ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Історія->Содержание->КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

Новітня Історія

КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ АФРИКИ

■             Особливості політичного та економічного розвитку

■             Ефіопія

■             Південно-Африканський союз

Особливості політичного та економічного розвитку

На час закінчення Першої світової війни лише дві країни Тропічної та Південної Африки — Ліберія та Ефіопія — були незалежними державами. Решта африканського континенту перебувала в колоніальній залежності від Великобританії, Франції, Бельгії, Португалії, Іспанії та Італії. У результаті воєнної поразки свої колоніальні володіння втратила Німеччина. Колишні німецькі колонії загальною площею 2,5 млн. кв. км із населенням 13 млн. осіб (Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун та Того) Ліга націй передала під управління країн-переможниць. Німецьку Східну Африку, яка була найбільшою серед німецьких колоній, розділили між собою Великобританія, Бельгія та Португалія. Під управління Лондона перейшла найбільша частина колонії — Таньганьїка. Руанду та Урунді було передано Бельгії, а невеликий район на кордоні із Мозамбіком Кіонго отримала Португалія. Камерун і Того поділили Великобританія та Франція, причому французи отримали більшу частину обох колоній. Мандат на управління найменш розвиненими в економічному та культурному плані територіями колишньої Німецької Південно-Західної Африки отримав Південно-Африканський союз.

Юридичною підставою для розділу німецьких колоній послужила створена в 1919 р. Паризькою мирною конференцією мандатна система Ліги націй. Всі африканські володіння Німеччини, за винятком Німецької Південно-Західної Африки, включено в список мандатів категорії "Б". Держави-мандатори мали стежити за дотриманням на території підмандатних їм країн порядку, водночас сприяючи формуванню національних адміністративних та технічних кадрів, які б в майбутньому могли взяти на себе управління місцевим державним апаратом. Теоретично функція мандатора полягала в опіці та вихованні місцевого населення, яке ще не було в стані самостійно управляти своїми країнами. На підмандатних територіях заборонено спорудження військових баз та укріплень.

Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії. У 1922 р. завершився термін повноважень створеної Сесілом Родсом Британської південноафриканської компанії, що на правах приватного володіння управляла Північною та Південною Родезією. Британці провели серед білого населення Південної Родезії референдум. Вибираючи між приєднанням до ПАС та створенням самоуправної

колонії, більшість голосуючих висловилася за колоніальний статус. 1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправною колонією із власними урядом і парламентом. Північна Родезія, де референдум не проводився, у 1924 р. стала британським протекторатом.

Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень.

Основна частина французьких колоніальних володінь була зосереджена в Західній Африці: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Сенегал і Французький Судан. В екваторіальній частині Африки французи володіли Габоном, Чадом, Середнім Конго і Убангі-Шарі. Крім цього, колоніями Парижа були острів Мадагаскар і невеликий рййон Африканського рогу — Французький берег Сомалі (Джібуті).

Французькі колоніальні володіння були порівняно бідними на природні ресурси. Складні кліматичні умови та напівпустельний характер земель більшості французьких володінь не сприяли розвитку сільського господарства. Основна частина населення французьких колоній займалася кочовим скотарством. Експортні сільськогосподарські культури вирощували лише кілька західноафриканських країн: Сенегал — арахіс, Гвінея — гевею, яка давала каучук, Дагомея та Берег Слонової Кістки — олійну пальму. На відміну від британських колоній, французи застосовували у своїх володіннях систему прямого правління, безпосередньо втручаючись в місцеві справи, призначення кандидатів на керівні посади та ін.

Серед французьких колоній у Африці в особливому становищі перебував Сенегал. Країна, яка послужила базою для розширення колоніальної експансії, мала особливий статус. Частина корінних сенегальців користувалася громадянськими правами і навіть обирала депутатів до французького парламенту. У 1936 р. виборчі права мали 78 тис. сенегальців. У Сенегалі існувала добра, за мірками Африки, система освіти для місцевих жителів, виходили газети тощо. Із сенегальців формувалися частини корпусу сенегальських стрільців, які брали участь у Першій світовій війні.

Португалія володіла в Африці Мозамбіком, Анголою та Португальською Гвінеєю. Економічна слабкість Португалії не дозволила Лісабону самостійно розвивати промислову та соціальну інфраструктуру колоній. Португальцям довелося допустити у свої колонії британський та американський капітал. Система управління португальськими колоніями спиралася на невелику групу частково асимільованого місцевого населення, яке широко залучалося до колоніального адміністративного апарату. Загалом привілейованих африканців у португальських володіннях налічувалося не більше 1% від загальної кількості населення.

Бельгія володіла єдиною колонією — Бельгійським Конго, найбільшою за територією та однією із найбагатших на природні ресурси країн континенту. Іспанії належали невеликі володіння в Західній Африці: Ріо-Муні, о. Фернандо По та інші дрібні острівці в Атлантичному океані. Італійські колонії — Еритрея та Італійське Сомалі — були розташовані на Африканському розі.

Протягом міжвоєнного періоду економіка більшості африканських країн розвивалася однобоко. Більшості колоній метрополії нав'язали орієнтоване на вирощування експортних культур монокультурне сільськогосподарське виробництво. Протягом 20—30-х рр. у країнах Африки загальний обсяг урожаю кави зріс в 11, чаю в 10, какао-бобів у 6, арахісу в 4, тютюну в 3 рази. За той самий час урожаї зернових культур в Африці майже не збільшилися. Більшість залежних країн перетворилися на експортерів лише якогось одного товару. Того і Камерун експортували майже виключно каву та какао, Уганда — бавовну, Занзібар — гвоздику, Габон і Сенегал — арахіс. Така ситуація поставила місцеві економіки в пряму залежність від коливань цін на світовому ринку на предмети африканського експорту. Найменші зміни в кон'юнктурі ринку одразу ж відбивалися на бюджеті африканських колоній.

Промисловий розвиток африканських країн сильно відставав від аграрного сектору. Найкраще розвивалися гірничовидобувна та гірничозбагачувальна галузі, які також були орієнтовані на експорт. У 1937 р. в Тропічній та Південній Африці видобували 97% всіх добутих в світі алмазів, 92% кобальтової руди, 40% золота, 30% платини. Руду урану, із якої були виготовлені перші в історії людства ядерні бомби, видобуто в Бельгійському, Конго. Найбільш промислово розвиненими в Африці були Південно-Африканський союз, Південна Родезія та Бельгійське Конго.

Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У міжвоєнний період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію — Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію — Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919—1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія "Молодий Габон". В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.

 

46