yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Основи філософії

5. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури.

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Еммануїл Кант. Він, як і просвітники, пройнятий ідеєю розуму, здатного продуктувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне методологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї.

У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний (догматичний) він був переконаний, що силою розуму можна осягнути закономірності природи. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його відображенням. Він назвав його конструктивним критицизмом.

Кант довів, що потрібно не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Джерело все загальності й необхідності знання він пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті.

Розум, який досліджував Кант, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпіричного суб'єкта). Він намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримуються всезагальні наукові істини математики, природознавства і метафізики – в трьох визнаних на той час сферах знання. Кант поділяв наукові судження на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і предиката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоплює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом поняття.

Кант ставить запитання: як можливі синтетичні судження в математиці, природознавстві та метафізиці? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве споглядання, розсудок і розум (теоретичний і практичний). Кант вибудував свою концепцію моралі, він стверджував принципову самостійність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі. Кант – ригорист (прихильник суворих правил) у сфері моралі.

Він відповів на всі порушені ним запитання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам'ятник епохи і людського розуму.

 

Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте

Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Іммануїла Фіхте (1762 – 1814), який проголосив себе послідовником Канта. Філософія Фіхте – це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте – це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне «Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» – це свободна діяльність, а не субстанція раціоналістів. Фіхте є основоположником принципу – «дія породжує буття». Він досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).

Перший акт цієї діяльності – самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не – Я», чогось відмінного від «Я». Другий акт – «Я є не – Я» (антитеза). «Не – Я» виступає як об'єкт, який обмежує свободу «Я». Третій акт (синтез) – «Я є Я і не – Я» – є зняттям протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх тотожності.

Об'єктивний ідеалізм Ф.-В.- Й. Шеллінга

Фрідріх Шеллінг не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задавалось позірне, несправжнє буття. Він переходить на позиції об'єктивного ідеалізму.

Його творчість розвивалася в кілька етапів:

1. Натурфілософські ідеї.

2. Створює філософію тотожності мислення і буття.

3. Увагу приділяє філософії релігії.

4. Оригінальна естетична концепція.

Він переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Вважав, що природа – це процес самотворчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона – розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині).

Система ідеалістичної діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1700 – 1831).

Його дві ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

-          переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

-          розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем у «Феноменології духу» – першій його зрілій праці.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» (подолання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза – антитеза – синтез).

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція – суб'єкт.

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі історизму.

Гегель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислення. Предметом його логіки стають категорії – загальні поняття розуму, моменти в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) – від найбільш абстрактних і однобічних визначень до конкретних і повних – становить зміст логіки. Найзагальнішими вузловими моментами є «буття», «сутність», «поняття».

Філософія Л. Фейєрбаха

Фейєрбах був учнем Гегеля. Головне завдання своєї філософії він вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах  називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії. Суть антропологізму: людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце).

Філософія марксизму

До лівого крила молодогегельянців належали Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), творці марксизму.

Марксизм ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Його завдання: звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудова вільного від соціального гноблення суспільства.

Класова боротьба проголошувалась рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити на засадах революційної доцільності.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ – створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Він виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами – соціалістичною і власне комуністичною).

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою – політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію – політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї.

Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Однак в одному аспекті вона виходить за них і постає як некласична філософія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. Ідеологія приховує, завуальовує справжні соціальні інтереси, вона є відображенням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним не до кінця «прозорим творінням».

 

6