ГоловнаЗворотній зв'язок

Потерпілий від злочину в криминальному праві

РОЗДІЛ 2

ПОТЕРПІЛИЙ ВІД ЗЛОЧИНУ В СИСТЕМІ ОЗНАК СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

2.1.   Потерпілий як ознака складу злочину

Особливе місце в науці кримінального права займає загальне вчення про склад злочину. Завдяки положенням цього вчення вирішуються питання криміналізації та декриміналізації діянь, правильної кваліфікації злочинів, визначення виду та міри покарання та багато інших.

Домінуючою в юридичній літературі є точка зору, згідно з якою під складом злочину розуміється сукупність встановлених у кримінальному законі ознак, що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне. При такому підході склад злочину розглядається як логічна структура злочину певного виду, його абстракція [213, 29, 99, 71, 37] [163]).

Однак існує й інший погляд на склад злочину. Так, Н. Кузнецова стверджує, що склад злочину – це не абстрактне, а соціально-правове явище, якому в реальній дійсності відповідають об’єкт, суб’єкт, об’єктивна та суб’єктивна підсистеми. Склад злочину – це система обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних елементів діяння, які утворюють його суспільну небезпечність та структуровані за чотирма підсистемами, ознаки яких передбачені в диспозиціях кримінально-правових норм Загальної та Особливої частин КК [108] [164]).

Питання сутності складу злочину є предметом довгої, досить аргументованої як з одного, так і з іншого боку дискусії. Автор цієї роботи поділяє першу точку зору. Склад злочину – це логічна структура, яку утворюють найсуттєвіші ознаки певного виду злочину. Склад – це ідеальний, абстрактний об’єкт. Ті ж підсистеми, на які вказує Н. Кузнецова (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона), розглядаються нами не як елементи складу злочину, а як структурні одиниці самого злочину [213, 99, 71] [165]).

Структурною одиницею складу злочину є ознака певного виду злочину. Ознаки складу злочину характеризуються тим, що всі вони передбачені в кримінальному законі або однозначно випливають з нього при тлумаченні, відображають суспільну небезпечність злочину, визначають відмінність злочину від незлочинного діяння або ж одного злочину від іншого [213, 99, 71, 37] [166]).

У межах загального вчення про склад злочину всі існуючі ознаки складу окремих злочинів були узагальненні та отримали загальні назви: предмет злочину, суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки, обстановка, спосіб, засоби вчинення злочину, вік та осудність особи, яка вчинила злочин, вина, мотив, мета та інші.

У цьому ж вченні був проведений поділ ознак складу злочину на види. Залежно від того, входить та чи інша ознака до складу будь-якого злочину чи ні, виділяються: обов’язкові ознаки, тобто ті, що характеризують будь-який злочин та містяться в усіх складах злочинів (наприклад, суспільно небезпечне діяння) (1) та факультативні ознаки, тобто ті, які властиві тільки деяким злочинам та включені лише до їх складу (наприклад, спосіб вчинення злочину) (2). Залежно від виду суспільної небезпечності, що характеризує та чи інша ознака, виділяються: ознаки, що характеризують типову суспільну небезпечність злочину (конститутивні ознаки) (1); ознаки, що характеризують підвищену суспільну небезпечність злочину (ознаки, які обтяжують відповідальність) (2); ознаки, що характеризують знижену суспільну небезпечність (ознаки, які пом’якшують відповідальність) (3). Існують і інші диференціації ознак складу злочину [99, 37] [167]).

Величезною заслугою науки кримінального права є здійснення систематизації ознак складу злочину, виявлення єдиної загальної структури всіх злочинів та побудова на цій основі складу кожного злочину. Як відомо, у соціології будь-яка поведінка людини може бути розглянута з точки зору чотирьох утворюючих її елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. Це структурування поширюється і на злочин як на певний вид людської поведінки. Залежно від того, який структурний елемент злочину характеризує та або інша ознака складу злочину, всі ознаки складу злочину поділяються на: ознаки об’єкта злочину (1); ознаки об’єктивної сторони (2); ознаки суб’єкта злочину (3); ознаки суб’єктивної сторони (4) [99] [168]).

Дослідження приписів законодавства про кримінальну відповідальність, а також положень теорії кримінального права дозволяє розглянути потерпілого від злочину скрізь призму загального вчення про склад злочину. Співвіднесемо ті вимоги, які кримінально-правова наука пред’являє до ознаки складу злочину, із властивостями, що належать потерпілому від злочину.

В багатьох диспозиціях статей Особливої частини КК вказується на потерпілого від злочину. В одних диспозиціях вживається сам термін «потерпілий» (наприклад, статті 271–275 КК), в інших – передбачається певний вид потерпілого (наприклад, статті 154, 157 КК).

Виявити, хто є потерпілим від злочину, можна шляхом тлумачення будь-якої кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за певний злочин. Однак з цього не випливає, що потерпілий є обов’язковою ознакою всякого складу злочину. В цьому аспекті потерпілий дуже схожий з суспільно небезпечними наслідками. Як відомо, немає жодного злочину, вчинення якого не приводило б до негативних змін у охоронюваних кримінальним законом об’єктах. Однак наслідки розглядаються як ознака складу злочину лише у тих випадках, коли вони безпосередньо зазначені в законі. Те ж саме можна сказати й про потерпілого. Злочини завжди заподіюють шкоду охоронюваним законом благам, правам чи інтересам певних соціальних суб’єктів. Потерпілий виникає у разі вчинення будь-якого злочину. Проте ознакою складу злочину він стає лише у тих випадках, коли на нього безпосередньо вказано у законодавчому формулюванні певного злочину.

Більшість потерпілих, які зазначені в законі, відбивають певний рівень їх суспільної небезпечності. Наприклад, у ч. 1 ст. 152 КК вказівкою на потерпілу особу відображена типова суспільна небезпечність злочину, а у ч. 3 цієї ж статті вказівкою на потерпілого (неповнолітнього чи неповнолітню) характеризується підвищена суспільна небезпечність злочину, адже зґвалтуванням неповнолітньої чи неповнолітнього порушуються не тільки суспільні відносини щодо охорони статевої свободи людини, а й відносини, що забезпечують нормальний фізичний, моральний та соціальний розвиток неповнолітніх осіб, їх статеву недоторканість.

Ознака потерпілого дозволяє відрізнити злочинні діяння від незлочинних, а також один злочин від іншого. Наприклад, перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій та їх органів є злочином, передбаченим у ст. 170 КК, а перешкоджання діяльності інших юридичних осіб є або злочином, передбаченим іншою статтею (наприклад, ст. 206 «Протидія законній господарській діяльності»), або ж взагалі незлочинною дією. За ознакою потерпілого різняться між собою злочини, описані в ч. 1 ст. 343 КК (Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу), ч. 1 ст. 344 КК (Втручання в діяльність державного діяча) та в ч. 1 ст. 376 КК (Втручання в діяльність судових органів). За цією ознакою розмежовуються злочини, передбачені в статтях 345, 346, 377, 398 КК, та багато інших.

Таким чином, викладене показує, що всі ті вимоги, які кримінально-правова наука пред’являє до ознаки складу злочину, цілком поширюється і на певні види потерпілих від злочинів. Це дає підстави стверджувати, що потерпілий є ознакою складу окремих злочинів.

Потерпілі, які є ознаками складу злочину, у межах вчення про склад злочину охоплюються загальним поняттям «потерпілий від злочину», під яким розуміється соціальний суб’єкт (фізична чи юридична особа, держава, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому), благу, праву чи інтересу якого, що знаходиться під охороною кримінального закону, злочином заподіюється шкода або створюється загроза заподіяння такої, і на якого вказано в законі при формулюванні певного виду злочину.

В юридичній літературі панує думка, що потерпілий від злочину є різновидом предмета злочину. Так, А. Пашковська стверджує, що предмет злочину – це елемент матеріального світу, впливаючи на який винний здійснює посягання на об’єкт злочину. Іноді, частіше при посяганнях на особу, під ознакою «предмет злочину» розуміється людина, шляхом впливу на тіло якої відбувається посягання проти об’єкта. У таких випадках термін «предмет злочину» замінюють поняттям «потерпілий» [108] [169]). З точки зору Л. Гаухмана, «предмет злочину – це матеріальний субстрат, предмет матеріального світу, живий чи неживий, у зв’язку з яким або з приводу якого вчинюється злочин, на який безпосередньо впливає злочинець, вчинюючи злочин. Коли таким предметом є людина, то він іменуються потерпілим у кримінально–правовому сенсі» [37] [170]). Звісно, що такі думки ставлять під сумнів твердження про те, що потерпілого від злочину в межах загального вчення про склад злочину слід розглядати як самостійну узагальнену ознаку.

Вирішення питання співвідношення поняття потерпілого від злочину та предмета злочину безпосередньо залежить від встановлення змісту, вкладеного в них. Разом з тим, у кримінально-правовій літературі немає єдиного підходу до визначення поняття предмета злочину.

На думку Б. Никифорова, предметом злочину є предмет охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин. Особливої актуальності набувають такі судження автора: «... При більш глибокому дослідженні об’єкта саме як суспільного відношення проблема предмета злочину в її теперішньому вигляді по суті знімається, тому що усувається необхідність в самостійному дослідженні предмета злочину як явища, що перебуває за межами об’єкта і веде самостійне стосовно нього існування. При цьому, зрозуміло, не можна вважати, що зникає сам цей «предмет», у разі чого злочин стає «безпредметним». При більш глибокому дослідженні виявляється таке: те, що зараз прийнято іменувати предметом, співвідноситься з об’єктом не як частини неназваної єдності, розташовані зовнішньо одна до іншої, а як складова частина цілого - з самим цим цілим, яке, крім «предмета», містить й інші елементи» [136] [171]).

На іншій позиції стояв Є. Фролов. З його точки зору, предметом злочину слід вважати не будь-який предмет суспільних відносин, а лише той, що зазнав фізичного впливу з боку злочинця. «Під предметом злочину слід розуміти такі предмети (тіла), які служать матеріальним (речовим) приводом, умовою чи свідченням існування певних суспільних відносин і за допомогою вилучення, знищення чи видозмінення яких заподіюється збиток об’єкту кримінально-правової охорони» [252] [172]). Ця позиція знайшла своє відображення й в кандидатській дисертації С. Кравцова [84] [173]). Ширше визначення запропонував М. Бєляєв. З його точки зору, предметом посягання може бути не лише предмет суспільних відносин, але й будь-який інший елемент об’єкта злочину, на який вплинув злочинець [106] [174]). На близької позиції стоїть М. Коржанський, А. Пашковська, Л. Гаухман та інші вчені [81, 108, 37] [175]). Так, М Коржанський зазначає: « ... Предметом злочину слід визнати матеріальний об’єкт, в якому проявляються суспільні відносини, й, впливаючи на який, суб’єкт змінює їх. Однак таке визначення предмета буде неповним, якщо не враховувати, що під матеріальним об’єктом в даному визначенні розуміється як об’єкт, так і суб’єкт, оскільки людська діяльність є активність суб’єкта, котра спрямована, як на об’єкти, так і на інших суб’єктів. Цю обставину необхідно враховувати, тому що суспільні відносини можуть бути порушені впливом як на матеріальний об’єкт, так і на суб’єкт відношення, тобто шляхом впливу на будь-яку сторону суспільного відношення» [81] [176]).

Позицію Б. Никифорова щодо ототожнення предмета злочину та предмета охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин відстоював В. Глістін [41] [177]. При цьому він зазначав, що предметом суспільних відносин можуть визнаватися не лише матеріальні, але й ідеальні блага. «Такий підхід означає, що в одних випадках структурним елементом є речі (тіла, фізичні предмети, а точніше, їх соціальні властивості), а в інших - соціальні чи духовні блага, цінності. Матеріальні відносини існують з приводу майна чи іншого природного багатства, ідеологічні, - охоплюючи різні їх види, - з приводу соціальних, духовних благ або цінностей, охоплюючи більш чи менш великі соціальні інститути.» [41] [178]). Ті ж предмети, що перебувають поза структурою охоронюваних суспільних відносин, однак, будучи компонентами злочинів, на думку вченого, слід відносити до так званих «знарядь впливу на суспільні відносини» («знарядь злому суспільних відносин») і розглядати їх серед елементів об’єктивної сторони злочину. Опонуючи противникам своєї концепції, В. Глістін вказував, що фізичний вплив, який здійснюється з боку злочинця на певну річ, не є істотною ознакою предмета злочину. «Головне в теорії об’єкта злочину полягає в тому, щоб, розкривши внутрішню структуру суспільних відносин, встановити чіткі межі явища, охоронюваного нормою права, визначити, що знаходиться усередині нього і, таким чином, обмежити сферу дії кримінально-правової норми даними рамками, усунути в такий спосіб довільне розширення сфери її дії й нарешті чітко визначити межі чинності кримінального закону в цілому. При такому підході вирішується й інше не менш важливе завдання розмежування подібних складів злочинів за ознаками їх об’єкта, питання способів охорони і т. ін. Концепція ж предмета як будь-якого елемента, через який посягання впливає на суспільні відносини, нічого не дає» [41] [179]).

З думкою В. Глістіна не погоджується В. Тацій. «Перш за все викликає сумніви правомірність найменування зазначених соціальних цінностей. Адже ми не вважаємо можливим називати всіх суб’єктів охоронюваного відношення суб’єктами злочину, хоча вони також є структурними елементами даного відношення й перебувають в аналогічному зв’язку з об’єктом злочину» [210] [180]).

Увагу науковця привернула й така деталь: «Коли ми говоримо «суб’єкт злочину», «суспільно небезпечне діяння» і т. ін., то маємо на увазі ті елементи чи ознаки, які властиві, притаманні самому злочину і тому характеризують його. Вочевидь, і етимологія виразу «предмет злочину» аналогічна. Тут йдеться про ознаку, яка властива, притаманна передусім самому злочинному діянню та є його невід’ємною, складовою частиною» [210] [181]).

В. Тацій також не може визнати правильним те, що всі ті предмети, які не входять до структури суспільного відношення, хоча з ними чинне кримінальне законодавство пов’язує певні правові наслідки, можна відносити до об’єктивної сторони. «По-перше, виникає запитання: чому їх необхідно відносити до об’єктивної сторони, а не до об’єкта, з яким вони, безперечно, знаходяться в більш тісному зв’язку? По-друге, об’єктивна сторона як елемент складу злочину має свою власну структуру, свої, притаманні їй системоутворюючі ознаки. Тому включення в її склад додаткових ознак навряд чи виправдано, тим більш, що вони будуть чимось стороннім їй» [210] [182]).

Разом з тим, слід зазначати, що при вказівці на блага, з приводу яких або у зв’язку з якими існують охоронювані кримінальним законом відносини, В. Глістін не використовував термін «предмет злочину». Такі блага автор називав «предметом суспільних відносин» [41] [183]). Доцільно також згадати, що у семасіології, філософії та інших галузях знань як предмет розглядається те, на що спрямована діяльність суб’єкта. Багато злочинів вчинюються шляхом вилучення, знищення чи видозмінення предметів суспільних відносин. Це, на наш погляд, певною мірою виправдовує іменування таких благ предметами злочинів.

З того, що предмет злочину є частиною об’єкта злочину, зовсім не випливає, що предмет - це стороннє для злочину явище. Предмет також, як і суб’єкт злочину, суспільно небезпечне діяння та інші складові посягання, належить самому злочину й, за певних умов, здатний охарактеризувати його.

З нашої точки зору, речі, які не входять до структури суспільних відносин, однак з якими чинне кримінальне законодавство пов’язує певні правові наслідки, В. Глістін справедливо відніс до об’єктивної сторони злочину, не дивлячись на те, що такі предмети можуть перебувати в певному зв’язку з об’єктом злочину. Звернемось до аналогії. Суспільно небезпечні наслідки також перебувають у тіснішому зв’язку з об’єктом злочину, однак з цього не робиться висновок, що вони є компонентом об’єкта злочину.

Разом з тим, ми згодні з думкою В. Тація щодо неможливості виділення в об’єктивній стороні злочину таких складових, як «знаряддя впливу на суспільні відносини» чи «знаряддя злому суспільних відносин». Предмети, які не входять до структури охоронюваних суспільних відносин, однак з певними властивостями яких закон пов’язує наявність в діяннях особи ознак конкретного складу злочину, доцільно розглядати як засоби вчинення злочину [242] [184]). Під такою ознакою складу злочину ми розуміємо предмети матеріального світу, які використовує злочинець вчиняючи суспільно небезпечне діяння, і на які вказано в кримінальному законі при формулюванні певного виду злочину або ж які випливають зі змісту закону при тлумаченні.

Отже, з точки зору автора цього дослідження, найбільш переконливою є позиція щодо визначення предмета злочину, яку займають Б. Никифорова та В. Глістіна. Розвиваючи її положення, можна зробити висновок, що предметом злочину як ознакою складу злочину є матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого існують охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, і на яке вказується в цьому законі при формулюванні певного виду злочину або яке випливає зі змісту закону при тлумаченні. Ті речі, які не входять до складу охоронюваних суспільних відносин, але з властивостями яких кримінальний закон пов’язує наявність у діях особи ознак складу певного злочину (наприклад, підроблені гроші, державні цінні папери та білети державної лотереї (ст. 199 КК), підроблені документи на переказ, платіжні картки чи інші засоби доступу до банківських рахунків (ст.200 КК)), доцільно розглядати як засоби вчинення злочину. Такий підхід до встановлення суті предмета злочину має такі переваги перед іншими. Перш за все, він дозволяє найбільш повно розкрити сутність, і, насамперед, соціальну природу предмета злочину (матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого соціальні суб’єкти вступають у суспільні відносини). Крім того, він сприяє відмежуванню предмета злочину від інших ознак складу злочину (зокрема, потерпілого від злочину та засобів вчинення злочину). Нарешті, завдяки йому досить точно визначається місце предмета злочину в системі ознак складу злочину (група ознак, що характеризує об’єкт злочину).

Таким чином, виходячи з запропонованого визначення предмета злочину можна зробити висновок, що різниця між предметом та потерпілим має місце. Потерпілий – це соціальний суб’єкт, учасник соціальної взаємодії, суспільних відносин; предмет – це матеріальне чи ідеальне благо (річ або явище), з приводу якого існують суспільні відносини між соціальними суб’єктами. Не існує жодного охоронюваного кримінальним законом суспільного відношення, в якому б соціальний суб’єкт виступав би предметом такого відношення.

Тут слід зауважити, що в юридичній літературі з цього приводу існують й інші думки. Так, В. Глістін стверджував, що суспільні відносини можуть виникати і з приводу соціальних суб’єктів. «У КК РРФСР міститься низка норм, які регламентують охорону суспільних відносин, в які особа включена як предмет. В таких складах, як викрадення чи підміна, незаконне позбавлення волі, залишення в небезпеці, ненадання допомоги хворому, ненадання капітаном судна допомоги особам, які зазнали лиха (статті 125–129 КК) і ряд інших, охороняються відносини між учасниками з приводу особи» [41] [185]). На близькій до цієї позиції стоїть В. Тацій. «Дійсно, людина, яка є, як правило, суб’єктом суспільного відношення, може у деяких випадках бути його предметом» [210] [186]). Як приклад автор наводить суспільне відношення, на яке посягає такий злочин, як викрадення чи підміна дитини [210] [187]).

Однак, з точки зору автора дисертаційного дослідження, приводом існування відносин, що аналізують В. Глистін та В. Тацій, є не соціальні суб’єкти, а певні матеріальні чи ідеальні блага. Так, при підміні дитини такими благами є нормальний соціальний та моральний розвиток неповнолітнього, його особиста недоторканість; при незаконному позбавленні волі – особиста воля; при залишенні в небезпеці, ненаданні допомоги хворому, а також ненаданні капітаном судна допомоги особам, які зазнали лиха – безпека життя та здоров’я людей. Ті ж суб’єкти, яких автори розглядають як предмети суспільних відносин (дитина; особа, яка незаконно позбавлена волі; особа, яка перебуває в небезпечному для життя чи здоров’я стані; хворий; особи, що зазнали лиха), насправді є учасниками цих відносин, власниками відповідних благ, потерпілими від злочинів.

Відмінність потерпілого та предмета злочину полягає і в тому, що першому злочин завжди заподіює шкоду, а другий – у разі вчинення злочину може й не зазнавати ніяких негативних змін. Наприклад, при вчиненні крадіжки, грабежу чи розбою потерпілий, безсумнівно, зазнає шкоди, а предмет злочину (майно), як правило, залишається незмінним.

Таким чином, викладене дозволяє зробити висновок, що поняття потерпілого від злочину та предмета злочину не співпадають ані за змістом, ані за обсягом (навіть частково).

Іноді в юридичній літературі зустрічаються судження, що до кримінального права слід ввести поняття «спеціальний потерпілий», тому що потерпілий від злочину включається в склади злочинів не завжди, а лише тоді, коли необхідно звузити коло потерпілих, відмежувати його за певними умовами (стан, аналогічний складам зі спеціальним суб’єктом злочину) [48] [188]). Однак ця точка зору здається недостатньо аргументованою. Для того щоб стверджувати, що той чи інший склад злочину передбачає спеціального потерпілого, необхідно назвати хоча б один склад, який би містив загального потерпілого. Проте у кримінальному законі такого складу злочину не існувало і не існує, на відміну, скажімо, від складу із загальним суб’єктом злочину.

У науці також висловлюється думка, що ознакою складу злочину виступає не потерпілий від злочину, а «ознака, що характеризує потерпілого» або «ознака, що характеризує особу потерпілого» [48, 238] [189]). Така позиція також викликає заперечення. Дослідження законодавства про кримінальну відповідальність дає можливість зробити висновок, що законодавець, конструюючи склади злочинів, вказує не на ознаки, які характеризують потерпілих чи їх особу, а безпосередньо називає види потерпілих: державний чи громадський діяч, заручник, пацієнт, суддя, народний засідатель, присяжний тощо (ст. 112, п. 3 ч. 2 ст. 115, статті 141, 377 КК та ін.).

Потерпілий є ознакою 122 складів злочинів, що становить 17,4% від їх загальної кількості [190]). В усіх цих складах потерпілий є обов’язковою ознакою. Разом з тим, деякі зі складів такої ознаки не мають (див., наприклад, ст. 200 КК «Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнання для їх виготовлення», ст. 246 КК «Незаконна порубка лісу»). Отже, в одних складах потерпілий – це обов’язкова ознака, а в інших – не обов’язкова. Таким чином, у межах загального вчення про склад злочину потерпілий належить до групи додаткових, факультативних ознак складу злочину.

Як зазначалося, потерпілий разом з іншими ознаками складу злочину може характеризувати різні рівні суспільної небезпечності злочину. У тих складах злочинів, в яких потерпілий характеризує типову суспільну небезпечність, він виступає конститутивною ознакою складу злочину (див., наприклад, ст. 170 КК «Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій», ст. 280 КК «Примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов’язків», ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність»). Таку функцію потерпілий виконує у 87 складах злочинів, що становлять 12,4% від їх загальної кількості. У тих складах злочинів, у яких потерпілий відбиває підвищену суспільну небезпечність, він розглядається як ознака, що обтяжує відповідальність (див., наприклад, ч. 3 ст. 152 КК, ч. 3 ст. 303 КК). Таку роль потерпілий відіграє у 35 складах злочинів, що становлять 5% від їх загальної кількості. Дослідження злочинів, передбачених у КК, показує, що потерпілий ніколи не характеризує знижену суспільну небезпечність, тобто потерпілий не може бути ознакою складу злочину, що пом’якшує відповідальність.

Аналіз законодавства про кримінальну відповідальність свідчить про те, що ознаками складу злочину є найрізноманітніші види потерпілих від злочинів. З метою поглибленого вивчення всіх цих видів їх доцільно об’єднати у певні групи.

Слід зазначити, що класифікація потерпілих, які є ознаками складу злочину, вже проводилося в науці кримінального права. Ще О. Лохвицький, досліджуючи Уложення про покарання 1845 р., виділяв такі групи потерпілих. Так, група, сформована за ознакою віку, містила таких потерпілих: дитина, яка тільки що народилася; малолітні взагалі; неповнолітні; дитина до трьох років, дитина від трьох до семи років; за ознакою статі: жінка, чоловік; за ознакою фізичних та розумових вад потерпілого: потвора, глухонімий, сліпий, недоумкуватий, божевільний; за ознакою політичного становища: Государ Імператор та члени Імператорського дому, іноземний Государ, дипломатичний агент, особа, що має законну владу (посадова особа; начальник); за ознакою суспільного положення: поміщик, хазяїн або майстер, пан та члени його родини; за ознакою релігійного становища: священнослужитель християнських віросповідань; за ознакою шлюбних чи родинних відносин: чоловік (дружина), батько, дитина, брат (сестра), дядько (тітка), тесть (теща), свекор (свекруха) [113] [191]).

Залежно від особливостей соціального суб’єкта можна виділити чотири виду потерпілих, що є ознаками складу злочину: фізичні особи (1); юридичні особи (2); держава (3); інші соціальні утворення (4).

Тут слід зазначити, що попри те, що такий вид потерпілого від злочину, як суспільство, має важливе значення для визначення соціальної сутності злочинів, їх диференціації в межах Особливої частини КК, встановлення суспільно небезпечних наслідків посягань, законодавець не вказує на нього при формулюванні певних видів злочинів, тому цей вид потерпілого не розглядається як ознака складу злочину.

Перша група потерпілих, які є ознаками складів злочинів, є численною, тому залежно від соціального статусу фізичної особи в цій групі доцільно виділити дванадцять підгруп.

Потерпілі, статус яких обумовлюється суспільними відносинами, що забезпечують діяльність вищих органів державної влади, а також політичних партій (1.1): Президент України (статті 112, 344, 346 КК), Голова Верховної Ради (статті 112, 344, 346 КК), народний депутат України (статті 112, 344, 346, 351 КК), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (статті 112, 344, 346 КК), представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 344 КК); Прем’єр-міністр України (статті 112, .344, 346 КК), член Кабінету Міністрів України (статті 112, 344, 346 КК), Голова Конституційного Суду України (статті 112, 344, 346 КК), суддя Конституційного Суду України (статті 112, 344, 346 КК), Голова Верховного Суду України (статті 112, 344, 346 КК), член Верховного Суду України (статті 112, 344, 346 КК), Голова вищого спеціалізованого суду (статті 112, 344, 346 КК), суддя вищого спеціалізованого суду (статті 112, 344, 346 КК), керівник політичної партії (статті 112, 346 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері охорони здоров’я людини (1.2): хворий (статті 138, 139, 140 КК); пацієнт (ст.141 КК); психічно здорова особа (ст.151 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері охорони материнства та дитинства, зокрема, відносинами, які забезпечують нормальний фізичний, психічний, соціальний розвиток неповнолітніх (1.3): жінка, яка перебувала у стані вагітності (вагітна жінка) (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 172, ч. 3 ст. 314 КК); матір, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда (ч. 2 ст. 172 КК); неповнолітній (неповнолітня чи неповнолітній) (ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, частини 1, 2 ст. 137, ч. 2 ст. 140, ст.141, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 147, ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 172, ч. 3 ст. 300, частини 2, 3 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 303, ст. 304, ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 317, статті 323, 324 КК); особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ч. 1 ст. 156 КК); малолітня дитина (малолітній, малолітня особа) (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 146, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153, ч. 2 ст. 156, ч. 2 ст. 299, ч. 3 ст. 307 КК); новонароджена дитина (ч. 2 ст. 135 КК); дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування (ст. 150 КК); особа, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами щодо реалізації людиною статевої свободи (1.4): жінка чи чоловік (ч. 1 ст. 154 КК); потерпіла чи потерпілий (ч. 2 ст. 154 КК); потерпіла особа (ст. 152, 153 КК)

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами щодо реалізації виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (1.5): громадянин, що здійснює право обирати чи бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію (ст. 157 КК); громадянин, що здійснює право брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму (ст. 160 КК); діти, які мають право на отримання аліментів або на утримання (ст. 164 КК); непрацездатні батьки, які мають право на утримання (ст. 165 КК); особа щодо якої встановлена опіка чи піклування (підопічний) (ст. 166, 167 КК); усиновитель чи удочеритель (ст. 168 КК); журналіст (ст. 171 КК); працівник (статті 172-174 КК); громадянин, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України (ч. 2 ст. 173 КК); священнослужитель (ч. 2 ст. 180 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері господарської діяльності (1.6): той, хто займається господарською діяльністю (суб’єкт господарської діяльності) (статті 206, 231, 232 КК); покупець або замовник (ст. 225 КК); споживач (ст. 227 КК); власник комерційної таємниці (ст. 232 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері виробництва (1.7): особи, що мають постійний або тимчасовий зв’язок з виробництвом (статті 271, 272 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері руху та експлуатації транспорту (1.8): працівник залізничного, повітряного, водного, автомобільного, міського електричного чи магістрального трубопровідного транспорту (ст. 280 КК); близька працівнику транспорту особа (ст. 280 КК); екіпаж та пасажири судна, а також зустрінути у морі або на іншому водному шляху особи, які зазнали лиха (ст.284).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами, що забезпечують нормальну діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (1.9.): Генеральний прокурор України (статті 112, 346 КК); Голова Рахункової палати (статті 112, 344, 346 КК); член Рахункової палати (ст. 344 КК); Голова Національного банку України (статті 112, 344, 346 КК); особа, яка виконує службовий або громадський обов’язок (службова особа чи громадянин, який виконує громадський обов’язок) (п. 8 ч. 2 ст. 115, статті 350, 352 КК); близький родич особи, яка виконує службовий або громадський обов’язок (службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок) (п. 8 ч. 2 ст. 115, ст. 352 КК); представник влади (ст. 294, ч. 3 ст. 296, ч. 1 ст. 342 КК); працівник правоохоронного органу (статті 342, 345, 347, 348 КК); член громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону (представник громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку) (частина 3 статті 296, частина 2 статті 342 КК); Голова Центральної виборчої комісії (ст. 344 КК), член Центральної виборчої комісії (ст.344 КК), член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (ст. 344 КК), Голова Антимонопольного комітету України (ст. 344 КК); Голова Фонду державного майна (ст. 344 КК), Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України (ст.344 КК); близький родич працівника правоохоронного органу (статті 345, 347, 348, 349 КК); близький родич державного чи громадського діяча (ст. 346); близька службовій особі людина (ст. 350 КК), близька громадянинові, який виконує громадський обов’язок, людина (ч. 2 ст. 350 КК); депутат місцевої ради (ст. 351 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами, пов’язаними зі здійсненням правосуддя (1.10): невинний у вчиненні злочину (ст.372, ч. 2 ст. 374 КК); особа, яка може бути допитана з кримінальної справи під час дізнання чи досудового слідства (ст. 373 КК); підозрюваний, обвинувачений, підсудний, які мають право на захист (ст.374 КК); суддя (статті 376, 377, 378, 379 КК); народний засідатель (статті 377, 378, 379 КК); присяжний (статті 377, 378, 379 КК); близький родич судді, народного засідателя чи присяжного (статті 377, 378, 379 КК); працівник суду, правоохоронного органу або особа, яка бере участь у кримінальному судочинстві, члени їхньої сім’ї та їхні близькі родичі (особа, взята під захист) (статті 380, 381 КК); свідок, потерпілий, експерт (ст. 386 КК); близький родич свідка, потерпілого чи експерта (ст. 386 КК); захисник чи представник особи (статті 397, 398, 399, 400 КК); близький родич захисника чи представника особи (статті 398, 399, 400 КК)

Потерпілі, статус яких обумовлюється відносинами у сфері несення військової служби (1.11): військовослужбовець (ч. 2 ст. 342, статті 348, 406 КК); начальник (статті 402, 403, 404, 405 КК); особа, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби (ст. 404 КК); військовополонений (ст. 431 КК).

Потерпілі, статус яких обумовлюється міжнародними відносинами (1.12): представник іноземної держави (ст. 443 КК); особа, яка має міжнародний захист (ст. 444 КК).

Друга група, тобто юридичні особи – потерпілі від злочинів, які є ознаками складу злочину, відображена у статтях 364, 365, 367 КК та інших. Цією групою охоплюється також такі види потерпілих як професійна спілка, політична партія, громадська організація (ст.170 КК), установа, що має міжнародний захист (ст.444 КК).

До третьої групи входять такі види: держава Україна (статті 110, 431 КК та ін.) та союзні з Україною держави (ст. 431 КК).

Четвертою групою охоплюються такі види: населення у районі воєнних дій (ст. 433 КК), цивільне населення (ст. 438 КК), національна, етнічна, расова та релігійна групи (ст. 442 КК).

 

 

 

7