yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->12. ГНОСЕОЛОГІЯ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Основи філософії

12. ГНОСЕОЛОГІЯ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Сутність пізнання у філософській традиції

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання – це інформація про світ, яка існує у формі певної суб'єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об'єкт, суб'єкт, знання як результат дослідження.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVII – XVIII ст., постаючи в різних концепціях: емпірична; сенсуалістична; раціоналістична; ірраціоналістична; інтуїтивістична; діалектико-матеріалістична;

В умовах сучасного філософського плюралізму характерним є прагнення філософів до синтезу найплідніших гносеологічних ідей та концепцій, розроблених різними напрямами, школами, течіями. При цьому кількість гносеологічних концепцій, спрямованих на науку, значно переважає орієнтованих на позанаукові форми ставлення до світу. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії – неореалізм, постпозитивізм, аналітичну філософію, структуралізм та постструктуралізм, у другому – про антисцієнтичні течії (екзистенціалізм, філософську антропологію, герменевтику, феноменологію, різні філософсько-релігійні течії).

Постпозитивізм – сучасна форма позитивістської філософії, що прийшла на зміну логічному позитивізму. Її представниками є К. Поппер, Т. Кун, Й. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулін та ін.

Аналітична філософія охоплює широке коло гносеологічних ідей, представлена працями Б. Рассела, Л. Вітгенштейна, В. Куайна, Дж. Остіна, Р. Карбача та ін.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.-П. Фукс) головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання, то постструктуралісти (Ж. Дерріда, А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їх ґенези та історичного розвитку.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностей від природознавства, намагається виявити спільне й відмінне у пізнанні та розумінні. Представниками цього напряму в гносеології є Х. Гадамер, Ю. Хабермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін.

Еволюційна епістемологія – напрям у західній філософсько-гносеологічній думці, головна мета якого – виявити ґенезу та етапи розвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живої природи. Одним з найплідніших її варіантів є генетична епістемологія швейцарського філософа Жана Піаже (1896 – 1980).

Чуттєве та раціональне в пізнанні

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це – відчуття, сприймання та уявлення.

Відчуття відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові, слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу - сприйняття.

Сприйняття – цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення – активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Виділяють два основні рівні мислення – розсудок і розум.

Розсудок початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Розум вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Поняття форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження – форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

Умовивід – форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання. Водночас пізнання тісно пов'язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики – впливової течії в сучасній філософії.

Наукове пізнання – це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні – емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядання – чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосередньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального моменту – понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення (абстрагування, дедукція).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудови і розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема – форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Гіпотеза – форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Теорія – найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Головні елементи теорії:

-          вихідні засади – фундаментальні поняття, принципи, закони, аксіоми;

-          ідеалізований об'єкт – абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;

-          логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання;

-          сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Важливим елементом теорії є закон.

Закон – об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

Методологія наукового пізнання

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Аксіоматичний метод спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Гіпотетико-дедуктивний метод – спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводить твердження про емпіричні факти.

У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія, моделювання.

 

13