yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->13. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Основи філософії

13. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

Філософія права: поняття і предмет

Філософія права – розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Тільки наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 році видав знамениту «Філософію права».

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей,

Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц ), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месер, А.Ауер ), екзистенціалізму ( В. Майхофер, Е. Фахнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо.

Сутність права

Право – це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах.

Право – це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей.

Право – це загальна справедливість.

Отже, смисловими компонентами права, його об'єктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Правова рівність – рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Формально право – це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт.

Право – це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нормативну структуру свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедливість як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівності й свободи).

Справедливість – це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього не правового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

Право і закон

Закон і право, на переконання українського філософа М. Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитивне право».

Правовий закон адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Загальнообов'язковість правового закону зумовлюють:

-          об'єктивна природа права, що постає як воля законодавця;

-          об'єктивні умови, необхідні для появи та дії правових законів, тобто міра зрілості соціуму.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії тощо) здатні надати цим соціальним регуляторам певну системну єдність.

Людина і право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалізатором. Тож правоздатність і правосуб’єктивність людей є правовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємовідносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Право – явище історичне. Історизм стосується як буття права, так і форм його вияву. Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди – суб'єкти права і раби – об'єкти права. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і безправ'ям раба. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав – привілеїв. Тому права тогочасної людини були становими правами.

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з еволюцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Правова держава

Домінуюча в сучасному світі демократична концепція правової держави має своєю основою ідею народного суверенітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний суверенітет концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Державний суверенітет верховенство, належність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.

Прикметними ознаками правової держави є:

-          верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу;

-          визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

-          організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування ), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду);

-          чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

-          взаємна відповідальність особи і держави;

-          організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом.

Правова держава держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Громадянське суспільство

Громадянське суспільство суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань.

Отже, основою громадянського суспільства є право свідомі вільні громадяни та їхні добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і змінювану структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

 

14