ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->4.2.   Психічне ставлення суб’єкта злочину до потерпілого

Потерпілий від злочину в криминальному праві

4.2.   Психічне ставлення суб’єкта злочину до потерпілого

У законодавчій характеристиці того чи іншого злочину психічне ставлення до потерпілого нерідко виражається терміном «завідомо». Отже, виходячи з наведених вище положень, можна зробити висновок, що при кваліфікації такого злочину психічне ставлення до потерпілого повинно бути встановлено, при цьому воно може мати вигляд лише усвідомлення ознаки потерпілого. Наприклад, при кваліфікації такого злочину як вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК), необхідно виявляти, що суб’єкт усвідомлював особливий соціальний статус потерпілої, обумовлений станом вагітності. При кваліфікації за ст. 372 КК (Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності) слід з’ясовувати, що суб’єкт усвідомлював, що потерпілий є невинуватим у тому злочині, який йому інкримінується.

Якщо ж у законі немає вказівки на завідомість, то питання встановлення психічного ставлення до ознаки потерпілого повинно вирішуватися наступним чином. Необхідно виявити зв’язок між потерпілим та іншими об’єктивними ознаками складу злочину. Вже зазначалось, що потерпілий є ознакою об’єкта злочину. Об’єкт, як відомо, нерозривно пов’язаний із суспільно небезпечними наслідками [213, 108] [389]). Тому психічне ставлення до потерпілого повинно мати таку ж форму, як й інтелектуальний елемент психічного ставлення до наслідків. Якщо ж в законі немає вказівки на шкоду або не виражене психічне ставлення до неї, то відображення у психіці суб’єкта ознаки потерпілого може бути трояким: усвідомлення цієї ознаки; усвідомлення можливості її  наявності; або неусвідомлення, при тому, однак, що винний повинен був і міг її усвідомлювати.

Встановимо психічне ставлення до потерпілого при вбивстві малолітньої дитини (ч. 3 ст. 152 КК). Завдяки вказівці на малолітство потерпілого законодавець характеризує додатковий об’єкт злочину, а саме суспільні відносини щодо охорони дитинства. Цьому об’єктові відповідають певні суспільно небезпечні наслідки, які полягають у порушенні зазначеної соціальної взаємодії. Однак законодавець не вказує на ці наслідки, він не характеризує й психічне ставлення до них. Тому, відображення у психіці суб’єкта злочину малолітства потерпілого може мати будь-який з зазначених вище видів. Невипадково, що Пленум Верховного Суду України в пункті 6 постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 роз’яснив, що така кваліфікуюча ознака, як малолітня дитина, наявна тоді, коли винний достовірно знав, що потерпілий є малолітнім, або припускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усвідомлювати [159] [390]).

Тут слід звернути увагу на використаний в постанові термін «припускав». У законодавстві про кримінальну відповідальність цей термін характеризує вольовий елемент психічного ставлення (ст. 24 КК). Разом з тим, очевидно, що в наведеній постанові перед ним поставлені інші завдання. Завдяки йому підкреслюється, що ознака потерпілого інкримінується не лише у тих випадках, коли винний чітко усвідомлює чи не усвідомлює, хоча може і повинен був усвідомлювати ознаку потерпілого, але й тоді, коли його психічним ставленням охоплюється сама вірогідність, можливість наявності такої ознаки. В наведеній постанові, термін «припущення», поставлений на один щабель з усвідомленням та неусвідомленням, відображає не вольовий, а інтелектуальний елемент вини. Як би не були пов’язані свідомість та воля, вони утворюють єдність, а не тотожність. Розмежовування ознак інтелектуального та вольового елементів необхідно, адже неясність у цьому питанні може призвести не лише до плутанини в побудові системи кримінально-правових понять, але й до помилок на практиці застосування закону. Таким чином, вважаємо доцільним говорити не про припущення ознаки потерпілого, а про можливість її наявності [137] [391]).

Троякий вигляд має й психічне ставлення до потерпілих від злочинів, описаних у частинах 3, 4 ст. 152, частинах 2, 3 ст. 153, ст. 155 КК. Водночас, слід також звернути увагу на термінологію, використану в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. № 4 при описанні цього ставлення. Так, у п. 17 вказується, що злочини можуть кваліфікуватися як зґвалтування неповнолітнього чи малолітнього лише у тому випадку, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою особою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачати [159] [392]). У пункту 27 передбачено, що вчинення добровільного статевого акту особою, яка не досягла статевої зрілості, розглядається як відповідний злочин у разі, коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, а так само, коли він міг і повинен був це передбачити [159] [393]). Термін «допускав» є синонімом слову «припускав», яке, як вже зазначалось, характеризує вольову сторону вини, і не підходить для відображення її інтелектуального елементу. Замість цього терміну доцільніше використовувати термін «усвідомлював можливість».

Виходячи з викладеного, пропонуємо змінити слово «припускав», вжитого у пункті 6 постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2, та слово «допускав», використаного у пунктах 17, 27 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. № 4, на словосполучення «усвідомлював можливість».

Інший зміст має суб’єктивна сторона злочину, передбаченого у ст. 170 КК (Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій). Потерпілими від цього злочину є професійні спілки, політичні партії чи громадські організації. Вказівкою на такого потерпілого охарактеризований об’єкт злочину, а саме – суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність зазначених юридичних осіб. З аналізу ст. 170 КК випливає, що порушення таких відносин може вчинюватися лише з прямим умислом. Отже, такий же вигляд повинно мати й психічне ставлення до ознаки потерпілого. Винний усвідомлює, що своїми діями він перешкоджає законній діяльності саме професійної спілки, політичної партії чи громадської організації. Подібним чином психічне ставлення встановлюється й до потерпілих від злочинів, передбачених у статтях 112, 342–352, 377–379, 398–400 КК. Наприклад, потерпілим від посягання, описаного в ст. 112 КК, є державний чи громадський діяч, вказівкою на якого охарактеризований основний об’єкт злочину (суспільні відносини, що забезпечують нормальну діяльність всіх гілок державної влади, а також політичних партій). Інтелектуальний елемент психічного ставлення до шкоди, заподіяної такому об’єктові, може виражатися лише в передбаченні [130, 129, 131, 95] [394]). Такий же вигляд має й психічне ставлення до потерпілого від цього злочину. Думається, за тих же підстав у науково-практичних коментарях до КК зазначається, що суб’єктивна сторона опору представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК) характеризується прямим умислом при якому, винний усвідомлює, що вчиняє незаконні дії щодо такого потерпілого [130, 129, 95] [395]); що суб’єктивна сторона посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК), характеризується прямим умислом, при цьому його інтелектуальним моментом охоплюється специфічний соціальний статус потерпілого (те, що він є суддею, народним засідателем чи присяжним або близьким родичем однієї з цих осіб) [130, 129] [396]), та ін.

 

 

 

15