ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->2.2.   Потерпілий у системі ознак об’єкта злочину

Потерпілий від злочину в криминальному праві

2.2.   Потерпілий у системі ознак об’єкта злочину

У теорії кримінального права при дослідженні будь-якої ознаки складу злочину одним з основних є питання, який елемент злочину (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону) характеризує ця ознака. В юридичній літературі щодо потерпілого висловлюються різні думки. Одні вчені стверджують, що потерпілий характеризує об’єкт злочину [252, 7] [192]). Другі вважають, що потерпілий і об’єкт злочину – це практично тотожні за змістом поняття (Г. Новосьолов) [140] [193]). З точки зору третіх, потерпілого слід відносити до ознак об’єктивної сторони складу злочину [164] [194]).

Правильне вирішення цього питання, перш за все, залежить від змісту, яким наділяються об’єктивні елементи злочину, і перш за все, його об’єкт. Так, якщо визначати об’єкт як певну взаємодію між соціальними суб’єктами, як суспільне відношення, на яке посягає злочин, то, вочевидь, що потерпілий є ознакою, яка характеризує таке відношення, розкриває його зміст. Наприклад, із ст. 231 КК випливає, що потерпілим від незаконного збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, є суб’єкт господарської діяльності. Отже, об’єкт зазначеного злочину слід шукати у площині тих суспільних відносин, учасниками яких є суб’єкти господарської діяльності. Якщо ж стверджувати, що об’єктом злочину є люди (окремі фізичні особи або ж певного роду множинність осіб), яким злочин заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди, то, звісно, що поняття об’єкта та потерпілого, скоріш за все, співпадуть. Якщо вважати, що об’єкт – це благо, суб’єктивне право чи інтерес, на який посягає злочин, то потерпілого як володільця блага, суб’єктивного права чи інтересу необхідно відносити до ознак об’єктивної сторони злочину.

Разом з тим, у науці кримінального права немає єдиного погляду на сутність об’єкта злочину. Всі визначення цього явища можна звести принаймні до восьми напрямків і, таким чином, виділити вісім відповідних їм теорій.

Теорія кримінального закону як об’єкта злочину. З точки зору Ж. Ортолана, будь-який злочин порушує кримінальний закон, який є об’єктом злочину [206] [195]).

Цікавою є критична оцінка цього судження, яку дав К. Біндінг. “Рішення, що будь-який злочин посягає на кримінальний закон, – писав він, – містить у собі явне непорозуміння, бо положення кримінального закону, на підставі якого карається злочинець, ототожнюються з юридичним положенням, яке злочинець порушує. Відомо, що будь-який кримінальний закон складається з описів злочинного діяння (диспозиція) та покарання, що повинно бути призначено (санкція), однак описи згідно з логікою не можуть бути порушені, навпаки, при застосуванні кримінального закону необхідно, щоб вчинюване діяння було юридично тотожне диспозиції закону; а порушення, точніше, невиконання, незастосування санкції можливе лише з боку органів судової влади, а не з боку злочинця» [269, 206] [196]).

Теорія правового обов’язку як об’єкта злочину. «Суттєвим елементом злочину, – вважав Россі, – є порушення певного обов’язку. Які б не були страждання, немає злочину, якщо не було порушено обов’язку; але якщо було таке порушення, то якою б не була насолода, є необхідним злочин.» [173] [197]). На обов’язок як на об’єкт злочину вказував і П. Калмиков: «Об’єктом зветься те, проти чого вчинюється злочин; взагалі, злочин є порушення юридичного обов’язку, який може бути віднесений до цілого суспільства або ж до окремої особи...» [68] [198]). Аналогічні судження щодо об’єкта злочину висловлював П. Пусторослєв [162] [199]).

Теорія суб’єктивного права як об’єкта злочину. На думку А. Фейєрбаха «злочином є діяння, яке стоїть під загрозою кримінального закону і яке суперечить праву іншого» [240] [200]). Суб’єктивне право (право іншого), на погляд цього вченого, виступає об’єктом злочину. У західній літературі цю думку підтримував та розвивав І. Тіссо [68] [201]). На близькій позиції стояв російський криміналіст В. Спасович. Він вважав, що злочин – це «протизаконне посягання на чиєсь право, яке настільки важливе, що держава, вважаючи це право однією з необхідних умов співжиття, при недостатності інших засобів охорони, захищає його недоторканність покаранням» [200] [202]).

Нормативна теорія об’єкта злочину (Normentheоrie). У полеміку з А. Фейєрбахом з приводу теорії суб’єктивного права як об’єкта злочину вступив К. Біндінг, який запропонував своє бачення об’єкта. Злочин посягає на одну чи декілька норм, визнаних та охоронюваних державою, – писав він. Такими нормами можуть бути не тільки положення писаного, об’єктивного права, але й правила права позазаконного [269] [203]). Водночас цим К. Біндінг підкреслював, що при посяганні на ту чи іншу норму злочином порушується і певне благо, яке ґрунтується на цій нормі; таке благо теж необхідно визнавати об’єктом злочину. Вчений акцентував увагу на об’єктивному характері блага, зазначав, що корисність блага має не суб’єктивну природу, засновану на задоволенні людських потреб, а об’єктивну. Уявлення ж про благо як про явище, що має духовний компонент, було проголошено К. Біндінгом сентиментальністю та грубою помилкою [269] [204]).

У дореволюційній Росії такий підхід до визначення об’єкта злочину підтримували Л. Білогриць-Котляревський, М. Сергєєвський та багато інших дослідників [11, 191] [205]). На певному етапі розвитку кримінально-правової науки нормативна теорія об’єкта злочину стає домінуючою.

Теорія правоохоронюваного інтересу як об’єкта злочину (Interessentheorie). Не всі вчені підтримали біндінговський погляд. Неодноразово підкреслював його двозначність (щодо визнання об’єктом як норми, так і блага) та помилковість (щодо характеристики блага як явища об’єктивної дійсності) Ф. Ліст. “Життя людей створює певні інтереси, – писав він, – тобто особливого роду психічне ставлення людей до певних явищ. Право ставить ці інтереси під свою охорону (забороняє вчинення дій, що викликають незадоволення інтересів) і підносить їх до ступеня правових благ» [111] [206]). На такі правоохоронювані інтереси (правові блага), на думку Ф. Ліста, і посягає злочин. Так була започаткована теорія правоохоронюваного інтересу як об’єкта злочину (Interessentheorie).

Дещо інший вигляд вона мала в працях Р. Кесслера, який наполягав на чіткому розмежуванні понять «правове благо» та «правоохоронюваний інтерес» [277] [207]). На його думку, інтерес – це ставлення особи до конкретного факту. Що стосується блага, то під ним слід розуміти предмет, який здатний сприяти доброму духовному або тілесному стану людини. Благо та інтерес взаємно обумовлюють один одного: не існує жодного блага, яке б не складало би предмет людського інтересу і не може бути інтересу до певного явища, якщо це явище не містить у собі властивостей блага [277] [208]).

У дореволюційній науці кримінального права Російської імперії на позиціях Interessentheorie стояли М. Таганцев, К. Шавров та багато інших вчених [206, 260] [209]). Так, М. Таганцев писав: «Визначаючи злочин як посягання на норму в її реальному бутті, або, іншими словами, як посягання на правоохоронювані інтереси життя, ми тим самим встановлюємо і поняття про об’єкт злочинного посягання: таким є заповідь або норма права, що знайшла своє вираження у тому, що входить до сфери суб’єктивних прав, охоронюваному цією нормою інтересі життя.» [206] [210]). У радянські часи інтерес як об’єкт злочину розглядав Є. Каїржанов [67] [211]). Сьогодні положення Interessentheorie підтримують А. Наумов, І. Самощенко, А. Пашковська [132, 178, 108] [212]).

Теорія правового блага (цінності) як об’єкта злочину. Критично положення Normentheorie та Interessentheorie були сприйняті С. Познишевим. «Об’єктом злочину, хоча б і віддаленим ... не можна вважати правову норму ... Не можна також погодитися з думкою тих вчених, які вважають об’єктом злочину правоохронювані інтереси, оскільки інтерес не може бути порушений інакше, як шляхом посягання на те благо, з яким цей інтерес пов’язаний і яке й є справжнім об’єктом злочину ... Вірна відповідь на розглядуване питання про об’єкт злочину, зводиться до такого: об’єктами злочину є ті конкретні відносини, речі та стани осіб чи речей, які охороняються законом під страхом покарання. Стисло їх можна назвати правовими благами.» [153] [213])

Через століття до цієї теорії повертаються вітчизняні вчені [244, 245, 118, 34] [214]). Так, з точки зору Є. Фесенка об’єктом пропонується визнавати, охоронювані законом цінності, проти яких спрямовано злочинне діяння і яким спричиняється чи може бути заподіяна шкода. Компонентами (різновидами) вказаних цінностей є потерпілі, їхні права та інтереси, соціальні зв’язки, а також матеріалізовані або нематеріалізовані блага» [245, 243] [215]). З точки зору С. Гавриша, основну ідею концепції об’єкта злочину відображає формула «об’єкт – правове благо», яка успішно поєднує у собі, з одного боку, вказівку на специфіку кримінального права (кримінальна відповідальність настає лише за посягання на охоронювані кримінальним законом блага), а з іншого – вказівку на реальне благо як охоронювану цінність [34] [216]). Судження цих авторів підтримує та розвиває російський дослідник С. Растропов, який вважає, що найбільший інтерес при визначенні об’єкта злочину становить концепція «об’єкт – правове благо як певна цінність», при цьому автор наполягає, що крім цієї концепції можна звернутися і до досвіду інших теорій об’єкта злочину [166] [217]). О. Зателепін також погоджується з тим, що об’єкт злочину – це певне правове благо. Разом з тим він підкреслює, що такої характеристики явно недостатньо для того, щоб з’ясувати сутність об’єкта злочину. На його думку, об’єкт – це охоронювана кримінальним законом соціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, яка зазнає злочинного посягання, за яке передбачена кримінальна відповідальність [62] [218]).

Теорія суспільних відносин як об’єкта злочину. Ідея цієї теорії з’явилась наприкінці ХІХ століття. Так, з точки зору І. Фойницького, будь-який злочин має два об’єкти: посередній – заповідь, що порушується, та безпосередній – те відношення, яке охороняється цією заповіддю та складає її реальний прояв [248] [219]). На думку С. Мокринського, “об’єктом волі є певне втілення правового блага, те фактичне відношення, змінити яке мала на увазі особа, що вирішила вчинити злочин» [127] [220]).

Ідея про об’єкт злочину, як про певне суспільне відношення, знайшла своє відображення й в перших законодавчих актах Радянської держави (пункти 1, 5 Керівних начал з кримінального права РРФСР 1919 р. [159]) [221]). Її також підтримали радянські вчені А. Піонтковський, В. Кудрявцев, Б. Никифоров, Є. Фролов, В. Глістін та багато інших [151, 98, 136, 252, 41] [222]).

У сучасній науці цю ідею розвивають В. Тацій, В. Сташис, В. Борисов, Л. Гаухман та інші криміналісти [210, 20, 37] [223]). Так, В. Тацій зазначає: «…Об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини ... Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини.» [92] [224]).

Антропологічна теорія об’єкта злочину. Людей об’єктом злочину називав Д. Дріль:. «...Об’єктом злочину, як порушенням того чи іншого певного права та відповідного йому певного обов’язку може бути тільки людина, об’єднання осіб у різні спільноти і у ще більш велике ціле – державу ...» [55] [225]).

Положення цієї теорії в сучасній науці кримінального права відстоює Г. Новосьолов [140] [226]). «Об’єктом будь-якого злочину, а не лише спрямованого проти особи, – пише він, – є люди, які в одних випадках виступають як окремі фізичні особи, в інших – як певного роду множинність осіб, які мають чи не мають статус юридичної особи, в третіх – як соціум (суспільство)» [140] [227]).

У даному дослідженні важко однозначно відповісти, яка з окреслених теорій точніше відображає сутність об’єкта злочину. Така відповідь може бути дана лише у разі проведення комплексного дослідження, в якому б використовувалися знання не лише кримінального права, а й філософії, соціології та загальної теорії права. Між тим і тут, спираючись на логіку побудови чинного законодавства про кримінальну відповідальність, певні висновки про сутність об’єкта злочину можна зробити.

Так, у філософії під об’єктом (від лат. objectus – кидаю вперед, протиставляю) розуміється те, що протистоїть суб’єкту, що є предметом його пізнання, практичного впливу, діяльності [17, 78, 247] [228]). Звернемося до визначень злочинів у законодавстві про кримінальну відповідальність та розглянемо, як у них відображене те, що протистоїть суб’єкту злочину, те, на що спрямована його діяльність, іншими словами – як у законі охарактеризований об’єкт злочину.

Так, при описі одних злочинів (перша група) зазначається, що діяння заподіює шкоду певним матеріальним чи нематеріальним благам. У статті 111 КК вказано, що державною зрадою є діяння, що вчинюється на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України; у ст. 137 КК йдеться про спричинення істотної шкоди здоров’ю. Про заподіяння шкоди таким благам, як таємниця голосування, законна діяльність, релігійна святиня, лісовий масив, зелене насадження, громадський порядок вказано у статтях 159, 170, 179, 245, 293 КК.

При характеристиці інших злочинів (друга група) законодавцем підкреслюється, що діянням порушується певний юридичний обов’язок. У статті 131 КК йдеться про неналежне виконання професійних обов’язків; у ст. 166 КК – про злісне невиконання встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною. Аналогічно об’єкт злочину охарактеризований у статтях 140, 197 КК та інших.

При описі ще однієї (третьої) групи злочинів вказується, що діяння посягає на ті чи інші суб’єктивні права. Наприклад, у ст. 157 КК передбачено, що таким є право обирати чи бути обраним Президентом України, народним депутатом, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим і т. д.; у ст. 160 КК – право брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму; у ст. 374 КК – право на захист.

Описуючи ще одну групу злочинів (четверта група), зазначається, що порушуються певні регулятивні норми: угода про працю (ст. 173 КК); правила екологічної безпеки (ст. 236 КК); законодавство про охорону праці (ст. 271 КК) та інші норми.

У п’ятій групі йдеться про заподіяння шкоди інтересам. У статті 365 КК зазначається, що зловживання владою є злочином лише тоді, коли воно заподіює істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб (див. також статті 189, 206, 356, 367 КК та ін.).

При формулюванні багатьох злочинів зазначено, що діяння посягає на певних соціальних суб’єктів (потерпілі від злочинів): державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); особу, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 156 КК); Україні або союзній з нею державі (ст. 431 КК); та інших.

Як бачимо, в законодавстві про кримінальну відповідальності по-різному охарактеризований об’єкт злочину. В одних випадках – шляхом вказівок на матеріальні чи ідеальні блага, в інших – на суб’єктивні права, юридичні обов’язки, інтереси, регулятивні норми, потерпілих.

Думається, що дослідження цього різноманіття законодавчих описів об’єктів злочину може підштовхнути до висновку, що як об’єкт злочину слід розглядати і блага, і права, і обов’язки, і норми, і інтереси, і потерпілих.

Однак, на наш погляд, з цього дослідження повинен випливати інший висновок. Так, встановлюючи, як у законі про кримінальну відповідальність відображені об’єкти злочинів, ми аналізували законодавчі визначення злочинів. Відомо, що такі визначення складаються з ознак складу злочину, які законодавець вважає найбільш суттєвими і які, з його точки зору, необхідним чином відбивають як ті чи інші елементи злочину (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону), так і весь злочин у цілому. Звідси, благо, суб’єктивне право, юридичний обов’язок, інтерес, регулятивна норма, потерпілий – явища, предмети, суб’єкти, на які вказується в кримінальному законі, слід розглядати не як об’єкти злочинів, а лише як ознаки (характерні риси), завдяки яким законодавець відображає ці об’єкти.

При цьому слід зазначити, що у реальній дійсності благо, суб’єктивне право, юридичний обов’язок, інтерес, норма, потерпілий перебувають у певному зв’язку. З цього випливає, що якщо у диспозиції статті КК існує вказівка лише на одну з названих ознак, то це дає можливість встановити й інші, що не названі в диспозиції, а через них і об’єкт злочину в цілому. Наприклад, у ст. 206 КК зазначено, що діяння посягає на таке благо, як законна господарська діяльність. Цього достатньо, щоб стверджувати, що разом з цим благом порушується інтерес суб’єкта господарювання вільно здійснювати свою діяльність; його суб’єктивне право, зокрема, свобода суб’єкта господарювання у виборі виду діяльності, форм і засобів її здійснення, контрагентів, яке врегульовано нормами Конституції України (ч. 3 ст. 42) та Господарського кодексу України; порушується відповідний цьому праву обов’язок; а також заподіюється шкода певному соціальному суб’єкту – суб’єкту господарювання, який виступає одним з потерпілих від злочину, передбаченого у ст. 206 КК.

Завдяки вказівкам на благо, суб’єктивне право, юридичний обов’язок, інтерес, норму, потерпілого законодавець може характеризувати як основні так і додаткові об’єкти злочинів. Наприклад, у статті 112 КК, вказівкою на потерпілих (Президент України, Голова Верховної Ради, народний депутат тощо) охарактеризований основний об’єкт злочину, а вказівкою на благо (життя) окреслено додатковий обов’язковий об’єкт злочину.

Комплексне дослідження ознак, завдяки яким законодавець характеризує об’єкт злочину, дозволяє назвати те явище дійсності, на яке посягає злочин (об’єкт злочину). Для цього звернемось до соціології. Велике значення в цій галузі науки має категорія суспільних відносин. У радянській літературі під суспільними відносинами розумілися «відносини, що складаються між людьми»; «відносини між людьми у процесі їх суспільного життя»; «сукупність зв’язків, що виникають між соціальними групами людей»; «різноманітні зв’язки, які складаються між людьми в різних сферах суспільного життя»; «об’єктивована, успадкована, сукупна жива, чуттєва та інша діяльність людей, що виступає як співробітництво багатьох індивідів у зв’язку з їх ставленням одного до іншого»; «об’єктивна та стійка структура суспільних зв’язків, яка формується (складається та змінюється)  відповідно до видів та предметів людської діяльності та проявляється, передусім, як масові інтереси людей»; «соціальні зв’язки, що визначаються характером об’єкта та суб’єкта діяльності» [210] [229]). Незважаючи на деякі відмінності у цих формулюваннях, слід визнати, що радянські вчені виходили з того, що суспільні відносини – це певні зв’язки між суб’єктами, які складаються у процесі їх матеріальної та духовної діяльності. Дещо уточнює цей погляд сучасний соціолог С. Новикова. На її думку, суспільними відносинами [230]) є система нормативних взаємодій між партнерами з приводу чогось, що їх зв’язує [139] [231]). Саме те, що суспільні відносини є зв’язками, які обмежені певними нормами (іноді навіть і не формальними), дозволяє відрізнити ці відносини від іншої соціальної взаємодії [139] [232]). Таким чином, суспільним відносинам притаманні такі ознаки: присутність суб’єктів, соціального зв’язку між ними, предмета, з приводу якого існує цей зв’язок, а також норми, що його регулює.

Порівняння ознак суспільних відносин з ознаками, які в кримінальному законі характеризують об’єкти злочинів, дозволяє зробити висновок про те, що перші є родовими щодо других. Так, суб’єктивне право, юридичний обов’язок та інтерес охоплюються поняттям соціального зв’язку; потерпілий є різновидом суб’єкта суспільного відношення; матеріальне (нематеріальне) благо – це вид предмета суспільного відношення; норма, на яку в кримінальному законі вказується при описанні об’єкта злочину є видом норми, що регулює суспільне відношення.

З цього випливає, що об’єктом будь-якого злочину є певний вид суспільного відношення. В юридичній літературі справедливо зазначається, що видовою особливістю цього відношення, рисою, яка відрізняє його від будь-якого іншого відношення, є те, що воно знаходиться під охороною кримінального закону. Іншими словами – на порушення цього відношення законодавство при кримінальну відповідальність накладає заборону [60, 210, 92] [233]).

Таким чином, викладене дозволяє зробити наступні висновки. Об’єктом будь-якого злочину є суспільне відношення, що знаходиться під охороною кримінального закону. Найбільш обґрунтованою з позицій чинного законодавства є теорія суспільних відносин як об’єкта злочину. У диспозиціях статей Особливої частини КК об’єкти злочинів описуються через вказівки на матеріальні чи нематеріальні блага, суб’єктивні права, юридичні обов’язки, інтереси, регулятивні норми. До цих ознак належить й потерпілий від злочину [180] [234]).

З’ясування потерпілого дозволяє чітко встановити ті суспільні відносини, на які посягає злочин. Завдяки вказівці на потерпілого законодавець визначає об’єкти злочинів (основні та додаткові). Наприклад, потерпілими від злочину, передбаченого у ст. 379 КК, є суддя, народний засідатель, присяжний або їх близькі родичі, які безпосередньо зазначені в законі. З цього можна зробити висновок, що об’єктом відповідного злочину (основним) є суспільні відносини, пов’язані зі здійсненням правосуддя. Потерпілим від злочину, закріпленого у ч. 3 ст. 314 КК, на ряду з іншими суб’єктами, є неповнолітні особи, про яких йдеться у диспозиції зазначеної норми. З цього випливає, що об’єктом злочину (додатковим) є суспільні відносини, що забезпечують нормальний розвиток неповнолітніх.

Крім того, потерпілий та об’єкт злочину мають і зворотний зв’язок. З’ясування інших (крім потерпілого) ознак об’єкта злочину, визначення суспільного відношення, яке зазнає шкоди у разі вчинення злочину, дозволяє встановити й потерпілого від злочину. Так, наприклад, ознакою складу злочину, передбаченого у ст.271 КК, є норма, а саме – законодавчий та інший нормативно-правовий акт про охорону праці. Завдяки вказівці на цю норму охарактеризований об’єкт злочину, тобто суспільні відносини, що забезпечують безпеку праці на виробництві. Відомо, що такі відносини складаються між суб’єктами, які певним чином пов’язані з виробництвом. Отже, потерпілими від злочину, що досліджується, можуть бути лише ті особи, які безпосередньо працюють на виробництві, прибули у відрядження, на практику або стажування, та інші суб’єкти, що мають зв’язок з виробництвом [21] [235]).

Традиційно в науці кримінального права об’єкт злочину досліджується крізь призму його структури. Отже, комплексна кримінально-правова характеристика потерпілого від злочину обумовлює необхідність з’ясування місця потерпілого в цій структурі.

Домінуючою у літературі є думка, що структура об’єкта злочину містить три елементи: учасники суспільних відносин (1); соціальний зв’язок між ними (2); предмет, з приводу якого існують відносини (3) [252, 41, 210, 21] [236]). Так, Є. Фролов зазначав: «Вивчення філософської і загальносоціологічної літератури дозволяє зробити висновок, що будь-які суспільні відносини по суті полягають у тому, що ті або інші учасники соціального життя під впливом своїх потреб та інтересів виявляються пов’язаними між собою з приводу того об’єктивно існуючого матеріального чи нематеріального явища, яке здатне задовольнити їх потреби. Даний зв’язок знаходить своє вираження у взаємодії зазначених суб’єктів, що вирішальним чином визначає можливості поведінки кожного з них, визначає їх реальні соціальні можливості. Виходячи з викладеного, в складі суспільних відносин виділяються такі елементи: учасники відносин, їх суб’єкти; взаємозв’язок суб’єктів між собою; предмет (об’єкт) відносин.» [252] [237]).

Разом з тим, у теорії кримінального права висловлюють й інші думки. Я. Брайнін вважає: «Склад поняття суспільного відношення як об’єкта злочину містить ряд елементів: суб’єкти, або учасники цих відносин, їх дії чи становище один до одного, охоронювані законом інтереси суб’єктів суспільного відношення та їх матеріальне вираження у вигляді предметів, речей чи інших матеріальних цінностей» [29] [238]). Інтерес як самостійний елемент охоронюваного законом суспільного відношення розглядав й О. Кузнецов: «... Об’єкт злочину проти особи, її прав та інтересів містить у собі: а) суспільні відносини, які складають суть певної особи; б) особу як суб’єкта, учасника цих відносин, їх носія; в) інтереси, що лежать в основі вказаних відносин, або суб’єктивні права громадян» [101] [239]). На думку В. Кудрявцева, до структури суспільних відносин, що знаходяться під охороною кримінального закону, входить так звана «фактична оболонка»: «...для регулювання та охорони фактичних відносин встановлюються правові відносини, що забезпечують певну поведінку їх учасників. Образно кажучи, навколо певних суспільних відносин утворюється якась «правова оболонка», що складається звичайно з системи правовідносин однієї або кількох галузей права. Іноді забувають про наявність цієї правової оболонки, що призводить до недооцінки протиправності як ознаки посягання на соціалістичні суспільні відносини, або, що більш поширено, фіксують увагу лише на цій правовій оболонці, не аналізуючи схованих за нею фактичних суспільних відносин, які є основним ядром об’єкта злочинного посягання.» [100] [240]).

Однак, не дивлячись на розбіжності щодо визначення структури суспільного відношення як об’єкта злочину, всі автори визнають, що обов’язковим її елементом є суб’єкти (учасники) відносин. «Безсуб’єктних суспільних відносин у дійсності не існує, – зазначає В.Тацій. - Якщо немає суб’єктів відношення, то очевидно не існує й самого відношення, яке завжди є певним зв’язком між певними суб’єктами.» [210] [241]).

Учасники будь-яких суспільних відносин є носіями відповідних охоронюваних законом прав, обов’язків та інтересів, що існують з приводу тих чи інших благ (предметів відносин). Суб’єктів суспільних відносин можна поділити на дві групи. До першої належать суб’єкти, які мають юридичні обов’язки, а до другої – суб’єкти, які володіють певними благами, правами та відповідними інтересами. Тут же зазначимо, що більшість охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин за своєю природою є абсолютними, тобто одному учасникові відносин належить певне благо, право чи інтерес, а на всіх інших учасників покладений обов’язок не порушувати ту чи іншу соціальну цінність. До таких відносин належать, зокрема, відносини щодо охорони життя та здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості людини.

Суб’єкти суспільних відносин, що знаходяться під охороною кримінального закону, які мають певні блага, права та інтереси, у разі вчинення злочинів виступають потерпілими від них. Потерпілого, як одного з учасників охоронюваного суспільного відношення, розглядав ще Б. Никифоров. Він писав: «І в загальному визначенні злочину ... і у визначеннях окремих груп злочинів, а також при поділі злочинів на групи важливе, хоча і не виняткове значення в складі об’єкта, має ознака носія охоронюваних кримінальним законом інтересів, конкретний учасник ... суспільних відносин. До вчинення злочину – це охоронюваний погрозою застосування покарання «суб’єкт». Після вчинення злочину – це охоронюваний за допомогою застосування покарання потерпілий – не тільки в конкретному процесуальному вигляді фізичної або юридичної особи, яку або представника якої можна викликати в суд, допитати і т. ін., але й в узагальненому сенсі – у значенні власника відповідних інтересів, забезпечених забороною або велінням кримінального закону» [136] [242]). Про потерпілого як про учасника суспільного відношення писав й Є. Фролов: «...Потерпілий – це конкретний учасник суспільних відносин, носій різних соціальних можливостей, одна або декілька з яких виявилися порушеними внаслідок вчинення злочину» [252] [243]). На цій же позиції стоїть В.Тацій: «... Учасник охоронюваних суспільних відносин, якому заподіяна шкода, завжди виступає як потерпілий від злочину. Такими суб’єктами відносин можуть бути не тільки окремі громадяни, але й їхні колективи, юридичні особи та ін.» [210] [244]). Аналогічні судження щодо визначення місця потерпілого у структурі об’єкта злочину висловлюють у дисертаційних дослідженнях В. Батюкова, І. Фаргієв, Б. Сидоров [7, 239, 195] [245]).

Отже, потерпілий від злочину – це завжди один із суб’єктів охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, на які посягає злочин. Таким чином, можна запропонувати визначення поняття потерпілого від злочину з позиції структури об’єкта злочину. Потерпілий від злочину – це суб’єкт охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, благу, праву чи інтересу якого злочином заподіюється шкода або створюється загроза такої.

 

8