ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->ПОТЕРПІЛИЙ ВІД ЗЛОЧИНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ 

Потерпілий від злочину в криминальному праві

ПОТЕРПІЛИЙ ВІД ЗЛОЧИНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ 

ВСТУП

Проблема потерпілого від злочину в кримінальному праві має глибокі історичні корені, які уходять в часи становлення цієї галузі знання. На деякі аспекти проблеми звертав увагу ще Ч. Бекаріа у праці «Про злочини та покарання» [10] [1]). Усвідомлюючи значущість потерпілого для з’ясування суті злочинів, саме його ознаку Ч. Бекаріа поклав в основу класифікації злочинів, в якій на перше місце поставив злочини, що заподіюють шкоду суспільству або тому, хто його уособлює, а на друге – злочини проти людини [10] [2]). Згодом ця класифікація знайшла відображення у французькому кримінальному законодавстві [3]).

Величезний внесок у дослідження проблеми потерпілого зробили представники класичної школи кримінального права. Виходячи з філософської доктрини про повну незалежність акту волі від будь-яких факторів, вони розглядали злочинність не як соціальне, а як суто юридичне явище, не пов’язане з існуючими в суспільстві відносинами. Саме з формальних позицій до визначень кримінально караного діяння представники класичної школи кримінального права підійшли до досліджень питань потерпілого від злочину. Так, А. Фейєрбах розглядав потерпілого як обов’язкову ознаку будь якого злочину: «Кожне діяння, яке визначається як злочин, містить у собі: по-перше, зовнішню ознаку; по-друге – відсутність правомірної підстави, яка б могла спонукати людину до такого діяння; по-третє - особу як предмет (object) порушеного права, бо злочин може бути вчинений тільки проти особи, яка перебуває під захистом Уряду, котрий вважає кримінальний закон порушеним. [240] [4])». В. Спасович в одному з перших російських підручників з кримінального права, розглядав потерпілого як предмет (об’єкт) злочину [200] [5]). Особливу увагу питанням потерпілого приділив О. Лохвицький. У главі Х «Обстановка злочину» підручника з кримінального права, характеризуючи потерпілого, він зазначав, що стосовно особи як об’єкта злочину нашому законодавству відомо багато сторін:  вік, стать, стан розуму, фізичні вади, політичне становище, шлюбні та родинні стосунки. Виходячи з цього, О. Лохвицький проводив класифікацію тих потерпілих, які є ознаками складів злочинів [113] [6]). Поняття потерпілого від злочину розробляв М. Таганцев [206, 207] [7]). Він також торкався питань згоди потерпілого на заподіяння шкоди [206] [8]) та його примирення з винним [207] [9]).

Антропологічна школа практично повністю відкинула формально-правові інститути кримінального права, зокрема, вчення про юридичний характер злочину, і всю увагу сконцентрувала на злочинцеві, його особистості. Антропологи так різко розвернулися від злочинного діяння до його діяча, що практично повністю з поля зору іншого суб’єкта, який виникає у разі вчинення злочину, а саме потерпілого. Виняток з правила становлять лише деякі аспекти творчості Е. Феррі, який у праці «Кримінальна соціологія» питання потерпілого розглядав як частину проблеми покарання злочинця та відшкодування збитків, заподіяних злочином [241] [10]).

Значну увагу потерпілому від злочину приділили представники соціологічної школи кримінального права. Вони досліджували злочин як суто соціальне явище, як взаємодію між певними учасниками соціуму. Так, Ф. Ліст, характеризуючи цілі покарання, підкреслював, що здійснення покарання впливає не лише на все суспільство та самого злочинця, але й на потерпілого, надаючи йому задоволення від того, що спрямований проти нього протиправний напад не залишився без помсти [111] [11]). Ф. Ліст торкався питань кримінально-правового значення згоди потерпілого, заподіяння останнім шкоди собі, впливу особливостей організму потерпілого та його необачної поведінки на розвиток причинного зв’язку, скарги потерпілого, а також особливого виду покарання – штрафу на користь потерпілого [111] [12]). Як об’єкт злочину розглядав потерпілого Д. Дріль [55] [13]). Особливе місце кримінально-правовим питанням потерпілого відвів у науковій статті Г. Клейнфеллер (Kleinfeller G. Die Anreisung des Täters durch den Angegriffen // Archiv für Strafrecht und Strafprozess. - 64 Band. - 3-4 Heft. - Berlin, 1917. - S. 193-253). На прикладах умисного вбивства, тілесного ушкодження, статевого злочину, образи, шахрайства автор розглянув випадки впливу провокаційної поведінки потерпілого на виключення або пом’якшення відповідальності винного [251] [14]).

Новий рівень розробки проблема потерпілого отримала в межах неосоціологічного напрямку наук кримінального циклу. В 40-х роках ХХ ст. вийшла в світ стаття Г. фон Гентінга «Злочинець та його жертва», в якій автор зосередив увагу на поняттях: «злочинець-жертва», «потенційна жертва» та «специфічні відносини між злочинцем і жертвою», розглянув питання про природу прихильності деяких осіб ставати жертвами злочинів [276] [15]). Тоді ж на конференції в Будапешті з доповіддю «Нова галузь био-психо-социальной науки - виктимология» («Un horizon nouveau dans la science biopsychosociale: La victimologie») виступив Б. Мендельсон, який запропонував всю сукупність існуючих поглядів, ідей та уявлень про жертву злочину позначити єдиним терміном «віктимологія», який у перекладі з латинської означає: наука про жертву. Подальший внесок у розвиток віктимології, зробили такі зарубіжні кримінологи, як Ф. Верхам, М. Вольфганг, І. Драпкін, Е. Фаттах, Г. Шнайдер, Г. Елленберг, М. Янг та інші [251, 171] [16]). Засновником радянської школи віктимології по праву вважається Л. Франк, який у 1966 р. опублікував проблемну статтю «Про вивчення особи та поведінки потерпілого (чи потрібна радянська віктимологія?)» [250] [17]). Перу цього вченого належить велика кількість наукових робіт, серед яких такі відомі монографії, як «Віктимологія та віктимність. Про один новий напрямок у теорії та практики боротьби зі злочинністю» [249] [18]), «Потерпілі від злочинів і проблеми радянської віктимології» [251] [19]). За результатами багатолітніх досліджень Л. Франк підготував докторську дисертацію, однак передчасна смерть не дозволила захистити її.

Наука, народжена фактично у лоні кримінології, незабаром набула комплексного характеру. В СРСР проблемами віктимології почали цікавитися не лише кримінологи (В. Коновалов, В. Мінська, В. Полубинський, В. Рибальська, Д. Рівман та багато інших), але й фахівці у галузі кримінального процесу (С. Альперт, В. Бож’єв, І. Гальперін, К. Гуценко, В. Дорохов, В. Дубрівний, М. Дьяченко, Л. Ільїна, О. Касимов, І. Катькало, Л. Кокорев, Г. Матевосян, І. Потеружа, О. Ратінов, Р. Рахунов, В. Савицький, Н. Сільчева, М. Строгович та ін.), криміналістики (Г. Муд’югін, Д. Турчин, Є. Центров, В. Шиканов та ін.) та інших сфер знань. У кримінальному процесі віктимологічні знання використовуються для встановлення даних, важливих для забезпечення дотримання передбаченого у процесуальному законі порядку розслідування, прийняття законних обґрунтованих рішень на досудових стадіях процесу та під час судового розгляду, а також захисту прав і законних інтересів учасників кримінального процесу [2, 56, 177] [20]); у криміналістиці – для побудови слідчих версій, визначення тактики слідчих дій [91; 255] [21]); у кримінально-виконавчому праві – для вирішення питання зміни правового положення засудженого та його дострокового звільнення; у судовій психології – для встановлення мотивів злочинної поведінки, виявлення соціально-психологічних особливостей взаємодії злочинця та жертви; у судовій психіатрії – для виявлення патологічних особливостей потерпілих та злочинців, які проявилися в процесі їх взаємодії [119] [22]); в міжнародному праві – для розробки міжнародних стандартів захисту жертв злочинів на національних рівнях [196] [23]), а також при розгляді справ у міжнародних кримінальних судах [278] [24]).

Віктимологічні питання привернули увагу й спеціалістів у галузі кримінального права. У 60-х роках попереднього сторіччя поняття потерпілого від злочину та його співвідношення з поняттям об’єкта злочину досліджував Б. Никифоров [136] [25]). І. Карпєць акцентував увагу на необхідності враховувати дозлочинну поведінку потерпілого при індивідуалізації покарання [70] [26]). Вплив особливостей організму потерпілого на розвиток причинного зв’язку з’ясовувала Т. Церетелі [256] [27]), а поведінки потерпілого – В. Кудрявцев [100] [28]). На сторінках журналу «Советская юстиция» П. Дагель та Н. Кузнецова розглядали питання кримінально-правового значення так званої «вини потерпілого» [46, 104] [29]).

У 70-х роках з’являється ряд основоположних кримінально-правових праць з віктимології. До них, перш за все, належить наукова стаття П. Дагеля «Потерпевший от преступления в уголовном праве», в якій розглядається кримінально-правове поняття потерпілого від злочину, проводиться його відмежування від процесуального поняття потерпілого, класифікуються ознаки, що характеризують потерпілого в складі злочину, встановлюється їх місце серед інших ознак складу та визначається характер їх відображення в суб’єктивній стороні злочину, тощо [48] [30]). Поняття потерпілого від злочину, його відмежування від предмета злочину, зв’язок потерпілого з об’єктом та складом злочину докладно розглянув у докторській дисертації Є. Фролов [252] [31]). Тоді ж В. Мінська захистила кандидатську дисертацію за темою «Поведінка потерпілого в генезисі злочинів проти особи» [124] [32]), результати якої знайшли подальший розвиток у праці «Віктимологічні фактори та механізм злочинної поведінки», підготовленої у співавторстві з Г. Чечелем [125] [33]). На монографічному рівні питання згоди потерпілого досліджував А. Красиков [87] [34]).

У 80-90-х роках ХХ ст. окремих віктимологічних питань кримінального права торкаються Ю. Афіногенов, М. Бажанов, Ю. Баулін, О. Бойко, Г. Борзенков, В. Борисов, С. Бородін, Л. Гаухман, В. Глістін, М. Коржанський, О. Коробєєв, О. Лакєєв, Р. Міхєєв, Г. Новосьолов, В. Номоконов, П. Орлов, Ф. Побегайло, О. Попов, Ю. Пудовочкін, І. Ребане, А. Репецька, Л. Романова, О. Сахаров, О. Топільська, В. Тацій, Є. Фесенко, С. Філановський, Г. Чечель, М. Шаргородський, П. Яні, Н. Ярмиш та інші вчені.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ сторіч у Російській Федерації аспекти проблеми потерпілого від злочину в кримінальному праві висвітлюються у докторській дисертації Б. Сидорова [195] [35]) та у кандидатських дисертаціях: В. Батюкової [7] [36]), О. Сумачьова [205] [37]), І. Фаргієва [239] [38]), Д. Булгакова [30] [39]), І. Туктарової [217] [40]), Г. Краснюк [88] [41]), Е. Сидоренко [194] [42]). В Україні на кримінально-правових питаннях потерпілого акцентує увагу в докторській дисертації «Учение о жертве преступления: социально-правовые основы» В. Туляков (Одеса, 2001 р.) [218] [43]).

Не згасає інтерес до віктимологічних питань й на Заході. Над їх розв’язанням плідно працюють Я. Ван Дейк, Л. Манзанера, І. Мелап, Х. Міязава, Е. Ньюман, З. Сепарович та багато інших вчених. У центрі уваги залишається поняття жертви злочину, кримінально-правового значення так званої вини жертви, її згоди на заподіяння шкоди, примирення з винним, механізму відшкодування збитків та ін. На міжнародній конференції з віктимології, що відбулася нещодавно, підкреслювалось: «Проблема жертви злочину посіла помітне місце в науках кримінального циклу. Ми говоримо про жертву в кримінології та в кримінальній судовій політиці; ми говоримо про неї в кримінальному процесі та в матеріальному праві; ми говоримо про жертву на цьому та на іншому боці Атлантики» [282] [44]).

Актуальність теми дослідження. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Кримінального кодексу України [94] [45]) (далі – КК), потребує не тільки розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо правильного його застосування, а й проведення фундаментальних досліджень проблем кримінального права з метою вивчення сутності та ефективності кримінального законодавства [46]), опрацювання пропозицій з подальшого його вдосконалення. Досягнення зазначених цілей ставить перед наукою кримінального права як одне з найважливіших завдань усебічне дослідження проблем учення про злочин та покарання, зокрема, потерпілого від злочину.

У КК неодноразово вказується на потерпілого. Термін «потерпілий» вжито у п’ятдесяти одній статті, у ста сорока семи статтях вказано на види потерпілих: громадянин України (ст. 8 КК), малолітній (ст. 67 КК), професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст. 170 КК), той, хто займається господарською діяльністю (ст. 206 КК), національна, расова або релігійна група (ст. 442 КК), Україна або союзні з нею держави (ст. 431 КК) та ін. У кримінальному законі також йдеться про обставини, пов’язані з потерпілим, зокрема, про такі види поведінки потерпілого, як неправомірні чи аморальні дії (ст. 66 КК), або про такі його стани, як безпорадність (ст. 152 КК), матеріальна або службова залежність від винуватого (ч.2 ст. 120 КК) тощо.

Дослідження теорії кримінального права, положень кримінального закону та практики його застосування дають підстави для висновку, що потерпілий від злочину та обставини, пов’язані з ним, мають значення для встановлення соціальної сутності злочину, з’ясування характеру та ступеня його суспільної небезпечності, криміналізації та декриміналізації діянь, диференціації кримінальної відповідальності. Потерпілий та обставини, пов’язані з ним, дозволяють відмежувати один злочин від іншого; виступають ознаками складу значної частини злочинів; сприяють конкретизації інших ознак складу; враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, а також при вирішенні питань чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі, звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання [187, 188, 183, 13] [47]).

Разом з тим, при всій очевидній теоретичній і практичній значущості проблем потерпілого від злочину, їх комплексного кримінально-правового дослідження в Україні ще не проводилось. Ті ж праці, що мали місце в дореволюційні та радянські часи, в сучасних школах кримінального права Російської Федерації та інших країн, з одного боку, не відповідають повною мірою реаліям кримінального права України, а з іншого - мають фрагментарний та багато в чому дискусійний характер.

Все це обумовило актуальність обраної теми та необхідність її розробки в межах дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація спрямована на виконання комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., № 1376/2000. Тема дослідження затверджена рішенням вченої ради Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (далі - ІВПЗ АПрН України) 15 грудня 1999 р., протокол № 10.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є виявлення та визначення особливостей потерпілого від злочину та обставин, пов’язаних з ним, з позицій предмета науки кримінального права. Для досягнення цієї мети були поставлені такі основні задачі: 1) визначити поняття потерпілого від злочину та відмежувати його від суміжних понять; 2) диференціювати потерпілих від злочинів на види; 3) дослідити потерпілого як ознаку складу злочину, показати її співвідношення з іншими ознаками складу; 4) визначити поняття обставин, пов’язаних з потерпілим, та поділити їх на види; 5) розглянути взаємозв’язок цих обставин з ознаками складу злочину; 6) дослідити психічне ставлення суб’єкта злочину до потерпілого та обставин, пов’язаних з ним; 7) на підставі проведеного аналізу сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України.

Об’єктом дослідження є поняття та види жертв злочинів, а також відповідальність за шкоду, що їм заподіюється.

Предметом дослідження виступає потерпілий від злочину в кримінальному праві.

Теоретичну основу дисертації складають: праці класиків ідеалістичної та матеріалістичної філософії Ф. Гегеля, І. Канта, К. Маркса, Ф. Енгельса; роботи правознавців П. Андрушка, М. Бажанова, В. Батюкової, В. Борисова, П. Дагеля, М. Кудрявцева, Н. Кузнецової, Ф. Ліста, В. Мінської, Б. Никифорова, М. Панова, А. Піонтковського, М. Сергієвського, Е. Сидоренко, Б. Сидорова, В. Сташиса, М. Таганцева, Л. Таубера, В. Тація, І. Фаргієва, Л. Франка, Є. Фролова, Г. Чечеля, М. Шаргородського, Н. Ярмиш та інших. Емпіричною базою дослідження є: практика розгляду місцевими судами Харківської області кримінальних справ; матеріали узагальнення практики розгляду судами справ про корисливі злочини проти власності, що проводилось Верховним Судом України у І півріччі 2004 року; опублікована практика Верховного Суду СРСР, РРФСР та України.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження були використані такі методи: діалектичний – при встановленні взаємозв’язку, наприклад, між поняттями «потерпілий від злочину», його родовим поняттям «жертва злочину» та видовим поняттям «потерпілий як ознака складу злочину»; логіко-догматичний – при аналізі потерпілого від злочину та обставин, пов’язаних з ним, як ознак складу злочину; метод системного аналізу – при розгляді ознак, які в кримінальному законі відображають об’єкт злочину; соціологічний – при дослідженні потерпілого від злочину та об’єкта злочину як явищ соціальної дійсності; історичний – при встановленні генезису понять «потерпілий від злочину», «жертва злочину», «об’єкт злочину»; порівняльного правознавства – при порівнянні результатів вирішення питання кримінально-правового значення згоди на заподіяння шкоди в кримінальному праві України та школах кримінального права інших держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні дослідженням на монографічному рівні кримінально-правових проблем потерпілого від злочину. Новими, на погляд автора, є такі положення роботи:

1. Дістала подальший розвиток думка про те, що потерпілим від злочину є соціальний суб’єкт, благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої.

2. Удосконалена класифікація потерпілих від злочинів, зокрема, за соціальною ознакою. Залежно від виду соціального суб’єкта виділені такі види потерпілих: фізичні особи, юридичні особи, держава, інші соціальні утворення та суспільство в цілому.

3. Отримало подальший розвиток положення про те, що потерпілий від злочину є ознакою складу окремих злочинів. Запропонована розгорнута класифікація таких потерпілих.

4. Наведена додаткова аргументація того, що об’єктом злочину є суспільні відносини, які знаходяться під охороною кримінального закону і на які вчинюється посягання. При цьому, висунуте положення про те, що такі відносини характеризуються в законі через вказівки на матеріальні чи ідеальні блага, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, інтереси, регулятивні норми та потерпілих.

5. Визначено поняття обставин, пов’язаних з потерпілим, під якими розуміються такі ситуаційні фактори на боці потерпілого, при яких вчинюється суспільно небезпечне діяння та (чи) настають суспільно небезпечні наслідки.

6. Вперше проведено поділ зазначених обставин на види. Залежно від об’єктивного прояву обставини, пов’язані з потерпілим, диференційовані на поведінку та стан потерпілого. Залежно від взаємодії з іншими ознаками складу злочину виділені: обставини, пов’язані з потерпілим, що взаємодіють з суспільно небезпечним діянням, та обставини, пов’язані з потерпілим, що впливають на розвиток причинного зв’язку та обумовлюють настання суспільно небезпечних наслідків.

7. Вперше надається системний аналіз обставин, пов’язаних з потерпілим, що взаємодіють з суспільно небезпечним діянням.

8. У розвиток ідей, вже висловлених у науці, запропоновано вирішення проблеми згоди на заподіяння шкоди як обставини, що виключає злочинність діяння.

9. Дістала подальший розвиток думка про те, що як би істотно та чи інша обставина на боці потерпілого не сприяла настанню суспільно небезпечних наслідків, вона не здатна усунути причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та цими наслідками, якщо перше виступило необхідною умовою (conditio sine qua non) настання других.

10. Отримало додаткову аргументацію положення, що такі ознаки складу злочину, як потерпілий та обставини, пов’язані з ним, інкримінуються лише у разі наявності певного психічного ставлення до них з боку суб’єкта злочину.

11. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність (стосовно закріплення згоди на заподіяння шкоди як обставини, що виключає злочинність діяння) та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України (стосовно встановлення психічного ставлення до потерпілого та обставин, пов’язаних з ним).

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі положення можуть бути використані: у науково-дослідній роботі – як матеріал для подальшої розробки проблем учень про злочин та покарання; у законотворчості – при опрацюванні пропозицій щодо змін та доповнень до чинного кримінального законодавства; у практичній діяльності судів та правоохоронних органів – при застосуванні кримінального закону; у навчальному процесі – при викладенні Загальної й Особливої частин кримінального права, підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій і науково-практичних коментарів до КК.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення роботи викладені у наукових публікаціях автора, доповідалися й обговорювалися на науково-практичних конференціях і семінарах: «Питання застосування нового Кримінального кодексу України» (м. Харків, 2001 р.); «Пять лет действия УК РФ: итоги и перспективы» (м. Москва, 2002 р.); «Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України» (м. Луганськ, 2002 р.); «Проблеми відповідальності за злочини проти громадської безпеки за новим Кримінальним кодексом України» (м. Харків, 2002 р.); «Основні риси сучасної злочинності неповнолітніх: стан та шляхи її попередження» (м. Харків, 2003 р.); «Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи» (м. Харків, 2004 р.).

Окрім цього, дисертація пройшла обговорення та рецензування в секторі кримінально-правових проблем боротьби зі злочинністю ІВПЗ АПрН України. Низка положень дослідження була предметом розгляду на засіданні вченої ради ІВПЗ АПрН України.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у дев’яти опублікованих наукових роботах, з яких три наукові статті, що надруковані у виданнях, визнаних ВАК України як фахові для юридичних наук, та тези шести наукових доповідей.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом дослідження. Дисертація складається із: вступу; чотирьох розділів, що містять одинадцять підрозділів та сім пунктів; висновків до кожного розділу та загальних висновків до всієї роботи; списку використаних джерел; а також додатка. Загальний обсяг дисертації 215 сторінок, з них основного тексту 168 сторінок. Кількість використаних джерел – 286 найменувань.

 

3