yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Соціологія->Содержание->5.2. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИ

Соціологія.

5.2. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИ

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соці- альний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі (див. схему 35).

Схема 35

Соціалізація особи — це загальний, багатогранний процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основ­ними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища, конкретні події, явища і процеси (див. схему 36).

Схема 36

Процес соціалізації особи здійснюється упродовж усього життя людини і має кілька етапів і стадій.

На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох основних етапів: перший етап — первинна соціалізація, другий — вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.

Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову, трудову і післятрудову (див. схему 37).

Схема 37

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову від трудової неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв’язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі: 1) модель підкорення і 2) модель інтересу. Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам. Модель інтересу характеризується передусім самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та сус- пільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду. Важливо зрозуміти, що модель підкорення і модель інтересу в процесі соціалізації реалізується у нерозривному взаємозв’язку, основна ж особливість полягає в тому, що залежно від самого індивіда і соціальних умов соціалізація кожної особи здійснюється переважно за якоюсь однією моделлю. Зауважимо, що існує загальний механізм соціалізації особи, він, безумовно, використовується і в моделі підкорення і в моделі інтересу (див. схему 38).

Схема 38

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми: 1) соціальну адаптацію і 2) інтеріоризацію (див. схему 39).

Схема 39

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності[5].

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика — самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастичних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соціальній групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соціального статусу та норм поведінки особи. Самосвідомість є важливим елементом само- регуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соціальному середовищі, в своїй країні та у світі. М. С. Грушевський у праці «На порозі нової України. Гадки і мрії», звертаючи увагу на необхідність формування національної свідомості, писав: «Дале- ко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму»[6].

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого покоління — майбутнього України.

 

Питання для самоконтролю

 

1. У чому полягає сутність понять людина, індивід, особа?

2. В чому виявляється сутність і зміст соціалізації особи?

3. Основні стадії соціалізації особи та їх характеристика.

4. З яких елементів складається механізм соціалізації особи?

5. У чому полягає сутність соціальної адаптації, її зміст і об’єк­тивні виміри?

6. Інтеріоризація, її роль у процесі соціалізації особи.

7. У чому виявляється сутність поняття самосвідомість? Її роль у життєдіяльності людини.

8. З чого складається соціальний статус особистості?

Література

 

1.   Андрущенко В. П. та ін. Соціологія: Підручник. — К.—Х., 1998.

2.   Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1992.

3.   Молодь України: Стан, проблеми, шляхи розв’язання. — К., 1995.

4.   Лагутін В. Д. Людина і економіка. Соціоекономіка. — К., 1996.

5.   Куликов Л. М. Основы социологии и политологии. — М., 2000.

6.   Косс И. С. Социология личности. — М., 1967.

7.   Якуба О. О. Соціологія. — Х., 1996.

 

 
ТЕМА 6
СОЦІОЛОГІЯ ЕКОНОМІКИ, ПРАЦІ ТА УПРАВЛІННЯ

 

 

 

 

 

 

 

У сучасних умовах формування і функціонування — у певному обсязі — ринкових відносин, якісно нових економічних процесів у сфері матеріального виробництва постає необхідність переосмислення всієї системи економічних відносин, всебічного аналізу їхньої соціальної складової. Поява в Україні нових економічних відносин, що базуються передусім на приватній власності, вимагає ґрунтовних наукових досліджень і визначення шляхів подальшого розвитку та удосконалення цих відносин, розкриття та урахування їх зв’язків і взаємовпливу з іншими суспільними відносинами, насамперед з соціальними, політичними та духовно-культурними.

Більшість соціологів прагнуть аналізувати різні активно діючі в суспільстві чинники — економічні, політичні, соціальні, культурні, моральні, правові тощо. М. Вебер розглядає економічні відносини як одну з позицій, що визначає соціальний поділ суспільства. Е. Дюркгейм досліджує вплив поділу праці на соціальні процеси. Т. Веблен та інші соціологи пояснюють роль різних чинників (етики, економіки, релігії, культури, права та інших) у визначенні бази та надбудови суспільства.

Однак слід визнати, що роль економіки, всієї системи економічних відносин у життєдіяльності суспільства найбільш пере- конливо витлумачена у творах К. Маркса, особливо у відомому його творі «Капітал».

Економічні відносини, як довели К. Маркс та його прихильники, визначають усі інші суспільні відносини, становлячи базу суспільства, над якою здіймаються залежні від економі- ки надбудовні форми: політичні, правові, моральні та інші. К. Маркс аналізував і зворотний вплив інших суспільних відно­син на економічні відносини. З марксизмом тепер полемізують у питанні ба­зи і надбудови суспільства багато вчених, які довели, що на кож­ному конкретному етапі розвитку суспільства пріоритет у взаємодії сфер належить якійсь окремій сфері, але реальне життя, особливо на початку XXI ст., переконує, що утворенням нових економічних відносин визначається розвиток тієї чи іншої сфери суспільства, його фізіономія, характер надбудовних утворень.

У даній темі розкривається сутність економіки та її вплив на інші сфери частіше опосередковано, через соціальні спільності та їх поведінку, через діяльність, працю та управління соціальними процесами.

 

17