yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->6. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Основи філософії

6. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Філософська думка часів Київської Русі

Філософські начала розвинулися в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єднались споріднені племена, сформувавши високо розвинуту спільноту – українців-русичів. У межах києво-руської культури філософія виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними. Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення.

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти.

Духовні начала проукраїнської культури, зокрема релігія українців-русичів, запліднившись християнськими цінностями, одержали імпульс, енергію до існування в нових історичних умовах. Відомо, що на рівні всезагальних, теоретичних, абстрактних понять і уявлень язичницькі вірування поступалися християнським ідеям, які були досконалішими з огляду потреб дня – потреб вищого рівня пізнавального процесу.

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє» Бориса і Гліба, «Києво-Печерський Патерик» та ін.

Не менш важливим джерелом української філософії є перекладна література, яку за спрямуванням змісту поділяють на кілька груп:

-          перекладні Біблія та Євангеліє, праці отців церкви;

-          християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, самозаглиблення, моральне вдосконалення;

-          праці енциклопедичного змісту, що містять відомості не лише з богослов'я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань;

-          праці з окремих галузей знань;

-          твори філософського змісту.

Найавторитетнішими авторами перекладної літератури були: Василь Кесарійський (Великий), Григорій Богослов, Григорій Ниський, Іоанн Златоуст.

В Київській Русі філософія ще не мала визнання самостійної форми знання, не була сферою теоретичного освоєння світу. Вона набула значного поширення, стала засобом навчання широких кіл суспільства, що, безумовно, мало позитивний сенс.

Києво-руські мислителі створювали власне філософське бачення світу. Основні онтологічні проблеми вони розв'язували в контексті тогочасних поглядів на світ, зокрема його поділу на земний і потойбічний, небесний. Вони захоплювалися гармонією, розмаїттям земного світу як наслідків діяння Творця. Основою буття всесвіту вважали чотири основні елементи – воду, повітря, землю, вогонь. Всесвіт тлумачили як одвічну боротьбу Бога і Диявола, Добра і Зла. Філософській думці властивий був і дуалізм сприйняття і тлумачення часу. З одного боку, домінував так званий лінійний час – від «створення світу» до «кінця світу». А з іншого – існувало й циклічне сприйняття часу, оскільки дні тижня, християнські свята, закономірно повторюючись, перебували у колообігу. Світ і все суще в ньому вважалося результатом творчості Бога, стверджувалася і принципова можливість такого пізнання, в якому особлива роль відводилася Слову (Логосу) як посереднику між Богом і людьми. Засобами пізнання вважалися слідування релігійним заповідям, молитви, спілкування з мудрими людьми і читання священних книг. Особлива роль у пізнанні відводилася «серцю» – своєрідному центру, місцезнаходженню думки, віри, волі та любові. У системі філософських поглядів мислителів людина – багатомірна цілісність, що поєднує тіло, душу й дух, роль яких різна. Сутність свободи полягала у виборі між шляхом спасіння через служіння Богу і шляхом гріха та смерті як розплати за людську гординю і непокору. Популяризувалась християнська ідея милосердя.

Філософія українського Відродження та бароко

З розпадом Київської Русі державницьку традицію українського народу успадкувало Галицько-Волинське князівство, а в XV ст. вона перейшла до Великого князівства Литовського. Ці суттєві суспільно-політичні зміни вплинули на зміст духовного життя тогочасної України.

Особлива роль у формуванні засад професійної української філософії належала гуртку київських книжників, зусиллями яких у другій половині XV ст. в українське культурне оточення вперше були включені твори «філософського змісту», із «суто філософськими інтересами».

Світоглядна установка свідомості в епоху Відродження все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ. Активно сприяли цьому й організовані наприкінці XV ст. в Галичині кириличні друкарні для випуску східнослов'янських книг. З'явилася мережа культурно-освітніх центрів, найвпливовішим серед яких був Острозький, заснований 1576 р. на Волині князем К. Острозьким (1526 – 1608). У своїй структурі центр мав академію, друкарню і літературний гурток. Острозька академія об'єднала плеяду визначних представників української культури, які зробили вагомий внесок і в історію вітчизняної філософської думки. Вони розробляли філософські ідеї ще в контексті релігійно-духовної творчості, здебільшого у річищі києво-руської філософської традиції. (Г. Смотрицький,

К. Лукарис, К. Острозький, Х. Філарет, І. Вишенський, С. Пекалід та ін.).

У розвиток української філософії вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI – на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Одним із перших і найавторитетніших з-поміж братств було Львівське Успенське братство. При ньому з 1586 р. діяла школа. З її діяльністю пов'язані такі видатні постаті: М. Смотрицький, І. Копинський, К. Транквіліон-Ставровецький.

Значного авторитету і впливу набуло Київське братство, при якому 15 жовтня 1615 р. було відкрито школу. З її діяльністю пов'язані імена І. Борецького, Ф. Ієвлевича, І. Трофимовича-Козловського, К. Саковича.

Поступовий вихід філософської думки на професійний рівень пов'язаний з Києво-Могилянською академією (колегіумом), яка була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи – « гімназійну», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою.

Академія мала дев'ять класів. Філософський клас вважався одним із найвищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленної (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фізики, що зосереджувалась на вивченні природи, космології, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття. Першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Філософську традицію Києво-Могилянської академії репрезентує когорта мислителів: Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Феофан Прокопович, Георгій Щербицький, Стефан Яворський, Симеон Полоцький та інші.

Філософія Г. Сковороди

Григорій Сковорода (1722 – 1794) – найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Він є творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки, він прагнув створити філософію життя, тяжіючи до ідей Платона. Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані – людина і духовне начало в ній.

Сковорода створив універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.

Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.

Антитетика – метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного тощо.

Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Він поділяв усе суще на три специфічні види буття – «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Основний об'єкт його філософування – духовний світ людини, проблема її щасливого буття. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом.

Філософія Просвітництва й романтизму в Україні

Проблеми сутності людського щастя, його досягнення перебували в центрі уваги й просвітницької філософії, яка поширювалася в Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. В цей час поширилася популяризація західноєвропейської філософської думки. Активно перекладались філософські твори відомих західноєвропейських просвітників: Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Х. Вольфа, Ф. Шеллінга, Г.-В.-Ф. Гегеля.

Українські філософи-просвітники творили оригінальні філософські праці: «Философские предложения» Якова Козельського, «Логические наставления руководствующие к познанию и различению истинного от ложного» П. Лодія, «Об успехах греческих философов в теоретическом и практическом отношениях», «Задача философии», «О достоинстве философии, ее действительном бытии, содержании и частях» Йосипа Міхневича та ін.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному житті України. Вона контрастувала, перебувала у складній взаємодії з новим типом культури – романтизмом.

Романтизм – філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили основну роль у пізнанні мистецтву.

Особливості романтизму:

-          апеляція до ірраціональних глибин стихійно-творчих сил людини;

-          значна роль ідеї нації та історизму;

-          формування українського раціоналізму на основі «філософії серця».

Основні представники: М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, та ін.

Філософія української національної ідеї

Романтична тенденція актуалізовує проблеми «людина – нація», «нація – світ», започатковує філософію національної ідеї. Розвиток української філософської думки відбувався в органічній єдності з пробудженням національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись.

Виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь:

М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський.

Прибічники інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети – шлях свідомого українства, для якого Україна – не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб: І. Нечуй - Левицький,

Б. Грінченко, М. Міхновський, Ю. Липа, Д. Донцов.

 

7