ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->3.3.   Обставини, пов’язані з потерпілим, що впливають на розвиток причинного зв’язку та обумовлюють настання суспільно небезпечних наслідків

Потерпілий від злочину в криминальному праві

3.3.   Обставини, пов’язані з потерпілим, що впливають на розвиток причинного зв’язку та обумовлюють настання суспільно небезпечних наслідків

Як відомо, однією з обов’язкових умов притягнення особи до кримінальної відповідальності при вчиненні нею злочину з матеріальним складом є встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками [92] [347]).

У багатьох випадках виявлення такого зв’язку не викликає труднощів, адже каузальні ланцюги складаються з невеликої кількості ланок, а перетворення однієї події в другу відбувається без суттєвого втручання яких-небудь сил. Однак, іноді до діяння приєднуються обставини, які певним чином змінюють первісний напрямок подій, прискорюють настання шкоди або підвищують рівень її суспільної небезпечності [100, 22, 26] [348]). В цих випадах виникає питання про можливість ставлення в провину шкоди, що настала, та про існування причинного зв’язку між вчиненим діянням та нею.

Обставини, що приєднуються, можуть бути різноманітними. Серед них: сили природи, технічні процеси, дії третіх осіб тощо [100] [349]). Деякі з цих обставин можуть бути на боці потерпілого від злочину: стан, в якому перебував потерпілий під час вчинення злочину або поведінка потерпілого після вчинення винним суспільно небезпечного діяння. Так свого часу в матеріалах судової практики наводився такий приклад: Е. почула у дворі будинку плач чотирирічної доньки, вибігла і побачила, що її дочку б’ють два хлопчики. Один із хлопчиків утік, а іншого, п’ятирічного С., вона схопила і віддерла за вуха. Коли С. ударив її по нозі своєю іграшковою рушницею, то вона не сильно вдарила його по голові. Зовнішніх ознак тілесного ушкодження в хлопчика не було, тому його батьки ні в цей день, ні наступного дня нічого не помітили, за винятком того, що дитина постійно хилилася до сну. Через чотири дні в хлопчика піднялася висока температура. Його мати пояснила це тим, що він, імовірно, проковтнув на городі сиру картоплю. З діагнозом лікаря про харчову інтоксикацію дитина була доставлена в лікарню, де наступного дня померла. Судово-медичний розчин трупа показав, що смерть настала від перелому обох тім’яних кісток із крапковим крововиливом під м’яку мозкову оболонку і струсу мозку [204] [350]). Цим прикладом демонструється вплив, що справляє фізіологічний стан потерпілого на розвиток причинного зв’язку між вчиненим суспільно небезпечним діяння та суспільно небезпечними наслідками. Наведемо обставини кримінальної справи, розглянутої Київським місцевим судом м. Харкова, в якій настанню суспільного небезпечної шкоди сприяє не стан, а поведінка потерпілого. Д. завдав своїй співмешканці П. декілька ударів, чим заподіяв їй безліч гематом і зламав три ребра (що є тілесним ушкодженням середньої тяжкості). Потім він закрив її в кімнаті. Знеможена побоями, П., лягла на диван й одним зі зламаних ребер ушкодила собі праву легеню (що є тяжким тілесним ушкодженням) [201] [351]).

В науці кримінального права не було і немає єдиного вирішення питання встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечною шкодою, настанню якої суттєво сприяють обставини, пов’язані з потерпілим. Різноманітність поглядів [190, 256, 149, 114] [352]) пояснюється, перш за все, відсутністю загального підходу до визначення поняття причини. Розглянемо як в основних теоріях причинності вирішується досліджуване нами питання.

Так, згідно з теорією головної причини, наявність причинного відношення слід визнавати лише у тих випадках, коли діянню належить вирішальна (головна, виняткова) роль у настанні шкоди. Виходячи з цієї концепції, при встановленні причинного зв’язку, наприклад, при вбивстві необхідно з’ясовувати, чи була смерть викликана винятково діями винного (наприклад, удар сокирою, постріл впритул тощо). Приєднання яких-небудь інших факторів, у тому числі, обставин, пов’язаних з потерпілим, усувало причинний зв’язок між діянням та шкодою. Саме так питання причинності вирішувалося, зокрема, у праві середньовічної Італії та у російському законодавстві XVI–XVIII століть (див., наприклад, ст. 154 Військового статуту Петра І, ст. 108 Морського статуту Петра І) [206, 149, 114] [353]).

У середині ХІХ ст. у кримінальному праві з’явилася теорія еквівалентності (рівноцінності умов, conditio sine qua non). Її засновником вважається німецький криміналіст М. Бурі. Вона мала багато прихильників як серед російських дореволюційних криміналістів (М. Сергієвський, П. Пусторослєв та ін.) [190, 163] [354]), так і серед зарубіжних вчених кінця ХІХ– початку ХХ століть (Ф. Ліст та ін.) [111] [355]). В науці кримінального права радянського періоду її підтримувала та розвивала Т. Церетелі [256] [356]). На пострадянському просторі положення цього вчення відстоює В. Малинін [114] [357]). Здобутки теорії еквівалентності широко використовуються в сучасній судовій практиці багатьох країн світу (Німеччини, Австрії, Японії та ін.). Згідно з цією концепцією, причиною визнається будь-яка умова, що сприяла настанню явища. Звісно, що та чи інша умова може у більшому чи меншому ступені сприяти виникненню результату, однак з точки зору його спричинення всі ці умови є рівноцінними, еквівалентними. Суспільно небезпечне діяння є причиною суспільно небезпечних наслідків лише тоді, коли воно виступило необхідною умовою, conditio sine qua none (умовою, без якої не бути) настання останніх. Встановлення того, чи має діяння такі властивості, відбувається за допомогою методу мисленого елімінування. Згідно з цим методом, зі всієї сукупності обставин, що передували суспільно небезпечному наслідку, уявно виключається (елімінується) суспільно небезпечне діяння; якщо з’ясовується, що наслідок без цього діяння не наступив би чи наступив би іншим чином, то робиться висновок, що діяння є необхідною умовою, причиною суспільно небезпечного наслідку. Питання наявності причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечною шкодою, настання якої обумовлюють обставини, пов’язані з потерпілим, прибічники теорії еквівалентності вирішують так. Якщо з’ясовується, що діяння виступило необхідною умовою наслідку, то вважається, що ніякі особливості організму потерпілого або його поведінка не здатні виключити причинний зв’язок [111, 256, 114] [358]). «Наслідок повинен зводитися до тілесного руху, як своєї причини і тоді, – писав Ф. Ліст, – коли без особливих обставин, за яких була вчинена дія або які приєдналися до дії, він не настав би. Поранення є причиною смерті, хоча б остання без фізичної слабості пораненого не настала, або якщо пожежа госпіталю приєдналася до каліцтва, самому по собі не смертельному ... Наслідок повинен зводитися до тілесного руху, як своєї причини, і тоді, коли без одночасного або наступного сприяння інших людей він не настав би. Не усуває причинного зв’язку й необережність третьої особи або необачна поведінка самого потерпілого. [111] [359]).»

З теорією головної причини тісно пов’язана теорія безпосереднього спричинення (найближчої причини). Діяння визнається причиною лише тоді, коли воно безпосередньо заподіяло наслідок. Причинний зв’язок існує у тих випадках, коли діяння є найближчим фактором виникнення шкоди. Складність з’ясування того, чи було діяння таким фактором, породила в межах цієї теорії безліч різних правил. Наприклад, в англо-американській правовій системі при встановленні причинного зв’язку в справах про вбивства використовується правило, яке отримало назву «Рік і день» («The Year and a Day Rule») [257] [360]). Діяння не може вважатися безпосередньою умовою (причиною) смерті, якщо поранена особа прожила один рік і один день після його вчинення. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. положення теорії безпосереднього спричинення відстоювали Ортман та Фойницький [114] [361]). В радянські часи її поділяв П. Грішаєв, який зазначав: «...Для того щоб діяння або бездіяльність могли бути визнані причиною настання наслідку, вони повинні бути головною й у той же час безпосередньою причиною настання цього наслідку» [199] [362]). Сьогодні ця теорія є панівною в кримінальному праві Англії та США. Так, у пункті 17 проекту Кримінального кодексу, підготовленого у 1989 р. Правовою комісією Англії та Уельсу, зазначається: « (1) ... людина спричиняє результат, який є елементом порушення тоді, коли ... (a) вона вчинює діяння, яке вносить більш ніж незначний внесок у виникнення результату; або (b) вона не вчинює діяння, що могло би запобігти виникненню результату і яке вона згідно з законом зобов’язана була вчинити. (2) Людина не спричиняє результатe, якщо після того як вона вчинила діяння або зробила упущення, відбувається дія або подія ... (а) яка є безпосередньою та достатньою причиною результату, (b) яка не передбачалася, (с) і яка за обставинами, що склалися, не могла передбачатися» [268] [363]). Згідно з положеннями розглядуваної теорії, якщо безпосереднім фактором настання наслідку виступила обставина, пов’язана з потерпілим, то причинний зв’язок між вчиненим діянням та існуючою шкодою слід визнавати відсутнім.

Виходячи з теорії адекватного причинного зв’язку, причиною може визнаватися лише таке діяння, яке взагалі, за загальним правилом, закономірно, типово, а не в якомусь окремому випадку, заподіяло настання наслідку. Для юриста недостатньо з’ясувати те, що певна умова є conditio sine qua non результату, – вважав Д. Кріз, – необхідно також встановити, чи є ця умова взагалі придатною для настання подібного роду результату, чи створює вона загальну тенденцію викликати такий результат. Таке заподіяння Д. Кріз називав адекватним спричиненням та протиставляв його неадекватному або випадковому спричиненню. Ця теза стала підґрунтям багатьох модифікацій теорії адекватного спричинення, в яких йдеться про причину як про умову, що «перебуває з результатом у загальновизнаному зв’язку» (М. Ліпман), про умову, що «збільшує можливість настання результату значним чином» (Л. Трегер), про умову, що «згідно з життєвим досвідом за загальним правилом або нерідко викликає результат» (Альфельд), тощо [256] [364]). Теорія адекватної причинності впритул зіштовхнулася з проблемою обставин, пов’язаних з потерпілим, адже вони, як правило, «нетипово», «неадекватно» впливають на розвиток подій. Власне кажучи, ця теорія й «розбилася» об цю проблему. Так, з точки зору адекватної причинності необхідно було заперечувати наявність причинного зв’язку, а разом з цим виключати кримінальну відповідальність осіб, які для здійснення свого злочинного наміру використовували які-небудь нетипові властивості на боці потерпілого, відомі лише їм обставини, пов’язані з ним.

Відгомін наведеної теорії вчувається й у найвідомішій концепції причинного зв’язку радянської епохи, а саме – теорії необхідного спричинення (А. Піонтковський, М. Шаргородський, М. Дурманов, Т. Сергєєва та багато інших) [149, 262, 57, 189] [365]). Так, А. Піонтковський виділяв необхідні та випадкові наслідки, при цьому підкреслював, що «питання про кримінальну відповідальність за настання наслідків може бути поставлене та позитивно вирішене лише тоді, коли ці наслідки були необхідними, закономірними наслідками вчиненої особою дії» [149] [366]). Автор зазначав, що необхідними є такі результати, які перш ніж настати раніше виступають лише як реально можливі, як щось властиве розвитку відповідних дій чи подій [149] [367]). Н. Ярмиш, ототожнюючи концепцію необхідного спричинення з вченням про адекватну причинність підкреслює, що реальна можливість є судження про високий ступінь імовірності, а саме це судження є результат виявлення закономірності, типової повторюваності явищ [266] [368]).

Неоднозначно в межах теорії необхідного спричинення вирішується питання обставин, пов’язаних з потерпілим, що впливають на настання суспільно небезпечного наслідку. Так, на думку А. Піонтковського, особливі властивості організму потерпілого не можуть надати причинному зв’язку випадкового характеру. Наслідок буде закономірно випливати з дії обвинуваченого, хоча в його виникненні ці властивості відіграли досить істотну роль. «Результат, що настав буде необхідним наслідком вчиненої дії у випадках, коли від нанесення тяжкої рани настала смерть потерпілого або коли смерть потерпілого настала від порівняно легкого удару, внаслідок перенесеної ним недавно мозкової хвороби. У цьому випадку результат, що настав, – смерть потерпілого – є внутрішньо властивим діям особи, вчинених у даних умовах, таким, що закономірно з них випливає» [223] [369]). Іншу думку висловлював М. Дурманов. Немає різниці між тим випадком, коли особа помирає від легкого удару внаслідок недавно перенесеної мозкової хвороби, і тим, коли вона помирає від зараження крові внаслідок укусу пальця: в обох випадках є випадковий наслідок, тобто «наслідок, породжений іншим ланцюгом причин, що має свою підставу в іншому і для якого відповідна дія і породжені нею явища були тільки однією з умов» [57] [370]).

До положень теорії головної причини близька концепція Н. Ярмиш. У запропонованій нею теорії породження причині також приписується головна (виняткова) роль у відтворенні події. Причина має суто специфічний статус, тому що тільки вона (причина) має генетичну властивість, здатність породжувати наслідок. Ознаку породження, вважає авторка, можна встановити, використовуючи різні методи, серед яких і так званий «метод лінгвістичної інтуїції». «Встановити причину, означає відповісти на запитання про те, чому відбулася дана подія, чим вона викликана, породжена?» [266] [371]). Питання «особливих обставин на боці потерпілого» дослідниця вирішує таким чином. На її думку, воно перегукується з філософською проблемою «пускової причинності» («лавинних процесів»), при цьому Н. Ярмиш займає позицію тих філософів, які стверджують, що навіть найслабкіший зовнішній «поштовх» може розглядатися причиною глобальної зміни об’єкта, якщо такий об’єкт перебуває в стані хиткої рівноваги [266] [372]).

З точки зору автора цього дослідження, питання обставин, які пов’язані з потерпілим та впливають на розвиток причинного зв’язку, як і в цілому проблеми причинності у кримінальному праві, правильно вирішують прихильники теорії еквівалентності. Важко заперечити їх тезам про те, що настанню шкоди сприяє безліч умов, що результат має багато причин свого виникнення. Правильність цих суджень особливо чітко демонструється при встановлені причинного зв’язку між діяннями співучасників та суспільно небезпечними наслідками, що виникли у разі їх вчинків, при з’ясуванні причинного відношення в посяганнях на громадську безпеку, безпеку виробництва, безпеку руху та експлуатації транспорту, та в інших злочинах, де суспільно небезпечне діяння є умовою, достатньо віддаленою у часі від суспільно небезпечного результату.

Крім того, в межах теорії еквівалентності сформульовано чітке правило встановлення причинного зв’язку (правило уявленого елімінування), що дозволяє подолати суб’єктивістський підхід, і, таким чином, усунути відповідне свавілля на практиці застосування законодавства про кримінальну відповідальність. В інших теоріях причинності такого правила не існує. Так, у теорії адекватної та необхідної причини не встановлений чіткий критерій, завдяки якому можна було б розмежовувати діяння, що створюють реальну можливість настання наслідку, та діяння, що не створюють такої можливості. Зрештою, вирішення питання про те, чи є причинний зв’язок адекватним або необхідним цілком перекладається виключно на плечі правозастосувача. Не існує чіткої методології, згідно з якою можна було б відрізнити головну умову від неголовної, безпосереднє заподіяння від опосередкованого, породження від обумовлювання, в теоріях головної (виключної) причинності, безпосереднього заподіяння та породження. Більш того, якщо стати на позицію останніх теорій, і шукати серед всіх умов, що сприяли настанню шкоди, лише одну (головну, виняткову, безпосередню, найближчу, генетичну) і лише її визнавати причиною, то наявність каузальної залежності між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком необхідно буде заперечувати практично в будь-якому злочині. Наприклад, встановимо причинний зв’язок між діянням та наслідком в умисному вбивстві, вчиненому шляхом пострілу з пістолета. Відомо, що настання смерті в цьому випадку обумовлює низка факторів: підняття руки з пістолетом, пошук жертви та прицілювання, натискання курка, дія порохових газів, відповідна траєкторія польоту кулі, її влучення у життєво важливий орган потерпілого та ін. Згідно з теоріями «головної причинності» із цих факторів, слід вибрати лише один, тобто такий, що виступив головною, винятковою, безпосередньою, генетичною умовою настання шкоди. Зрозуміло, що скільки не стріляй, як би куля не летіла, але якщо не буде ушкоджений життєво важливий орган, то смерть не настане. Таким чином, якщо погодитись з положеннями зазначених теорій, то слід визнати, що смерть породило ушкодження життєво важливого органу потерпілого, а також те, що причинний зв’язок між вчиненим діянням (пострілом) та існуючою шкодою (смертю) відсутній.

Основний контраргумент, що висувається опонентами теорії еквівалентності, полягає у тому, що ототожнення умови з причиною веде до визнання безмежної причинності, чим безмірно розширюються межі кримінальної відповідальності [206, 149] [373]). Дійсно, з положень теорії еквівалетності випливає висновок про нескінченну причинність, однак це не веде до безкрайнього розширення меж кримінальної відповідальності. Як відомо, такі межі визначаються не лише об’єктивними ознаками складу злочину, до яких, зокрема, належить причинний зв’язок, але й суб’єктивними, серед яких – вина, тобто психічне ставлення особи до вчиненого діяння та заподіяного наслідку.

Важливе значення з’ясуванню вини при вирішенні проблеми інкримінування суспільно небезпечних наслідків приділяє О. Костенко, який наполягає навіть на необхідності розробки концепції так званої „винної причинності” у кримінальному праві. „Згідно з цією концепцією, причинно-наслідковий зв’язок у складах злочинів ... слід розуміти не як зв’язок між дією (чи бездіяльністю) особи та її наслідками, а як зв’язок між діянням, в якому проявилася криміногенна воля та свідомість особи, тобто, винним діянням і злочинними наслідками ним спричиненими. Наслідок спричиняється не лише дією чи бездіяльністю злочинця, а й його волею та свідомістю, проявом яких є дії чи бездіяльність. Отже, причиною, що породжує злочинні наслідки у складі злочину згідно з концепцією „винної причинності”, має визнаватися винне діяння як суб’єктивно-об’єктивний фактор. Невинне діяння може визнаватися причиною не злочинних наслідків, а лише фізичних чи біологічних наслідків, що не мають злочинних ознак” [85] [374]). Цей концептуально правильний підхід до вирішення вказаної проблеми, з нашої точки зору, має певний недолік, адже він сприяє змішанню причинного зв’язку, який є об’єктивний за своєю природою, з виною, яка є суб’єктивною за своєю суттю. Це може мати негативні наслідки як при визначенні понять причинного зв’язку та вини, так і при подальшій розробки загального вчення про склад злочину.

Таким чином, поділяючи позицію прихильників теорії еквівалентності, слід зробити такий висновок. Якщо суспільно небезпечне діяння є необхідною умовою настання суспільно небезпечного наслідку, його conditio sine qua none, то ніякі обставини, пов’язані з потерпілим, який би суттєвий вплив вони не справили на процес заподіяння результату, не здатні «розірвати» зв’язок між вчиненим діянням та цим результатом. Іншими словами – причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечним наслідком у таких випадках присутній. Якщо ж діяння не є необхідною умовою настання наслідку, а такою виступає обставина, пов’язана з потерпілим, або інші об’єктивні фактори, то причинний зв’язок між таким діянням та існуючою шкодою слід визнавати відсутнім. При цьому важливо зазначити, що питання про наявність підстави кримінальної відповідальності не обмежується лише встановленням причинного зв’язку, існують й інші умови, серед яких наявність вини [375])

 

 

12