yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Філософія->Содержание->7. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

Основи філософії

7. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ

Позитивізм

Позитивізм (франц. positivisme – умовний, позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Основні ідеї та настанови позитивізму:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою.

3. Суспільство також піддається науковому пізнанню.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830 – 1842 рр.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій:

1. Теологічна, або фіктивна, коли за явищами шукають надприродні сили – божества тощо.

2. Метафізична або абстрактна, коли за явищами вбачають абстрактні сутності і сили – субстанції, флогістони тощо.

3. Наукова або позитивна, коли між явищами відкриваються незмінні закони.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820 – 1903), багатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю.

Він увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Спенсер наголошував на трьох важливих моментах еволюції:

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.

Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838 – 1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843 – 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта – Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструкторів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології наукового пізнання. Він (як і Авенаріус) розглядав пізнання як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття. Мах і Авенаріус «розклали» факти на складові елементи-відчуття, які проголошували вихідними «нейтральними» елементами досвіду. На основі цих елементів «конституюється» світ; вони ж і є основою наукового пізнання.

Авенаріус висунув концепцію «принципової координації», згідно з якою об'єкт не існує без суб'єкта.

Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Французький математик Анрі Пуанкаре (1854 – 1912) створив концепцію конвенціоналізму.

Конвенціоналізм – філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».

Суть цієї концепції полягає у тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати певні наукові твердження істинами, укладаючи конвенцію щодо їх істинності.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові теорії перестали бути «копіями» реальності й перетворились на теорії, що конструюють штучні реальності (теорії-конструктори).

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах) незалежність від емпіричних фактів, звільнив наукові концепції від жорстокої залежності від сфери фактів, як того вимагали позитивісти.

Неопозитивізм і аналітична філософія

Неопозитивізм – один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах.

Заснований під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848 – 1925) і Б. Рассела. Неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму.

Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів.

Аналітична філософія (назва походить від методу, яким користувалися його представники – аналізу мови).

До цієї течії належать: Б. Рассел, Д. Мур, Л. Вітгенштейн, Г. Райл, Д. Остін.

Мова розуміється як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях («мова – гра»).

Представники аналітичної філософії різко розмежували філософію і науку, але не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання.

«Критичний раціоналізм»

Карл Поппер (1902 – 1994) – відомий мислитель XX ст. Вихідною концепцією його філософії є раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень – ідей, гіпотез, теорій.

Він піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Підкреслює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його думку, розум людини не є «чистою дошкою».

За Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статус абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. Теорія містить необмежену кількість висновків, а контролювати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового.

Можливість заперечення (доповнення, заміни) – фальсифікації – є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за еволюційну модель розвитку науки, за якої гіпотези-істини, подібно до біологічних видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконалішими. В цьому К. Поппер приєднується до еволюційної епістемології – сучасної течії в західній філософії, яка розглядає пізнання компонентом еволюції людини як виду, складником культурно-історичної еволюції людства.

Ірраціоналізм у сучасній філософії

Ірраціоналізм вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання – інтуїція, почуття.

Каркегор і Шопенгауер – мислителі, яких вважають засновниками сучасного ірраціоналізму.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню.

Одним із засновників ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813 – 1855).

Основні погляди :

-          зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики;

-          обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини), він абсолютизує одиницю, ставить її над родом;

-          різко виступив проти всевладдя розуму (і відповідно принципу необхідності) у філософії;

-          розум, пізнання він розглядає як щось вороже вірі, людському існуванню взагалі, як те, що обтяжує людський вибір. Бог у його вченні є ірраціональною істотою;

-          у концепції моралі Керкегор виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі.

Своєрідність його концепції полягає в тому, що він розмежовує і навіть протиставляє і релігійний рівні моральності. Він різко виступив проти ототожнення божественного і людського.

Артур Шопенгауер (1788 – 1860) – німецький філософ, засновник волюнтаризму.

Волюнтаризм – філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму.

Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості.

Згідно з його ученням, за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його «ідея», всезагальне.

«Філософія життя»

Наприкінці XIX – у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювала людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота - з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця XIX – початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Фрідріх Ніцше. Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля».Він змальовує динамічну, процесуальну картину світу. Життя – постійне становлення, бродіння, процес. «Воля» у Ніцше – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це – воля до влади.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом.

Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Ніцше заявив: «Бог – помер».

Він одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою.

Психоаналіз

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939).

Психоаналіз один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру – як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини. Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого.

Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого – свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю.

Анрі Бергсон (1859 – 1941). Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив».

В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу. В розуміння часу внесено ідею часовості людського буття ( людське існування - це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього ).

«Творча еволюція» мислиться ним як не детермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. В пізнанні людини він розрізняв інтелект і інтуїцію.

Прагматизм

Прагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XX ст.

Прагматизм (грецькою pragma – справа, дія ) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Засновник прагматизму Чарльз Пірс (1839 – 1914). Він розглядав «мислення (пізнання) як діяльність спрямовану не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і середовищем, на витворення оптимальних реакцій на задоволення його здатностей пристосування.

Суть прагматизму, за Пірсом, полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.

Пірс переосмислює і проблему істини. Він ототожнює її з практичною ефективністю знання.

Вільям Джемс (1842 – 1910) надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини.

Джон Дьюї (1859 – 1952) розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви.

Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.

Феноменологія

Феноменологія ( грецькою phainomenon – той, що з'явився ) – вчення про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання.

Феноменологія заявила про себе однією з най унікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалася розв'язати основні філософські проблеми буття і пізнання.

Творцем феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859 – 1938). Він запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає у тому, що людина «бере в дужки» віру в існування світу, припиняє дію тези про існування світу. Мета редукції – відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує життя людини в світі.

На думку Гуссерля, актам свідомості властива інтенціональність – націленість, спрямованість на предмет.

Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.

Феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, аналіз всього спектру свідомості. Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості.

Екзистенційна філософія

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст.

Екзистенціалізм (лат. existentia – існування) – суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889 – 1976) і Карл Ясперс (1883 – 1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Габріель Марсель (1889 – 1973) і Альберт Камю (1913 – 1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдеггер, Ясперс і Марсель (особливо два останніх) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.

Головною метою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.

 

8