ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->Корупційними діяннями є:

Особливості виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин державних службовців

Корупційними діяннями є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за обставин, передбачених п. ”а” ч.2 цієї статті, у тому числі такий, що надійшов без їх відома, а також вартість незаконно одержаних послуг підлягають стягненню (відшкодуванню) в доход держави.

Відповідно до ст. 7 Закону за вчинення корупційних діянь, якщо вони не містять складу злочину,  таким особам забороняється займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення.

Ст. 5 Закону визначає спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції. Державний службовець не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

в) входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

а) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг, або інших переваг;

б) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

в) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;

г) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Відповідно до Закону України від 5.10.1995 р. “Про боротьбу з корупцією”  під іншими правопорушеннями, пов’язаними  з корупцією, слід розуміти порушення спеціальних обмежень, передбачених ст. 5 Закону. Суб’єктами, які несуть відповідальність за такі правопорушення, є особи, уповноважені на виконання функцій держави, в основному, це - державні службовці. Особа набуває статусу державного службовця з моменту прийняття рішення про зарахування її на посаду державного службовця, незалежно від того прийняла вона присягу чи ні, а також чи присвоєно їй ранг і чи попереджено її про встановлені ст. 5 Закону обмеження [231, с.286].  Спеціальні обмеження щодо державних службовців спрямовані на попередження корупції. Аналіз положень Закону свідчить про суперечливість деяких його норм. Відповідно до  ст. 1 Закону під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг. Вважаємо, що обмеження, встановлені для держслужбовців, не завжди спрямовані на протиправне використання наданих їм повноважень (наприклад, робота за сумісництвом).

Законом встановлені обмеження (заборони), обумовлені особливостями державної служби. Їх призначення: забезпечити ефективну професійну діяльність по виконанню повноважень державних органів; установити перешкоду можливому зловживанню державних службовців; створити умови для незалежності службової діяльності. Найбільш жорсткі обмеження повинні існувати для державних службовців, діяльність яких пов’язана з розпорядженням матеріальними і фінансовими ресурсами держави.

Встановлення правообмежень можна розглядати в двох основних аспектах:  1. несумісність посади державного службовця з іншими видами діяльності; 2. забезпечення дисциплінарного режиму на державній службі.

Під виконанням роботи на умовах сумісництва слід розуміти виконання працівником крім основної ще й іншої оплачуваної роботи незалежно від укладення трудового договору [231, с.287]. Дозволяється займатися за сумісництвом науковою, викладацькою, творчою діяльністю.

Згідно з коментарями до Закону України “Про боротьбу з корупцією” та спільним роз’ясненням Головдержслужби та Міністерства культури і мистецтв України під творчою діяльністю слід розуміти діяльність у сфері літератури, театрального, музичного, хореографічного, циркового, винахідницького, декоративно-прикладного мистецтва, кінематографії, журналістики, дизайнерської та іншої діяльності, спрямованої на розвиток культури і мистецтва[8].

При з’ясуванні питання, чи є виконувана робота сумісництвом, потрібно керуватися постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.1993 р. № 245 “Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій” [232], Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій (затверджене наказом Мінпраці, Мін’юсту і Мінфіну від 28.06.1993 р. № 43) [233] та доданим до цього Положення Переліком робіт, які не є сумісництвом.

Визначене Законом специфічне коло повноважень і обов'язків спричинило більш жорсткі, порівняно з Кодексом законів про працю України, умови прийняття на посади державних службовців та проходження державної служби. Відповідно до Кодексу, кожний працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці на одному або одночасно декількох підприємствах, в установах, організаціях.

Заборона займатися іншою оплачуваною діяльністю є юридичним виразом вимоги про те, що державний службовець повинен присвячувати весь свій робочий час службовій діяльності. Вважаємо, що обмеження роботи за сумісництвом на державній службі  не повинно носити абсолютного і категоричного характеру, зокрема  там, де ця діяльність не може вплинути на виконання службових обов’язків. А такий фактор, як низький рівень грошового утримання деяких категорій державних службовців в Україні потребує допущення виконання ними іншої оплачуваної роботи[9].

 В деяких країнах існують правила, що регулюють можливість отримання сторонньої чи іншої роботи державними службовцями, але необхідна згода наймодавця стосовно можливості виконувати певні функції, крім виконання службових обов’язків на державній службі. У ФРН держслужбовцю для будь-якої іншої роботи, крім служби, необхідно мати попередній дозвіл вищої службової інстанції. Дозвіл не потрібний лише для прийняття опіки, догляду за хворими чи немічними, обов’язків по виконанню заповіту, виконання вільної професії, управління власним майном, діяльності, пов’язаної з навчанням і дослідженнями у наукових інститутах і установах. Державні службовці не мають права займатися підприємницькою діяльністю особисто або через довірених осіб, у тому числі брати участь у діяльності правління, спостережної ради, управління чи в іншому органі товариства або підприємства іншої правової форми. Докладні приписи про сумісництво держслужбовців у Німеччині дає Федеральний Уряд, який приймає постанови, що мають законодавчу силу. У них визначається, яка діяльність визнається державною службою або прирівнюється до неї; чи має право державний службовець отримувати винагороду за побічну діяльність на службі і за її межами; які категорії дежслужбовців повинні отримувати дозвіл тощо. Наприклад, згідно до постанови Уряду про побічну діяльність федеральних службовців і військовослужбовців від 12 листопада 1987 р.  побічною діяльністю є будь-яка діяльність, що не включається в основне коло обов’язків, незалежно від того, здійснюється вона за місцем служби чи поза нею. Виконання всякого роду почесних обов’язків такою діяльністю не являється [120, с.540].

Обмеження щодо суміщення видів діяльності для членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів та місцевих органів державної виконавчої влади передбачені самою Конституцією України (ст.120).

Державний службовець не має права займатись підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює. Підприємницькою діяльністю є офіційно визнана самостійна, систематична на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та зайняття торгівлею з метою одержання прибутку [234].

Із забороною займатися підприємницькою діяльністю пов’язана вимога подавати відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру.

На законодавчому рівні  не вирішене питання про участь у підприємницькій діяльності після звільнення з державної служби. На практиці виникають питання, які не мають офіційних роз’яснень. Наприклад, чи можуть державні службовці зразу після звільнення: займати керівні посади в органах управління господарюючих суб’єктів різних форм власності, з якими вони були офіційно пов’язані на державній службі; представляти інтереси недержавних організацій у державних органах тощо. Зарубіжним законодавством це питання в багатьох країнах урегульоване. Після звільнення зі служби  необхідно  мати дозвіл уряду перш чим державна посадова особа розпочне займатися будь-якою приватною чи комерційною діяльністю, яка має відношення до його попередньої посади на державній службі чи що залежить від неї. Таке правило слід ввести і в Закон України “Про державну службу”.

У Німеччині державний службовець, який після припинення службових правовідносин займається побічною діяльністю,  пов’язаною з його службовою діяльністю перед закінченням службових правовідносин, повинен заявити про це своїй останній вищій інстанції. Його заняття чи трудова діяльність підлягає забороні, якщо є побоювання, що в результаті цих занять чи трудової діяльності завдається шкода службовим інтересам. Заборона виноситься останньою вищою службовою інстанцією держслужбовця і втрачає силу не пізніше п’яти років з моменту закінчення службових правовідносин [120, с.541].

А.В.Оболонський вважає за доцільне встановити деякі законодавчі обмеження на комерційну і консультаційну діяльність громадян на певний період безпосередньо після звільнення зі служби в цілях попередження зловживань при використанні конфіденційної і секретної інформації, раніше доступної їм по роду служби. Практика “торгівлі поінформованістю” на користь нових роботодавців після звільнення зі служби здобула гігантські масштаби і часом наносить значну шкоду інтересам держави, а іноді порушує національну безпеку [185, с.9].

Державний службовець не має права сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Таке сприяння може полягати у діях, спрямованих на одержання підприємцем ліцензії, сертифіката в обхід встановленого законодавством порядку; прийнятті нормативно-правового акта, що забезпечує більш вигідне освоєння ринку збуту товарів і надання послуг.

Сприяння фізичним чи юридичним особам у здійсненні зазначених видів діяльності, не пов’язане з використанням свого службового або посадового становища, наприклад шляхом консультацій, не визнається правопорушенням, передбаченим п. ”а” ч.1 чи п. ”а” ч.3 ст.5 Закону [231, с.287].

Державні службовці не мають права не надавати, затримувати або надавати недостовірну чи неповну інформацію (п. ”г” ч.1 ст. 5 Закону). Однак, відповідно до Закону України від 2.10.1992 р. “Про інформацію” [235]  особи, уповноважені на виконання функцій держави, вправі відмовити в наданні інформації або надати її в неповному обсязі у випадках, передбачених статтями 28-38, 46 названого Закону, зокрема, коли вона: є державною таємницею; є конфіденційною; стосується особистого життя людини, містить лікарську, комерційну таємницю чи таємницю грошових вкладів, телефонних розмов; а також коли її розголошення порушить права людини на справедливий і об’єктивний розгляд справи в суді, створить загрозу її життю, здоров’ю, зашкодить оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню.

Корупційне діяння вважається закінченим з моменту незаконного одержання особою матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, порушення спеціальних обмежень -  з моменту вчинення зазначених у диспозиції статті 5 Закону дій або бездіяльності, а відповідальність за нього настає незалежно від одержання особою матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [231, с.287].

У випадках, коли особа допустила порушення будь-якого спеціального обмеження, передбаченого ч. 1 ст. 5 Закону, і при цьому незаконно одержала матеріальне благо, послугу, пільгу або іншу перевагу, таке діяння слід розглядати як корупційне і кваліфікувати тільки за ч. 2 ст. 1 та застосовувати стягнення відповідно до ст. 7 Закону.

Оскільки відповідно до чинного трудового законодавства питання про звільнення правопорушника з роботи або інше усунення його від виконання функцій держави вирішується в дисциплінарному порядку відповідним органом (керівником), суди не вправі вирішувати дане питання при застосуванні статей 7-11 Закону. Разом з тим, визнавши особу винною у вчиненні корупційного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 1 Закону, суд згідно з ч. 1 ст. 7 Закону повинен прийняти рішення про заборону цій особі займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня звільнення з роботи або іншого усунення її від виконання функцій держави, оскільки така заборона є додатковим адміністративним стягненням [231, с.287].

 У разі звільнення службовця з органів виконавчої влади за діяння, що дискредитують звання державного службовця (зловживання, корупційні діяння, посадові та інші, пов’язані з виконанням  функціональних обов’язків, злочини),  Н.Р.Нижник пропонує застосувати новий вид адміністративного стягнення – посадову дискваліфікацію. Сутність цього стягнення має полягати у забороні займати будь-які посади, що пов’язані з державною службою, викладацькою роботою. Відомості про особу, відносно якої застосована посадова дискваліфікація, мають бути занесені до спеціального Державного реєстру [236, с.240].

Стаття 16 Закону України “Про державну службу” передбачає, що державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Порушення цих вимог також є підставою для звільнення з державної служби.

Заборони на проведення страйків державними службовцями передбачені і зарубіжним законодавством. Страйк залишається забороненим для державних службовців у Бельгії, Данії, Німеччині й Португалії. У Греції, Іспанії, Франції, Італії та Люксембурзі право на страйк  чітко визнане за державними службовцями, хоча існують деякі виключення (наприклад, поліцейські) [43, с.350,351].

Що стосується звільнення за порушення обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби, то відповідно до: 1) п.2 ст.30 Закону припиняється державна служба; 2) ч.1 ст.14 Закону застосовується дисциплінарне стягнення; 3) ч.2 ст.8 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5.10.1995 р. повторне протягом року порушення обмежень тягне звільнення з посади.

 З огляду на викладене вище, можна зробити висновок про те, що: 1) протиріччя між двома Законами необхідно розглядати при правозастосуванні на користь Закону “Про державну службу” (доки в нього не будуть внесені зміни), і припинення служби  повинно проводитися з посиланням на п.2 цього Закону, а не на ст.8 Закону “Про боротьбу з корупцією”. 2) припинення державної служби за порушення обмежень є дисциплінарним стягненням; 3) керівник державного органу вправі замість звільнення застосувати до державного службовця в цих випадках інше дисциплінарне стягнення.

 3) досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (ст.23 Закону).

Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Загальні підстави розірвання трудового договору (ст.40 КЗпП) не передбачають звільнення у зв’язку з досягненням пенсійного віку [237]. Крім того, Законом України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” від 16.12.1993р. [238] забороняється звільнення працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку (ст.11). Між загальними і спеціальними підставами розірвання трудового договору  виникло протиріччя, яке було усунуто Законом України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються трудового договору, до Кодексу законів про працю України” від 19.01.1995р. [239]. Саме цей Закон ввів нове правило до ст. 22 КЗпП України:  “Вимога щодо віку, рівня освіти, стану здоров¢я працівника можуть встановлюватися законодавством України”.

Ст.21 Закону Республіки Білорусь “Про основи служби в державному апараті” від 23.11.1993 р. [240] передбачає таку ж підставу з наступним формулюванням: “досягнення службовцем державного апарату пенсійного віку і наявності у нього права на повну пенсію за віком, якщо державний орган не зберіг з ним трудових відносин”. 

У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п’ять років. Порядок оформлення документів для розгляду питань щодо погодження продовження терміну перебування на державній службі затверджено наказом Головдержслужби України 25.01.2000 р. № 3 [241].

У виняткових випадках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного державного органу.

Частина державних службовців і після досягнення граничного віку продовжує проходження державної служби. За статистичними даними, станом на 01.01.2000 р. на державній службі в Україні перебувало 5386 таких державних службовців, що становить 1,7 % від загальної кількості. В Україні щороку державну службу припиняють 35-40 тис. осіб і приблизно стільки ж приймається на державну службу. Але процеси оновлення кадрів державних службовців не супроводжуються їх “омолодженням” [242, с.6,8].

Близько половини керівного персоналу має пенсійний або передпенсійний вік. З другого боку, понад 55% державних службовців мають стаж до 5 років. Це висуває великі вимоги до їх підготовки [159, с.72,73].

Положенням про роботу з кадрами в центральних і місцевих органах виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.09.1995 р. № 747 [192] передбачено, що державний службовець, термін перебування якого на державній службі продовжено, не може до кінця цього терміну  бути звільнений за ініціативою керівника з мотивів досягнення граничного віку. У разі потреби за погодженням сторін він може бути переведений на нижчу посаду або на посаду радника чи консультанта.

При звільненні з займаної посади державного службовця, який є депутатом місцевої ради, необхідно дотримуватися також порядку, передбаченого ст. 28 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад” [243].

Що стосується кадрів похилого віку, то на нашу думку, з урахуванням їхніх індивідуальних можливостей, політика має бути більш гнучкою. Немало з них мають потрібні знання й досвід, і значний творчий потенціал. Слід дотримуватися принципу  поєднання в роботі молодих кадрів з досвідченими для того, щоб не порушувалася наступність і не знижувався професійний рівень у роботі державної служби. При вирішенні цього питання необхідно враховувати не тільки професійні якості державного службовця, а й стан здоров’я. Працівники похилого віку можуть використовуватися здебільшого як радники, консультанти, координатори тощо.

Вважаємо, що необхідно перейняти досвід деяких зарубіжних країн, де перебування на державній службі не обмежується  строком. Державні службовці Великої Британії займають посади на протязі невизначеного строку у відповідності з формулою “поки це бажано Короні”, за виключенням випадків, коли тим чи іншим актом передбачений конкретний строк. “Слуги” Корони, тобто цивільні службовці, як і службовці публічного сектору, не можуть бути звільнені без законних підстав. На практиці постійні службовці вважаються такими, що займають посади до тих пір, доки вони відповідають нормам про належну поведінку. Неналежна поведінка припускає несумлінне або недбале виконання посадових обов’язків, відмову від їх виконання, неефективність службової діяльності, порушення дисципліни [28, с.199].

Всі державні службовці повинні відбиратися за своїм професійним рівнем і перебувати на посаді, як довго вони зберігають свою компетентність. Саме ця ідея повинна бути закладена в один з основних організаційних принципів державної служби – принцип довічного найму. Завдяки цьому принципу забезпечується стійкість в діяльності держави. Без цього принципу державна служба практично неможлива, вона буде діяти також безвідповідально, як це було в умовах номенклатурної системи [244, с.30].

З огляду на викладене вище, пропонуємо скасувати таку підставу припинення державної служби, як досягнення державним службовцем граничного віку і вилучити із ст. 30 Закону “Про державну службу” п. 3.

4) відставки державних службовців.

Відставка – це особлива специфічна форма припинення трудових відносин. Відставка має деякі спільні риси з розірванням трудового договору з ініціативи працівника, але юридично – це самостійна підстава припинення державної служби.

Відставка як підстава припинення відносин, на відміну від звільнення за власним бажанням, – це двосторонній юридичний акт, який полягає у подачі заяви з боку державного службовця і в задоволенні відповідним державним органом або посадовою особою заяви службовця, який обіймає посаду першої чи другої категорії, про намір скласти з себе посадові повноваження у зв’язку з визначеними для цього законодавством обставинами, не пов’язаними з винною поведінкою державного службовця.

 Інститут відставки державних службовців як в Україні, так і в інших державах СНД, є новим правовим явищем і застосовується не дуже часто. У літературі висловлені різні думки щодо її правової природи і умов застосування [12, с.64; 52, с.231].

Підставами для відставки є:

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

примушування державного службовця до виконання рішень державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної  матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об¢єднанням громадян, громадянину;

стан здоров¢я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку). Але цей перелік не є вичерпним. Підставами для відставки можуть бути й  інші обставини.

Так, стаття 22 Закону Республіки Білорусь “Про основи служби в державному апараті” [240] передбачає також право на відставку службовців державного апарату у випадках: наявності загального трудового стажу для чоловіків – 25 років, для жінок – 20 років і при умові стажу роботи службовцем державного апарату не менше 15 років; досягнення 55-річного віку чоловіками і 50-річного жінками, наявності загального трудового стажу: у чоловіків – 35 років, у жінок – 30 років і стажу роботи службовцем державного апарату не менше 8 років. На відміну від українського законодавства, для відставки значення має наявність загального і спеціального трудового стажу, а також вік.

Відставка дійсно є однією з підстав припинення державної служби. Але її особливість полягає у тому, що, на відміну від інших підстав, передбачених ст. 30 Закону, ініціатива у разі відставки надходить не від керівника державного органу, а від державного службовця, яку він висловлює у письмовій формі.  Прийняття відставки не є обов’язком   для державного органу або посадової особи, які призначили державного службовця на посаду. І при відмові у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання своїх обов’язків. Працівник має право звільнитися у порядку, передбаченому КЗпП України, тобто за власним бажанням на підставі ст. 38. На нашу думку, у разі такого звільнення державні службовці повинні попереджувати про це державний орган не за два тижні, а за три місяці тому, що між ними існують більш стійкі правові зв’язки, засновані на стабільності трудових відносин.  Разом з тим, відставка відрізняється від звільнення за власним бажанням тим, що підставами для неї є не власне бажання припинити службу, а випадки, передбачені ст.31 Закону. Вважаємо, така підстава, як примушування державного службовця до виконання рішень державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної  матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об¢єднанням громадян, громадянину не може служити причиною відставки. Згідно ст. 10 Закону “Про державну службу” та п.18 Загальних правил поведінки державного службовця останній повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі повідомити про це керівнику, який дав доручення, а в разі наполягання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу. Тобто в ситуації, коли державного службовця примушують виконувати рішення, яке суперечить чинному законодавству, він повинен про це повідомити посадових осіб, а не подавати у відставку. Тим більше, що у разі відставки за рахунок державних коштів державним службовцям можуть надаватися гарантії, пов’язані з матеріальним забезпеченням до досягнення пенсійного віку.

На наш погляд, Законом “Про державну службу” необхідно передбачити гарантії державним службовцям, що пішли у відставку, на випадок повернення на державну службу по наданню роботи і статтю 31 Закону доповнити таким змістом: У випадках повернення на державну службу має надаватись  попередня посада, або посада, що відповідає рангу.

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (ст.12 Закону). Цими обставинами є: а) недієздатність, що визнана у встановленому порядку. Вважаємо, що обмежена дієздатність також перешкоджає перебуванню на державній службі тому, що  особи, визнані обмежено дієздатними  в результаті зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами ставлять себе і свою сім¢ю в скрутне матеріальне становище. А такі дії і вчинки можуть причинити шкоду державній службі або негативно вплинути на репутацію державного службовця; б) судимість, що є несумісною із зайняттям посади. Державні службовці  повинні нести підвищену відповідальність у зв’язку з їх особливим статусом у державі, і тому судимість державного службовця є безумовною підставою для звільнення, на відміну від вимог п.7 ст.36 КЗпП України. Згідно із цією нормою трудовий договір припиняється на підставі вироку суду, що набрав законної сили, але такою підставою може бути не будь-який вирок, а тільки такий, котрим працівник засуджений до міри покарання, яка виключає можливість продовження  роботи; в) безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є їх близькими родичами чи свояками. Це правило не розповсюджується на державних службовців патронатної служби. Відповідно до ч.5 ст.15 Закону  Президент України, Голова Верховної ради України, члени Уряду України, глави місцевих державних адміністрацій мають право самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з штатним розписом і категорією, що відповідає посаді. На такі посади можуть прийматися родичі, свояки, друзі і т. ін. [109, с.94].

6) відмови державного службовця від прийняття або порушення Присяги, передбаченої ст. 17 Закону.

 Присяга державних службовців передбачає обов’язки не тільки юридичного змісту (“суворо дотримувати Конституції та законів України” тощо), а і морального змісту (“з гідністю нести високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки”). Включення моральних обов’язків в зміст присяги надає їм юридичного значення. Порушення таких зобов’язань є порушенням присяги і тягне припинення державної служби.

Деякі обов’язки працівників лежать у площині морально-етичній, проте, закріплені у нормах права, вони є обов’язковими [245, с.27].

Згідно із Порядком ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 р. № 731 [190], текст Присяги, скріплений підписом державного службовця (для осіб уперше прийнятих на державну службу) додається до особової справи після призначення працівника на посаду державного службовця. Типовим положенням про кадрову службу органу виконавчої влади, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1996 р. № 912 [246] передбачено, що кадрова служба органу виконавчої влади: оформляє документи про прийняття державним службовцем Присяги, вносить про це записи до трудових книжок.

7) неподання або подання державним службовцем неправдивих відомостей щодо його доходів.

Згідно зі ст. 13 Закону особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця третьої-сьомої категорій подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном щодо себе і членів своєї сім¢ї. Особа, яка претендує на зайняття посади першої і другої категорій, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім¢ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади в банках і цінні папери.

Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно.

Кабінет Міністрів встановив, що відомості подаються у вигляді декларації, а також встановив порядок подання, зберігання і використання цих відомостей [247].

Наказом Міністерства фінансів України від 6.03.1997р. № 58 [248] була затверджена форма декларації про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан державного службовця і особи, яка претендує на зайняття посади державного службовця щодо себе та членів своєї сім’ї.

У ст.6 Закону України “Про боротьбу з корупцією” зазначено, що в разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець зобов’язаний у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку.

Статтею 9 Закону України “Про боротьбу з корупцією” передбачено, що порушення державними службовцями вимог щодо декларування доходів тягне за собою адміністративну відповідальність і звільнення з посади, а також є підставою для відмови у призначенні на посаду та для позбавлення права балотуватись у депутати або на виборні посади в державні органи.

Начальник відділу кадрів управління охорони здоров’я Кіровоградської облдержадміністрації Тарасенко О.А. організував мале підприємство по реалізації медичних препаратів, проте в декларації не подав даних про доходи, отримані від підприємницької діяльності. Після того, як податкова адміністрація разом з правоохоронними органами виявила цей факт, Тарасенко О.А. відповідно до ст. 8 Закону України “Про боротьбу з корупцією” за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави, був оштрафований на 250 гривень і звільнений з роботи по ст. 30 п. 7 Закону України “Про державну службу” [217, с.79,80].

Неподання або невчасне подання державним службовцем повідомлення про відкриття валютного рахунку в іноземному банку тягне за собою адміністративну відповідальність і звільнення з посади.

Затримка в поданні вказаних відомостей, подання їх не по встановленій формі, подання неповних чи неправдивих відомостей за обставин, що не залежать від державного службовця, не можуть розглядатися як відмова в поданні таких відомостей і бути підставою для звільнення з державної служби [249, с.425].

Хоча Закон і не містить  підстави припинення державної служби за недотримання обов’язків, встановлених для державних службовців законом, як це передбачено, наприклад, Федеральним Законом від 31 липня 1995р. “Про основи державної служби Російської Федерації” [62] (ст.25 п.2 п.п.3), але державна служба припиняється у разі порушення Присяги (ст.30 п.6 Закону), змістом якої передбачене і сумлінне виконання обов’язків (ст.17).

На нашу думку,  будь-яке порушення державним службовцем своїх обов’язків не повинно бути підставою для його звільнення. Тільки чітко кваліфіковані в законодавстві дисциплінарні проступки повинні визнаватися підставами для звільнення, а право вибору роботодавця про те кого і за що звільняти повинно бути зведено до мінімуму. В протилежному разі законодавча регламентація припинення трудових відносин на державній службі не буде відповідати соціальному характеру цих відносин та принципам правового регулювання найманої праці, які направлені на соціальну захищеність працівника, на стабільність зайнятості та захист від сваволі роботодавця. На державній службі прагнення берегти високопрофесійні кадри повинно бути сильнішим фактором поведінки роботодавця, ніж бажання особистої відданості підлеглих. Тому в цілях збереження кадрового потенціалу держава повинна прагнути обмежити волю особистості роботодавця в питаннях найму та звільнення.

Безперечно прогресивним кроком на цьому шляху стало затвердження “Порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців” постановою Кабінету Міністрів України від 13.06.  2000 р. [227]. На підставі цього акту службове розслідування може бути проведено у разі невиконання або неналежного виконання службових обов’язків та в інших випадках, і керівник державного органу приймає рішення про притягнення до відповідальності за матеріалами службового розслідування.

Підставою для службового розслідування треба вважати також намір керівника застосовувати до державного службовця такий захід дисциплінарного стягнення, як звільнення [250, с.155].

Вважаємо, що необхідно проводити обов’язкове службове розслідування при припиненні трудових правовідносин державних службовців за дисциплінарними підставами (п. п. 3, 4, 7, 8 ст.40;  п. 1 ст.41 КЗпП України) та у випадках, передбачених Законом України “Про державну службу” з метою підвищення гарантій від незаконного звільнення.

У зв’язку з необхідністю проведення службового розслідування стосовно державних службовців, термін якого не може перевищувати двох місяців, у ст.  148 КЗпП України внести примітку про встановлення трьохмісячного строку застосування дисциплінарного

 

16