yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Фізиологія та анатомія->Содержание->Адаптація до різних режимів рухової активності.

Основи системної фізиології

Адаптація до різних режимів рухової активності.

Підвищена активність викликає специфічну адаптацію, яка веде до перебудови структури м’язової тканини, точніше, її маси у відповідності з підвищеною функцією. В основі цього механізму лежить активація синтезу м’язових білків. Ф.З.Меєрсон описав закономірність у відношення функції органа та генетичного апарату складаючих його клітин. Збільшення функції на одиницю ваги тканини викликає зміни активності генетичного апарату, внаслідок чого наростає маса м’язової тканини, іншими словами, виникає гіпертрофія.  При цьому в мітохондіях зростає використання пірувату, що запобігає підвищенню вмісту лактату в крові і забезпечує мобілізацію та використання жирних кислот, а це, в свою черегу, приводить до підвищення працездатності. У результаті об’єм функції приходить у відповідність з об’ємом структури органа і організм у цілому стає адаптованим до навантаження даної величини. При навантаженні в об’ємі значно перевищуючому фізіологічний, об’єм м’язових волокон зростає настільки, що кровопостачання стає недостатнім. Це призводить до того, що енергетика м’язових скорочень послабляється (так, наприклад, може бути при занятті культуризмом). Таке явище можна вважати дезадаптацією.

Адаптація до невагомості, при якій виникає перебудова системи регулюваня, адекватній існуванню в умовах на Землі, - це питання, що потребує ще свого вирішення. Людина народжується, росте і розвивається в природних умовах тільки під дією сили земного тяжіння. Воно формує топографію функцій скелетної мускулатури та гравітаційні рефлекси, сприяє току крові в артеріях, але перешкоджає току крові у венах, у зв’язку з чим в організмі розвиваються механізми, що сприяють венозному кровотоку. Коли при космічному польоті людина потрапляє в умови невагомості, це різко порушує як соматичну діяльність, так і роботу внутрішніх органів. Під впливом незвичайної імпульсації від екстеро- та інтерорецепторів у фазу гострої адаптації спостерігається високий ступінь  дезорганізації рухової діяльності та роботи внутрішніх органів, що має тенденцію прогресувати. Дезорганізація характеризується зміною регіонального тонусу судинної системи. Виникає прилив до голови, ряд вестибулярних порушень, зміна обміну речовин, що проявляється у зниженні рівня енергетичного обміну. Виникає порушення мінерального, в тому числі  кальцієвого, обміну внаслідок недовантаження кісткової системи кінцівок, особливо нижніх, що веде до деструкції кісток (можливо у зв’язку з порушенням співвідношення паратгормону та тиреокальцитоніну, порушенням обміну вітаміну Д). Змінюється не тільки координація рухів, але навіть почерк. В експериментах були знайдені порушення структури передніх рогів сірої речовини спинного мозку, показано зниження резистентності фізіологічних систем в умовах фізичних навантажень. Адаптація в таких умовах можлива тільки при кардинальній перебудові керуючих механізмів ЦНС, формуванні нових функціональних систем при обов’язковому використанні комплексу технічних та тренувальних захисних міроприємств. Необхідно застосовувати різні штучні способи життєзабезпечення в такій незвичній та неадекватній для організма ситуації (невагомість, зміна магнітного поля, умов радіації, освітлення, десинхроноз.)

Адаптація до гіпоксії. Розрізняють 4 класи гіпоксії:

1. Гіпоксична гіпоксія (знижений вміст кисню в атмосферному повітрі, а значить, в альвеолах та артеріальній крові).

2. Анемічна гіпоксія (нестача еритроцитів або гемоглобіну як основнного переносчика кисню).

3. Застійна, або циркуляторна, гіпоксія (виникає внаслідок порушень кровопостачання із-за серцевої недостатності).

4. Гістотоксична гіпоксія [в результаті дії отрут (цианіди), блокуючих ферменти дихального ланцюга в тканинах, а саме, кінцева ланка в переносі кисню - цитохромоксидаза].

Окрім цього, розрізняють гостру та хронічну гіпоксію. Гостра гіпоксія виникає при різкому зменшенні кисню в організмі (при знаходженні досліджуваного в барокамерфі, звідки викачується повітря, при отруєнні СО, при гострому порушенні кровопостачання або дихання). Хронічна гіпоксія виникає при тривалому перебуванні в горах або при будь-яких інших умовах недостатнього постачання кисню. Це посилить роботу тих органів та систем, які здійснюють транспорт кисню до клітин: посилиться кровообіг та дихання. Перш за все зростає частота серцевих скорочень, систолічний та хвилинний об’єми крові. Ця реакція направлена на  ліквідацію нестачі кисню в тканинах. Якщо парціальний тиск кисню у вдихуваному повітрі менший 80 мм рт.ст. виникає поглиблення та збільшення частоти дихання (задуха). Це пояснюється тим, що посилення дихання в гіпоксичній атмосфері супроводжується гіпокапнією, яка стримує збільшення легеневої вентиляції і тільки через певний час (1-2 тижні) перебувння в умовах гіпоксії відбувається значне збільшення легеневої вентиляції внаслідок підвищення чутливості центрів дихання до вуглекислого газу. Зросте киснева ємкість крові внаслідок збільшення кількості еритроцитів і гемоглобіну, зміниться форма кривої дисоціації оксигемоглобіну із зсувом вправо, підвищиться активність ферментів дихального ланцюга, зміниться центральна регуляція вегетативних функцій, що направлена на більш економне використання кисню, відбудеться модифікація поведінки (обмеження рухової активності, уникнення впливу високих температур).

 

20