yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->7.      Тема 3. Ресурсний потенціал регіону та його використання.

Регіональна економіка

7.      Тема 3. Ресурсний потенціал регіону та його використання.

Зміст лекції:

1. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону.

2. Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток

3. Інноваційно-інвестиційний потенціал регіону.

4. Система показників рівня економічного розвитку регіону.

5. Система показників рівня життя населення регіону.

 

7.1.         1. Вплив факторів природно-ресурсного потенціалу на галузеву та територіальну структуру господарства регіону.

Природно-ресурсний потенціал. Якщо природно-ресурсний потенціал беруть до уваги як фактор розміщення і розвитку продуктивних сил, то його розглядають як сукупність запасів усіх природних компонентів (мінерально-сировинних, водних, земельних, лісових, повітряних, кліматичних тощо) на конкретній території на визначену дату. Для попереднього визначення місця розташування того чи іншого виробництва використовують укрупнені показники матеріаломісткості, енергомісткості, водомісткості тощо, які є завжди залежними від рівня технологій. Так, наприклад, для виготовлення однієї тонни віскозного шовку необхідно мати півтори тонни умовного палива, а для виплавляння однієї тонни нікелю - 50 тонн умовного палива, для виробництва однієї тонни целюлози потрібно 200 м3 води, а для однієї тонни віскозного шовку—500 м3 води і т.д.

Оцінюючи природно-ресурсний потенціал території варто звернути увагу на такі його особливості:

-          обсяги, склад і якість ресурсів. Від них залежить масовість виробництва, його концентрація. Склад природних ресурсів впливає на галузеву структуру господарства. Якість впливає на економічну ефективність діяльності. Визначаючи сприятливість чи несприятливість якогось фактора, порівнюють запаси природного компонента, його якісні характеристики з потребою у ньому та задані потужності виробництва. Тому, навіть, якщо є незначні запаси певного компонента, але при невеликій потребі у ньому, природно-ресурсний потенціал може бути стимулюючим фактором. І навпаки, навіть, якщо є великі запаси, але при дуже великій потребі він може стати лімітуючим;

-          наявність «територіальних поєднань природних ресурсів». Територіальне поєднання природних ресурсів – це сукупність декількох видів природних ресурсів, зосереджених на певній території. Наприклад, поєднання природних ресурсів Карпат є сприятливим для розвитку туризму і рекреації (мінеральна вода, чисте повітря, мальовничі краєвиди). Поєднання природних ресурсів Донбасу сприяло формуванню тут металургійного комплексу (запаси руд чорних металів, коксівне вугілля, вогнетриви);

-          наявність взаємозамінних видів природних ресурсів. Це дає можливість використовувати одні після вичерпання інших. Прикладом можуть бути паливні ресурси: кам’яне, буре вугілля, горючі сланці. нафта, газ;

-          наявність «конкурентних» видів природних ресурсів. Наприклад, розташування гірничохімічних і рекреаційних природних ресурсів  на одній території породжує проблему економічного обґрунтування пріоритетного виду господарської діяльності на такій території, оскільки розвиток хімічної промисловості і рекреації одночасно неможливе;

-          оцінка потенціалу природних ресурсів. Йдеться про виділення ресурсів місцевого, загальнорайонного, міжрайонного, світового значення. Це важливо на початковій стадії при обґрунтуванні інвестиційної привабливості проектів по використанню тих чи інших природних ресурсів;

-          екологічний стан природно-ресурсного потенціалу . Цей параметр визначає можливість використання природних ресурсів, їх якість. Несприятливий екологічний стан ресурсів можна розглядати як обмежуючий чинник їх використання.

 

7.2.         2. Демографічний потенціал регіону і його вплив на регіональний розвиток

Демографічні фактори. Кожне територіальне утворення володіє трудовим потенціалом - запасами праці. Трудовий потенціал є також надзвичайно важливим фактором розвитку і розміщення продуктивних сил. Трудовий потенціал визначається демографічною ситуацією. Демографічна ситуація - це стан населення на конкретній території на визначену дату. Під станом населення розуміють не тільки кількість населення, але і його кваліметричні (якісні) характеристики: розподіл населення за віком, за статтю, за рівнем освіти, за конфесійною приналежністю, за культурними традиціями і таке інше. Звичайно, всі ці характеристики по-різному впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил.

За кількістю трудових ресурсів регіони поділяються на праценадлишкові і працедефіцитні. Це впливає на розміщення окремих галузей. Такі виробництва, наприклад, як сучасне приладобудування, є трудомісткими і вимагають концентрації запасів робочої сили в конкретному місці.

Структура трудових ресурсів за віком, статтю, соціальним станом і національним складом визначає структуру господарства. Радіотехнічні, оптичні та деякі інші виробництва потребують висококваліфікованої, молодої робочої сили з гострим зором, витривалої до монотонної роботи.

Якісна сторона трудових ресурсів – наявність висококваліфікованих спеціалістів. Сучасні підприємства, які використовують найновіші технології, потребують високо­кваліфікованих кадрів із знанням комп'ютерної техніки. Такі кадри сконцентровані, як правило, у великих містах - рушіях науково-технічного прогресу.

Трудові ресурси можна розглядати як один із найбільш мобільних ресурсів регіону, оскільки вони можуть при наявності певної мотивації переміщатися по території. Крім того, варто підкреслити взаємозамінність факторів праці і капіталу: при нестачі трудових ресурсів можна вкласти кошти у працезберігаючі технології.

Важливим є також чинник безробіття. З соціальної точки зору – це негативне явище, яке тягне за собою низку суспільних негараздів (економічні втрати, зниження здоров’я населення, погіршення криміногенної ситуації тощо). Однак з точки зору розміщення підприємства цей фактор до певної міри позитивний – є резерв незадіяної робочої сили.

Важливим елементом демографічного потенціалу є розселенський потенціал.

До визначення поняття “місто” в різних країнах і в різні часи підходили по-різному. У більшості країн Західної Європи найпоширенішою і офіційно прийнятою ознакою визначення міста служила кількісна теорія. Відповідно до цієї теорії “містом називається значне й тривале скупчення людей на порівняно незначній території” [1]. У роботах вітчизняних учених відзначено, що використання лише кількісної теорії для визначення поняття міста недостатньо, тому що місто є одночасно й політико-адміністративною, і соціальною, і економічною категорією [6,8,12]. Місто являє собою цілісну просторову соціально-економічну систему, що є первинним елементом територіального поділу праці й місцем життєдіяльності значної частини населення країни. Міста відіграють визначальну роль у поступальному суспільно-економічному розвитку: удосконалюванні техніки й технології, підвищенні ефективності матеріально-технічної бази людської діяльності; росту професійного й кваліфікаційного рівня працівників; посиленні участі держави в розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і ролі в міжнародному поділі праці; формуванні повноцінної сфери обігу й фінансово-кредитної системи; створенні умов для духовного й творчого розвитку людей.

Місто є частиною єдиного народногосподарського комплексу, елементом мережі населених місць і одночасно цілісною системою. Усередині міста можна виділити такі підсистеми:

1. Містоутворююча база, що включає сукупність розташованих у місті підприємств, установ і організацій різних галузей народного господарства, що визначають функції міста в суспільному поділі праці. Залежно від особливостей міста містоутворююче значення мають промисловість, наука й наукове обслуговування, підготовка кадрів з вищою й середньою фаховою освітою, санаторно-курортні, оздоровчі установи, туризм та інші види містоутворюючої діяльності.

2. Демографічна підсистема, що включає населення міста, для якого місто є середовищем проживання. Основними характеристиками демографічної підсистеми є статевовікова й соціальна структура населення, кількісний і професійний

склад трудових ресурсів.

3. Ресурсно-екологічна підсистема, що характеризується показниками стану й використання території міста, водних джерел, повітряного басейну, рослинного покриву й т.ін.

4. Інфраструктурна підсистема, що складається з об’єктів виробничої й соціальної інфраструктури (транспорт, зв’язок, охорона здоров’я, освіта, культураі т.ін.), що забезпечує нормальні умови для проживання населення й функціонування об’єктів, розташованих у місті.

5. Інженерно-планувальна підсистема, що включає різні за виконуваними функціями міські території (житлові, виробничі, комунальні зони), об’єднані в єдине ціле системою загальноміських транспортних і інженерних комунікацій.

Взаємозалежне формування містоутворюючої бази, демографічної, ресурсно–екологічної, інфраструктурних, інженерно-планувальної підсистем, що забезпечують ефективну участь міста в суспільному поділі праці й сприятливі умови для проживання населення й функціонування об’єктів у місті, означає його комплексний економічний і соціальний розвиток.

Роль міста відображено у концепції систем розселення.

Ця теорія з’явилася тоді, коли в науку почав впроваджуватися системний підхід. Він надзвичайно розширив методичний апарат опису розміщення населення у вигляді не поодиноких поселень, а їхніх взаємопов’язаних територіальних груп.

Вихідні положення теорії інтегральних систем розселення:

1) первинними елементами системи розселення є поселення – міські і сільські. Оскільки міські поселення концентрують у собі переважну більшість населення і в них зосереджені різноманітні функції, то вони є організаційними ядрами системи розселення;

2) між міськими поселеннями існують різноманітні зв’язки: демографічні (міграція населення), економічні, соціальні, адміністративно-управлінські тощо. Чим ближче розташовані поселення і чим вищий їх демо- та соціально-економічний потенціал, тим міцніші зв’язки між ними;

3) системи розселення є ієрархічними структурами. Тобто системи нижчого рівня належать до складу систем вищого рівня. Найвищим рівнем вважається загальнодержавна система  розселення, організаційним ядром якої є столиця країни. Найнижчий – елементарна система розселення, що є територіальною єдністю кількох сусідніх поселень (зазвичай, сільських).

Усі системи розселення поділяються на декілька типів залежно від їх просторових масштабів: локальні, регіональні і загальнодержавні. В Україні загальнодержавна система розселення охоплює 29,96 тис. поселень, у тому числі міських приблизно 1343 (з них 889 міст і 454 селища міського типу) і 28619 сільських, які є елементарної базою її формування, розвитку і функціонування. У ній формуються шість великих міжобласних, 25 обласних, близько 60 окружних, 490 районних субсистем.

Сукупність міських поселень країни (регіону) , особливо великих і середніх, разом з лініями комунікацій між ними, утворює опорний каркас міського розселення. Ідею, поняття і концепцію опорного каркаса розвинув московський вчений Георгій Лаппо («Города на пути в будущее», 1987 ). У зазначеній праці автор концепції виділяє такі просторові форми регіональних опорних каркасів міського розселення.

Роль міста відображено у теорії центральних місць та у теорії полюсів росту. На території Європи сформовано, щонайменше, чотири багатофункціональні центри глобального значення: «Великий Лондон» (під яким розуміється вся Південно-Східна Англія); район «Амстердам–Роттердам»; «Великий Франкфурт» з прилеглими рейнськими територіями і «Великий Мілан» (Північна Італія – від Венеції до Туріну й Генуї). Зрозуміло, що існує декілька центрів рангом нижче [9]. Такий центр забезпечує формування відповідного регіонального ринку і стимулює розвиток певної частини глобального простору. Основними економічними стимулами формування таких вузлових центрів є нарощення потенційних можливостей регіону за рахунок використання ефекту «центру тяжіння»[2], мінімізації трансакційних витрат, створення сприятливіших умов для ведення бізнесу і можливість отримання за рахунок цього додаткових конкурентних переваг. По суті, процес регіональної інтеграції зводиться до встановлення тісних зв’язків між такими центрами, а зовсім не до рівномірного покриття всього простору комунікаційними мережами.

Джейн Джейкобс  розробила «теорію  урбаністичного  зростання».  Вона  запропонувала  поняття «регіону-міста» –  місцевої  агломерації, яка виступає ареною створення регіонального добробуту. Урбаністична система створює умови для взаємодії фірм, компаній,  установ,  організацій,  які  займаються  абсолютно  різними видами діяльності, що підвищує ймовірність виникнення новаторських форм бізнесу.

Концепція мережі міських регіонів і їх центрів, які між собою функціонально пов’язані, на європейському просторовому тлі визначає мережі такого функціонального призначення [19, c.14]:

–   інфраструктури (швидкісні магістралі, залізниці, аеропорти);

–   культурно-інформаційні;

–   влади (адміністративне управління та суспільний контроль);

–   товарообігу.

Згідно цієї регіональної концепції просторова структура Європи – це взаємодія мереж центрів та їх зв’язків, які виходять за межі національних кордонів та фізичних бар’єрів. З іншої сторони, означена концепція базується на принципі збереження в майбутньому образу Європи з окремих регіонів, мешканці яких живуть у спадково сприятливому середовищі, що обумовлює його своєрідність. Значна роль у реалізації цієї концепції відводиться транскордонному співробітництву.

У Хартії регіонального та просторового розвитку Європи вказується також на велике значення розбудови міст – воріт, через які здійснюється комунікація і торгівля з іншими континентальними потоками (наприклад, містами з портами, аеропортами, торговими ярмарками, культурними центрами). Цим визначається початок розвитку моделі поліцентричного загально континентального зростання. Такі міста-ворота розвивалися у минулому у західних та східних прибережних районах Європи, а завдяки розвитку міст-воріт східноєвропейської периферії на сучасному етапі з’явились нові транспортні та енергетичні коридори у Азію.

 

 

9