ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->РОЗДІЛ І.  ПРЕДМЕТ  І  СУТНІСТЬ  КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ  ТАКТИКИ

Організація і тактика слідчих дій при розслідуванніІ злочинів, вчинених засудженими до позбавлення волі

РОЗДІЛ І.  ПРЕДМЕТ  І  СУТНІСТЬ  КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ  ТАКТИКИ

 

 

1.1. Історичний аспект розвитку криміналістичної тактики

 

Гостра потреба українського суспільства у посиленні вітчизняної правоохоронної системи, зокрема її жорсткішого реагування на злочинність, вимагає поглибленого наукового дослідження і практичного вирішення тактико-криміналістичних проблем.

Наукову тактико-криміналістичну проблематику складають питання про поняття криміналістичної тактики, її категорій, систему і взаємозв’язок з іншими галузями знань та практикою досудового розслідування злочинів, організацію і тактику слідчих дій тощо. В умовах сучасної життєдіяльності українського суспільства, розбудови держави, реформування вітчизняної правоохоронної системи має науково-криміналістичне значення дослідження питань про предмет і сутність криміналістичної тактики та її розвиток.

Предмет криміналістичної тактики відноситься до категорій, які динамічно розвиваються і відображають стан цієї галузі науки криміналістики на кожному етапі її вдосконалення.

Проблема дослідження предмета, сутності криміналістичної тактики складна й дискусійна. Від перших спроб визначити її предмет і до сьогодні не припиняються суперечки про те, яким має бути точне визначення криміналістичної тактики як галузі науки криміналістики і в якому напрямку належить його вдосконалювати. Визначаючи причини цих суперечок,            В.І. Комісаров зауважує, що “…власне інтерес до наукових основ роботи слідчого, актуальність цієї проблеми як раніше, так і на сучасному етапі викликають вже традиційні суперечки навколо предмета і сутності криміналістичної тактики” [156, c. 6].

Питанням історії криміналістики присвячений ряд наукових робіт вітчизняних вчених: В.І. Гончаренка, А.Є. Єлісєєва, В.О. Коновалової,          В.С. Кузьмічова, В.К. Лисиченка, М.В. Салтевського, С.І. Тихенка та ін.      [111; 173; 174; 196; 197; 255; 291]; російських вчених: Р.С. Бєлкіна,                  А.І. Вінберга, І.Ф. Крилова та ін. [41; 51; 65; 66; 73; 98; 182; 194].

Актуальність та значущість дослідження історичного аспекта визначеної проблеми полягає в тому, що воно дозволить простежити становлення, формування і тенденції розвитку криміналістичної тактики, оцінити ефективність застосування, зрозуміти її джерела (природу), сформулювати предмет пізнання.

Становлення криміналістичної тактики нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. В її межах відбувався процес розробки і накопичення засобів, прийомів та рекомендацій роботи з доказами. Ці дані на певному етапі склали ядро нової науки – криміналістики [65, c. 4]. Слід погодитися з А.А. Ейсманом, який вважав, що “...формування самостійних, специфічних знань, що складають предмет криміналістики, легко простежити історично. Спочатку ті знання, що стосуються прийомів збирання, виявлення і дослідження доказів і виходять за рамки процесуальної теорії, фігурують у працях процесуалістів. Вже потім, збільшуючись за обсягом, накопичуючись і набираючи внутрішню єдність, ці відомості оформлюються в самостійну науку – криміналістику” [314, c. 27].

Т.І. Ойзерман у зв'язку з цим зазначав, що “...наукове визначення будь-якої науки, безумовно, не може бути вихідною точкою її справжнього історичного розвитку: воно стає можливим на порівняно високому ступені розвитку науки, будучи підсумком, узагальненням пройденого шляху та досягнутих результатів” [231, c. 22].

Історія будь-якої науки обов'язково пов'язана з дослідженням її предмета; це ж стосується як науки криміналістики в цілому, так і її галузей, зокрема криміналістичної тактики.

Вивчення пам'яток права, наукових спеціальних джерел, зокрема монографій, навчальних та практичних посібників, підручників з криміналістики, дозволяють виділити два основні етапи у розвитку криміналістичної тактики:

а) виникнення і становлення криміналістичної тактики;

б) формування і вдосконалення криміналістичної тактики.*

При визначенні хронологічних кордонів вказаних етапів ми виходили з таких положень: рівня розвитку економічних основ суспільства, стану розвитку права і законодавства, ступеня розвитку криміналістичного наукового знання, існуючої практики боротьби зі злочинністю [196, c. 105; 260, c. 115].

У зв'язку з тим, що Україна довгий час входила до складу державно-політичних і територіальних утворень інших держав, більшість її інститутів, у тому числі право, законодавство, практика боротьби зі злочинністю тощо були, в основному, аналогічними інститутам цих держав: Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Румунії, Росії, Радянського Союзу.

Враховуючи певну складність у пошуку та вивченні джерел, що висвітлюють дану проблему в Польщі, Австро-Угорщині та Румунії, в цьому дослідженні в основному аналізуються законодавчі акти, наукова спеціальна література і практика боротьби зі злочинністю Київської Русі, Російської імперії, Радянського Союзу, незалежної України.

Часові межі початку першого етапу важко визначити конкретною датою. Перші відомості про застосування прийомів і засобів боротьби зі злочинністю зустрічаємо в законах вавілонського царя Хаммурапі (1752 – 1750 роки до н.е.). Так, наприклад, у них є відомості про використання документів як засобів доказування. У Давньоримських законах ХІІ таблиць (451 – 449 роки до н.е.) передбачено проведення обшуків. Закони Ману Стародавньої Індії (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) вимагали колегіального процесу, а у сумнівних випадках – наявних речових доказів. Основними джерелами доказів були показання свідків і визнання обвинуваченим своєї вини [98, c. 6].

Поряд із вищенаведеними фактами до нас доходять відомості про використання прийомів і засобів боротьби зі злочинністю з інших пам'яток права: законів Драконта у Стародавній Греції (621 р. до н.е.); “варварських правд” (ранньофеодальних юридичних кодифікацій германських народів) – Салічної правди (V ст.), Ріпуарської та Бургундської правд (V – VI ст.), Саксонської правди (ІХ ст.); Руської правди (ХІ ст.); Польської правди (ХІІІ ст.) та інших [196, c. 106; 216, c.c. 13-117].

Право цього періоду складалося зі зведень законів, які регулювали відносини кримінального, процесуального, цивільного, сімейного і релігійного характеру. В ньому, як правило, немає чіткого розмежування матеріального і процесуального права. Цим, на наш погляд, можна пояснити існування в одному законі як кримінально-правових норм, так і прийомів та засобів боротьби зі злочинністю (включаючи слідчі дії). Наприклад, у Руській правді передбачались: кровна помста, штраф, вбивство злодія на місці злочину, застосування ордалій, залучення послуха (свідка), застосування позовниці (повістки), проведення допиту, зводу (очної ставки), використання посилання (перевірка показань сторін або свідків), звернення до закличі (заклик по допомогу до початку провадження слідства за гарячими слідами).

У ранньофеодальних державах Західної Європи кримінальний процес (неподільно існував із цивільним) був змагальним, заснованим на звичаях і традиціях додержавного історичного періоду, коли вся влада, включаючи право суду, належала народним (вічевим) зборам, виборним старшинам або вождям племен. За “варварськими правдами” справа порушувалася за заявою потерпілої сторони, яка формулювала обвинувачення і надавала докази. Суддя обмежувався доказами, які були надані сторонами, а його головним завданням було отримати визнання обвинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наставало, застосовували ордалії або суд Божий, тобто випробування водою, вогнем і залізом. При випробуванні водою обвинуваченого кидали у ріку. Смерть його вказувала на невинуватість, оскільки вода – чиста субстанція і грішника не прийме. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як загоюється опік. Якщо легко, то обвинувачений вважався невинуватим, і навпаки. Випробовуваний вогнем проходив по коридору між двома багаттями. Практикувався також судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо протилежна сторона звинувачувала у брехні особу, яка подала позов. Вважалося, що Бог у поєдинку виступає на боці невинуватого і дає йому перемогу в усіх випадках (дворяни билися на конях, селяни – колами). Особливою формою ордалій була клятва у формі сумісного присягання. Кількість тих, хто присягав разом з підозрюваним, залежала від важливості справи. У різних статтях Салічної правди згадується від трьох до дев'яти свідків чи осіб, які присягали на зброї. З поширенням християнства почали давати клятву на Євангелії чи святих мощах. Якщо хтось із свідків, або сам підозрюваний, збивалися з клятви, справа вважалася програною [216, c.c. 76-83].

Особливе місце серед ранньофеодальних пам'яток права займає Руська правда, яка за час із ХІ ст. до ХV ст. зазнала великих змін. Вона дійшла до нас у великій кількості списків (понад сто), що сильно відрізняються за змістом [317].

У Руської правди багато спільного з Салічною правдою. Це стосується змагальності процесу, застосування показань свідків, обмеження старих звичаїв (кровної помсти, ордалій), відсутності чіткого розмежування матеріального та процесуального права. Досудове розслідування справи не провадилось. Процес вели самі сторони, вони збирали і подавали докази, на підставі яких і вирішувалася справа. Як докази використовувались показання послухів ( у справах про вбивства – до семи осіб, у інших злочинах проти особи – два). Застосовувались також такі засоби дослідження обставин справи, як “звід” і “гоніння сліду”. “Звід” – це очна ставка між потерпілим і особами, через руки яких пройшла його втрачена річ. “Гоніння сліду” – це форма розшуку, коли власник речі, що підлягала суперечці, зобов'язаний був вказати, звідки він її взяв (відвести від себе підозру), шляхом надання необхідних доказів, переважно показань послухів. Ці судові дії були тісно пов'язані між собою і могли переходити одна в іншу [317, c. 83].

Особливими доказами в Руській правді виступають ордалії. Це відомі вже випробовування вогнем, залізом, водою, поєдинок і клятва. Після прийняття християнства клятва супроводжувалась цілуванням хреста. Того, хто мав принести клятву, визначав суд або прямо, тобто внаслідок оцінки доказів, або побічно – за жеребом. До клятви могли приводитися також і послухи.

Дані про широке застосування слідчих дій при розслідуванні злочинів у ХV ст. в Україні, за часів Литовсько-Руської держави, знаходяться в “Історії українського народу” історика Олександри Єфименко. Одним із елементів організації внутрішнього життя в Україні були так звані “копні округи”. Авторка пише: “Копна округа – це союз населення певної території, що розмірами наближається до нашої сучасної волості чи до кількох волостей; цей союз має охороняти округу від правопорушень, “гнати слід” злочинця і карати його”. Потім історик зазначає, що “...украдена де-небудь річ, слід злочинця або його коня, коли вони були знайдені на території округи, – все це накладало підозру на її мешканців, а її представник повинен був відвести від себе цю підозру, якщо вона падала на нього, інакше йому доводилося відповідати за злочин. Розшук злочинця по гарячих слідах вівся через “гарячу копу”, на яку скликалися найближчі мужі і яка “гнала слід”, вела допит, збирала докази”. Таким чином, перші паростки криміналістики були закладені в Україні ще у часи застосування Руської правди [174, c. 40].

З розвитком держави удосконалювались право, прийоми та засоби викриття злочинців. Виникає “інквізиційний процес”, при якому слідчий апарат проводить розслідування таємно, на основі письмових документів.

У 1497 році в Москві був виданий судебник, перший кодекс Московської держави. Він становив злиття збережених норм звичаєвого права, Руської правди, статутних та судних грамот, що діяли до моменту його видання. Дещо новими у процесуальному відношенні були лише норми про провадження у справах про злочини “ведених лихих людей”, тобто тяжких, за вчинення яких судебником передбачалась смертна кара. При провадженні цих справ була започаткована розшукова форма на відміну від судової. Затримання і обмова особи, яка підозрювалась у вчиненні цих злочинів, були підставою для застосування тортур з метою одержання визнання вини і обмови співучасників. У необхідних випадках проводився “поголовний (загальний) обшук” для встановлення репутації особи, яку обмовив злочинець, тобто допит широкого кола людей. У кримінальних справах про менш тяжкі злочини і цивільних справах зберігався старий змагальний процес і відповідні йому докази: показання послухів, клятва (цілування хреста), жереб, судовий поєдинок. Розслідування злочинів, як правило, починалося внаслідок доводу (обвинувачення), яке провадив доводчик (судовий слідчий). Поряд з порушенням кримінальних справ, вони підтримували обвинувачення, викликали необхідних людей до суду, виконували слідчі та інші процесуальні дії [260, c.c. 116-117].

Процес розслідування злочинів поділявся на дві частини: до встановлення підозрюваного (загальне розслідування) і після (спеціальне розслідування). Загальне розслідування складалося з проведення опитувань, збирання чуток, доносів тощо. Спеціальне розслідування проводилося для отримання визнання підозрюваного. З цією метою широко застосовувалися тортури. “Нараховувалось до семидесяти найрізноманітніших способів тортур: гвинти, що ламають кості; розпечене залізо; вода, яку примусово вливали до рота підозрюваного, аж поки у нього не розривався шлунок тощо” [98, c. 8].

У ХVI ст. з¢явилося два види кримінального процесу – “суд” і “розшук”, тобто процес обвинувальний і слідчий з іманентно властивими їм прийомами і засобами встановлення та викриття злочинців. До середини ХVII ст. процес розслідування злочинів набув узагальненої форми судово-розшукового характеру, під час чого застосовувались обшук, опитування, очні ставки, розшук довідок у наказних кріпацьких книгах і кадастрових документах, виїмка.

Аналізуючи законодавство цього періоду, слід виділити тенденцію до вибору гуманних прийомів та засобів, їх можливості об'єктивно встановлювати істину в розслідуваній справі. Так, у даному судебнику є положення, які зобов'язують допитувати підозрюваного сумлінно, без злого умислу, забороняючи йому зводити наклеп на кого-небудь. У зв'язку з цим особлива увага надавалась отриманню добровільних визнань.

Важливе значення відводилось отриманню показань потерпілого, підозрюваного, свідка. До показань останнього висувались особливі вимоги. Необхідною умовою отримання показань свідка було встановлення особистої непричетності особи до розслідуваної справи, досягнення ним повноліття. Разом з тим, показання свідків розцінювалися по-різному, залежно від їх соціального стану.

Необхідно відзначити спробу визначення найбільш доцільного порядку застосування прийомів та засобів при проведенні слідчих дій, зокрема виїмки. Робилися спроби щодо створення системи прийомів та засобів встановлення істини. Цьому присвячені положення судебника 1550 року, що визначали випадки, коли проведення допиту передує тортурам. Але тортурам піддавався тільки той обвинувачений, який обвинувачувався не менше як двома свідками. У судебнику 1550 року щодо використання доказів також є відповідні зміни. Судовий поєдинок (поле) вже не використовується і заміняється цілуванням хреста (клятвою). Головними видами доказів стають показання свідків, документи та поличне (крадені речі). Більш широко використовується “поголовний (загальний) обшук”, а також тортури щодо обвинуваченого. В подальшому розшуковий процес стає все більш переважаючим [260, c. 117].

Особлива роль у розвитку прийомів і засобів проведення слідчих дій належить Соборному уложенню 1649 року, яке було першим повним збірником російських законів. Уложення стало значним етапом вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. Подальшого розвитку набуває розшукова форма судочинства. Характерною є поява нових прийомів та засобів встановлення істини, логічна послідовність їх застосування, пріоритет одних способів збору доказів над іншими [196, c. 109].

З метою більш ефективної боротьби зі злочинністю встановлюється винагорода. До цілування хреста вдаються лише у випадках неможливості використання інших прийомів та засобів. Вводиться освідування учасників процесу. Особливого значення надається порядку допиту свідків про обставини справи. Уложення 1649 року заборонило присутність при допиті свідків осіб, які мають інтерес у вирішенні справи. Кожну особу допитували окремо. Допитуваний давав клятву, а після закінчення допиту підписував протокол. Іншим видом допиту, передбаченого уложенням, було опитування населення стосовно конкретних фактів, що мали значення для розслідування злочину. Кількість опитуваних не визначалась. Результати такого опитування оцінювалась на основі формальних ознак, підрахунком кількості отриманих показань. Отримані дані підлягали обов’язковій перевірці у випадку виникнення сумнівів у їх достовірності. Був уведений особливий вид показань свідків – “посилання з винуватих”. Згідно з цим, у випадку встановлення одного суперечливого показання всі інші відкидались як гірші.

Уложенням 1649 року було запроваджено нові способи збору інформації, зокрема проведення загального посилання, який був спрямований на отримання показань свідка. За своїм змістом загальне посилання подібне до “посилання з винуватих”. При загальному посиланні сторони, які мали інтерес у справі, завчасно домовлялись про використання тільки вирішальних, на їх думку, показань. Особа, на яку посилались, обов’язково повинна була бути очевидцем фактів, про які вона давала показання. До загального посилання дозволялось залучати до трьох свідків. Суперечливості у показаннях усувалися збором нових доказів. Свідок, який подав навіть неумисно завідомо неправдиві показання, підлягав кримінальному покаранню. Вдруге за одним і тим же епізодом загальне посилання не застосовували. Проведення загального посилання виключало деякі способи отримання доказів, наприклад, проведення поголовного (загального) допиту. До прийняття уложення результати загального посилання можна було оскаржити, після його прийняття така можливість відпала.

Ряду джерел доказів, способам їх отримання, уложення надавало першочергове, головне значення. Наприклад, показання багатьох свідків щодо підозрюваного могли бути замінені показаннями батьків. Показання останніх були вирішальними навіть у тих випадках, коли вони були направлені на захист інтересів своїх дітей. Аналогічне положення стосувалося показань духовної особи, які визнавались найбільш вагомими. Пізніше показання близьких родичів підозрюваного стали оцінюватись нарівні з іншими показаннями. Передбачалось, що дача показань – це право, а не обов’язок для близьких родичів. У випадку дачі завідомо неправдивих показань вони підлягали тільки адміністративному покаранню. Таке положення проіснувало аж до 1917 року.

Для перевірки показань раніше допитаних осіб передбачалось проведення очної ставки. З метою уникнення наклепів (неправдивих звинувачень), Соборне уложення 1649 року узаконило ще один спосіб перевірки показань – “з очей на очі ставити з багатьма людьми” (прообраз сучасного пред’явлення для впізнання). Було розширено систему прийомів і засобів збирання доказів. Зокрема, велика увага надається використанню матеріальних носіїв інформації – документам. У силу низької ефективності поголовного (загального) допиту передбачається проведення опитування. Під час ході його проведення кількість опитаних могла бути доведена до двадцяти осіб. Уложення 1649 року вперше передбачало порядок накладення арешту на майно, його примусового вилучення, зокрема за відсутності власника. Категорично заборонялось, крім розслідування державних злочинів, отримувати показання від дітей на своїх батьків [196, c. 111].

З часом у Росії докладнішу законодавчу регламентацію отримали не тільки загальний порядок кримінального процесу, але й окремі питання проведення слідчих дій.

Відомі випадки, коли порядок проведення слідчих дій визначався спеціальними царськими указами. Так, у 1621 році лебедянський воєвода Міхнєв за доносом стрілецького козачого голови Толипіна дізнався про злочинну поведінку одного з козаків. Воєвода терміново наказав привести козака і спитав “очі на очі”, але козак нічого не розповів. Не знаючи, що робити, воєвода звернувся з грамотою до царя. Указом на цю грамоту цар наказав воєводі допитати козака ще раз, зібрати показання свідків і навіть привести обвинуваченого до тортур, а потім усі матеріали слідства відправити до Москви. Як видно з цього прикладу, указ царя передбачав порядок проведення слідчих дій, тобто регламентував деякі питання організації розслідування конкретного злочину [98, c. 8].

Наприкінці ХVII ст. в Росії відбувся рішучий поворот у бік розшукового характеру процесу. Указ від 21 лютого 1697 року ввів розшукову форму процесу. Термін “розшук” на той час мав подвійний зміст. З одного боку, він означав встановлення істини, наприклад, розслідування справи всіма прийомами і засобами (ст.ст. 5, 7, 10 та інші гл. Х Соборного уложення 1649 року). З іншого боку, це особлива форма судочинства – слідчий процес. Розшуковий процес традиційно і надалі застосовував прийоми та засоби отримання доказів, що відповідають змагальному процесу. Поширеним способом отримання доказів продовжувала залишалася церковна клятва, яку проводив священик. Продовжували застосовуватись і “традиційні” прийоми та засоби отримання інформації: допити, загальні обшуки, використання документів тощо. Указ увів сучасний термін “свідок”, замінивши ним попередні “послух” та “видок” [260, c. 118].

У 1715 році приймається закон під назвою “Коротке зображення процесів або судових позовів”. З появою цього закону кримінальний процес набуває вже відомих нам класичних розшукових (інквізиційних) форм. Закріплюється таємність способів отримання і використання доказів. Ніякої змагальності та гласності. Основу процесу становила писемність, конфіденційність, формальна система доказів, ступінь достовірності яких наперед визначена законом. Усі докази поділялись законодавством на досконалі і недосконалі, а на першому місці стояло визнання обвинуваченим своєї вини. Катування (випитування на муках) продовжує бути універсальним засобом для встановлення істини. Вперше на законодавчому рівні був передбачений ще один спосіб збору доказів – “випитування з пристрастю”, тобто допит із загрозою застосування тортур. Зберігають своє значення письмові докази (доводи). Для встановлення причин смерті застосовувалася судово-медична експертиза (призначення лікарів). Дача показань свідком стала обов’язком, відмова від дачі показань суворо каралась. Якщо Указ 1697 року ліквідував очну ставку, то закон 1715 року поновив її як слідчу дію [196, c. 113].

Суттєво вплинула на розвиток знань про прийоми та засоби розслідування злочинів кодифікація права у формі збірника законів Російської імперії 1832 року та уложення 1845 року про покарання кримінальні та виправні.

Збільшення нормативних актів, що регулювали застосування прийомів і засобів боротьби зі злочинністю, а також практика вимагали систематизації діючих норм права, а також більш докладного опису порядку провадження слідства. Це стало об’єктивною передумовою необхідності теоретичного дослідження організації і тактики проведення слідчих дій при розслідуванні злочинів.

Однією з перших відомих у Росії робіт, у яких давалися рекомендації щодо проведення слідчих дій (допитів, обшуків та інших), є праця Івана Посошкова “Книга про бідність і багатство” (1724 р.) [177, c. 75]. Систематизованим викладом способів розслідування злочинів є робота Петра Раткевича “Дзеркало правосуддя” (1805 р.) [250].

Прикладом тематичного збірника законів з питань розслідування злочинів є “Керівництво по слідчій частині” невідомого автора. До збірника входять ряд глав, присвячених правовим основам допиту, очної ставки, поголовного (загального) обшуку, освідування та інших слідчих дій [98, c. 10].

Роботи російських авторів середини ХІХ ст., присвячені розслідуванню злочинів, здебільшого мають комплексний характер. З одного боку, вони включають виклад нормативних актів, з іншого – розкривають рекомендації щодо організації розслідування і тактики проведення окремих слідчих дій. До них можна віднести “Керівництво до пізнання правил для провадження слідчих та військово-судових справ, яке ґрунтується на існуючих законах” В. Назанського, в якому розкриваються тактико-криміналістичні прийоми проведення окремих слідчих дій. У передмові автор пояснює, що ці прийоми грунтуються на законі, а джерела їх походження він подає в кінці свого керівництва [228, c. 1]. Таким же шляхом пішов Е. Колоколов, який видав “Правила і форми щодо провадження слідства, складені по збірнику законів”, у якій ч. 1 гл. ІІ присвячена організації і тактиці проведення огляду, зокрема особливостям тактики огляду по справах при вбивствах, розкраданнях та підпалах [155].

У 1833 році з’являється робота М. Орлова “Досвід керівництва для провадження слідства”, в якій викладаються криміналістичні рекомендації з тактики допиту свідків, очної ставки між ними, пред’явлення для впізнання [232]. У роботі Я.М. Баршева (1841 р.) “Основи кримінального судочинства з застосуванням до російського кримінального судочинства” детально, для того часу, викладалися тактичні рекомендації проведення обшуку, огляду, допиту, очної ставки. Вивчаючи питання тактики допиту обвинуваченого, автор вказував, що “...під час допиту треба робити поступовий перехід від загальних питань до окремих, щоб таким чином дати можливість обвинуваченому самому викрити себе, і встановити всі обставини злочину” [56, c. 51].

Серед відомих закордонних авторів, які присвятили свої роботи вивченню тактики слідчих дій при розслідуванні злочинів, слід назвати            Л. Ягемана, Г. Ціммермана, В. Ріхтера, В. Штібера та інших. Праці вказаних німецьких авторів – це перші практичні керівництва для слідчих поліції, в яких були систематизовані всі відомі на той час (середина ХIХ ст.) способи розслідування злочинів [260, c. 19].

З виданням у 1832 році Зводу законів Російської імперії, відповідно до якого кримінальний процес відділився від кримінального права, змінилася сутність збирання доказів. До функції виявлення слідів злочину додались функції фіксації, вилучення, оцінки та використання судових доказів. У 40-60-і роки XIX ст. з’явились різні керівництва для слідчих, де містились перші тактичні рекомендації щодо проведення слідчих дій. Розвиток природничих і гуманітарних наук посприяв розвитку криміналістики і, зокрема, криміналістичної тактики. Але основною причиною, яка в подальшому призвела до її виникнення і розвитку, стала потреба у вивченні та узагальненні вже існуючої практики розслідування злочинів.

Таким чином, у розглянутий нами період відбувалося зародження і становлення тактики слідчих дій. Нечисленні праці цього етапу були або збірниками витягів із законів, або довідниковими виданнями для практичної діяльності працівників поліції, слідчих, суддів з окремих питань розслідування злочинів. Про застосування самого поняття “криміналістична тактика” на цьому етапі можна говорити лише з певним застереженням.

Перейдемо до розгляду другого етапу у розвитку криміналістичної тактики – етапу її формування і вдосконалення.

Різні вчені неоднаково визначають періодизацію історії науки криміналістики залежно від критерію визначення того чи іншого етапу. Переважаючою є позиція, що таким критерієм має бути рівень сформованості вчення про предмет криміналістики в цілому та її підсистем. За цим критерієм, Н.І. Клименко пропонує розрізняти в історії криміналістики такі три головні етапи:

а) емпіричний розвиток криміналістичних знань (з виникнення науки криміналістики до середини 30-х років ХХ ст.);

б) виникнення окремих криміналістичних теорій (з середини 30-х років ХХ ст. до середини 60-х років ХХ ст.);

в) формування загальної теорії криміналістики (з середини 60-х років ХХ ст. дотепер) [152, c.c. 11-12].

Подібну періодизацію дають Р.С. Бєлкін та В.І. Вінберг [65, c. 3].

Наведена періодизація повністю стосується історії розвитку криміналістичної тактики (етап формування і вдосконалення), на підставі якої можна виділити такі три періоди:

а) зародження криміналістичної тактики як однієї зі складових зростаючого масиву криміналістичних положень, правил, окремих наукових тактично-криміналістичних праць (з другої половини ХІХ ст. до середини 30-х років ХХ ст.);

б) розробка наукових основ криміналістичної тактики (формування учення про її предмет, слідчу версію, планування розслідування, дослідження питань тактики окремих слідчих дій) та набуття криміналістичною тактикою статусу самостійної галузі криміналістики (з середини 30-х років ХХ ст. до середини 60-х років ХХ ст.);

в) інтенсифікація та поглиблення наукових досліджень проблем предмета криміналістичної тактики, тактичних операцій та комбінацій, слідчих ситуацій, тактики слідчих дій (з середини 60-х років ХХ ст. дотепер) [197,        c. 551; 270, c. 80].

Часові межі вказаних періодів розвитку криміналістичної тактики досить умовні, оскільки розвиток науки криміналістики взагалі і криміналістичної тактики зокрема – процес неперервний.

Розглянемо період розвитку криміналістичної тактики, який пов’язаний із накопиченням емпіричного матеріалу, тобто до середини           30-х років ХХ ст. Він характеризується тим, що важливою для формування розуміння криміналістичної тактики, її предмета, на наш погляд, мала російська судова реформа 1864 року, яка заклала нові начала судочинства. Була встановлена змішана форма судочинства, при якій кримінальне провадження проводилось на двох стадіях. Перша – попередній розгляд, негласний, який не знав рівноправності сторін. Друга стадія – судовий розгляд, який засновано на гласності, усності, змагальності при вільній оцінці доказів по внутрішньому переконанню суддів та присяжних засідателів. Створення суду присяжних сприяло переходу від формальних до об'єктивних доказів, розвитку криміналістики та її галузей [253, c. 118].

Для досудового розслідування розшук став найбільш поширеним засобом провадження дізнання, метою якого було виявлення і встановлення замаскованих, умисних злочинів. Відділення дізнання від судового слідства спричинило розмежування прийомів та засобів встановлення обставин злочину. Наприклад, при провадженні дізнання застосовувались розшуки, усні опитування і негласний нагляд. Розшуки передбачали огляди місцевості, потерпілого, речових доказів, відвідування нічліжок тощо.

До поширеного засобу дізнання належали усні опитування. Вони передували формальним допитам, які орган дізнання міг виконувати тільки у виключних випадках. Ст. 258 судового Статуту кримінального судочинства 1864 року передбачала, що “...у тих випадках, коли поліцією зненацька встановлено злочин, який вчинюється або тільки що вчинений, а також коли до прибуття на місце події судового слідчого сліди злочину можуть бути загубленими, поліція замінює судового слідчого у всіх слідчих діях, які потребують негайного проведення: в оглядах, освідуваннях, обшуках і виїмках, але допитів ні обвинувачених, ні свідків поліція не проводить, за виключенням осіб тяжкохворих, і є небезпека, що ця особа помре до прибуття слідчого” [253, c. 146]. Причина такого підходу, на наш погляд, полягала у недовірі до органу дізнання в можливості всебічно, повно й об'єктивно провести допит. Ця законодавча заборона не дозволяла чиновникам поліції проводити допит.

Четверта глава Статуту кримінального судочинства “Про дослідження події злочину” визначила порядок проведення огляду і освідування (ст.ст. 315–324), обшуку та виїмки (ст.ст. 357–370). Ст.ст. 325–335 Статуту визначали порядок проведення огляду і освідування через обізнаних людей, які виступали як помічники слідчих – лікарів, фармацевтів, професорів, вчителів, техніків, художників, ремісників, скарбників та інших [253, c. 291].

Статті 398 – 453 Статуту передбачали допит широкого кола суб'єктів. Інтерес щодо вдосконалення діючого кримінально-процесуального законодавства України можуть мати такі статті Статуту: ст. 411 вказувала, що за злочинами, які передбачали “позбавлення усіх прав стану”, до допиту не допускались найближчі спадкоємці обвинуваченого; ст. 412 категорично забороняла проведення повторних допитів без особливої необхідності [253,       c. 163].

Статті 454 – 466 Статуту регламентували проведення дізнання через “околишніх” людей, тобто передбачали, на наш погляд, розшукову діяльність слідчого. Метою такої діяльності був збір повідомлень про спосіб життя, зв'язки і поведінку обвинуваченого. Так, ст. 454 Статуту визначала, що “...якщо для вирішення справи буде необхідним зібрати відомості про заняття, зв'язки, спосіб життя обвинуваченого або якщо цей останній у показаннях своїх щодо цих предметів буде посилатись на місцевих жителів, то судовий слідчий проводить на місці особливе дізнання через околишніх людей” [253, c. 165].

Основним змістом судової реформи 1864 року була відмова від теорії формальних доказів. У зв'язку з цим виник інтерес до проблем побічних доказів і способів їх збирання і дослідження. Було розширено систему засобів отримання доказової інформації впізнанням, слідчим експериментом, перевіркою показань на місці. Зростає увага до наукових досліджень, що безпосередньо пов'язані з проблемами тактики у діяльності слідчого. В цей час з'являються праці російських та українських вчених, а також перекладаються закордонні роботи, присвячені різним аспектам проведення слідчих дій.

Серед цих робіт виділяється двотомна праця А.А. Квачевського “Про кримінальне переслідування, дізнання і попереднє дослідження злочинів за судовими статутами 1864 р.”, видана у 1867 і 1869 роках. Автор велику увагу приділив засобам розкриття злочинів, вперше в науковій літературі виділивши їх в окремі групи (основні засоби розслідування злочинів та другорядні). До основних він відніс огляд, освідування, розшук предметів за допомогою обшуку, виїмку і збір речових доказів. Рекомендації автора щодо оформлення протоколу огляду дуже нагадують сучасні [150, c. 240].

До робіт, у яких відображені рекомендації щодо використання окремих криміналістичних прийомів під час розслідування злочинів, слід віднести працю судового слідчого П.В. Макалінського “Практичне керівництво для судових слідчих, які перебувають при окружних судах” [215, c. 256].

Серед опублікованих на той час робіт були і праці українських вчених. У 1871 році кандидат законодавства Київського університету В. Сокольський видав монографію “Найголовніші моменти в історії повального обшуку”. У 1886 році вийшла монографія доцента права Харківського університету         Л.О. Владимирова “Вчення про докази. Особистий судовий огляд і висновки експертів”. У цій праці, розглядаючи проблеми пізнання істини при провадженні розслідування, вчений вказує на застосування такого методу пізнання, як спостереження. Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. в Україні видаються різноманітні інструкції, керівництва для розшуку, дізнання і слідства. Так, у 1883 році київський прокурор М.О. Шепелєв увів у дію “Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів”, у якій давалися вказівки щодо розслідування найбільш небезпечних злочинів. Подібні інструкції були видані харківським прокурором В. Давидовичем (1898 р.)

 

4