ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->1.2. Класифікація трудових відносин державних службовців

Особливості виникнення, зміни та припинення трудових правовідносин державних службовців

1.2. Класифікація трудових відносин державних службовців

 

Трудові відносини державних службовців представляють сукупність однорідних трудових відносин. Разом з тим, ці відносини відрізняються між собою з багатьох ознак. Серед них найбільш суттєвими є: 1) вид державного органу;  2) галузева (стосовно права) приналежність державної служби.

Виходячи з першої ознаки (“вид державного органу”) необхідно розрізняти трудові відносини в державних органах:

1) виконавчої влади (Кабінет Міністрів, міністерства, місцеві державні адміністрації);

2) законодавчої влади;

3) судової влади;

4) прокуратури;

5) дипломатичної служби;

6) податкової адміністрації;

7) митного контролю;

8) контрольно-ревізійної служби;

9) Служби безпеки України;

10) внутрішніх справ;

11)  військових формувань.

Ця класифікація має не тільки наукову, а й практичну значимість тому, що сприяє виявленню особливостей трудових відносин державних службовців, обумовлених особливостями завдань і функцій держави, що покладаються на державний орган відповідного виду.

В науковій літературі існують різні точки зору щодо класифікації трудових відносин державних службовців у залежності від виду державного органу. Розрізняється військова служба (в Збройних Силах, внутрішніх військах, органах державної безпеки), воєнізована служба (в органах внутрішніх справ, податковій міліції, митних органах та ін.), а також цивільна служба ( в органах законодавчої, виконавчої, судової влади, органах прокуратури та ін.) [65, с.10].

В.Б.Авер’янов пропонує виділити два види державної служби: професійну, яка б охоплювала адміністративну службу (службу в державних органах, їх апараті, місцевих органах самоврядування); спеціалізовану службу (судові органи, органи прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, митні); цивільну службу (державні установи); службу за договором (контрактом) або позапрофесійну  (політичні посади, допоміжні, обслуговуючі посади) [66].

Д.М.Бахрах поділяє державну службу на цивільну та мілітаризовану [24, с.112]. Існує точка зору про те, що подібне трактування виду державної служби, що має військовий аспект, є невдалим [67, с.186]. Дійсно слово “мілітаризм” означає  політику озброєння і підготовки до війни, яку ведуть держави, - політичне панування воєнщини у країнах [68, с.643].

До мілітаризованої державної служби в Україні відносяться: військова служба у Збройних Силах, а також служба в інших військових формуваннях – Прикордонних військах, внутрішніх військах, органах внутрішніх справ, служби безпеки і деяких інших воєнізованих підрозділах.

Ці види державної служби мають умови праці, нерідко пов’язані з ризиком для життя і здоров’я службовців та необхідністю застосування зброї, значними фізичними і психологічними навантаженнями. Саме це породжує особливі вимоги, що пред’являються до віку, стану здоров’я, морально-психологічних якостей осіб, які приймаються на державну службу. Відповідність рівня професійної підготовки цих осіб кваліфікаційним вимогам характеризується спеціальними званнями; для них встановлена особлива система атестації;  у них певна форма одягу, знаки розрізнення та інші зовнішні атрибути. Для цих видів державної служби характерні сувора дисципліна і субординація, які регламентуються спеціальними статутами і положеннями.

Службу в органах судової влади О.В.Петришин кваліфікує “як найбільш юридизований різновид державної служби як в плані відношення до самої природи та змісту права, так і в тому аспекті, що підлягає найбільш докладній законодавчій регламентації. Тому в найбільш повному розумінні вона може бути кваліфікована як служба закону і праву” [69, с.23]. Разом з тим, не є державними службовцями судді всіх видів судів. Вони є незалежними при здійсненні правосуддя і підкоряються лише закону. Судді мають особливий правовий статус, про що свідчить порядок їх обрання, призначення та звільнення. До державних службовців в органах судової влади належать тільки працівники апарату судів. Наприклад, помічники, радники голів Конституційного Суду України, Верховного Суду України і Вищого господарського суду України, начальники управлінь і відділів та їх заступники, консультанти, спеціалісти вищевказаних судів; помічники голів, консультанти, секретарі судів, секретарі судових засідань, державні виконавці місцевих судів тощо [70; 71].

Закон України “Про державну службу” не призначений для регулювання всіх видів державної служби. Можна стверджувати, що він має пряме відношення лише до служби в органах виконавчої влади. У той же час і Конституція України (ст.38) і зазначений Закон (ст.4) передбачають рівне право громадян України на державну службу незалежно від її виду, чим фактично підкреслюються  важливість та однакове значення державної служби, де б вона не здійснювалась. Ст.25 Закону встановлює категорійність посад саме стосовно служби в органах державної виконавчої влади (Кабінет Міністрів, міністерства, місцеві державні адміністрації). Одночасно ст. 9 Закону передбачає, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті  органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Крім категорій посад державних службовців, встановлених ст.25 Закону, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, до відповідних категорій державних службовців віднесено таких працівників державних органів, зокрема: від 03.03.95 р. № 131-р – апарату судів та господарських судів [70]; від 19.03.97 р. № 147-р – апарату Конституційного Суду України [71]; від 12.09.97 р. № 503-р – місцевих державних податкових адміністрацій [72]; від 09.12.97 р. № 713-р – апарату Ради національної безпеки і оборони України [73]; від 29.06.98 р. № 461-р – державної виконавчої служби системи Мінюсту України [74];  від 14.01.99 р. № 42-р – працівників Верховної Ради України [75]; від 09.12.99 р. № 1361-р – спеціалістів апарату управлінь військових напрямів Прикордонних військ України [76] та ряду інших. Наказом Міністра оборони України від 15.12.1998 р. № 455 “Про заходи щодо реалізації Закону України “Про державну службу” в Збройних Силах України [77]  затверджена Інструкція про порядок присвоєння рангів державним службовцям Збройних Сил України [78], яка містить переліки посад державних службовців центрального апарату Міністерства оборони України; управлінь видів Збройних Сил України та інших прирівняних до них органів військового управління; управлінь оперативних командувань та інших прирівняних до них органів військового управління, об’єднань; військових комісаріатів.

 Необхідно  підтримати думку Ю.П.Битяка про необхідність прийняття закону, в якому  містилися б  притаманні усім видам служби принципи і закладені основи для подальшого регулювання відносин на державній службі. Це може бути, на його думку, Закон України “Про засади державної служби” чи Основи законодавства України  про державну службу. На базі цього нормативного акта можуть бути прийняті інші, що регулюють відносини в конкретних державних органах та їх апараті, відповідно до гілок державної влади:

-    Про службу в апараті Верховної Ради України;

-    Про службу в органах виконавчої влади та їх апараті;

-    Про організацію роботи апарату органів судової влади;

-         Про службу в апараті органів місцевого самоврядування.

Етично-правові проблеми державної служби повинні регулюватися в Кодексі етики поведінки державних службовців.

Такий підхід, зазначає Ю.Битяк, надає можливість окремо врегулювати відносини в органах виконавчої влади зі спеціальним правовим статусом – правоохоронних, воєнізованих, митних, дипломатичних установах тощо. Порядок проходження служби в органах прокуратури повинен регулюватися самостійним нормативним актом, оскільки ці органи не віднесені Конституцією України до жодної з гілок влади [79, с.81].

На конституційному рівні в нашій державі визначено функціонування як державної служби, так і служби в органах місцевого самоврядування, але остання не є державною службою. До прийняття 07.06.2001 р. Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” [80] на посадових осіб органів місцевого самоврядування поширювалася дія Закону України “Про державну службу” і вони були прирівняні до відповідних категорій посад державних службовців. Разом з тим, дійсно, з огляду на саму природу місцевого самоврядування,  ця служба не може бути віднесена до державної. Вона, перш за все, спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування. Тоді, як державна служба покликана виконувати завдання і функції держави. Посадові особи органів місцевого самоврядування вирішують питання місцевого значення і отримують заробітну плату за рахунок місцевого бюджету, а державні службовці  за рахунок державних коштів. Разом з тим, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ч.3 ст.143 Конституції України).

До державних службовців також не віднесені народні депутати. Ст. 78 Конституції України передбачає, що вони не можуть перебувати на державній службі. Вони дійсно мають особливий статус і за характером своєї діяльності не виконують функції держави чи її органів.

 Інша класифікація трудових відносин державних службовців за їх приналежністю до відповідної галузі права дозволяє визначити суб’єктом якої галузі права є той чи інший державний службовець. Ця значимість полягає в тому, що вона дозволяє визначити правовий статус державних службовців. Відносини у сфері державної служби мають неоднорідний характер і регулюються нормами різних галузей права.

Галузева належність трудових відносин, насамперед, залежить від підстав, з якими закон пов’язує виникнення відповідних трудових правовідносин. Призначення таких підстав в одних випадках виконує трудовий договір, в інших – акт добровільного вступу на службу. У визначених законом випадках ці акти повинні доповнюватися іншими, і тоді трудові правовідносини державних службовців будуть виникати на підставі юридичного фактичного складу. В залежності від вказаних підстав вважаємо за необхідне розрізняти трудові відносини:

1)    державних службовців – суб’єктів  конституційного права;

2)    державних службовців – суб’єктів  адміністративного права;

3)    державних службовців – суб’єктів  трудового права.

Трудові відносини державних службовців – суб’єктів конституційного права виникають з підстав, передбачених Конституцією України. Головним юридичним фактом, від якого залежить їх виникнення, є акт призначення на посаду Президентом України. До державних службовців – суб’єктів конституційного права відносяться: Прем’єр-Міністр України і члени Кабінету Міністрів України, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Генеральний Прокурор України. Їх трудові відносини виникають на підставі акта призначення на посади Президентом України, а трудові відносини Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим – на підставі акту призначення на посаду Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням з Президентом України.

В Указі Президента України від 29.05.2001 р. “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні” [81] констатується, що посади Прем’єр-міністра України, Першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільненням з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців, визначених Законом України “Про державну службу”. Стаття 9 цього Закону  передбачає регулювання статусу вищевказаних осіб Конституцією та спеціальними законами України. Їх професії пов’язані з визначенням та формуванням державної політики і передбачені Класифікатором професій [49], але відповідно до 1 розділу Класифікатора вони віднесені до вищих державних службовців. На наш погляд, політичний характер посади не може бути достатньою підставою для виключення їх із переліку посад державних службовців. Головне в тому, що ця служба, незважаючи на її політичний характер, була і залишається професійною діяльністю в органах виконавчої влади.

О.В.Петришин вважає, що ці категорії осіб можуть бути віднесені до державних службовців тільки у самому  широкому, тобто з позицій загальної теорії держави і права, її тлумаченні в аспекті суспільного поділу праці [40, с.112].

В Російській Федерації до  державних службовців також не відносяться такі особи, як Президент, Голова Уряду, народні депутати, судді та ін. Характер діяльності вказаних осіб, їх особливі, засновані на Конституції повноваження і обов’язки, вимагають забезпечення незалежності даних осіб при реалізації цих повноважень, що виключає відносини службової підпорядкованості, найманий характер праці. Їх діяльність слід розглядати як прирівняне до трудової діяльності виконання громадсько-політичних державних обов’язків. Розповсюдити на цих осіб законодавство про працю представляється можливим тільки в частині соціального страхування [82, с.17].

І.В.Зуб наголошує, що прийняття спеціальних законодавчих актів про державну службу не означає, що праця державних службовців, в тому числі і вищих – президентів, міністрів не регулюється трудовим правом. Просто внаслідок особливостей їх праці правовий статус державних службовців визначається спеціальними законами. Їх відповідні норми відносяться до сфери дії трудового права, підкреслюючи його зростаючу диференціацію [83, с.36].

С.Д.Дубенко  вказує на наявність у державних органах посад, які відрізняються політичним характером, відповідним порядком заміщення і якому необхідно надати особливого правового статусу.  Це “верхня” межа державної служби. Водночас багато видів діяльності в державних органах належить до допоміжних, обслуговуючих, організаційно-технічних. Такі види діяльності в основному регулюються трудовим законодавством.  Це “нижня” межа державної служби. Сама державна служба знаходиться між цими межами і охоплює професійну діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті [84, с.12].

До державних службовців – суб’єктів  адміністративного права відносяться: працівники органів внутрішніх справ, служби безпеки України, військовослужбовці. Їх трудові відносини з відповідними державними органами виникають на договірній основі і, як правило, на підставі контракту (ст.17 Закону України “Про міліцію” [85], ст.19 Закону України “Про службу безпеки” [86]).

В.Толкунова та К.Гусов вказують на те, що норми трудового права не поширюються на співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців. Розвиваючи це положення, вони роблять висновок, що праця працівників системи МВС, служби держбезпеки, військовослужбовців регулюється нормами адміністративного права, основним методом якого є влада одного суб’єкта правовідносин та підлеглість йому їх іншого суб’єкта [87, с.30].

О.С.Пашков вважав, що до Трудового кодексу необхідно віднести і норми трудового законодавства, які розповсюджують свою дію на державних службовців, у тому числі на працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців (норми робочого часу і часу відпочинку, контрактна система регулювання службово-трудових відносин тощо) [88, с.79].

Таку ж позицію займає і В.Воловик, який вважає [12, с.65], що необхідно не тільки зберегти нинішній “статус-кво” сфери дії трудового права, а й розширити його за рахунок включення до предмета останнього відносин “мілітаризованих” державних службовців, які вступають на службу добровільно, тобто договірній (контрактній основі). Такий порядок передбачений для співробітників міліції (ст.17 Закону від 20.12.1990 р. “Про міліцію”), Служби безпеки України (ст. 19 Закону від 25.03.1992 р. “Про службу безпеки України”), частини військовослужбовців Збройних Сил (статті 2 і 20  Закону від 25.03.1992 р. “Про загальний військовий обов’язок  і військову службу”). Але на практиці контрактна система прийняття на “мілітаризовану” службу майже не застосовується через нездатність наймаючої сторони забезпечити виконання умов контракту, що є  додатковим підтвердженням неприйнятності регулювання трудових правовідносин нормами адміністративного права.

В останній час особливого значення набуває визначення галузевої належності правовідносин, пов’язаних з застосуванням праці осіб, які знаходяться на мілітаризованій державній службі. Однак, насамперед, треба чітко визначити, які державні службовці належать до мілітаризованих. Це пов’язано з неоднорідністю складу осіб, які працюють у воєнізованих формуваннях. Серед них є такі, що мають військові чи спеціальні (внутрішньої служби, міліції) звання, та такі, які їх не мають. Правовідносини, пов’язані з застосуванням праці останніх, регулюються нормами трудового права (КЗпП та ін.), оскільки виникають на підставі трудового договору. Праця перших внаслідок її істотних особливостей, насамперед, володіння зброєю, як правило, регулюється спеціальними нормативними актами. Тому саме ці особи є специфічною частиною державних службовців, які працюють у воєнізованих формуваннях, тобто мілітаризованими державними службовцями.

Можна погодитися з висновком В.Воловика про те, що суспільні відносини, пов’язані з застосуванням праці військовослужбовців, належать

до предмета адміністративного права, оскільки при цьому має місце високий ступінь їх особистої залежності по службі і відповідні трудові відносини виникають між цими службовцями та державою в цілому, а не з конкретною державною установою, а суспільні відносини, пов’язані з застосуванням праці співробітників органів внутрішніх справ, - до предмета трудового права, бо при цьому має місце невисокий ступінь їх особистої залежності по службі, а відповідні трудові відносини виникають між цими співробітниками та конкретним органом внутрішніх справ, а не з державою в цілому.

О.Лавріненко також підкреслює, що регулювання службово-трудових відносин співробітників органів внутрішніх справ України є одним з напрямів, де дістає вияв диференціація законодавства про працю [4, с.44].

Державні службовці органів виконавчої влади (крім Кабінету Міністрів України), прокуратури, дипломатичної служби, митного контролю тощо реалізують своє право на державну службу шляхом укладення трудового договору, в силу чого вони є суб’єктами трудового права (ст.2 КЗпП України).

Отже, проведена класифікація трудових відносин державних службовців має як теоретичне, так і практичне значення. Вона дає змогу дослідити особливості правового статусу державного службовця в залежності від завдань і функцій, що покладаються державою на той чи інший державний орган. Практичне значення класифікації  полягає у тому, що  вона дає змогу більш чітко визначити правове положення окремого державного службовця. Крім того, вона дозволяє встановити нормами якої галузі права необхідно керуватися при регулюванні праці державних службовців.

 

1.3. Трудові відносини державних службовців як предмет трудового права

 

Відносини державних службовців - це трудові суспільні відносини, але їх специфіка полягає в тому, що вони є предметом трьох галузей права: конституційного, адміністративного, трудового.

З огляду на викладене в попередньому підрозділі можна дійти висновку, що із загальної маси трудових відносин державних службовців до предмета трудового права відносяться тільки ті, виникнення яких не можливо без укладення трудового договору.

О.І.Процевський вважає, що основу внутрішнього зв’язку, який виникає в процесі створення системи відносин, є праця і її властивості. Основу зовнішнього зв’язку відносин, що входять в предмет трудового права, складає трудовий договір [89, с.32]. Трудовий договір він називає  формою існування трудових відносин і актом, який визначає межу змісту правовідносин, що виникають на його базі [89, с.60-63].

На відміну від трудового договору, змістом якого є умови (про місце роботи, трудову функцію тощо), змістом трудових правовідносин є права і обов’язки, пов’язані з виконанням трудової функції. Трудове право безпосередньо регулює відносини суспільної організації праці. Надаючи цим відносинам стійку форму правових відносин, воно наділяє їх учасників правами і обов’язками, дотримання яких забезпечується заходами державного примусу.

Трудові відносини як предмет трудового права характеризуються такими специфічними рисами: протікають в умовах внутрішнього трудового розпорядку з підкоренням працівника регламентованим умовам спільної діяльності; громадяни включаються в трудовий колектив, в результаті чого вони стають працівниками конкретної організації; включення в трудовий колектив опосередковано особливим юридичним фактом (трудовим договором, актом конкурсного відбору, актом призначення тощо); змістом трудових відносин є особисте виконання роботи  за певною спеціальністю, кваліфікацією, посадою; трудові відносини є відплатними, тобто працівники за свою працю отримують винагороду у вигляді заробітної плати; трудові відносини мають, як правило, тривалий характер тощо.

Трудовим відносинам державних службовців властиво те загальне, що характерно для будь-яких трудових відносин, які є предметом даної галузі права. Разом з тим, вони мають особливості, обумовлені специфікою праці на державній службі.

Особливе загального характеру, що притаманне всім трудовим відносинам державних службовців - це їх направленість на виконання завдань і функцій держави.

Загальними завданнями держави визначаються і загальні для всіх видів державної служби обов’язки державних службовців. У відповідності із ст. 10 Закону “Про державну службу” до основних обов’язків державних службовців відносяться: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок свої керівників; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість в роботі.

Особливості трудових відносин державних службовців не загального, тобто видового характеру визначаються особливостями завдань і функцій держави, що ставляться перед державними органами відповідного виду.

Завдання органів виконавчої влади визначені в розділі VI Конституції України. Серед основних є: виконання Конституції і законів України, актів Президента України; застосування заходів по забезпеченню прав і свобод громадян.

Основні завдання прокуратури визначаються Законом України “Про прокуратуру” [90] і спрямовані на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку, захист від неправомірних посягань.

Завдання дипломатичної служби України  визначаються  Законом України “Про дипломатичну службу” [91] і спрямовані на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин.

Із особливостей завдань, які стоять перед державним органом певного виду, випливають і особливості трудових відносин державних службовців.

Ознаки трудових відносин як предмета трудового права дозволяють відрізнити їх від інших суміжних відносин у сфері застосування праці.

Проблеми галузевої приналежності трудових відносин державних службовців висвітлювалися в роботах вчених - С.С.Студенікіна,  А.Ю.Пашерстника та інших. С.С.Студенікін визнавав, що державно-службові відносини є трудовими відносинами особливого роду. Їх специфікою є те, що вони: безпосередньо пов’язані з виконавчо-розпорядчою діяльністю державних органів (ця діяльність здійснюється державними службовцями); виникають між особою і державою в цілому, внаслідок чого ця особа наділяється правом діяти від імені держави і застосовувати заходи державного примусу. Він підкреслював особливий, відмінний від звичайного в трудових відносинах, порядок підбору і призначення на посаду, особливий порядок атестації, проходження служби, заохочення і службової відповідальності. А далі робив висновок про те, що “весь комплекс цих питань відноситься до адміністративного права” [21, с.42,84]. Як бачимо, його погляди з цього питання були суперечливими. Але, якщо трудові відносини мають певну специфіку, то це не означає, що вони перестають бути предметом трудового права. І якщо визнати, що трудові відносини державних службовців настільки специфічні, що стають предметом адміністративного права, то і регламентація цих відносин повинна здійснюватися не на підставі галузевих принципів трудового права. На практиці це може привести до необґрунтованого обмеження трудових прав державних службовців, погіршенню їх особистого правового статусу в процесі професійної діяльності.

Сутність підходу А.Ю.Пашерстника  до цієї проблеми полягає в тому,   що державна служба представляє собою два роди відносин. Перші – це відносини між службовцем та роботодавцем, другі – відносини між державними службовцями і населенням, установами, організаціями (зовнішнє оточення). Відносини першого роду збігаються з порядком виникнення та регулювання трудових відносин працівників, а відносини другого роду існують поза межами трудових відносин між роботодавцем і державними службовцями і не регулюються нормами трудового права. “Лінія розмежування між трудовим і адміністративним правом лежить в площині різниці між становищем державних службовців в трудовому процесі і їх становищем в зовнішньому середовищі. Відносини з зовнішнім середовищем є областю адміністративного права, а відносини в процесі праці – областю трудового права” [20, с.123].  З таким висновком погодитися не можна. В трудових відносинах державних службовців – суб’єктів трудового права дійсно вбачається  не тільки внутрішній, а і зовнішній аспект. Однак  в рамках зовнішнього аспекту вони не перестають бути трудовими. В “зовнішньому середовищі” вони не втрачають своєї якості, а навпаки, збагачуються новим змістом, обумовленим тим, що тут державний службовець виступає, з однієї сторони, - працівником, який виконує трудові обов’язки, а з іншої – представником держави, від імені якої вступає в “зовнішні” відносини з фізичними і юридичними особами. А це є нічим іншим, а частиною трудових відносин. Таким чином,  предметом трудового права є як “внутрішні”, так і “зовнішні” трудові відносини державних службовців, якщо тільки вони виникають на підставі трудового договору. Предметом адміністративного права є відносини управлінського характеру державних службовців щодо їхньої виконавчо-розпорядчої діяльності від імені держави  з фізичними і юридичними особами.  В літературі відмічається, що право вступати у “зовнішні” відносини надано не всім державним службовцям, а лише обмеженому колу посадових осіб. Переважна частина державних службовців за характером своїх посадових обов’язків не наділена таким правом, тобто не володіє владними повноваженнями [92, с.13].

Загальним підсумком підходу А.Ю.Пашерстника є висновок про те, що регулювання праці державних службовців є предметом трудового права з особливостями, що частково відносяться до всіх службовців, частково – до окремих їх груп. Основними були виділені такі особливості: а) підстави виникнення і припинення трудових правовідносин; б) встановлення міри праці і міри винагородження за працю. Однак, ця концепція не була завершена таким важливим висновком, що специфіка трудових відносин повинна бути повністю обумовлена характером виконуваної державної функції. Іншими словами,  спеціальні норми не повинні носити дискримінаційного характеру по відношенню до державного службовця, повинні випливати із необхідності такої специфіки для рішення задач, що стоять перед тим чи іншим державним органом. Раціоналізація діяльності державного апарату, поліпшення його функціонування, економічність для державного бюджету не повинні досягатися шляхом обмеження прав державних службовців, встановлення особливої регламентації їх професійної діяльності.

Службовець (і це особливість юридичного статусу) – учасник специфічних правовідносин, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов’язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов’язками, із самим процесом праці, а з іншого боку – у адміністративно-правові, пов’язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець – суб’єкт подвійного (парного) право відношення [93, с.46,47].

Оскільки родовою категорією при характеристиці статусу державних службовців є статус найманого працівника, то “вторгнення” норм інших галузей права у формування правового стану цих осіб не змінює їх трудоправовий статус як суб’єктів трудових відносин, що виконують задачі в сфері державної служби [3, с.9].

Г.Чанишева, Н.Болотіна державних службовців відносять до категорії працівників, подібних до найманих (залежна праця з виконанням особливих функцій) і відмічають, що правове регулювання їх праці хоча і здійснюється спеціальними законами, але спостерігається процес зближення правового статусу цих працівників, зокрема, у питаннях надання гарантій щодо зайнятості, норми робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідальності, соціальних гарантій, пов’язаних з материнством [94, с.15,16].

Відносини по організації державної служби і управлінню нею є адміністративними відносинами. Ці відносини пов’язані з визначенням структури державних органів, переліку державних посад і їх класифікації по категоріям і групам та ін. [95, с.15].

Предметом адміністративного права є управлінські відносини, що складаються внаслідок і з приводу виконання органами державного управління  своїх виконавчо-розпорядчих функцій [96, с.53].

Адміністративні відносини виникають внаслідок одностороннього волевиявлення органу влади або державного управління. Це волевиявлення є обов’язковим для іншої сторони і носить характер адміністративного акту.

Адміністративне право, як відомо, починається там, де має місце нерівність суб’єктів, односторонні владні повноваження [97, с.7]. Трудове право за своїм призначенням покликане захищати працівника, тоді як адміністративне – державу [18, с.58].

В.К.Колпаков вважає, що наказ про призначення на посаду тягне за собою виникнення державно-службових відносин, що є різновидом адміністративно-правових [96, с.84]. На це слід зауважити, якщо правовідносини виникають внаслідок акта державного органу, з яким працівник перебуває в договірних відносинах по праці, то ці відносини підпадають під сферу впливу адміністративного права. Якщо ж відносини виникають із трудового договору, то вони регулюються трудовим правом.

Як справедливо вказує В.І.Прокопенко, суб’єкти трудових відносин, в тому числі й ті, що належать державі, владними повноваженнями відносно до своїх працівників не наділені. Застосування праці громадян здійснюється на підставі принципу свободи трудового договору, за яким працівник бере на себе обов’язок підкорятись правилам внутрішнього трудового розпорядку. Своєрідність цих відносин полягає в тому, що вони, на відміну від владних адміністративних відносин, розвиваються в рамках внутрішнього трудового розпорядку, стосуються саме процесу праці, в зв’язку з чим обидві сторони трудового договору підкоряються цьому розпорядку [98, с.29].

Не можна погодитися з тим, що трудові правовідносини на державній службі іноді називають службово-трудовими, державно-службовими, службовими. Ю.М.Старилов зазначає, що “трудові відносини в державному органі нерідко розглядають як службові, що дозволяє відтінити їх особливості, враховуючи, що службові відносини це вид трудових відносин” [33, с.683].

На нашу думку, незважаючи на те, що правова регламентація праці державних службовців вміщує численні спеціальні норми, відносини, пов’язані з застосуванням праці на державній службі, за правовою сутністю  не відрізняються від відносин інших категорій найманих працівників і, тому вони повинні називатися трудовими.

Такий висновок дав можливість деяким фахівцям стверджувати про доцільність створення Спеціального кодексу трудових відносин державних службовців [99, с.8,9]. Вважаємо, що реалізація цієї ідеї є передчасною і недоцільною, тому що проблеми правового регулювання праці державних службовців можна вирішити за допомогою КЗпП України з внесенням деяких доповнень.

Саме організаційно-трудова діяльність, відособлена поділом праці, не дозволяє розглядати державну службу як систему тільки державно-службових відносин. У такому вигляді відносини стають безпредметними, а в кращому випадку, їх предметом будуть тільки відносини влади-підкорення. Діяльність, із якої складаються відносини, служить визначальним фактором відособлення похідних відносин [100, с.19].

А.Р.Мацюк справедливо вважає, що в залежності від змісту трудової діяльності конструюються похідні види соціальної діяльності: політичної, ідеологічної, державної тощо, які опосередковуються відповідними суспільними відносинами. Суб’єкт будь-якого виду соціальної діяльності – одночасно учасник трудових відносин у силу суспільного поділу і здібностей працювати і відповідних політичних, ідеологічних, державних та інших відносин, у силу змісту самої трудової діяльності. Як учасник трудових відносин суб’єкт праці вступає у внутрішні відносини у рамках місця прикладення здібностей до праці, як учасник інших соціальних відносин – у внутрішні відносини з третіми особами і органами. Отже, пізнання структури трудової діяльності і відповідних суспільних форм дозволяє повніше визначити коло трудових відносин, які виникають на її основі, а співвідношення її з іншими видами соціальної діяльності сприяє відмежуванню предмета трудового права від інших суспільних відносин, які регулюються суміжними галузями права [101, с.141].

Незважаючи на специфіку трудових відносин державних службовців, в основі своїй це відносини, які підпадають під сферу трудового права. Для них притаманні всі ознаки трудових відносин найманої праці. Тому за своєю правовою природою норми, що регламентують працю державних службовців, є нормами трудового права і відображають при цьому диференціацію у правовому регулюванні.

Відносини, що створюються при проходженні державної служби службовцями, - складова частина предмету трудового права. Таке розуміння, по-перше, відповідає чинному законодавству про працю; по-друге, - дозволяє чітко розмежувати завдання і функції держави від трудової діяльності громадян по рішенню цих завдань і виконанню функцій; по-третє, - розуміння таких відносин як трудових відповідає тенденціям, які спостерігаються в світовій практиці, і знаходять своє відображення у відповідних документах Міжнародної організації праці й роботах учених.

Визначення предмета трудового права має значення для встановлення сфери застосування трудового законодавства.

Висновок про те, що трудові відносини державних службовців підлягають регулюванню і нормами трудового права,  випливає безпосередньо із Закону “Про державну службу”. Прийом на роботу (службу), переведення, звільнення, робочий час, час відпочинку, питання дисципліни праці та дисциплінарної відповідальності державних службо

 

4