yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Педагогика->Содержание->Нормативно-правове забезпечення реалізації рівних прав та можливостей чоловіків та жінок

Социальная педагогика

Нормативно-правове забезпечення реалізації рівних прав та можливостей чоловіків та жінок

Нормативно-правова база щодо ліквідації нерівності жінки й чоловіка в національних суспільствах є важливим складником формування та функціонування демократичної і соціальної держави й розвитку демократії в країні.

Нормативно-правові документи Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних організацій, як Конвенції (міжнародні договори, що після ратифікації державами-підписантами набувають загальнообов’язкового значення й невиконання яких тягне за собою міжнародну відповідальність), Декларації (заяви держав про наміри, які не мають зобов’язального характеру, тримаючись на авторитеті), наголошують на захист прав людини.

Міжнародно-правові норми й рекомендації ООН становлять важливий політичний і правовий інструментарій для регіональних національних гендерних перетворень. Основоположним документом, що проголосив рівноправність жінок і чоловіків, стала загальна декларація прав людини, прийнята 1948 року. На основі Загальної декларації прав людини прийнято багато міжнародно-правових актів, які забороняють порушення принципу рівноправності. У Міжнародних пактах про права людини (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) закріплена як первинна норма рівноправності статей, де підкреслюється, що держави зобов’язані забезпечувати рівність жінок і чоловіків у користуванні всіма громадянськими, політичними, економічними, соціальними та культурними правами.

Особливу роль у становленні гендерної рівності відіграв правозахисний документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 р., Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (її називають ще СЕОА, або Жіноча конвенція). Україна ратифікувала її 19 грудня 1980 р. До Конвенції приєдналися майже всі країни світу, чим фактично планетарно визнано правовий принцип рівноправності жінок у суспільстві.

Конвенція є першим міжнародним юридичним документом, в якому заборонено дискримінацію жінок. У преамбулі до Конвенції заявлено, що подолання дискримінації щодо жінок є центральним принципом ООН і є предметом зобов’язань держав. Там констатовано, що дискримінація стосовно жінок «порушує принципи рівноправності й поваги до людської гідності» і є перепоною на шляху жіночої участі нарівні з чоловіками в політичному, економічному, соціальному й культурному житті своїх країн.

На відміну від інших договорів, Жіноча конвенція передбачає ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, тобто рівної поведінки, рівного ставлення до жінок і чоловіків, Конвенція юридично забороняє будь-яку діяльність, що спричиняє нерівності жінок. Наприклад, відповідно до ст..2 Жіночої Конвенції держави зобов’язалися:

-       вживати відповідних законодавчих та інших заходів, зокрема й санкцій, з метою заборони будь-якої дискримінації щодо жінок;

-       встановити юридичний захист прав жінок нарівні з чоловіками й забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації;

-       утримуватися від здійснення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок і гарантувати, що державні органи й установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання;

-       вживати всіх відповідних заходів, законодавчих також, для зміни чи скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, які є дискримінаційними щодо жінок;

- скасувати всі дискримінаційні щодо жінок положення свого кримінального законодавства.

Додатковий імпульс реальному втіленню цього документа дав Факультативний протокол до Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 6 жовтня 1999 року (набув чинності 22 грудня 2000 р). У ньому висвітлено процедуру подання повідомлень, заяв жінок, які стали жертвами порушення державою-учасницею будь-якого з гарантованих Конвенцією прав, і процедуру проведення розслідування, що дає змогу Комітетові з ліквідації дискримінації щодо жінок ініціювати розслідування фактів серйозних або систематичних порушень прав жінок.

Переоцінку прав людини здійснила Всесвітня конференція з прав людини під егідою ООН (Відень, 1993 р.), яка стала важливою віхою в забезпеченні тендерної рівності як проблеми всесвітнього значення. Конференція прийняла Декларацію і Програму дій, де стверджується, що права людини є універсальними й незмінними. Віденська декларація вперше в історії людства проголосила, що «права людини, жінок і дівчаток є невіддільним і неподільним складником загальних прав людини»

Також слід сказати про конвенції Міжнародної організації праці, які забезпечують рівноправність в трудових відносинах. Так, Конвенція МОП № 43 забороняє застосування жіночої праці на підземних роботах Конвенція № 103 передбачає мінімальні стандарти по наданню жінкам-матерям відпусток по догляду за дитиною. Конвенція №89 забороняє роботу жінок у нічні зміни на виробництві, хоча багато країн(в т.ч. Україна) не ратифікували або денонсували цю конвенцію, як таку що суперечить принципам рівності чоловіків та жінок Слід також вказати Конвенцію №100 про рівну винагороду чоловіків та жінок за працю рівної цінності, Конвенцію №111 про дискримінацію в галузі праці і занять, Конвенцію № 117 про основну мету та норми соціальної політики, №156 про рівне ставлення та рівні можливості для трудящих чоловіків та жінок: трудящих із сімейними обов’язками, № 175 про неповний робочий день та №177 про надмірну працю.

У правовому полі України наявна значна кількість законів та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють питання, які пов’язані з захистом прав жінок на робочому місці. Кодекс законів про працю України, закон України «про зайнятість населення», «про охорону праці», «про оплату праці» та багато інших.

Серед подій дев’яностих років, де най масштабніше визначено позицію при розв’язанні проблеми рівності статей та окремо виділено її юридичний ракурс, була Четверта Всесвітня конференція ООН зі становища жінок (вересень 1995 р., Пекін).

Основні документи Пекінської конференції – Декларація і Платформа дій -  розглядають поліпшення становища жінок і забезпечення рівноправності чоловіків і жінок як питання прав людини й одну з умов забезпечення соціальної справедливості. Вони наголошують: поліпшення становища жінок не слід розглядати ізольовано, як одне з питань, що стосується лише жінок. Розширення прав і можливостей жінок можливе тільки в контексті забезпечення рівноправності обох статей. Це єдиний спосіб побудови сталого, справедливого й розвинутого суспільства.

Крім того, у 1986 р. прийнято резолюцію Європейського Парламенту про насильство щодо жінок і вироблення шляхів його подолання, 1988 р. - Декларацію Комітету міністрів про рівноправність жінок і чоловіків, 1991 р. - Декларацію Ради Європи про застосування рекомендацій Комісії із захисту гідності жінок і чоловіків на робочому місці, зокрема й Кодексу практичних дій щодо боротьби проти сексуальних домагань та інші документи.

Аналіз європейського досвіду розв’язання питань Тендерної рівності дав змогу визначити в Декларації узагальнений перелік напрямів діяльності для утвердження рівного статусу чоловіків і жінок, серед яких - захист особистих прав; доступ до державних посад усіх рівнів; права в подружньому житті; викорінення насильства в сім’ї та суспільстві; права та обов’язки стосовно дітей тощо. Особлива увага акцентується на наданні жінці та чоловікові однакової правоздатності й однакових можливостей її реалізації, розвитку індивідуальних здібностей і таланту.

Цьому сприяє прийняття міжнародно-правових актів з ґендерного законодавства в країнах Європи, зокрема директиви Європейського Союзу про рівні можливості, де узагальнено потреби ґендерних перетворень і визначено норми щодо їх забезпечення. Це, зокрема, Директива про застосування принципу однакової оплати праці чоловіків і жінок, 1975 р.; Директива про принцип однакового поводження з чоловіками і жінками у сфері соціального забезпечення, 1978 р.; Директива про рівне ставлення до чоловіків і жінок щодо соціального забезпечення за місцем роботи, 1986 р.; Директива про рівне ставлення дочоловіків і жінок, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю (у тому числі в сільському господарстві), і про соціальний захист жінок, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, протягом вагітності та догляду за дитиною, 1986 р.; Директива про охорону здоров’я і техніку безпеки на робочому місці вагітних; жінок, які недавно народили дитину, та жінок, які годують груддю, 1992 р.; Директива про організацію робочого часу, 1993 р.; Директива про рамкову угоду щодо віс догляду за дитиною, 1996 р.; Директива ставлення до чоловіків і жінок щодо зайнятості, професійного просування по службі, а також: визначенні умов праці, 2002 р.

Україна підписала низку міжнародних документів і цим самим визнала ґендерний підхід як найдоцільніший для визначення планів, програм і перспектив національних перетворень, зобов’язалася юридично забезпечувати Рівність, Розвиток і Справедливість у країні, керуючись ідеями соціальної рівності. Конституція України політично і юридично визначила паритетну стратегію розвитку українського суспільства. Все це відбито в статтях Основного Закону - Конституції України, де закріплені такі принципи правового статусу особи: невідчуження та непорушності прав і свобод людини (стаття 21), рівноправності прав і свобод осіб (стаття 24), єдності прав та обов’язків людини і громадянина (стаття 23), гарантованості прав і свобод людини і громадянина (стаття 22), відповідності прав і свобод міжнародно-правовим актам (стаття 9). Конституційні принципи правового статусу особи поширюються на всі її права, свободи та обов’язки, визначають основні риси цього статусу всіх членів суспільства, а отже, мають універсальний характер. Рівноправність жінок і чоловіків належить до, основних прав людини, і це право як основне закріплене в Конституції України.

Частина третя ст. 24 Конституції України, яка безпосередньо присвячена подоланню Дискримінації щодо жінок в Україні, наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується наданням жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадській, політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти  та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг, створенням умов, які дають жінкам можливість сполучати працю з материнством, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Важливим нормативно-правовим документом, який декларує рівні права і можливості чоловіків і жінок у суспільстві, є Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» (2005 р.). Гарантії гендерної рівності вищеназваним законом закріплені у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Розділ IV гарантує забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у соціально-економічній сфері:

Стаття 17. Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у праці та одержанні винагороди за неї. Жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовці. Роботодавець зобов’язаний:

-          створювати умови праці, які дозволяли б жінкам і чоловікам здійснювати трудову діяльність на рівній основі;

-       забезпечувати жінкам і чоловікам можливість суміщати трудову діяльність із сімейними обов’язками;

-       здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків при однаковій кваліфікації та однакових умовах праці;

-       вживати заходів щодо створення безпечних для життя і здоров’я умов праці;

-       вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань.

Велика увага та розуміння важливості ролі і місця жінок в соціальному та приватному житті як невід’ємної частини демократичної ідеології, знаходить своє втілення в системі освіти. В той же час можна виявити певні проблеми в розвитку цього напряму в освіті, одна з яких полягає в тому, що в вітчизняній науковій та педагогічній думці ще не визначилось та не вважається суттєвим відокремлення феміністських, ґендерних та жіночих досліджень, що вже в певній мірі зроблено в західній науці.

Міжнародні документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт ООН про громадянські та політичні права (1966 р.); Міжнародні пакти про громадянські і політичні та економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.) та факультативний Протокол до неї (1999 р.); Декларація ООН про соціальний прогрес (Копенгаген, 1995 р.); Декларація та Платформа дій, прийняті на четвертій Всесвітній конфе­ренції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.); Політична декларація й Підсумковий документ «Подальші заходи й ініціативи щодо реалізації Пекінської декларації і Платформи дій», прийняті на Спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН з порядком денним «Жінки у 2000 році: рівність між жінками і чоловіками. Розвиток і мир у XXI столітті»; Декларація глав держав і урядів, прийнята на Саміті Тисячоліття (2000 р.); Підсумковий документ Всесвітнього самміту 2005 року; Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.); Європейська соціальна хартія (зі змінами) та інші.

 

Прилуцький гуманітарно-педагогічний колледж

                                                                                Кочерга О.М., викладач-методист

 

5