yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->10. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ «ЛЮДИНА – ПРИРОДА»

Основи філософії

10. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ «ЛЮДИНА – ПРИРОДА»

Проблема взаємодії людини з природою в історії філософії

Філософське вирішення проблеми «людина - природа» мало певні особливості та рівні осмислення на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній, в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.

Антична філософія

Філософське осмислення взаємодії «людина – природа» прослідковується майже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початком боротьби філософії з міфологією. Міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо.

Проблемі «людина – природа» в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель, Лукрецій Кар, неоплатоніки.

Так, Платон прийшов до висновку, що людина і природа – єдине ціле, але з певними відмінностями.

В своїх геніальних здогадках про розвиток тваринного світу Емпедокл доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому, що не змогли пристосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат, змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.

Арістотель прийшов до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світ неорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина органічно входить у світ природи, «розлита» в ній.

Проблема «людина – природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Лукреція Кара. У своїй знаменитій поемі «Про природу речей», він стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. Він вперше порушує питання про зв'язок розвитку історії природи з історією людей.

Погляди античних мислителів виражали квінтесенцію античності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась.

Середньовічна філософія

Розпад Римської імперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. Намагаючись зберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до нових суспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку нових поглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двох схоластичних напрямків - номіналізму і реалізму.

Чільне місце проблема «людина – природа» займає у філософії Фоми Аквінського. Він зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою в католицькій філософії.

В епоху Відродження Бог ототожнювався з природою. Одні філософи розчиняли природу в Богові, інші – Бога в природі.

Значним завоюванням філософської думки цього часу був розвиток натурфілософії. Усі ідеї оформлювались у пантеїстичне розуміння Всесвіту.

Проблема «людина – природа» у Нові часи

Мислителі цієї епохи (Ф. Бекон, П. Гассенді, П. А. Гольбах, Ж.- Ж. Руссо та ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи.

Ж.-Ж. Руссо вважав, що в системі «людина – природа» остання є домінуючим началом.

Філософське осмислення цієї проблеми знайшло широке висвітлення в класичній німецькій філософії та в марксизмі.

Гегель у «Філософії природи» зазначав, що ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили, знищують. Природа і людина протиставлені одне одному.

К. Маркс приходить до висновку, що людина зв'язана з природою генетично, але, на відміну від інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм, тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною проміжною ланкою між людиною і природою є праця, в якій розвивається її трудова діяльність.

Філософський аспект проблеми взаємодії «людина – природа»

в умовах сьогодення

Філософський аспект проблеми «людина – природа» нині включає:

а) питання, пов'язані з баченням суті і перспектив подальшої взаємодії суспільства і природи, тобто проблеми, пов'язані з шляхами майбутнього розвитку цивілізації;

б) філософське обґрунтування змісту поняття «людина – частина природи», а в кінцевому підсумку – співвідношення законів природи і законів розвитку суспільства;

в) проблема свободи людини, рівень залежності її від природи;

г) з'ясування співвідношення змісту понять «об'єктивний світ» і «природа».

Сучасні екологічні проблеми і філософське розуміння їх вирішення

Починаючи з середини 60-х років XX ст., з кожним роком все тривожніше звучить голос людства, занепокоєного порушенням в екобалансі.

Екологічні проблеми не є «винаходом» останніх десятиліть. Уже стародавні римляни скаржилися на забруднення вод Тібру, а афіняни – вод афінського порту Пірею, куди сходилися кораблі зі всього Середземного моря.

І в епоху античності, і навіть ще в недалекому минулому (до середини XX ст.) природа з успіхом «заліковувала» рани, завдані їй людиною. Ситуація різко змінилася у другій половині XX ст., коли швидке зростання людства, використання невідповідних часові технологій, успадкованих нами від минулих епох, гонитва за негайними економічними вигодами, ігнорування законів розвитку природи і суспільства тощо привели нас до сумного, але логічного наслідку – екологічної кризи.

Зі зростанням екологічної небезпеки суспільство шукало і шляхи виходу з неї. З позицій філософського осмислення такими шляхами є:

-          подальше технічне освоєння природи, але воно повинно спиратись на якісно нові технології, які будуть максимально враховувати закони розвитку біосфери; техніка відділила людину від природи, нинішні технічні системи повинні наблизити людину до природи;

-          необхідна наукова обґрунтованість співвідношення рівня розвитку виробництва з потребами суспільства і дотримання цього співвідношення під опікою духовних, приватних і громадських організацій;

-          формування на всіх рівнях екологічної культури населення.

 

11