ГоловнаЗворотній зв'язок

Потерпілий від злочину в криминальному праві

РОЗДІЛ 1

ПОТЕРПІЛИЙ ВІД ЗЛОЧИНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ:ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ

1.1. Поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві

1.1.1.       Визначення поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві. Загальна та Особлива частини КК містять значну кількість статей, в яких вказано на певні види потерпілих від злочинів (статті 8, 46, 67, 112, 170, 206, 431, 442 КК та ін.). Дослідження цих та інших нормативних приписів, а також положень теорії кримінального права та практики застосування кримінального законодавства дозволяють стверджувати, що з’ясування суті того чи іншого виду потерпілого має значення для: встановлення соціальної природи відповідного злочину; з’ясування його характеру та ступеня суспільної небезпечності; вирішення питань про криміналізацію чи декриміналізацію діяння, диференціацію кримінальної відповідальності; розмежування злочинів, їх кваліфікації; призначення покарання; а також для вирішення питань чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі та звільнення від кримінальної відповідальності.

Разом з тим, вивчення окремих потерпілих неможливе без встановлення загального поняття потерпілого від злочину, виявлення загальних закономірностей, необхідних для конструювання закону про кримінальну відповідальність. Тому це дослідження, насамперед, спрямоване на розробку такого поняття, на визначення його істотних ознак.

Законодавство про кримінальну відповідальність не розкриває поняття потерпілого від злочину. На думку багатьох дослідників, його визначення містить кримінально-процесуальний закон [125, 110] [48]). Ще у ч. 1 ст. 24 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. передбачалось: «Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода». Це визначення було сприйнято кримінально-процесуальним законодавством багатьох союзних республік. Воно знайшло своє відображення й у Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 р. (далі – КПК). Згідно з ч. 1 ст. 49 КПК «потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду». У частині 2 цієї статті встановлено: «Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу».

Однак, з нашої точки зору, зазначена дефініція, можливо, досить повно і чітко характеризує потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, але вона далека від потреб кримінального права і не підходить для визначення потерпілого від злочину. По-перше, при з’ясуванні того, чи є суб’єкт потерпілим від злочину, не має значення, чи був він визнаний потерпілим органом дізнання, слідчим, суддею або судом, головне – щоб йому злочином було заподіяно шкоду. По-друге, у зазначеній дефініції вузько окреслені різновиди соціальних суб’єктів, які можуть виступати потерпілими від злочинів. З неї випливає, що потерпілим є тільки громадянин (особа). Однак, як відомо, суспільно небезпечні діяння, передбачені у КК (наприклад, у ст. 170 КК), заподіюють шкоду не тільки фізичним особам, але й іншим соціальним суб’єктам (наприклад, юридичним особам), які теж можуть охоплюватися поняттям «потерпілий від злочину». По-третє, у ст. 49 КПК недостатньо чітко визначені межі шкоди, яка заподіюється потерпілому [265] [49]). Так, у частині 1 цієї статті йдеться про потерпілого як про особу, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. З одного боку, перелік різновидів шкоди необґрунтовано звужує поняття потерпілого від злочину, оскільки злочинні посягання спричиняють не тільки моральну, фізичну чи майнову шкоду, а й багато інших різновидів шкоди, зокрема, організаційну та політичну [108, 222, 92] [50]). Суб’єктів, які зазнають такої шкоди, теж можна визнавати потерпілими від злочину. З іншого боку, вказівка на різновиди шкоди сприяє необґрунтованому розширенню поняття потерпілого від злочину. Так, наслідками злочину є безліч негативних змін, які відбуваються у бутті та свідомості практично необмеженого кола суб’єктів соціуму. Наприклад, при зґвалтуванні певної шкоди зазнає зґвалтована особа, моральної, а в деяких випадках, матеріальної шкоди – її (його) чоловік (дружина), батьки та близькі цій особі люди. При буквальному тлумаченні ч. 1 ст. 49 КПК всіх вказаних суб’єктів слід розглядати як потерпілих від злочину. Однак такий підхід до визначення потерпілого від злочину не може використовуватися у кримінальному праві, адже він сприятиме безмірному розширенню меж кримінальної відповідальності.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що поняття потерпілого від злочину потребує кримінально-правового дослідження.

Проблема поняття потерпілого від злочину вже давно існує в юридичній науці. Її торкалися при вивченні питань: згоди потерпілого [277, 87] [51]), об’єкта злочину [136, 252, 140, 242] [52]), впливу особи і поведінки потерпілого на кримінальну відповідальність [48, 7, 239, 195, 193] [53]), порушення кримінальної справи [168, 209] [54]), суб’єктів кримінального процесу [12, 44] [55]), кримінологічної віктимології [251, 171, 125, 218] [56]) та інших [207, 176, 258, 265, 160, 205] [57]).

Гостра необхідність у визначенні цього поняття виникла ще у 70-х роках XIX ст. при підготовці в Німеччині проектів Загального кримінального уложення та Загального статуту кримінального судочинства. Привертає увагу висновок, якого дійшли автори зазначених проектів. Так, Р. Гнейст писав: «…Розробники визнали, що навіть при ретельнішій перевірці поняття «потерпілий» суперечить природі кримінального права і є юридично необмеженим» [275] [58]) Подібну думку висловлював і відомий німецький теоретик кримінального права Ф. Ліст: «Поняття потерпілого – неясне поняття, яке веде до половинчастості та непослідовності. Питання про потерпілого можна ставити тільки щодо певних деліктів, які безпосередньо спрямовані проти правових благ окремих осіб, як-то, проти честі, гідності, волі здоров’я, життя і майна, однак, вже при вбивстві питання про потерпілого стає сумнівним. Ще більш спірним воно є при розгляді державних злочинів, а також злочинних діянь, спрямованих проти суспільства» [281] [59]).

Цим вченим опонував приват-доцент Харківського університету Л. Таубер. Він зазначав: «...Вважати, що це поняття не піддається визначенню, – все одно, що заперечувати його логічне існування»[209] [60]). «Поняття потерпілого слід визнати не неясним, а лише нез’ясованим; таким, що не суперечить природі кримінального права, а навпаки, – з необхідністю з неї випливає»[209] [61]).

Слід погодитись із судженнями Л. Таубера. Їх справедливість неодноразово підтверджувалася науковими дослідженнями. Розкрити поняття потерпілого від злочину можливо. Однак це дійсно досить складне поняття, і тому в юридичній науці дотепер немає єдиної, загальновизнаної його дефініції.

Так, Ребер у монографії, присвяченій питанням неофіційних злочинів («Die Antragsdelicte des Deutschen Strafrechts»), що вийшла у 1873 р., встановлював потерпілого, виходячи з уявлень про об’єкт злочину. З точки зору автора, об’єктом є певна річ, на яку посягнув злочин, а потерпілим є особа, що має відношення до цієї речі. При цьому вчений зазначав, що таке відношення буває не тільки приватно-правовим, але і публічно-правовим, навіть моральним і релігійним; головне – щоб воно полягало в праві розпорядження річчю [209] [62]). Близький метод визначення потерпілого від злочину використовував Кесслер. На його погляд, потерпілим є той суб’єкт, чий інтерес охоронявся відповідним кримінальним законом. Автор виразно вказував на зв’язок потерпілого з об’єктом посягання, яким, на його думку, є охоронюваний інтерес [277] [63]). Розвиваючи позицію Ребера і Кесслера, але розглядаючи об’єкт злочину не як річ або інтерес, а як суб’єктивне право, Л. Таубер стверджував, що потерпілими від злочину «є ті суб’єкти, яким належить порушене злочином суб’єктивне право» [277] [64]). М. Таганцев вважав, що потерпілим від злочинного діяння є, насамперед, власник того правоохоронюваного інтересу, якому безпосередньо зашкодив або який поставив у небезпеку злочинець [207] [65]). У радянській літературі розглядуване питання досліджував Б. Никифоров, який визначав потерпілого як «…власника відповідних інтересів, забезпечених забороною або велінням кримінального закону» [136] [66]). Його думку цілком підтримували М. Карпушин і В. Курляндський [71] [67]). Дещо інакше потерпілого визначав Є. Фролов: «Потерпілий – це конкретний учасник суспільних відносин, носій різних соціальних можливостей, одна або декілька з яких виявилися порушеними внаслідок вчинення злочину» [252] [68]). Як бачимо, зазначені автори по-різному встановлюють потерпілого від злочину, але всі вони одностайно визнають, що ним може бути будь-який вид соціального суб’єкта (окремий індивід, об’єднання людей, держава та ін.). Разом з цим, у середині ХХ ст. виникає та стає домінуючою думка про те, що потерпілим може бути лише окремий вид суб’єкта соціуму. Так, з точки зору А. Красикова, потерпілим є фізична особа, чиї охоронювані кримінальним законом блага (в інших частинах роботи – права, інтереси) були порушені або поставлені під загрозу порушення [87] [69]). Аналогічну позицію займає сучасний учений Б. Сидоров [195] [70]). На думку П. Яні, постраждалим є фізична особа, на чиї блага – життя, здоров’я, честь і гідність, а також політичні, трудові, майнові та інші права та свободи було спрямоване злочинне посягання [265] [71]). В. Мінська та Г. Чечель вважали, що потерпілий - це фізична або юридична особа, якій злочином безпосередньо заподіяні моральна, фізична або майнова шкода або створена реальна небезпека її заподіяння [125] [72]). Їх позицію сьогодні розвиває В. Батюкова, яка розглядає потерпілого як фізичну або юридичну особу, чиї права й охоронювані законом інтереси порушені або поставлені під загрозу у результаті вчинення злочину [7] [73]). Такої ж думки дотримуються й інші дослідники [193, 3] [74]). І. Фаргієв вважає: «потерпілим може бути як фізична, так і нефізична особа, яка є суб’єктом відносин, охоронюваних кримінальним законом, якій заподіяна фізична, майнова, моральна, а також інша, передбачена кримінальним кодексом, шкода, що складає злочинні наслідки діяння, вчиненого винним» [239] [75]).

Дослідження зазначених дефініцій дозволяє не тільки простежити генезис поняття потерпілого від злочину, але і виділити основні компоненти цього поняття (його ознаки), розкрити їх зміст. Так, вважаємо, що потерпілого від злочину характеризують три істотні ознаки. Умовно позначимо їх як соціальна ознака (1), ознака заподіяної потерпілому шкоди (2) та ознака вчиненого щодо нього злочину (3).

Соціальна ознака. Потерпілий від злочину – це завжди соціальний суб’єкт, елемент соціуму, учасник соціальної дії, суспільних відносин. Ані сучасна наука кримінального права, ані чинне законодавство про кримінальну відповідальність не розглядають як потерпілих тварин, речі чи явища. Безумовно, що деякі злочини вчинюються шляхом впливу на вказані елементи дійсності (наприклад, злочини, передбачені статтями 194, 239, 241, 243, 299 КК), однак дослідження цих посягань показує, що потерпілими від них завжди стають певні соціальні суб’єкти, адже той вплив, що здійснюється на тварин, речі та явища, має кримінально-правове значення лише остільки, оскільки він порушує відносини між людьми (їх групами), оскільки ним заподіюється шкода учасникам суспільних відносин та соціуму.

Потерпілим від злочину може бути тільки суб’єкт, який існував у стані буття на момент вчинення злочину. Якщо говорити про індивіда – то це жива людина. Тут цікаво згадати, що в історії кримінального права був й інший підхід до вирішення цього питання. Померлий як жертва злочину розглядався у давньоримському праві, а також у німецькому та російському законодавстві XIX ст. [206] [76]). Характеризуючи Уложення про покарання 1845 р., О. Лохвицький зазначав: «…Закон знає щодо жертви два такі фазиси людського буття, у яких істота не складає людини ані в юридичному, ані у фізичному сенсі … а саме: 1) ембріон; 2) померлий» [113] [77]).

За даними М. Таганцева, властивостями потерпілих наділялися й тварини. «Особливо у народів Древнього світу, тварина нарівні з людиною визнавалася об’єктом злочину, адже в ній бачили предмет поклоніння або символ релігійних уявлень. Аналогічні явища, тобто змішання символу з зображуваною ним ідеєю, ми можемо знайти й у пізніших кодексах, у розділі про релігійні злочини. Втім, і в новітній час є спроби обґрунтувати необхідність кримінального покарання посягань на життя, здоров’я або тілесну недоторканність тварин, при тому, що ці посягання не торкаються інтересів окремих осіб або суспільства … Брегенцер відповідно до цього погляду пропонує розмістити постанови про жорстоке поводження з тваринами безпосередньо за главою про тілесні ушкодження; а разом з тим розширити обсяг караних діянь цього роду, доходячи до відповідальності за не викликане необхідністю винищування комах і навіть шкідливих тварин ...» [206] [78]). «Треба, утім, сподіватися, – продовжує М. Таганцев, – що захист комарів, бліх, тарганів, мишей і т. ін. не швидко знайде законодавче визнання» [206] [79]).

Не можуть бути потерпілими від злочинів божество та релігія. «У кодексах XIX століття ми ще зустрічаємося зі злочинами проти божества, але пізніше навіть прихильники теологічного напрямку в праві, що ототожнюють галузь права і релігії, визнали, що божество стоїть поза сферою людських відносин, що воно недосяжне для злочинних посягань і не відчуває потреби в захисті земного правосуддя. Те ж стосується і посягань на віру; невиконання правил віри і обрядів віросповідання не може бути предметом судження суду світського, не компетентного в оцінці переконань і вимог совісті; примус до виконання вимог релігії каторгою, в’язницею або штрафом принижує насамперед релігію і веде не тільки до лицемірства, але і до невір’я. Кримінальні закони можуть і повинні охороняти церкву як суспільство віруючих, охороняти її мирне, непорушне існування; закон може переслідувати за надання публічної неповаги до догматів і обрядів релігії, тому що цим порушуються інтереси та права осіб, може карати за порушення здійснення блага в церквах і молитовних будинках, за перешкоджання вільному відправленню богослужіння, за інші посягання на закони про віротерпимість; але у всіх цих випадках об’єктом буде не віра чи релігія, а окремий віруючий або церква як особлива форма спілкування громадян, визнана й охоронювана державою» [206] [80]).

Дискусійним у науці залишається питання про суб’єктний склад потерпілих від злочинів. На думку одних вчених, потерпілими можуть визнаватися лише фізичні особи (А. Красиков, П.Яні, Б. Сидоров та інші) [87, 265, 195] [81]); інші автори вважають потерпілими фізичних та юридичних осіб (В. Мінська і Г. Чечель, В. Батюкова, Е. Сидоренко) [125, 7, 193] [82]); треті – не обмежують коло соціальних суб’єктів, що можуть розглядатися як потерпілі від злочинів, і включають до нього будь-які види суб’єктів соціуму: фізичних, юридичних осіб, різноманітні соціальні об’єднання, державу та суспільство в цілому (Р. Кесслер, Л. Таубер, М. Таганцев, Б. Никифоров, Є. Фролов) [277, 209, 207, 136, 252] [83]).

Фахівці у галузі кримінального права, що поділяють перший погляд, обґрунтовують свої судження посиланнями на кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство. Так, А. Красиков пише: «У кримінальному законодавстві термін «потерпілий» вживається тільки щодо фізичних осіб. У кримінально-процесуальному законодавстві це питання вирішується аналогічно. Якщо ж юридична особа зазнала збитку від злочину, то вона не є потерпілим, а визнається статтею 25 Основ кримінального судочинства цивільним позивачем і користується правами позивача» [87] [84]).

З цією думкою важко погодитися. Дійсно, у кримінально-процесуальному законі під потерпілим розуміється тільки фізична особа. Однак вже зазначалося, що більш уважний розгляд процесуальної дефініції потерпілого веде до висновку, що в ній законодавець прагне описати не потерпілого від злочину, а потерпілого як суб’єкта кримінального процесу (особливо в частині суб’єктного складу) [85]). Можливо, цілі кримінального судочинства й обумовлюють визнання потерпілими як суб’єктами кримінального процесу тільки фізичних осіб, але з цього не можна роботи висновок, що злочини заподіюють шкоду тільки цим суб’єктам і тільки вони можуть розглядатися як потерпілі від злочинів.

Ми згодні з думкою А. Красикова, що в кримінальному законодавстві термін «потерпілий» вживається тільки щодо фізичних осіб. Однак звернемо увагу на ті статті кримінального закону (Кримінальний кодекс України 2001 р., а також Кримінальний кодекс РРФСР 1960 р., який аналізував А. Красиков), в яких цей термін не використовується (наприклад, ст.112, ч.2 ст.115, ст. 206 КК). Дослідження злочинів, описаних у цих статтях, свідчить про те, що в них йдеться саме про потерпілих: державного чи громадського діяча, малолітню дитину, жінку, яка перебуває у стані вагітності, суб’єкта господарської діяльності та ін. Таким чином, слід йти до висновку, що зміст поняття «потерпілий від злочину» необхідно встановлювати не лише на підставі аналізу статей, в яких безпосередньо вжито термін «потерпілий», а й шляхом дослідження інших положень кримінального закону, а також природи відображених у цьому законі злочинів. Саме таке дослідження приводить до висновку, що суб’єктний склад потерпілих від злочину набагато ширший, ніж його визначають А. Красиков і прихильники його точки зору.

Розглянемо другу думку про суб’єктний склад потерпілих. Так, В. Мінська і Г. Чечель стверджують: «...Насправді деякі види шкоди можуть бути заподіяні злочином не тільки фізичним, але і юридичним особам – організаціям, установам, підприємствам, тобто колективам трудящих. З погляду матеріального кримінального права вони також є потерпілими від злочину» [125] [86]).

Однак, на наш погляд, і ця думка не відображає дійсне становище потерпілих від злочинів. Відомо, що деякі злочини заподіюють шкоду не лише юридичним особам, але й іншим видам соціальних суб’єктів. Так, Кримінальний кодекс України 2001 р. (аналогічно, Кримінальний кодекс РРФСР 1960 р., на приписи якого посилаються В. Мінська та Г. Чечель) містить низку статей, в яких передбачена відповідальність за злочини, що посягають на цінності таких соціальних утворень, як сім’я, населення, держава та суспільство. Якщо не розглядати таких суб’єктів як потерпілих, то виникає питання – ким же вони є, адже їм також, як фізичним і юридичним особам, злочин заподіює шкоду?

Звідси можна зробити висновок, що найбільш обґрунтованою є думка тих учених, які не обмежують суб’єктний склад потерпілих від злочинів. Так, Р. Кесслер відмічав, що потерпілими можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, а також невизначене коло осіб, публіка [277] [87]). Л. Таубер відносив до потерпілих окремих людей, їх організовані спільноти або невизначене коло індивідів [209] [88]). На думку М. Таганцева, потерпілим від злочинного діяння є одинична особа, сукупність осіб, яка складає або не складає юридичну особу, включаючи сюди й саму державу як різноманітний утримувач прав і володар інтересів [207] [89]). Б. Никифоров вважав потерпілими такі соціальні утворення, як держава, державні установи та об’єднання осіб [136] [90]). Є. Фролов визначав потерпілих через категорію учасників суспільних відносин, до яких відносив окремих людей, ті чи інші об’єднання людей, їх колективи, різноманітні соціальні спільноти («організації», «державу», «суспільство») [252] [91]).

Аналіз положень чинного кримінального законодавства дозволяє виділити такі види соціальних суб’єктів, які можуть виступати потерпілими від злочинів: фізичні особи (1), юридичні особи (2), держава (3), інші соціальні утворення (4), суспільство в цілому (5) [188, 182] [92]). На близькій до цієї позиції стоїть Є. Фесенко, який вважає, що до потерпілих можуть належати як окремі індивіди, так і група осіб, юридичні особи, суспільні об’єднання, держава (в тому числі й іноземна) та її структури, тощо [243] [93]).

Ознака заподіяної потерпілому шкоди. Потерпілий – це суб’єкт, якому заподіяна шкода. Поняття потерпілого невіддільне від поняття шкоди [48] [94]). Про це, зокрема, свідчить етимологія слова «потерпілий». Воно утворюється від дієслова «терпіти», яке означає зазнавати шкоди [138] [95]). Разом з тим, встановлення зв’язку між потерпілим та шкодою не вичерпує, а, навпаки, тільки відкриває проблему визначення його поняття. Адже саме зі змістом ознаки заподіяної шкоди пов’язана найбільша кількість дискусійних питань визначення потерпілого від злочину.

Результатом злочину є безліч різних змін. На цю обставину звертав увагу ще М. Таганцев, досліджуючи наслідки злочину. Він писав: «…З фізичної точки зору можна стверджувати, що немає і не може бути такого прояву зовні наших сил, який не супроводжувався б цілими міріадами змін у зовнішньому світі: інше уявлення суперечило б самому поняттю про діяльність у сфері кінцевих явищ, не відповідало б основному законові світобудови – законові причинності, а тому ми не можемо собі уявити будь-якої людської дії, яка б не супроводжувалася змінами зовнішнього світу» [206] [96]). Такі зміни можуть відбуватися в бутті практично необмеженого кола соціальних суб’єктів. Оскільки ми розглядаємо як потерпілих тільки тих суб’єктів, яким заподіяна шкода, то нас цікавлять лише зміни негативного, шкідливого характеру. При вчиненні злочину настає безліч змін такого роду. Звичайно, у деяких науках (наприклад, кримінології), всіх суб’єктів, яким злочином заподіяна шкода, можна розглядати як «потерпілих» (жертв злочинів) [97]). Однак у кримінальному праві поняття «потерпілого» з таким обсягом і змістом навряд чи сприятиме вирішенню тих завдань, які поставлені перед цією галуззю знання (розробка вчень про склад злочину, кримінальну відповідальність, встановлення теоретичних основ кваліфікації злочинів, індивідуалізації покарання та ін.). Тому серед усіх суб’єктів, яким злочином заподіяна будь-яка шкода, необхідно виділити саме потерпілих у кримінально-правовому сенсі, тобто потерпілих від злочину.

В юридичній літературі неодноразово висловлювалася думка, що потерпілим у кримінальному праві є суб’єкт, якому злочином безпосередньо заподіяна шкода [125, 193] [98]). Однак такий підхід до визначення потерпілого навряд чи можна назвати переконливим.

Перш за все, він не тільки не сприяє, а, навпаки, – заважає встановленню зазначеного суб’єкта. Адже відомо, що будь-який результат, зокрема шкода, виникає у разі дії багатьох сил. Разом з тим, ані філософія, ані наука кримінального права не розробили чіткого методу, який би надавав можливість виявити, яка з цих сил є безпосередньою, а яка опосередкованою. Критикуючи теорію безпосереднього спричинення, М. Таганцев писав: «Чи можна дійсно в сфері кінцевих явищ говорити про виняткову причинність? Ті результати, що ми називаємо безпосередніми, так само мало можуть виникнути з одних дій людини, як і опосередковані; для їх настання потрібна сукупність умов навколишнього середовища, низка сприяючих сил: винний убив наповал, дав отруту, заподіяв моментальну смерть; але як багато повинно приєднатися до мускульних рухів винного різноманітних фізичних або фізіологічних сил, для того щоб відбувся постріл, зруйнувалося життя» [206] [99]). Отже вважаємо недоцільним визначати поняття «потерпілий від злочину», через невизначену категорію «безпосереднє заподіяння».

Більш того, такий підхід сприяє необґрунтованому звуженню поняття потерпілого від злочину. У науці кримінального права та практики застосування кримінального закону вкоренилася думка про те, що при заподіянні смерті шляхом використання дресированого собаки, при загибелі людей у разі недбалого зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів та в багатьох інших випадках, коли настанню результату сприяють дії третіх осіб, механізмів та тварин, шкода визнається спричиненою опосередковано. Однак з цього не може випливати, що суб’єкт, якому таким чином заподіяна шкода, не повинен розглядатися як потерпілий від злочину.

Тим часом у літературі існує й інший підхід до визначення шкоди, що заподіюється потерпілому, та й самого потерпілого. Згідно з ним, шкода та потерпілий встановлюються з урахуванням нерозривного зв’язку, що існує між ними та злочином і, перш за все, його об’єктом.

Відомо, що злочином є передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК). Суспільну небезпечність будь-якого злочину багато в чому визначає певна соціальна цінність, котра знаходиться під кримінально-правовою охороною та порушується у разі вчинення злочину. Серед таких цінностей: права та свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства тощо (ст.1 КК). Разом з тим, кожна з цих цінностей охороняється законом не заради самої себе, а заради конкретного соціального суб’єкта: окремого індивіда, формального чи неформального об’єднання людей, держави або ж суспільства в цілому. Тому, коли злочином заподіюється шкода тій чи інший цінності, тим самим ним заподіюється шкода і певному соціальному суб’єктові, який, з нашої точки зору, є потерпілим від злочину. Відповідно до цього в кримінальному праві потерпілим можна визнати суб’єкта, соціальній цінності якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода.

Цей підхід до визначення потерпілого використовували Р. Кесслер, Л. Таубер, М. Таганцев, Б. Никифоров, А. Красиков та інші вчені [277, 209, 207, 136, 252, 87] [100]). Здавалося б, що єдиний метод встановлення потерпілого від злочину мав би привести до єдиної дефініції його поняття. Однак, цього не сталося, і викликане це, перш за все, різними уявленнями авторів щодо сутності тієї охоронюваної кримінальним законом цінності, що належить потерпілому та характеризує його. Так, одні дослідники стверджують, що нею є благо (А. Красиков та ін.); другі – суб’єктивне право (Л. Таубер та ін.); треті – інтерес (Р. Кесслер, М. Таганцев, Б. Никифоров та ін.). Вважаємо, що для правильного вирішення цього питання необхідно з’ясувати, що слід розуміти під кожним із зазначених явищ.

Благо – це категорія філософії та етики, якою характеризується все те, що містить у собі певний позитивний сенс, тобто матеріальні чи ідеальні предмети (явища), що є корисними у загальному розумінні. З приводу благ соціальні суб’єкти вступають у певну взаємодію. Слід зазначити, що будь-яке благо має конкретно-історичні змістовні характеристики у вигляді об’єктивних чинників, певних суспільних відносин. Без урахування таких особливостей неможливо визначити чи є той чи інший предмет або явище благом. Відрив від зазначених характеристик, відхід в абстрактні визначення блага здатні перетворити його на протилежність [14] [101]). Наприклад, вогнепальна зброя, в межах суспільних відносини, пов’язаних з комплектуванням збройних сил держави та органів внутрішніх справ є благом, однак вогнепальна зброя як засіб вчинення злочину не може розглядатися як річ, що має відповідні соціально-ціннісні якості.

Під охороною кримінального закону перебуває низка благ (життя, здоров’я, честь та гідність людини, її статева свобода та статева недоторканність, довкілля, громадська безпека, безпека виробництва, тощо). Встановлення блага дозволяє визначити його власника. Якщо цьому благу злочином заподіюється шкода, то цей власник стає потерпілим від злочину. Наприклад, потерпілим від злочину проти життя (ст.115 КК) є людина, життю якої заподіюється шкода. Потерпілим від злочину проти волі (свободи) (ст.146 КК) – людина, особисту волю (свободу) якої було порушено злочином. Таким чином, можна стверджувати, що потерпілий від злочину – це той соціальний суб’єкт (у наведених прикладах – людина, фізична особа), благу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода.

Проте вказівка в дефініції потерпілого лише на благо не дозволяє визначити потерпілого від будь-якого злочину, адже у багатьох випадках потерпілого характеризує не порушене злочином благо, а порушений соціальний зв’язок, що існував між потерпілим та іншими соціальними суб’єктами з приводу тих чи інших благ. Так, наприклад, потерпілим від злочину проти власності є власник майна. Важливе значення має соціальний зв’язок при встановленні потерпілих від злочинів, описаних у розділі V Особливої частини КК («Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина»). Отже, заслуговує на увагу думка тих дослідників, які розглядають потерпілого від злочину як учасника соціального зв’язку, тобто володільця суб’єктивного права чи інтересу.

Нерідко в наукових дослідженнях потерпілий розглядається як носій охоронюваного кримінальним законом суб’єктивного права, на яке посягнув злочин [209] [102]). Законодавством про кримінальну відповідальність захищається низка суб’єктивних прав, серед яких виборчі, трудові та інші особисті права і свободи людини та громадянина, право власності. З’ясування того, яке охоронюване суб’єктивне право було порушено злочином, дозволяє встановити потерпілого від злочину. Наприклад, злочин, передбачений у ст. 176 КК, посягає на авторське (суміжне) право, отже потерпілим від злочину є особа, яка володіє зазначеним суб’єктивним правом. Злочином, описаним у ст. 177 КК, заподіюється шкода праву на об’єкти промислової власності, таким чином потерпілим від цього злочину є особа, яка має таке суб’єктивне право. При цьому слід зазначити, що під суб’єктивним правом ми розуміємо не просто право, надане суб’єктові законом, а право в його широкому сенсі, тобто визнану в даному суспільстві обґрунтованість, виправданість певної поведінки, свободу такої поведінки [1] [103]).

Часто в наукових дослідженнях потерпілого визначають як володільця охоронюваних кримінальним законом інтересів, яким злочином заподіюється шкода [277, 207, 136] [104]). Інтерес (від лат. interessse – мати значення, важливо) є філософською категорією, що використовується в різних науках, зокрема, соціології, психології, юриспруденції. У літературі існує безліч визначень поняття інтересу. Їх можна звести до трьох напрямків і, таким чином, виділити три теорії: інтерес як суб’єктивна категорія (1); інтерес як об’єктивна категорія (2); інтерес як об’єктивно-суб’єктивна категорія (3). Прихильники першої теорії розглядають інтерес як внутрішнє переживання суб’єкта (задоволення, прагнення і т. ін.), що пов’язане з проявом зовнішніх об’єктів (І. Кант, Ф. Гегель, П. Галкін та ін.) [69, 39, 36] [105]). Прибічники другої теорії вважають, що інтерес – це об’єктивно-обумовлене становище суб’єкта, що спонукає його до певних соціальних дій (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, Г. Гак, Г. Глезерман та ін.) [116, 109, 35, 40] [106]). Учені, що розвивають третю теорію, визнають інтересом не лише об’єктивне становище соціального суб’єкта, а становище, яке відображається у його свідомості та переходить у дію (В. Нестеров,  А. Здравомислов,  Н. Гнілицький та ін.) [135, 63, 42] [107]). В юриспруденції категорія «інтерес» іноді використовується в збиральному значенні. З цього приводу Конституційний Суд України в рішенні по справі № 1-10/200 (Про охоронюваний законом інтерес) зазначив, що прикладом застосування поняття «інтерес» у широкому сенсі є Конституція України, статті 8, 32, 34, 35, 36, 39, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 140 якої наголошують на національних інтересах, інтересах національної безпеки, економічного добробуту, територіальної цілісності, громадського порядку, здоров’я і моральності населення, політичних, економічних, соціальних, культурних інтересах, інтересах суспільства, інтересах усіх співвітчизнків, інтересах громадянина, інтересах держави, спільних інтересах територіальних громад сіл, селищ та міст тощо [170] [108]).

Частиною категорії «інтерес» є поняття «охоронюваного законом інтересу», під яким, згідно з наведеним рішенням Конституційного Суду України, треба розуміти прагнення до користування конкретними матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [170] [109]). Поняттям охоронюваного законом інтересу охоплюється термін «охоронюваний кримінальним законом інтерес». Слід зазначити, що під захистом кримінального закону перебувають різноманітні інтереси. Так, заподіяння значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника є обов’язковою умовою настання відповідальності за самоправство (ст. 356 КК);. заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб є обставиною, що обтяжує відповідальність за вчинення незаконного використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (ч. 2 ст. 359 КК); заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб є обов’язковою ознакою більшості злочинів у сфері службової діяльності (статті 364, 365, 367 КК). Соціальні суб’єкти, охоронюваним кримінальним законом інтересам яких злочини заподіюють шкоду є потерпілими від злочинів.

Отже, потерпілого від злочину можна визначити як соціального суб’єкта, охоронюваному кримінальним законом благу, праву чи інтересу якого злочином заподіюється шкода.

Однак на цьому визначення ознаки заподіяної потерпілому шкоди та в цілому поняття потерпілого від злочину ще не можна вважати завершеним. Так, в юридичній літературі неодноразово розглядалося питання про наявність потерпілого при вчиненні незакінченого злочину. Більшість фахівців у галузі кримінального права відповідають на це питання позитивно [87, 125] [110]), але існує й інша думка [140] [111]).

На наш погляд, вирішення зазначеного питання є таким. Відомо, що ст. 16 КК передбачає кримінальну відповідальність за вчинення незакінченого злочину. Отже, закон охороняє блага, права та інтереси соціальних суб’єктів не тільки від заподіяння їм реальної шкоди, але й від загрози такої. Законодавець вважає, що створення умов для заподіяння шкоди, спричинення шкоди неповною мірою, тобто порушення безпеки тих чи інших охоронюваних благ, прав та інтересів теж є суспільно небезпечною шкодою. Тому як потерпілого від злочину слід розглядати не тільки суб’єкта, охоронюваному кримінальним законом благу, праву чи інтересу якого заподіюється шкода, але й суб’єкта щодо охоронюваного блага, права чи інтересу якого створюється загроза заподіяння шкоди.

Ознака вчиненого щодо потерпілого злочину. Потерпілий від злочину – це суб’єкт, охоронюваним благам, правам чи інтересам якого заподіяна шкода або створена загроза такої не будь-якою дією чи подією, а лише злочином. Не є потерпілими від злочину ті соціальні суб’єкти, яким шкода заподіяна малозначним діянням; поведінкою без вини (казусом); діями неосудного; вчинком особи, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність; при необхідній обороні, крайній необхідності, фізичному примусі, виконанні наказу чи розпорядження, діянні, пов’язаному з ризиком; та іншими посяганнями, вчиненими при обставинах, що виключають їх злочинність.

Таким чином, все наведене

 

4