ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->1.2. Види потерпілих від злочинів

Потерпілий від злочину в криминальному праві

1.2. Види потерпілих від злочинів

1.2.1. Вступні положення. Поняття потерпілого від злочину дозволяє з’ясувати найбільш загальні та істотні ознаки, які характеризують будь-якого потерпілого від злочину. Однак це поняття не розкриває специфічні риси, особливості окремих потерпілих. У логіці для того, щоб глибше пізнати властивості окремих предметів (явищ, суб’єктів), мислимих у понятті, використовують операцію поділу, тобто поділ предметів (явищ, суб’єктів), які входять в обсяг поняття, на види. Отже, всебічне вивчення потерпілих від злочину припускає проведення їх поділу на види.

Як відомо, наукою встановлені такі правила поділу: 1) він повинний бути розмірним; 2) проводитися тільки за однією підставою; 3) необхідно, щоб його члени виключали один одного; 4) поділ мусить бути безперервним; 5) його підстава має бути ясною [59, 72] [136]).

Найбільш складним і відповідальним при поділі є вибір підстави, за якою він буде проводитися. В принципі, такою може виступати будь-яка ознака, яка притаманна предметам (явищам, суб’єктам), що поділяються. Так, у юридичній літературі зустрічаються найрізноманітніші диференціації потерпілих від злочину. За різними підставами поділяв потерпілих (первинних жертв) Л.Франк. Він зазначав, що найважливіше значення, насамперед, має класифікація потерпілих залежно від характеру злочинів. В основу даної класифікації, в першу чергу, слід покласти склад злочинів, які об’єднані загальним об’єктом: потерпілі від злочинів, наприклад, у галузі статевих відносин, транспортних злочинів і т. ін. В основі класифікації можуть бути і деякі елементи суб’єктивної сторони складу злочину. Згідно з такою класифікацією слід говорити про потерпілих від необережних злочинів (форма вини); потерпілих від убивств, вчинених на ґрунті кровної помсти, ревнощів (мотив). Не можна залишити без уваги, – підкреслює Л. Франк, – що для віктимологічних досліджень інтерес становлять ті злочини, при здійсненні яких особливе значення мала взаємодія між потерпілим і злочинцем. Тому необхідно класифікувати потерпілих залежно від їх відносин зі злочинцем (наприклад, потерпілі – дружини, співмешканки, родичі, просто знайомі, незнайомі та ін.). З метою попередження окремих видів злочинів значення має класифікація потерпілих залежно від низки демографічних ознак – професії, спеціальності, посади, роду занять, віку, статі, національності та ін. На перший план останньої висуваються такі потерпілі, які вже через саму свою діяльність або професію стають перешкодою для вчинення іншими особами того чи іншого злочину. До таких належать працівники міліції та народні дружинники, які охороняють громадський порядок, охоронці та ін. З точки зору віку особливе значення має дослідження особи та поведінки неповнолітніх потерпілих з подальшим поділом їх на малолітніх жертв, підлітків та ін. При класифікації корисно керуватися і морально-психологічними критеріями. Довірливість, агресивність, статева розбещеність, схильність до вживання алкоголю, жадібність, деспотизм стосовно близьких і підлеглих та інші негативні сторони особи потерпілого обумовлюють його лінію поведінки, яка часто сприяє створенню віктимогенної обстановки. Окремому віктимологічному дослідженню підлягають різного роду «атипові» потерпілі: мнимі потерпілі; добровільні та деякі ін. Л. Франк наполягав, що особливу класифікацію слід розробляти для тих потерпілих, які виступають у вигляді певної формальної або неформальної групи або колективу (наприклад, трудові колективи, родини) [251] [137]). Д. Рівман і В. Устинов залежно від характеру поведінки потерпілих у генезисі злочину виділяють: 1) агресивних потерпілих; 2) активних; 3) ініціативних; 4) пасивних; 5) некритичних; 6) нейтральних [171] [138]). У кримінологічній літературі зустрічаються й інші диференціації потерпілих від злочинів [218] [139]).

Безперечно, всі ці поділи потерпілих відіграють важливу роль у відповідних дослідженнях, адже всі вони вирішують певні задачі, обумовлені цілями цих досліджень. Однак, не всі зазначені диференціації можуть бути використані у цій роботі, адже не всі вони сприяють реалізації поставленого у ньому завдання, а саме пізнання суті потерпілих від злочину, виявлення їх закономірних внутрішніх і зовнішніх зв’язків, їх тенденції.

Вказане завдання може бути вирішене лише у разі поділу, який випливав би із самої природи потерпілого від злочину, тобто при поділі, заснованому на істотній ознаці цього суб’єкта. Однак уже зазначалося, що потерпілий має три такі ознаки: соціальну, ознаку заподіяної йому шкоди та вчиненого щодо нього злочину. Отже, для досягнення завдання, поставленого у цій роботі, необхідно провести поділи потерпілих від злочину за кожною з таких ознак. Виділимо три види поділів потерпілих від злочинів: 1) поділ на підставі соціальної ознаки; 2) поділ на підставі ознаки заподіяної потерпілому шкоди; 3) поділ на підставі ознаки вчиненого щодо нього злочину.

Разом з тим, кожна із зазначених ознак має не рівне значення в ієрархії властивостей потерпілого від злочину. Відповідно, не рівнозначними будуть і отримані поділи. Найбільш важливою й істотною є соціальна ознака. Саме вона визначає зміст усіх інших ознак потерпілого, зокрема, характеру заподіяної потерпілому шкоди, виду вчиненого щодо нього злочину та ін. Таким чином, є підстави стверджувати, що поділ саме за цією ознакою набуде властивостей класифікації потерпілих від злочинів. Класифікація – це такий вид поділу, який ґрунтується на найбільш істотній ознаці і при якому кожен утворений член поділу займає щодо інших членів точно визначене і закріплене місце [59, 72] [140]).

Говорячи про загальну методологію поділу (класифікації) потерпілих від злочину, слід зазначити, що він (вона), як і будь-який інший поділ предметів (явищ, суб’єктів), є відносним. Розвиток суспільних відносин, соціології, науки кримінального права, поглиблення знань про потерпілих здатні привести до змін у поділі потерпілих від злочинів (появі нових членів поділу, виключення інших, звуження або розширення обсягу їх видів). Це є наслідком того, що всі ознаки потерпілого від злочину досить мінливі. Так, наприклад, у КК України 2001 р., на відміну від КК України 1960 р., законодавець передбачив кримінальну відповідальність за злочини, які посягають на мир, безпеку людства та міжнародний правопорядок. Тим самим він розширив коло охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, і, відповідно, коло охоронюваних благ, прав та інтересів. Таке розширення призвело до збільшення й кола соціальних суб’єктів, які можуть виступати потерпілими від злочинів. З’явилися такі види потерпілих, як людство, національна, етнічна, расова або релігійна група та ін. Звісно, що всі ці зміни відбиваються й на класифікації потерпілих від злочинів.

1.2.2.       Поділ потерпілих від злочинів на види за соціальною ознакою. Як зазначалося, соціальна ознака характеризує потерпілого як соціального суб’єкта, тобто учасника соціальної взаємодії та суспільних відносин. Потерпілим від злочину може бути будь-який соціальний суб’єкт, за умови, що його благу, праву чи інтересу, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіяна шкода або створена загроза заподіяння такої.

Незважаючи на те, що соціальна ознака – це ключова, центральна ознака поняття потерпілого від злочину, котре є кримінально-правовим за своєю природою, сутність цієї ознаки розкривається в площині соціології. Отже, проблема класифікації потерпілих від злочину повинна вирішуватися з урахуванням соціологічних знань про учасників соціуму.

У соціології виділяються три основні групи соціальних суб’єктів: індивіди, колективні суб’єкти (соціальні утворення, спільноти) та суспільство. Друга група поділяється на декілька підгруп. Виділяють умовні та реальні соціальні утворення. Реальні, у свою чергу, поділяють на масові (юрба, публіка, маса, аудиторія, тощо) та групові, які включають великі та малі соціальні групи. Великі соціальні групи містять: спільноти, що виділяються на підставі особливої культурно-історичної самобутності (плем’я, народність, нація); спільноти, що виділяються на підставі їх відношення до власності та суспільного поділу праці (соціальні класи та соціальні прошарки); спільноти, що відрізняються на підставі належності до історично сформованих територіальних утворень (місто, село, регіон, тощо) та ін. Малі соціальні групи поділяють залежно від характеру внутрішньогрупових взаємозв’язків на первинні та вторинні соціальні групи; залежно від ступеня організованості на формальні (офіційні) і неформальні групи, тощо [139] [141]).

Вважаємо, що за основу класифікації потерпілих від злочину слід взяти саме вид соціального суб’єкта. Виходячи з розгорнутої диференціації суб’єктів соціуму, можна виділити такі класи потерпілих від злочинів: фізична особа (індивід, людина) як потерпілий від злочину (1); юридична особа як потерпілий від злочину (2); держава як потерпілий від злочину (3); інше соціальне утворення як потерпілий від злочину (4); суспільство в цілому як потерпілий від злочину (5).

Фізична особа (людина) як потерпілий від злочину (1). У КК при позначенні індивіда, що потерпів від злочину, використовується різна термінологія. В одних випадках, в законі йдеться про людину (див., наприклад, статті 115, 142, 143, 144, 146, 149 КК); у других – про особу (назви розділів ІІ, ІІІ, ІV Особливої частини, статті 162, 182 КК); у третіх – про фізичну особу (ст. 147, примітка до ст. 205, ст. 266 КК); у четвертих – про громадянина (статті 161, 162, частини 1, 3 ст. 175, ч. 2 ст. 205, примітка до ст. 225, ст. 259, ч. 4 ст. 260, ч. 1 ст. 294; ч. 3 ст. 296 КК).

Однак у семасіології та в інших галузях знань, в яких розробляються зазначені терміни, вони не завжди мають синонімічне значення. Так, природні та суспільні науки під «людиною» розуміють найвищий рівень живого організму на Землі, при цьому робиться акцент на його біологічних особливостях [18] [142]). Термін «особа» використовується переважно у науках про суспільство. Він вживається у трьох значеннях: у першому – як синонім слова «людина»; у другому – для характеристики лише соціальної сторони людини, її суспільного начала, тих властивостей і якостей, які людина реалізує у суспільному житті, у процесі взаємодії з іншими людьми; у третьому – як термін, яким позначається родове поняття фізичної та юридичної особи (наприклад, ст. 2 Цивільного Кодексу України [143]) (далі - ЦК) [16, 90, 32] [144]). Поняття «фізична особа» і «громадянин» є правовими за своєю природою. «Фізична особа» використовується для позначення людини, зокрема, учасника правовідносин (наприклад, ст. 24 ЦК). Завдяки цьому терміну підкреслюється відмінність людини як індивідуального суб’єкта від колективного суб’єкта, а саме юридичної особи [16, 19] [145]). Двояке значення має термін «громадянин». Під ним розуміється людина, яка перебуває у постійному правовому зв’язку з державою (наприклад, громадянин України). Цей термін вживається і як тотожний за змістом поняттям «людина» та «фізична особа» [19] [146]).

В юридичній літературі неодноразово зазначалось, що при формулюванні назви розділу КК, в якому передбачена відповідальність за злочини проти життя та здоров’я, доцільніше застосовувати термін не «особа», а «людина». З цього приводу Н. Ярмиш пише: «Мова повинна йти не про особу, а про людину. Адже особа, із позицій сучасної науки, – це лише соціальна властивість людини. Тому, наприклад, словосполучення «життя особи» звучить парадоксально. Життя – це біологічна властивість індивіду, яка знаходиться за рамками її соціальної властивості – особи» [267] [147]). «Термін «особа», що вживається в назві розділу Кримінального кодексу, – продовжує авторка, – лише як синонім замінює собою термін «людина». Однак подібна термінологічна розбіжність недопустима. Будь-яка наука повинна вживати категорії, розроблені іншою наукою, в їх безпосередньому значенні. Термін «особа» в суспільних науках «зайнятий». Називати ним щось інше – некоректно. Вільне поводження з термінами лише створює додаткові труднощі в спілкуванні представників різних галузей науки, породжує взаємне непорозуміння» [267] [148]). Підтримуючи цю думку, вважаємо необхідним зазначити, що перегляду потребують й назви розділів, у яких передбачена відповідальність за злочини проти таких благ людини, як воля, честь, гідність, статева свобода та статева недоторканість. Охорона цих благ здійснюється незалежно від того, чи є індивід особою у соціологічному розумінні. Людина може бути ізольована від суспільства, у неї може бути уражена здатність до соціалізації, наприклад, внаслідок хвороби, однак, не дивлячись на це, вона як унікальний вид біологічного організму буде перебувати під захистом закону, а посягання на її охоронювані кримінальним законом блага буде розглядатися як злочин.

Далі. Неоднозначність терміна «особа», що використовується для позначення родового поняття фізичної та юридичної особи, не сприяє тлумаченню деяких положень закону. Так, наприклад, у ст. 162 КК, в якій передбачена відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, під охорону поставлено таке благо, як недоторканність житла чи іншого володіння, що належить не будь-якому різновиду особи, а саме фізичній особі (людині). Порушення встановленого порядку проникнення у приміщення, яке є власністю юридичної особи, не містить складу злочину, передбаченого ст.162 КК. Такі дії, за наявності необхідних підстав, можуть розглядатися як перевищення влади або службових повноважень (ст.365 КК), самоправство (ст.356 КК) або інший злочин.

Слід звернути увагу й на те, що двозначність терміну «громадянин», вжитого, наприклад, у статтях 161, 162, частинах 1, 3 статті 175, ч. 2 ст. 205, примітки до ст. 225, ст. 259, ч. 4 ст. 260, ч. 1 ст. 294 КК, ч. 3 ст. 296, ч. 3 ст. 296 КК, теж може призвести до неправильного розуміння положень законодавства про кримінальну відповідальність і відповідно, до помилок при його застосуванні на практиці. З нашої точки зору, у законі про кримінальну відповідальність термін «громадянин» слід використовувати лише при позначенні особливого виду індивіда, а саме людини, яка перебуває у певному зв’язку з державою (наприклад, статті 157, 160 КК), у всіх інших випадках доцільно вживати термін «людина» або «фізична особа».

Таким чином, викладене свідчить, що використана у законі при описанні фізичної особи (людини) – потерпілої від злочину полісемія не завжди є обґрунтованою. Вона потребує подальшого наукового дослідження та нормативного корегування.

Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. На реалізацію цих положень, спрямована низка норм законодавства про кримінальну відповідальність, які мають своїм завданням правове забезпечення охорони таких благ та прав людини, як життя і здоров’я, воля, честь і гідність, статева свобода та статева недоторканість, виборчі, трудові та інші особисті права і свободи. При цьому зазначені цінності охороняються незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших властивостей людини. У статті 21 Конституції України проголошено: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах».

Тут цікаво згадати, що таке ставлення до охорони благ, прав та інтересів людини було не завжди. Історії відомі випадки, коли деякі особи або групи осіб перебували поза захистом кримінального закону, а посягання на їх цінності не розглядалися як злочини. Так, за Законами XII Таблиць не притягалася до кримінальної відповідальності особа, що вбила раба. Згідно з законом Аквілія таке діяння розглядалося не як злочин проти життя людини, а як майновий злочин. У Римі було не караним вбивство осіб, присуджених до sacratio capitis maxima [149]) та aquae et ignis interdictio [150]) а пізніше – осіб, занесених у проскрипційні списки. Подібним чином вирішувалося питання кримінально-правової охорони життя та здоров’я холопів та рабів у давньоруському праві (див., наприклад, статтю 11 Статутної грамоти Василя Дмитровича, даної жителям Двінської землі у 1397 р.; статтю 89 Троїцького списку Руської правди). Канонічне право Західної Європи не відносило до злочинів посягання на життя та здоров’я єретиків, осіб, присуджених до anathema et excommunicatiо [151]), а також до страти. У XV-XVI сторіччях у Франції та Німеччині можна було безкарно вбивати циган та євреїв. За Уложенням царя Олексія Михайловича 1649 р. вбивство зрадників не тільки не визначалося як злочин, а навпаки, належало до діянь, що заслуговують на винагороду (ст. 15 Уложення). Сербське право не карало за злочини проти гайдуків [152]). Протягом тривалого часу європейські законодавства не розглядали як злочин посягання на життя та інші цінності виродків (monstra). Навіть у XVIII ст., після загального визнання та закріплення у законодавстві більшості держав принципу рівної кримінально-правової охорони, з нього часто робилися винятки. Так, у 1815 р. актом Віденського конгресу був визнаний безправним Наполеон: «...Держави, що підписали договір, повідомляють, що Наполеон Бонапарт визнається поза соціальними і цивільними відносинами і що як ворог і підбурювач спокою у світі він віддається переслідуванню злочину в порядку суспільного обвинувачення». У 1844 р. за договором Франції з Марокко, хоча й в обмеженому обсязі, був оголошений поза державною охороною Абд аль Кадир, який з 1832 по 1847 р. очолював повстання проти французької окупації Алжиру. За офіційними даними, у США з 1882 по 1943 р. при потуранні з боку держави піддалися лінчуванню (самосудові) 3416 негрів. [206, 261] [153])

Перейдемо до характеристики інших видів соціальних суб’єктів – потерпілих від злочинів.

Юридична особа як потерпілий від злочину. Як відомо, поняття юридичної особи закріплене у цивільному законодавстві. У статті 80 ЦК під цим видом соціального суб’єкта розуміється організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. При цьому підкреслюється, що юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

В історії вітчизняного законодавства питання правової регламентація інституту юридичної особи, так само як і кримінально-правової охорони благ, прав та інтересів цього суб’єкта, вирішувалися по-різному. Особлива увага до цього інституту приверталася у часи Російської імперії. У радянську епоху, з політичних причин, вчення про юридичних осіб практично не існувало, сутність цих соціальних суб’єктів нівелювалася, багато їх видів мали перекручене правове регулювання, усувалися або заборонялися законом. Соціально-політичні реформи кінця XX ст. в Україні обумовили перегляд положень радянських приписів. Розвиток ринкових відносин визначив необхідність формування нової правової бази щодо регулювання діяльності юридичних осіб. У Конституції України, а також у КК велика увага приділена правовій охороні різноманітних благ, прав та інтересів цього суб’єкта, особливо праву власності як фундаментальному праву, основі існування будь-якої юридичної особи.

У частині 3 статті 13 Конституції України закріплено: «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом». На виконання цього принципу спрямована низка положень законодавства про кримінальну відповідальність. Так, у Кримінальному кодексі України 2001 р. (на відміну від Кримінального кодексу України 1960 р.) злочини проти власності не диференціюються залежно від форми власності, їх описання об’єднано в єдиному розділі (розділ VI Особливої частини КК), а предмет цих злочинів визначений як «чуже майно».

Характеризуючи злочини проти власності з позиції предмета цього дослідження, доцільно звернути увагу на таку ознаку, що обтяжує відповідальність за їх вчинення, як заподіяння значної шкоди. Її визначення надається у примітці до ст. 185 КК, згідно з якою у статтях 185, 186, 189 та 190 Кодексу значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У зв’язку з цим виникає питання тлумачення терміну «потерпілий», вжитого у зазначеній примітці. Необхідно з’ясувати: ним охоплюються лише фізичні особи, чи він поширюється й на інших соціальних суб’єктів, зокрема, юридичних осіб, яким злочини проти власності також заподіюють шкоду? В теорії кримінального права укорінилася думка, що при визначенні ознаки значної шкоди під потерпілим слід розуміти лише фізичну особу. В одному з науково-практичних коментарів до КК з цього приводу зазначається: «Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті спричинених значних збитків потерпілому дає змогу дійти висновку про те, що ця ознака може бути інкримінована винному лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю» [131] [154]). На такій же позиції стоять й прозастосовники. Узагальнення практики розгляду судами справ про корисливі злочини проти власності, що проводилося Верховним Судом України у І півріччі 2004 р. (див. додаток) показало, що при встановленні ознаки значної шкоди під потерпілим розуміються лише фізичні особи. Інші рішення, що зустрічаються в судовій практиці, мають поодинокий характер. Так, наприклад, вироком місцевого Генічеського районного суду від 14 березня 2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК засуджено Семенова В.М. Як встановив суд 2 липня 1997 р. близько 00 годин 30 хвилин в селі Новий Труд Генічеського району винний шляхом вільного доступу потрапив на територію ферми № 4 АПСП імені К. Маркса, й викрав 20 голів свиней на загальну суму 3240 грн. В апеляції прокурор порушив питання про зміну вироку у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Судова палата апеляцію прокурора задовольнила, вирок змінила, перекваліфікувавши дії Семенова В.М. з ч. 3 ст. 185 КК на ч. 2 ст. 185 КК.

Таким чином, дослідження кримінально-правової літератури та практики застосування кримінального закону дозволяє зробити висновок, що при тлумаченні ознаки значної шкоди, про яку йдеться у примітці до ст. 185 КК, під потерпілим слід розуміти лише фізичну особу, праву власності якої злочином заподіяна шкода.

Держава як потерпілий від злочину. Питання поняття держави є настільки ж складним та давнім, як і сама держава. Як справедливо зазначав Л. Гумплович, «скільки існувало державознавців і філософів, стільки існувало й визначень держави»[45] [155]). То загальнолюдський, то суто класовий підходи використовуються при визначенні цього поняття. Однак думається, що в реальному житті немає ні виключно класових, ні виключно загальнолюдських державних інститутів. Істина, як це нерідко трапляється, знаходиться десь на золотій середині. Отже, ми поділяємо точку зору тих дослідників, які вважають, що держава – це універсальна соціальна організація, яка володіє публічною владою та спеціалізованим апаратом регулятивного впливу, яка виражає передусім інтереси домінуючих соціальних верств та виконує загальні для суспільства завдання [211, 259, 141] [156]).

У Кримінальному кодексі України 2001 р. приділено багато уваги кримінально-правовій охороні благ та інтересів держави Україна, зокрема її конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, власності, державної таємниці, авторитету та нормальному функціонуванню органів державної влади. Злочини, які посягають на державні блага та інтереси, передбачені, в основному, у розділах I, XIV, XV, XVIII, XIX Особливої частини КК.

Описанням злочинів проти цінностей держави відкривається Особлива частина КК (розділ І «Злочини проти основ національної безпеки України»). Цікаво зазначити, що під час обговорення проекту КК деякі вчені, народні депутати та практики висловлювалися проти такого розташування вказаного розділу. Однак, вважаємо, що розробники проекту цілком обґрунтовано виявили достатню принциповість з цього питання. Так, В. Борисов зазначає: «Призначення цього розділу більш значуще, ніж просто захист інтересів держави. Мова йде про захист України як певної соціальної спільності людей, що проживають на одній території і заінтересовані в своєму суверенітеті, збереженні форми державного правління, цілісності і недоторканності держави. ... Крім того, треба підкреслити, що тільки в суспільстві, де забезпечена соціальна стабільність, державний порядок і безпека, суспільна злагода, можливе реальне забезпечення захисту особистих, фізичних і духовних, прав людини і громадянина, основні з яких закріплені в ст.3 Конституції України» [24] [157]).

Надаючи великого значення охороні благ та інтересів держави Україна, КК разом з тим захищає певні цінності й інших держав. Наприклад, у ст.431 КК міститься вказівка на такий вид потерпілого від злочину, як союзна Україні держава.

Інші соціальні утворення як потерпілі від злочину. Кримінально-правова охорона надається соціальним цінностям, які належать не тільки таким формальним колективним суб’єктам, як юридичні особи та держава, але й неформальним соціальним утворенням. Так, норми КК спрямовані на правове забезпечення охорони здоров’я населення (розділ VIII Особливої частини КК), різноманітних благ, прав та інтересів національних, расових, етнічних, релігійних груп та інших соціальних утворень (статті 161, 442 КК). При вчиненні злочинів проти соціальних цінностей зазначених соціальних спільнот останні виступають потерпілими від цих злочинів.

Думається, що зазначений клас потерпілих буде отримувати подальший розвиток. Становлення існуючих та формування нових суспільних відносин, безумовно, буде викликати необхідність у захисті кримінально-правовими засобами благ, прав та інтересів неформальних соціальних груп. Отже, цей клас потерпілих поповниться новими видами, як це відбулося, наприклад, у разі криміналізації геноциду (ст. 442 КК).

Суспільство як потерпілий від злочину. В соціології та в інших галузях знання проблема визначення поняття «суспільство» залишається дискусійною. Суперечки обумовлені певними обставинами. По-перше, «суспільство» є дуже широким за обсягом та високоабстрагованим за характером поняттям. По-друге, «суспільство» – це стикова категорія соціальної філософії, соціології, історії, соціальної психології та деяких інших наук, кожна з яких по-своєму, згідно зі своїм предметом і методом дослідження, намагається визначити це поняття. Разом з тим, все ж таки можна виділити два домінуючих підходи до розуміння суспільства: вузький і широкий. Згідно з першим, суспільство є сукупністю людей (їх груп), які знаходяться між собою у певних соціальних зв’язках та які мешкають на певній території у конкретних історичних умовах. Виходячи з другого, – під суспільством слід розуміти сукупність індивідів, які належать до людського роду, тобто людство.

У КК термін «суспільство» вжито у першому значенні. Саме в цьому сенсі він використовується, коли йдеться, наприклад, про суспільну небезпечність злочину (ст.11 КК), тобто про заподіяння шкоди чи створення загрози такої об’єктам, значущим для сукупності людей, які є громадянами України.

Будь-який злочин заподіює певну шкоду суспільству. Однак з цього не випливає, що суспільство є потерпілим від кожного злочину. Вже зазначалось, що потерпілий – це той соціальний суб’єкт, благу, праву чи інтересу якого, що знаходяться під охороною кримінального закону, злочином заподіяна шкода. Закон охороняє такі блага та інтереси суспільства як довкілля, безпека, порядок, моральність тощо (див., наприклад, розділи IV, VIII, IX, XII Особливої частини КК). У разі посягань саме на ці цінності суспільство виступає потерпілим від злочину. При вчиненні інших злочинів суспільство зазнає так звану «опосередковану» шкоду, й не може розглядатися як потерпілий.

Законодавству про кримінальну відповідальність не байдужий і другий соціологічний підхід до розуміння суспільства. У законі поняття з таким обсягом та змістом позначено терміном «людство» (див. назву розділу XX Особливої частини КК).

Останнім часом у науці та політиці всі частіше говорять про людство як про самостійний суб’єкт історичного процесу, соціальної дії, суспільних відносин. Для цього існують вагомі підстави. В умовах глобалізації людство все частіше виступає як єдине ціле в силу розширення та зміцнення економічних, політичних і культурних зв’язків людей, що складають окремі державно-територіальні утворення. Саме в рамках людства як єдиного цілого вирішуються зараз проблеми забезпечення загального миру, збереження та розвитку довкілля, створення умов для розвитку співробітництва та взаємодопомоги територіально-державних спільнот планети. Виходячи з цього, національний законодавець визнає, що для українського суспільства значущими є не тільки цінності, що належать йому, індивідові чи юридичній особі, які є його елементами, або українській державі, а й блага та інтереси, що належать усьому людському родові. До таких цінностей національний законодавець відніс: мир, безпеку людства та міжнародний правопорядок. Злочини, що посягають на ці цінності, передбачені у розділі XX Особливої частини КК. Потерпілим від них є людство.

1.2.3.       Поділ потерпілих від злочинів на види за ознаками заподіяної їм шкоди та вчиненого щодо них злочину. Важливе кримінально-правове значення має поділ потерпілих від злочинів за ознакою заподіяної їм шкоди. Цей поділ отримав певне законодавче відображення, адже саме він покладений в основу визначення потерпілого як суб’єкта кримінального, яке закріплене у ст. 49 КПК. Поділ потерпілих за ознакою заподіяної їм шкоди може залежати від видозміни цієї ознаки. Так, характеризуючи суспільно небезпечні наслідки, Н. Кузнецова підкреслює, що їх зміст визначається змістом об’єктів, шкідливі зміни в яких вони вчиняють [102, 108] [158]). Кримінальний кодекс передбачає багато видів таких об’єктів. Стільки ж існує і видів суспільно небезпечних наслідків. Узагальнено їх можна класифікувати на фізичні, психічні, економічні та організаційні. Залежно від виду заподіяної потерпілому шкоди можна виділити: потерпілих, яким заподіяна фізична шкода (1); потерпілих, яким заподіяна психічна шкода (2); потерпілих, яким заподіяна економічна шкода (3); потерпілих, яким заподіяна організаційна шкода (4). У літературі зазначається, що за ступенем реалізації суспільно небезпечні наслідки можна поділити на реальну шкоду та загрозу (небезпеку) її заподіяння [102, 108] [159]). Отже, залежно від ступеня заподіяння потерпілому шкоди можна виділити: потерпілих, яким заподіяний реальна шкода (1) та потерпілих, щодо яких створена загроза заподіяння реальної шкоди (2) (наприклад, потерпілі від злочинів, передбачених у ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 142 КК).

Поділ потерпілих від злочину за ознакою вчиненого щодо них злочину можна проводити за різними критеріями. Залежно від родового об’єкта злочинів можна виділити: потерпілих від злочинів проти основ національної безпеки України (1); потерпілих від злочинів проти життя та здоров’я людини (2); потерпілих від злочинів проти волі, честі та гідності людини (3); потерпілих від злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості людини (4); потерпілих від злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (5); потерпілих від злочинів проти власності (6); потерпілих від злочинів у сфері господарської діяльності (7); потерпілих від злочинів проти довкілля (8); потерпілих від злочинів проти громадської безпеки (9); потерпілих від злочинів проти безпеки виробництва (10) та ін. Слід зазначити, що деякі з зазначених груп потерпілих були предметом самостійних кримінально-правових досліджень [184, 9, 215] [160]). Залежно від тяжкості вчиненого злочину можна виділити: потерпілих від злочинів невеликої тяжкості (1); потерпілих від злочинів середньої тяжкості (2); потерпілих від тяжких злочинів (3); потерпілі від особливо тяжких злочинів (4). Дослідження груп потерпілих, утворених при такому поділі, має важливе значення для вирішення питань звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

Всі наведені вище поділи відображають реально існуючі, відмітні властивості відповідних видів (класів) потерпілих від злочину. Разом з тим, кожний окремий вид (клас) має ті ж ознаки, що і загальне поняття потерпілого від злочину. Це дозволяє більш детально розробляти поняття окремих видів (класів) потерпілих, що сприятиме більш глибокому вивченню потерпілих від злочинів як у науці кримінального права, так і у кримінології та інших науках кримінального циклу.

 

5