ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->1.2. Сучасні концепції розвитку криміналістичної тактики

Організація і тактика слідчих дій при розслідуванніІ злочинів, вчинених засудженими до позбавлення волі

1.2. Сучасні концепції розвитку криміналістичної тактики

 

Сучасні концепції розвитку криміналістичної тактики – це наукові погляди вчених-криміналістів на розуміння її поняття, предмета, системи і засобів.

Криміналістична тактика як самостійний напрям досліджень у криміналістиці була сформована в середині 60-х років ХХ ст. На даний час процес розвитку теорії криміналістичної тактики триває. У дослідженні наукового поняття криміналістичної тактики та її проблем значний внесок належить вітчизняним вченим В.П. Бахіну, А.Ф Волобуєву, В.П. Колмакову, В.О. Коноваловій, В.С. Кузьмічову, В.В. Тищенку, В.Ю. Шепітьку та ін. [57; 60; 63; 163; 164; 165; 172; 196; 246; 305; 307], закордонним вченим О.Я. Баєву,   Р.С. Белкіну, І.Є. Биховському, О.М. Васильєву, А.І. Вінбергу, Л.Я. Драпкіну, О.В. Дулову, О.О. Закатову, Л.М. Карнєєвій, В.І. Комісарову, О.М. Ларіну,  В.А. Образцову, М.І. Порубову, О.Р. Ратінову, М.О. Селіванову,                    М.С. Строговичу, В.І. Шиканову, Н.А. Якубович та ін. [53; 69; 71; 75; 77; 86; 90; 93; 97; 106; 133; 135; 138; 148, 156; 204; 229; 240; 248; 274; 309; 321].

Дослідники проблем криміналістичної тактики виходять з того, що їй притаманні ознаки, в яких проявляється дія закономірностей, за якими розвивається криміналістична наука в цілому, а саме: а) відповідність тактичних прийомів кримінально-процесуальному закону; б) обумовленість тактичних прийомів потребами практики розслідування злочинів;                      в) акумулювання в розроблюваних тактичних прийомах позитивного досвіду розслідування злочинів, г) використання при розробці практичних рекомендацій, досягнень різних наук [284, с. 133].

Наука криміналістика є системою теорій, одна з яких – теорія криміналістичної тактики [70, с. 5]. Визначення власного предмета цієї галузі криміналістики не повинно виходити за межі предмета науки криміналістики внаслідок його всезагальності для усіх її теорій [99, с. 11; 157, с. 17]. Помилковим буде визначення предмета криміналістичної тактики за рахунок закономірностей, які входять не до предмета криміналістики, а до предметів науки кримінального процесу, психології, управління, наукової організації праці тощо [69, с. 292]. Вважаємо правильним висновок про те, що немає потреби визнавати самостійність предмета криміналістичної тактики в системі криміналістики, оскільки він відповідає предмету науки криміналістики. Разом з тим, загальне – предмет криміналістики знаходить в усіх теоріях науки свій особливий прояв, зокрема в тактиці – тактико-криміналістичний [69, с. 293].

Предметом науки є все те, що може знаходитись у відношенні або володіти якими-небудь якостями [285, с. 1050].

Уперше криміналістику як систему спеціальних знань визначив австрійський криміналіст Г. Грос, який писав у 1892 р., що криміналістика за своєю природою починається там, де встановлюють, яким саме способом вчинено злочин, як дослідити ці способи і розкрити злочин, що становить предмет криміналістики. Отже, за Г. Гросом, криміналістика має вивчати способи вчинення злочину та методи його розкриття [119, с. 111].

Криміналістика, як і будь-яка наука, розвивається на основі закономірностей розвитку природи і суспільства. У криміналістичній методології, поряд із загальними законами, існують і окремі, які в сукупності безпосередньо впливають на розвиток науки криміналістики, зокрема на її галузь – криміналістичну тактику [76, с.с. 178-202]. Як результат, в умовах науково-технічного прогресу і активного творчого пристосування сучасних досягнень науки до вирішення окремих завдань криміналістики об'єктивно відбувається постійна зміна предмета дослідження, його удосконалення. Цю закономірність А.І. Вінберг назвав законом криміналістичної трансформації, внаслідок якої окремі методи, що використовуються у фізиці, хімії, біології, кібернетиці та інших науках, трансформуються в криміналістику і набувають специфічного змісту під впливом предмета дослідження [171, с.с. 3-8].

У спеціальній літературі є інша точка зору, якої дотримуємося і ми. Відповідно до цієї позиції криміналістика не переробляє, перетворює дані інших наук, а використовує їх для потреб розслідування. Таким чином, дані спеціальних наук, використані для виконання завдань криміналістики, покладені в основу її рекомендацій, широко використовуються у слідчій практиці, стають криміналістичними [156, с. 8].

У сучасному розумінні предмета науки криміналістики до нього входять:

– закономірності процесу підготовки, вчинення і приховування злочину;

– закономірності утворення, одержання, збереження, дослідження та використання інформації про злочин та його учасників, носіїв цієї інформації;

– відповідні до цих закономірностей методи і засоби розслідування і попередження злочинів [41, с.с. 32-42; 58, с. 8; 69, с.с. 73-156; 81, с.с. 131-149; 112, с. 54; 152, с.с. 12-13; 182, с.с. 1-7; 284, с.с. 3-13; 287, с.с. 108-130].

Ці закономірності, методи і засоби розслідування та попередження злочинів проявляються у криміналістичній тактиці через певні завдання теоретичних досліджень і практичної діяльності правоохоронних органів та суду, а саме:

– об’єктивне інформаційне забезпечення розробки версій, планування розслідування, прийняття тактичних рішень, підготовки, проведення і застосування результатів слідчих дій, обрання та застосування ефективних тактичних прийомів та їх комбінацій під час досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ;

– розкриття, попередження та припинення злочинів;

– захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

– захист провадження розслідування від незаконного на нього впливу, спрямованого проти виконання завдань кримінального судочинства.

Криміналістична тактика пов'язана з людськими відносинами. Тому одним із головних її положень є дотримання правил людського спілкування. Реалізація цього положення викликає необхідність вивчення і врахування особливостей учасників розслідування злочину.

Є думка, що закономірності взаємовідносин учасників розслідування не належать до криміналістичної тактики, бо знаходяться у сфері кримінального процесу, психології, управління та наукової організації праці, які пов'язані не з тактикою, а з криміналістикою в цілому [69, с.с. 293-295]. Інші ж науковці вважають, що криміналістика вивчає взаємозв’язки та взаємодії речових об’єктів (сфера криміналістичної техніки) та відносини людей (сфера тактики і методики) [273, с. 7]. Ми підтримуємо цю позицію. Дослідження тактичних питань про характер взаємовідносин слідчого з учасниками слідчих дій зумовлене практичною необхідністю розгляду проблем спілкування під час розслідування злочинів [89, с. 82; 165, с. 42].

На криміналістичний аспект взаємовідносин органа розслідування з учасниками слідчих дій звертає увагу А.М. Васильєв, пропонуючи будувати систему тактичних прийомів залежно від особливостей цих осіб. Він виділяє в класифікації тактичних прийомів прийом формування психологічного контакту слідчого з учасниками слідчих дій [93, с. 10].

Подібну точку зору підтримує В.І. Комісаров, який до предмета слідчої тактики пропонує включити формування психологічних та моральних взаємовідносин слідчого з учасниками процесу [156, с. 15].

Для більшості науковців зв’язок криміналістичної тактики з кримінальним процесом, психологією, науковою організацією праці, етикою, логікою, іншими науками не викликає сумніву [41, с.с. 458-463]. Зокрема, визнано, що процесуальна наука розробляє правову процедуру дій, з урахуванням якої для практичного застосування визначаються оптимальні прийоми, лінія поведінки осіб, які здійснюють розслідування злочину             [41, с. 459]. Коло учасників і порядок проведення за їх участю слідчих дій – це питання тактичного рівня [41, с. 460]. Лінія зв’язків криміналістики і психології проходить між тим, як треба діяти (криміналістика) і чому так треба діяти (психологія) [249, с. 12].

Становлення криміналістичної тактики і процес удосконалення її предмета відбувались відповідно до певних динамічних соціально-історичних умов, на рівні знань фундаментальних наук.

Погляди на предмет криміналістичної тактики з часом зазнавали змін. Сама назва цієї галузі криміналістики виникла поступово: від поліцейської техніки, кримінальної тактики, слідчої тактики до криміналістичної тактики. Змінювалась не лише назва тактики, а й уявлення про її зміст. На це вказують Р.С. Бєлкін і Є.М. Лівшиц: “Погляди на сутність і зміст криміналістичної тактики не один раз зазнавали змін. Якщо спочатку до тактики відносили нарівні з прийомами проведення окремих дій при розслідуванні злочинів характеристику злочинця, потаємні способи спілкування злочинців                  (А. Вайнгардт, І.М. Якімов), то потім, переважно, прийоми здійснення слідчих дій (О.І. Зіцер)” [75, с. 4]. Розвиток тактики тривав від вивчення особи злочинців, способів вчинення злочинів і розроблення методів їх розкриття до дослідження прийомів проведення окремих слідчих дій.

Розслідування злочину потребує також вивчення особи, яка вчинила злочин. Сучасна наука криміналістика це вивчення розглядає як один із елементів криміналістичної характеристики злочину, а тому відносить до загальних положень криміналістики, застосування яких обов’язкове для криміналістичної тактики.

Термін “криміналістична тактика” має подвійне взаємопов’язане вживання. В одному випадку - для найменування третього розділу науки криміналістики, в іншому – як назва практичної діяльності. Неприпустимим є сплутування цих двох понять, бо інакше не розрізняються наука і практична діяльність [76, с.с. 270-273; 176, с. 8; 239, с. 57].

Теорія криміналістичної тактики і практична діяльність з розслідування злочинів мають стійкий, закономірний зв’язок [67, с. 75; 273,      с. 131]. Теорія криміналістичної тактики спрямована на задоволення практичних потреб розслідування і попередження злочинів, а всі види і форми практичної діяльності з розслідування злочинів мають всебічне наукове теоретичне забезпечення і надають теорії практичний матеріал для вивчення і обробки.

Деякі науковці (О.М. Васильєв, С.П. Мітрічев, М.П. Шаламов та ін.) заперечують назву “криміналістична тактика”, вважаючи, що більш точно відповідає суті тактики назва “слідча тактика” [92, с. 44]. Такий погляд звужує зміст практичної діяльності і розділу науки криміналістики, яким відповідає тактика: не розрізняються родовий і видові прояви криміналістичної тактики, а окремим визначається загальне. Першими звернули на це увагу Р.С. Бєлкін та А.І. Вінберг [67, с. 241; 176, с. 8].

Не досить точне тлумачення співвідношення родової і видових тактик призводить до пояснення витоків криміналістичної тактики з тактики військової, тобто видової з видової. Таке хибне, на наш погляд, уявлення досить поширене [41, с. 330]. Навіть деякі енциклопедичні видання обмежують зміст тактики теорією і практикою підготовки і ведення бою, таким чином ототожнюючи родове і видове поняття тактики, зводячи його до військової справи [285, с. 1296].

Родовим поняттям тактики, загальним для криміналістичної, тактики підготовки і ведення бою та інших тактик, позначаються прийоми, способи досягнення певної мети, лінія людської поведінки [278, с. 484]. Як видові прояви тактики, вони мають схожі формальні ознаки, але пізнавальна і конструктивна функції цих підрозділів різних наук (криміналістичної і військової) суттєво відрізняються за об’єктами дослідження, предметним підходом до них, виробленням певних тактичних правил, рекомендацій і методик.

Як частина науки криміналістики, криміналістична тактика є системою взаємопов'язаних теорій, що стосуються прийомів, правил і рекомендацій різних видових тактик – досудової (слідчої, оперативно-розшукової) і судової.

Спільними рисами цих тактик є: а) загальна спрямованість на боротьбу зі злочинністю; б) загальна методологія; в) відповідність кримінально-процесуальному законодавству.

За концепцію Л.Є. Ароцкера, яку на даний час поділяє більшість криміналістів, криміналістика не є наукою тільки для досудового слідства і дізнання, а її прийоми і методи повинні також застосовуватись у діяльності суддів [47; 70; 88; 112; 165; 287; 321]. Мова при цьому йде не тільки про криміналістику в цілому, але й про її структурні підрозділи, зокрема про криміналістичну тактику. У своїй спільній роботі про теорії та тенденції криміналістичної тактики В.О. Коновалова і В.Ю. Шепітько вказують на розширення її видів і меж дослідження, зокрема, судової тактики [165, с. 10]. При цьому підкреслюється, що, незважаючи на різницю в тактиці досудового та судового слідства і на самостійність кожного з названих видів тактики, у своїй сукупності вони складають єдиний об’єкт досліджень криміналістичної тактики [321, с. 135].

У сучасній спеціальній літературі увага акцентується на тому, що об'єктом дослідження криміналістичної тактики стає не тільки діяльність слідчого щодо застосування технічних засобів, тактичних прийомів і методик отримання, дослідження і використання інформації з метою встановлення істини, але і діяльність прокурора, судді, захисника, експерта, працівника оперативного підрозділу та інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві [51, с. 184; 88, с. 34; 165, с. 8].

Крім цього, очевидно, що тактичні прийоми, розроблені стосовно діяльності слідчого, не можна механічно переносити у сферу виконання специфічних професійних повноважень інших осіб. Тому, на думку               Т.В. Варфоломеєвої, в рамках криміналістики необхідно розробити оптимальні тактико-методичні варіанти здійснення діяльності кожного учасника процесу доказування [88, с. 35].

Дослідження різних видів криміналістичної тактики здійснюється нерівномірно. Переважною увагою користується досудова тактика, особливо її слідчий вид. Такі дослідження мають локалізовану сферу практичного застосування – слідчу діяльність, механічно застосовувати їх результати в інших видах криміналістичної тактики неприпустимо [88, с.с. 35-39]. Кожний вид тактики потребує окремого наукового дослідження.

Усі види криміналістичної тактики характеризуються певними завданнями, суб’єктами та прийомами їх виконання. Завдання досудової та судової тактик можна, на наш погляд, визначити так:

– завдання досудової тактики: сприяння розкриттю суспільно небезпечних діянь, попередження і припинення їх вчинення; розробка рекомендацій щодо упередження або припинення небезпечного впливу результатів злочину на соціальне і природне середовище; захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб; об’єктивне, всебічне і повне забезпечення підготовки до розгляду і вирішення судом кримінальної справи (ст.ст. 2, 4, 22, 23, 64, 65, 94, 103, 111, 114, 212, 213, 426 КПК України);

– завдання судової тактики: сприяння судовому розслідуванню злочину і вирішення по суті передбачених законом при розгляді кримінальної справи питань в апеляційному, касаційному і виключному порядках (ст.ст. 2, 4, 237, 244, 275, 276, 282-296, 318-346, 357-40010, 431 та інші КПК України).

Вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство передбачає дві форми досудового розслідування – дізнання і досудове слідство, які пов’язані з оперативно-розшуковою діяльністю. Сучасне поняття ОРД склалося одночасно із визначенням наукового розуміння криміналістичної тактики [96, с. 24; 185,    с. 55; 208, с. 5].

Загострення питання про боротьбу зі злочинністю, суворе дотримання при цьому законності, прав юридичних і фізичних осіб, вимагає поглибленого дослідження проблемних питань ОРД та її співвідношення з дізнанням і досудовим слідством [121; 236; 266; 289; 298].

Тривалий час у радянський період історії ОРД регламентувалась таємними інструкціями, була абсолютно негласною, а тому не могла бути предметом юридичної науки. З 60-х років ХХ ст. її проблемні питання обговорюються на наукових конференціях, семінарах, у наукових журналах, монографічних та інших виданнях. ОРД визначається як діяльність, що здійснюється для попередження і розкриття злочинів, розшуку і затримання осіб, які їх вчинили. Повноваження органів дізнання встановлюються вжиттям необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили (ст. 103 КПК України).

Сучасною тенденцією є розширення застосування в розслідуванні злочинів ОРД, зокрема, все більшого використання її результатів безпосередньо в доказуванні по кримінальних справах [289, c. 170]. Прийнятий 18 лютого 1992 року Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” з подальшими змінами, внесеними до нього, відкрив нові перспективи для використання в доказуванні матеріалів, отриманих оперативним шляхом, вніс цілий ряд концептуально нових положень у правові основи, теорію й практику збирання та дослідження доказів при розкритті та розслідуванні злочинів. Вносяться пропозиції про розробку Кодексу про ОРД [289, c. 179].

Однією з важливих проблем ОРД є легалізація її результатів у доказуванні, тобто їх представлення органам досудового розслідування       [121, с.с. 73-78; 289, c.с. 169-188]. В оперативно-розшуковому та кримінально-процесуальному законодавстві України не повною мірою визначені й умови проведення оперативно-розшукових заходів, порядок та випадки розсекречування відомостей, які становлять державну таємницю, підстави та порядок досудового і судового розгляду матеріалів ОРД. Вказані недоліки встановлюють для результатів окремих оперативно-розшукових заходів бар'єри, які важко подолати за рахунок кримінально-процесуальних процедур, призначених для формування доказів.

Виходячи з аналізу змісту ст.ст. 1, 2 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”, можна дійти висновку, що ОРД – не вид досудового розслідування, а самостійна рівноправна державно-правова функція органів кримінальної юстиції, яка, в тому числі поряд з іншими, виконує завдання боротьби зі злочинністю, де безперечно пов’язана із кримінальним судочинством [236, c. 122].

Оперативно-розшукова і кримінально-процесуальна є зовсім окремими видами діяльності, які здійснюються у різних правових режимах і виконують різні державно-правові функції. Спрямованість їх на боротьбу зі злочинністю обумовлює їх взаємозв’язок, і ця обставина не повинна розглядатися як така, що веде до якогось з'єднання. У демократичному суспільстві оперативно-розшукова і кримінально-процесуальна діяльності існують поряд, однак повинні бути чітко розмежовані, і перша з них повинна забезпечувати другу, а друга може використовувати досягнення першої [125, с. 30].

Той факт, що провідною у сфері кримінальної юстиції є кримінально-процесуальна діяльність, а не ОРД, не повинен створювати уявлення, що остання виконує якусь другорядну роль у боротьбі зі злочинністю. Значення її якраз і полягає в тому, що без її підтримки кримінальне судочинство буває іноді неспроможним виконати поставлені перед ним завдання.

На наш погляд, для з'ясування співвідношення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності, необхідно зробити порівняльний аналіз їх безпосередніх завдань, правових засад та функціональних принципів, кола суб'єктів, які беруть у них участь, а також підстав, умов тощо.

КПК України покладає на органи дізнання завдання вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили (ст. 103), порушення кримінальної справи за законними приводами і підставами (ст.ст. 4, 94, 98), виконання оперативно-розшукових дій з метою встановлення особи, яка вчинила злочин у справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин, яку передано слідчому (ст. 104), виконання доручень слідчого про проведення розшукових дій (ст.ст. 104, 114), здійснення розшуку обвинуваченого (ст. 139), затримання підозрюваного у вчиненні злочину        (ст. 106), складання за результатами оперативно-розшукових заходів протоколів з відповідними додатками як одного з джерел доказів (ст.ст. 65, 82 КПК України).

У Законі України “Про оперативно-розшукову діяльність” ОРД визначається як система заходів, що здійснюється для пошуку і фіксації фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп, з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства       (ст.ст. 1, 2 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).

Правову основу цієї діяльності становлять Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, інші закони України, міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна. Принципами ОРД є дотримання законності, прав і свобод людини, взаємодія з органами управління і населенням (ст.ст. 3, 4 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).

Оперативно-розшукова і процесуальна види діяльності ґрунтуються на не зовсім однакових правових засадах та набувають різної нормативної регламентації. ОРД відбувається також у непроцесуальних формах, оскільки в ній на відміну від процесуальної законодавчо окреслені лише загальні засади такої діяльності. Порядок же проведення, фіксація конкретних оперативно-розшукових заходів, їх перелік, а також засоби, що при цьому використовуються, визначається у відомчих нормативних актах. Крім того, оперативно-розшукові заходи не містять ознак кримінально-процесуальних актів, оскільки проводяться зовсім у іншому правовому режимі, на інших підставах, в умовах таємності та конфіденційності.

Слід зауважити, що на сьогодні є спроби вітчизняних вчених суттєво вдосконалити норми КПК України щодо процесуальної регламентації оперативно-розшукових дій та їх обов’язкового протоколювання [121, c. 10].

Таким чином, за завданнями, правовими засадами та принципами ОРД відрізняється від кримінально-процесуальної діяльності. Головні відмінності ОРД, дізнання та досудового слідства полягають також у тактиці їх провадження.

За останні роки виконано чимало спеціальних досліджень, присвячених оперативно-розшуковій тактиці. Це стосується передусім розробки як її загальних положень, так і спеціальної тактики використання негласних сил, засобів і методів в організаційно-тактичних формах ОРД. Серед авторів спеціальних праць нема одностайності у поглядах на її суть. Прихильники однієї з концепцій пов’язують поняття тактики з безпосереднім здійсненням ОРД, розуміючи під нею систему прийомів і методів, за допомогою яких забезпечується правильне визначення напрямку й обсягу ОРД, а також найбільш доцільне, планове та ефективне здійснення окремих заходів для досягнення конкретних її цілей. Інша група авторів, точку зору яких ми підтримуємо, розглядає оперативно-розшукову тактику як систему наукових рекомендацій тактичного характеру, що базуються на принципах ОРД, спрямованих на виконання органами дізнання завдань і визначених кримінально-процесуальним законом [140, c. 78].

Сучасні науковці, розглядаючи сутність оперативно-розшукової тактики, поділяють її на дві взаємопов’язані частини: загальну та спеціальну тактику. Причому загальна тактика містить наукові положення та рекомендації загального характеру, а спеціальна – стосовно вирішення конкретних оперативно-тактичних завдань.

Оперативно-розшукова тактика відображає всі головні риси ОРД, в тому числі і спрямованість на забезпечення потреби практики роботи оперативних служб правоохоронних органів, складовою частиною яких є оперативні підрозділи кримінально-виконавчої системи. При цьому узагальнення вироблених практикою прийомів і методів організації та проведення оперативно-розшукових заходів збагачує тактику, зумовлює виникнення і розвиток нових тактичних прийомів боротьби зі злочинністю.

Як і для інших видів тактик, оперативно-розшукова тактика має своєрідним: а) виконання завдання боротьби зі суспільно небезпечними діяннями і захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб;        б) вирішення організаційних питань, які виникають у зв’язку з цим;                   в) застосування для цього конкретних засобів.

Ефективність ОРД полягає у поєднанні гласних і негласних заходів із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів. Дізнанню і досудовому слідству також притаманне поєднання гласних і негласних дій, але негласна сфера їх застосування обмежена аналізом та оцінкою одержаних фактичних даних, розробкою версій, плануванням розслідування в цілому і окремих слідчих дії чи їх комплексів (операцій).

Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” в якості суб’єктів ОРД вказує, з одного боку, на відповідні підрозділи, на які покладено виконання цієї державної функції (ч. 1 ст. 5), а також гласних і негласних штатних працівників даних підрозділів (п. 12 ч. 1 ст. 8), а з іншого – досить широке коло фізичних та юридичних осіб, державних органів і установ (ст.ст. 1, 4, 6), ніяк практично не зазначаючи їх правового статусу.

Крім того, різняться між собою підстави для проведення кримінально-процесуальної діяльності та ОРД. Кримінальна справа повинна бути порушена в кожному випадку виявлення ознак злочину (ст. 4 КПК України). Правомірним таке виявлення є в тому випадку, коли є достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину (ст. 94 КПК України). Дізнання і досудове слідство розпочинається негайно після порушення кримінальної справи (ст.ст. 104, 113 КПК України).

Підставами для проведення ОРД, згідно зі ст. 6 Закону України “Про оперативну-розшукову діяльність”, є наявність достатньої інформації (тобто достатні дані) про злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами, осіб, які готують або вчинили злочин, осіб, які переховуються від органів розслідування або ухиляються від відбування кримінального покарання, осіб, які безвісти зникли, розвідувально-підривну діяльність проти України, реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну посадових осіб, інших учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів.

Виходячи з порівняльного аналізу законодавчих і відомчих нормативно-правових актів, що регламентують оперативно-розшукову та кримінально-процесуальну діяльність, можна зробити такі висновки:

а) ОРД – це самостійний вид державно-правової діяльності, яка здійснюється як гласно, так і негласно уповноваженими на те державними органами в межах їх компетенції шляхом проведення оперативно-розшукових заходів з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства;

б) кримінально-процесуальний закон лише передбачає застосування оперативно-розшукових заходів органами дізнання, але не розкриває їх суть і не регламентує їх проведення, тому віднесення таких заходів та ОРД в цілому до виду досудового розслідування злочинів (як однієї з форм кримінально-процесуальної діяльності, детальна регламентація яких у кримінально-процесуальному законі є обов’язковою), не має правових підстав;

в) забезпечення чіткого розмежування оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності – це гарантія та умова предметної повної розробки проблем ОРД, а їх змішування або підміна поставить під загрозу нормальний процес доказування в кримінальному судочинстві.

У тактичному відношенні дізнання і досудове слідство мають багато спільних ознак. Виходячи з цього, ми пропонуємо ввести дізнання без обов’язкового наступного досудового слідства і віднести до його компетенції розслідування усіх злочинів невеликої і середньої тяжкості (за діючим КК України, це – 65% від усіх складів злочинів), надавши прокурору і суду право в необхідних випадках трансформувати дізнання у досудове слідство. Така пропозиція передбачає скасування протокольного досудового провадження. Разом з тим, вважаємо за необхідне негайно, без дізнання, як це передбачено на даний час (ст. 104 КПК України), розпочинати досудове слідство у разі наявності ознак про тяжкий або особливо тяжкий злочин (за діючим КК України, це – 239 складів злочинів), яке всебічно забезпечувати оперативно-розшуковими заходами.

У криміналістичній науці загальновизнаним є положення, згідно з яким у родовому прояві криміналістична тактика як теорія вміщує наукові положення, а як практична діяльність – рішення і дії, що застосовуються у досудовому та судовому розслідуванні [273, с. 135].

Зміст теорії криміналістичної тактики розкривається через її систему [41, с. 452].

Застосовуються двочленна і тричленна систематизації положень криміналістичної тактики [165, с. 10; 273, с. 140]. Вони, по суті, не суперечать одна одній. Ми схиляємось до двочленної системи, що розподіляє теоретичні положення між загальною і особливою частинами [41, с. 452; 152, с. 72]. Тричленна передбачає: а) загальні положення; б) тактико-криміналістичні підсистеми (у двочленній системі вони знаходяться в загальній частині);           в) окремі вчення.

На думку В.Ю. Шепітька, криміналістична тактика за своїм змістом повинна мати трирівневу структуру:

а) загальні положення (поняття, предмет та сутність криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та інші);

б) підгалузі (слідча, судова, тактика розшукової діяльності та інші);

в) окремі наукові теорії (прийняття тактичних рішень, систематизації тактичних прийомів, слідчих ситуацій та інші) [165, с. 10].

Що стосується третьої складової частини криміналістичної тактики, окремих наукових теорій, то В.П. Бахін справедливо вказує на штучність виділення цієї складової, оскільки, по-перше, це за своєю суттю і значенням є загальні положення тактики, на основі яких будуються і розробляються конкретні криміналістичні рекомендації тактичного плану, а по-друге, виникає питання, чому одні теорії і категорії відносяться до першої частини розділу криміналістичної тактики, а інші виділяються в окрему групу [61, с. 18].

На першому місці в теорії криміналістичної тактики знаходяться положення, що є базовими для розробки тактичних прийомів, правил і рекомендацій [69, с. 293]. Цим визначається зміст загальної частини теорії криміналістичної тактики, складовими елементами якої є положення про: поняття криміналістичної тактики; місце криміналістичної тактики в системі наукових знань; співвідношення криміналістичної тактики і практики боротьби зі злочинністю; загальну тактику слідчої дії; слідчі версії; планування розслідування; застосування в процесі розслідування заходів організаційного і технічного характеру; взаємодію правоохоронних органів у процесі розслідування; використання в розслідуванні оперативно-розшукових даних; застосування під час розслідування техніко-криміналістичних прийомів і засобів; використання в розслідуванні досягнень інших наук, допомоги фахівців [41, с.с. 452-471].

Початково обсяг особливої частини теорії криміналістичної тактики обмежувався положеннями про тактичні прийоми слідчих і судових дій [273,   с. 140]. На сучасному рівні розвитку науки криміналістики до неї відносять:

а) наукові положення про тактичний прийом, тактичну комбінацію, тактику слідчої, судової, оперативно-розшукової дій, тактичну операцію;

б) наукові правила і рекомендації до застосування цих тактичних засобів [165, с. 11].

Отже, предмет, функції, зміст і структура криміналістичної тактики свідчать про сформованість її як наукової теорії. Цей висновок загальноприйнятий. Визначення даної теорії має відповідати її змісту              [69, с. 292].

Вироблення правильного поняття криміналістичної тактики має не тільки теоретичне значення для розвитку відповідного розділу криміналістики, але і важливе практичне значення, яке полягає в конкретизації і забезпеченні розробки наукових рекомендацій слідчої діяльності.

У найбільш загальних рисах тактика означає вміння визначити напрям і характер дій у певній ситуації, раціонально здійснити їх з урахуванням її особливостей і поставлених завдань [86, с. 16]. Особливо вона необхідна там, де є протидія цілям діяльності або досягненню конкретного результату, спрямовуючись на її подолання чи нейтралізацію [51, с. 181; 57, с. 3].

Під час розслідування злочинів слідчий чи особа, яка провадить дізнання, перебувають у правовідносинах з особою, яка вчинила злочин, та іншими учасниками процесу – потерпілим, свідком, захисником та іншими. Кожний з них може мати свою лінію поведінки, що відрізняється від слідчої спрямованості. У зв’язку з цим орган розслідування розробляє власну лінію поведінки, вибирає тактичні прийоми спілкування, технічні засоби тощо. Основою діяльності слідчого, його тактики є розумова діяльність, вміння аналізувати слідчі ситуації, будувати версії та перевіряти їх шляхом оперування доказами.

Вироблення поняття тактики здійснювалось переважно за рахунок розширення або зміни її змісту. Так, визначаючи тактику як систему прийомів розслідування злочинів, з часом О.М. Васильєв конкретизував зміст тактики і відніс до неї слідчі версії, планування розслідування, залучення громадськості до розслідування злочинів, взаємодію між органами досудового слідства та дізнання, оперативно-розшукову тактику [90, с. 32]. А.І. Вінберг запропонував до змісту тактики включити її логічні та психологічні основи, тактичні основи криміналістичної ідентифікації, застосування криміналістичної техніки [97,       с. 80].

У 1970 році, з певними поправками в наступних роках, Р.С. Бєлкін визначав криміналістичну тактику як систему наукових положень і розроблених на їх основі рекомендацій щодо організації і планування досудового і судового слідства, визначення лінії поведінки осіб, які здійснюють доказування, і прийомів конкретних слідчих та судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів, встановлення причин і умов, що сприяють вчиненню і приховуванню злочинів [41, с. 451; 74, с. 71; 76, с. 269].

Дане поняття стало відправним для розуміння сутності криміналістичної тактики і подальшого її розвитку. Із розвитком цього визначення ряд науковців визначили додаткові ознаки, що характеризують тактику: О.Я. Баєв – спрямованість тактики на подолання протидії, В.Я. Колдін – вибір оптимальної лінії поведінки при взаємодії з учасниками процесу та ін. [53, с. 4; 182, с. 362]. Криміналістична тактика характеризується науковцями як складова частина науки криміналістики, система наукових положень і сукупність рекомендацій.

Таким чином, криміналістичну тактику розглядають за її теоретичним змістом і оцінюють як засіб регулювання специфічних взаємовідносин у сфері розслідування злочинів [49, с. 4].

В.П. Бахін розглядає криміналістичну тактику як теоретичні основи слідчої діяльності і практичну реалізацію рекомендацій про прийоми та способи даної діяльності, тобто практику, вивчення якої дозволяє сформувати і розвивати її теорію [57, с. 5].

У теоретичному аспекті у змісті криміналістичної тактики виділяють пізнавальну та конструктивну функції.

До пізнавальної функції криміналістичної тактики відносять з'ясування таких закономірностей: а) виникнення і функціонування тактико-криміналістичної інформації; б) поведінки учасників розслідування;                  в) взаємовідносин органу розслідування з його учасниками.

Конструктивна функція криміналістичної тактики спрямована, відповідно до вказаних вище закономірностей, на наукову розробку прийомів планування, організації і здійснення розслідування злочину, підготовки і проведення окремих слідчих дій, оцінки і застосування інформації в процесі доказування [57, c. 6].

Можливості використання інформації на підставі проведення її оцінки О.Я. Баєв називає тактичними елементами оцінки слідчої інформації [50, с. 62]. Та

 

5