовлялися від своїх посад і почесних звань. Серед тих, хто віддав свої нагороди, був навіть світової слави бенгальський письменник та лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор (1861— 1941). Відмовившись від навчання в британських школах, індійці створили власні навчальні заклади. Акцію бойкоту британських товарів з радістю підтримали індійські текстильні промисловці, які були зацікавлені у послабленні своїх європейських конкурентів. 1 серпня 1921 р. у день смерті відомого лідера індійського незалежницького руху Б.Г. Тілака по всій Індії відбулися публічні акції, в ході яких індійці на велетенських вогнищах палили британські товари. Мусульмани почали відмовлятися служити в колоніальній армії.

Відновився рух національних волонтерів — парамілітарного утворення, організованого ІНК напередодні Першої світової війни. Волонтери носили уніформу, проходили військовий вишкіл, але водночас не користувалися жодною зброєю і не намагалися її здобути. Значення цих загонів було радше психологічне. Національні волонтери встановлювали пікети біля крамниць бойкотованих купців, роздавали листівки тощо.

Фахівці з індійських питань порадили британському урядові організувати приїзд до колонії когось із представників монаршої родини, оскільки це мало позитивно вплинути на схильну до поклоніння харизматичній особі психологію східної людини. 17 листопада 1921 р. до Індії приїхав принц Уельський, однак його приїзд тільки погіршив становище британців у колонії. Бажаючи продемонструвати незалежність та рішучість, саме в день приїзду спадкоємця Британської корони Конгрес оголосив про початок нового харталу та закликав бойкотувати представника королівської родини. Оскільки частина індійців все ж вийшла на вулиці, щоб привітати кортеж принца, стихійно почалися сутички між прихильниками сатьяграхи і тими, хто хотів вшанувати спадкоємця британського престолу. На вулицях Делі почали споруджувати барикади, демонстранти підпалювали будинки та перевертали трамваї. Центр індійської столиці охопили масові заворушення. Поліція застосувала силу. Під час заворушень лише одного дня загинуло 53 особи. Британці поклали всю відповідальність за жертви 17 листопада на Індійський національний конгрес. Весь керівний склад ІНК, за винятком М. Ганді, було арештовано, а організацію національних волонтерів заборонено. Загалом за ґратами опинилося понад ЗО тис. осіб. М. Ганді британці не арештували, побоюючись масових акцій протесту, які могли розпочатися зважаючи на його великий

авторитет. Масові заворушення в Делі в день приїзду принца Уельського негативно вплинули на міжнародній імідж Великобританії, продемонструвавши нездатність Лондона контролювати ситуацію в Індії.

На початку 1922 р. антианглійський рух знову почав виходити з-під контролю. Без дозволу керівних органів ІНК округ Гунтур перейшов до останньої стадії кампанії опору — відмови від сплати податків. Хоча досвід Гунтуру виявився надзвичайно позитивним (упродовж місяця британці зібрали лише 5% від звичайного рівня податкових надходжень), М. Ганді рішуче протестував проти переходу до цієї стадії акції. Після тривалих роздумів М. Ганді дозволив розпочати останню стадію кампанії, але тільки в одному невеликому окрузі Бардолі, який населяло лише 87 тис. осіб. Водночас 1 лютого 1922 р. М. Ганді надіслав віце-королю Індії ультиматум, у якому погрожував розпочати таку акцію в усій країні, якщо не буде звільнено арештованих і не припиняться репресії. Британці не відповіли на це послання. Вагання М. Ганді пояснювалися побоюваннями, що після припинення сплати податків й автоматичного припинення виплат заробітної платні службовцям правоохоронних та адміністративних служб, вони покинуть свої робочі місця й в країні почнеться хаос. Лідер ІНК вірив, що британців вдасться примусити покинути Індію, не доводячи ситуацію до соціального катаклізму.

Від остаточного краху колоніальну адміністрацію врятували події в маленькому селі Чаурі Чаура (Об'єднана провінція — тепер Уттар-Прадеш), де розлючені поводженням влади мешканці загнали 22 місцевих поліцейських до будиночка їх відділку і там живцем спалили. Дізнавшись про ці події, М. Ганді, який мав вроджену відразу до насильницьких дій, негайно наказав припити всі протестаційні акції. На думку лідера ІНК, існувала загроза повторення подібних подій в інших місцях, що дало б змогу британцям, застосувавши силу, фізично знищити антиколоніальний рух. За наказом М. Ганді, 12 лютого 1922 р. акцію ненасильницького неспівробітництва було припинено. Ув'язнені лідери ІНК протестували проти цього рішення, вважаючи, що залишається можливість "дотиснути" британців, однак М. Ганді не прислухався до їх голосу, сказавши, що вони є "мертвими з громадської точки зору". Такі дії лідера Конгресу значно деморалізували національно-патріотичний рух, і коли 10 березня 1922 р. британці наважилися заарештувати самого М. Ганді, протестів майже не було. Через тиждень М. Ганді був засуджений до 6-річного ув'язнення. Щоправда, після того як в січні 1924 р. в тюремному лазареті йому зробили операцію видалення апендициту, і його стан погіршився, британці вирішили випустити лідера ІНК. 5 лютого 1924 р. він вийшов на волю.

Підсумовуючи наслідки першої акції громадської непокори, губернатор Бомбею лорд Ллойд так прокоментував поведінку М. Ганді: "Але і налякав він нас! Через його програму в'язниці переповнилися. Зрозуміло, що не можна без кінця арештовувати людей, тим більше коли їх 319 мільйонів. Експеримент Ганді був найбільш колосальним експериментом у світовій історії, й він майже вдався".

Наступні п'ять років після придушення першої акції громадської непокори були часом спаду національно-визвольного руху в Індії. З ІНК почали виходити окремі члени та цілі фракції. У 1924 р. у складі Конгресу залишилося лише 200 тис. осіб. Наступного року група колишніх діячів ІНК відновила таємну індуїстську організацію тоталітарного спрямування "Махасабха хіндустані" ("Великий союз індусів"). У самому Конгресі Мотілал Неру (1861—1931) та Чандра Дас (1870—1925) створили Свараджистську партію (від "сварадж" —"незалежність"). Багато мусульман, розчарованих нерішучою політикою Конгресу, котра, на їх думку, призвела до невдачі акцію громадської непокори, повернулося до

Мусульманської ліги, яка, щоправда, також переживала не найкращі часи. Після ліквідації в 1924 р. республіканським урядом Туреччини халіфату халіфатиський рух теж пішов на спад.

У другій половині 20-х рр. А.М. Джинна все більше відходив від попередньої політики поступок Національному конгресу. 20 березня 1927 р. у делійському готелі "Вестерн" відбулася нарада 30 найвпливовіших лідерів мусульманського незалежницького руху. Обговоривши отримані від ІНК пропозиції проведення спільної виборчої кампанії, лідери Мусульманської ліги вирішили з ними погодитися за умови забезпечення за мусульманськими депутатами третини місць в центральних представницьких органах і переважаючої більшості в парламентах Пенджабу та Бенгалії. Національний конгрес погодився на запропоновані умови.

 

14